Усі випробування, досліди, підготовчі роботи закінчились. Блоттон зробив кілька польотів на «Пікколо», підіймаючись усе вище. Кількість акціонерів перевищувала сотню. Це чимала цифра, якщо взяти до уваги, що кожен акціонер приносив з собою мільйони. Нові ракети закладались уже на плоскогір’ях сусідніх гір. Гарячково будувалась ціла ескадра «ковчегів». У Стормер-Сіті було повно приїжджих мільйонерів, що хотіли врятуватися, їхніх родин, собачок, слуг. Готелі, магазини, кафе, ресторани, кінотеатри виникали мов у казці, вкривали весь майданчик, сповзали по схилах ущелин, ліпились на урвищах. Справи товариства процвітали.
Це діло було грибом, що виріс на плісняві загального загнивання. Верховоди товариства, одержимі звіриним страхом, виявляли величезне нетерпіння, бажаючи швидше покинути Землю, щоб врятувати своє життя.
Кожна ранкова газета приносила вісті, від яких промислових королів і диктаторів біржі кидало в піт: Революції, що відбулися в трьох країнах, після недовгих, але кривавих війн остаточно зламали колишню могутність капіталу. В усьому світі не залишиться скоро місця для жалюгідної купки колишніх магнатів, що хапаються тепер за «ковчег». Ніякі сили: золото, армії вояків і вчених, змови, ніякі спроби «могікан» не могли зупинити колесо, історії. В країнах, поки що не охоплених революцією, життя теж було порушене, дезорганізоване. Настала смуга загальної анархії, Біржа не підкорялася своїм недавнім повелителям. Учорашніх. господарів світу охопив майже містичний жах, наче вони мали справу з невловимими злими духами, що пішли на них війною, з жахливими демонами, проти яких безсильні урядові декрети, весь могутній державний апарат. Це було схоже на епідемію чуми. Кожен день приносив нові жертви, робив нові спустошення. Мільйонні багатства розпадались, мов карткові будиночки од вітру. З банків уціліли тільки поодинокі, та й ті були напередодні краху, ведучи один з одним останню запеклу боротьбу за існування. «Всесвітнім потопом» розлилась по уцілілих капіталістичних країнах інфляція. Система зазнала струсу в самих підвалинах.
Жахи безробіття перевищували будь-яке уявлення. Натовпи безробітних, об’єднавшись у загони, зривали роботу військових підприємств, громили біржі праці.
«Громадський порядок» тріщав по всіх швах. «Ми швидко йдемо до загибелі», — писали розгублені буржуазні газети.
Не дивно, що «Ковчег» почав користуватися таким успіхом.
І всі вони: леді Хінтон, Маршаль, Стормер, смертельно боячись за своє життя, підганяли Цандера, вимагаючи, загрожуючи.
Нарешті, настав день, коли Цандер сповістив їх, що «Ноїв ковчег» готовий до відльоту…
Поки монтували і обладнували всередині зореліт, Цандер нікого з пасажирів не пускав у ракету. І тепер вони нетерпляче кинулися туди поглянути на своє нове житло, в якому їм доведеться провести, можливо, чимало днів.
Рано-вранці до стартового майданчика вирушили леді Хінтон, Еллен, Блоттон, єпископ, Текер, Маршаль, Стормер, Пінч і Шнірер разом з дочкою.
Цандер, Вінклер і Фінгер уже чекали їх. На самому початку підйому, на широких рейках, лежала веретеноподібна ракета. Одна половина її була чорна, друга — вкрита білим блискучим металом, який, мов дзеркало, відбивав ранішнє сонячне світло. Попереду «Ноєвого ковчега» на тих самих рейках лежали дві буксирні ракети, які мали полегшити підйом і потім, відчепившись, повернутись на Землю.
— Які грубі двері! — вигукнула Еллен. — Можна подумати, що входиш у сейф.
— Так воно і є. Жоден сейф не зрівняється з «Ковчегом» щодо вогнетривкості.
— Ш-ш-ш… шафа… для зберігання коштовностей! — іронічно зауважив Маршаль.
Леді Хінтон — «коштовність номер один», підтримувана під руку Блоттоном, спираючись на плече Еллен, перша піднялась на трап і ввійшла всередину. Вона опинилась у середньому найширшому відсіку ракети. Він мав двадцять метрів у довжину і чотири в діаметрі. В стіні проти дверей сяяли п’ять вікон, з яких на підлогу падали яскраві сонячні плями. Підлога, стіни, стеля були обтягнуті сірою тканиною. В кутках над вікнами виднілись два круглих отвори, вкриті металевою сіткою. В один подавався під невеликим тиском кисень, через другий з допомогою вентилятора витягувалося зіпсоване повітря.
Поверхня всіх стін, не виключаючи підлоги і стелі, була обвішана невеликими ремінцями, розташованими на такій відстані один від одного, що, тримаючись за один, можна було дістати рукою другий. На підлозі стояло кілька ящиків, з яких робітники виймали меблі: столики і стільці звичайних розмірів, але не зовсім звичайного вигляду.
Меблі, зроблені з альфасплаву, показувалися надто легкими і неміцними, щоб ними можна було користуватися. Сидіння стільців було зроблено з найтонших пластинок, накладених з проміжками, як у садових меблях, а ніжки й спинки — з трубок діаметром не більше сантиметра.
Амелі зацікавилась ремінцями. Цандер почав пояснювати їх призначення. В цей час Стормер підняв один стілець, легкий, мов пір’їнка, і сказав:
— На таких стільцях можуть сидіти хіба що безплотні духи!
Цандер пробачився, що не встиг попередити пасажирів: меблі призначені не для земного вжитку.
— Не думаю, щоб на небі я перетворився в безплотний дух, — заперечив Стормер. — Що ж, ми стоятимемо всю дорогу і дивитимемось на ці іграшки?
— Не турбуйтесь, насидитеся ще і не зламаєте жодного стільця.
— Для подорожі розмір достатній, — мовила леді Хінтон, оглядаючи приміщення. — Ну, і кожен матиме по такій каюті?
Цандер розчарував її. Це найбільше приміщення в ракеті правитиме за кают-компанію. Відсік жилого приміщення має тридцять два кубічних метри, але половину його буде заставлено всякими вантажами, пальним тощо. Отже, «чистої» жилої площі лишається шістнадцять кубометрів. Каюти, розташовані ближче до салону, мають трохи більший розмір — близько двадцяти кубічних метрів, до кінців ракети — менший.
— Звичайно, треба зайняти найближчі до кают-компанії купе, — сказала леді Хінтон. — На жаль, тільки купе! Це не океанський пароплав, де каюти не поступаються розмірами і оздобленням перед номерами найкращих готелів. Будьте ласкаві, покажіть нам каюти!
Щоб потрапити в сусідню каюту, довелося повернутись до вихідних внутрішніх дверей і пройти дуже вузьким коридором між прямою стіною каюти і овальною — корпусу ракети.
— Та тут і не розійдешся! — бурчав Стормер, ледве протискуючи своє важке тіло.
Жила каюта була майже така, як і перше приміщення, тільки трохи менша і мала одне вікно.
— Буває гірше, — заспокоїв Стормер.
Усі почали вибирати собі каюти. Стормер і тут хотів узяти на себе роль розпорядника, але леді Хінтон дала йому рішучу відсіч. Досить того, що вона на Землі поступилась йому, і місто назвали його іменем.
Леді Хінтон рішуче взялася за розподіл кают.
Пінч ходив услід за нею із записною книжкою.
— Пишіть, — сказала леді Хінтон незаперечним тоном. — Правий бік від кают-компанії: перша каюта — моя, друга — Еллен, третя — лорда-єпископа, четверта — Блоттона, потім ідуть три Текери, — три каюти тільки для них?! — Це забагато. Може, одну каюту я візьму у вас, докторе, ви не заперечуєте? — той не встиг і рота відкрити, як вона вже знову звернулася до Пінча: — Далі — Мері. Ну, от і всі мої. Тепер пишіть інших, та не переплутайте, дуже вже ви метушливі. Лівий бік: перша каюта — Стормер, далі — барон Маршаль, потім — Шнірер, його дочка, ну, і ви там далі. Ще хто? Кухар-китаєць?
— Хочу вас попередити, — сказав Цандер, — що першу попереду каюту займаю я, бо там міститься капітанська рубка; дві задні каюти в самому кінці пакети — Вінклер і Фінгер. Вони стежитимуть за роботою рулів. Таким чином, ці каюти я, як капітан, бронюю за екіпажем.
— На ці каюти ніхто й не претендує! — відповіла леді Хінтон. — Думаю, ні в кого з нас, пасажирів, нема найменшого бажання повзти кротячою норою майже п’ятдесят метрів, щоб добратися до кают-компанії.
— Звичайно! — сказав Цандер. — Містер Пінч, запишіть у протокол!
— Отже, в нас лишаються ще три вільних каюти для Гохфеллера з дружиною і Річардсона.
— Вони примушують чекати на себе, — зауважив Стормер.
— Тим, хто п-п-пізно приходить — кістки! — процитував Маршаль латинську приказку.
— Отже, сьогодні ввечері? — спитав Блоттон.
— Обов’язково, незалежно від того, приїдуть ті, що спізнилися, чи ні, — ми летимо.
Всі попрямували до виходу. — А-а-а може, ви п-п-поступитесь мені своєю к-ка-ютою, я к-компенсую вас? — підійшовши до Стормера, спитав Маршаль.
— І не подумаю, — відповів той, як завжди, грубо. — Леді Хінтон розподілила правильно. Ви тонший од мене, і вам легше пробиратися коридором.
— А-але все-таки в-в мене виразка ш-шлунка…
— А в мене ожиріння серця, склероз, подагра.
— А-але… я запропонував би сто тисяч.
— Побережіть їх для себе. Незабаром, здається, на Землі вони будуть варті того ж, ще й на небі.
Обличчя барона побуріло — ознака того, що він сердиться. Маршаль щось прошепотів товстими губами і відійшов од Стормера.
Тих, що виходили з ракети, біля трапа зустрів стурбований комерційний директор. Він подав тільки-но одержану радіограму.
— «О третій сорок ранку Річардсон покінчив самогубством. Гохфеллер передумав», — прочитав уголос Цандер.
Почулись співчуття.
— Річардсон і Гохфеллер вчинили безглуздо, — сказав Стормер.
— Якщо не можна більше боротися за збереження капіталу, то принаймні треба боротися за порятунок життя, — промовив Маршаль.
Це повідомлення справило на Маршаля і Стормера приголомшливе враження. їм тепер ще більше здавалось, що надходить їх власна смерть. Землю втрачено… Летіти, летіти, якнайшвидше!..
О сьомій годині тридцять хвилин вечора всі зібралися в ракеті.
У кожній каюті вже стояли приготовлені гідростабілізатори і лежали спеціальні костюми.
Леді Хінтон спробувала протестувати, але Цандер заговорив з нею таким несподівано наказовим тоном, що вона розгубилась і дозволила надіти на себе костюм і покласти в ящик з солоною водою. Ганс, Вінклер і Цандер власноручно «запакували» всіх пасажирів.
— Телефон з головною буксирною ракетою ввімкнуто? — спитав Цандер.
— Єсть! — відповів Вінклер.
— Пора зачинити вхідні двері! — Цандер підійшов до ще відчинених дверей.
Величезний натовп зібрався подивитись на відліт. Поліція Стормер-Сіті стримувала натовп на чималій відстані. Біля ракети залишились тільки комерційний директор, Пуччі та інженери, що мали продовжувати будівництво «ковчегів» після відльоту Цандера. Вони почали прощатись.
Раптом з натовпу почувся істеричний крик жінки:
— Пустіть мене до нього, пустіть!
Якась худорлява, струнка брюнетка в елегантному дорожньому костюмі, з чемоданчиком в руках сперечалася з начальником поліції.
— Але я дружина його. Я маю до нього важливе доручення! — почув Цандер серед тиші, що запанувала.
Зацікавлений пригодою, натовп стих.
Жінка прорвала поліцейський кордон і швидко побігла до ракети, вигукуючи:
— Мені треба особисто бачити його, сповістити дуже важливі новини.
Услід за жінкою бігла служниця — підліток з трьома величезними круглими коробками, в яких звичайно зберігають жіночі капелюшки.
— Швидше, швидше, Полін! — підганяла жінка покоївку. — Ви розумієте, я мало не спізнилась. Ой боже мій. Я не встигла відрекомендуватись! Я особистий секретар барона Маршаля де Терлонжа — Мадлен Делькро.
— Дозвольте, добродійко, — намагався з’ясувати становище Цандер, зовсім приголомшений цією атакою. — Але ж ми летимо через кілька хвилин! І взагалі…
— І взагалі — ніяких розмов. Я лечу, й край!
Цандер знизав плечима і здивовано глянув на Вінклера, який підійшов.
— Ну, що ви накажете робити?
Вінклер засміявся.
Цандер глянув з відчаєм на годинник-браслет, лишалося п’ять хвилин до відльоту.
— Це ж не жінка, а диявол! Ідіть швидше услід за нею. Каюта номер чотири. Вкладіть її в ящик негайно. Спробуйте пояснити, умовити, але на умовляння особливо не гайте часу.
Ганс і Вінклер пішли. З однієї коробки почулося жалібне нявчання.
— Цього ще бракувало!
Цандер кинувся зачиняти двері. Автоматичний затвор був так добре приладнаний, що це зайняло лише кілька секунд. Стільки ж часу пішло на те, щоб на вікна насунути металеві віконниці. Цандер засвітив електрику, побіг у свою каюту, з гарячковою швидкістю надів костюм, ліг у ящик, закрив його і схопився за телефонну трубку, вже з’єднану з скафандром.
— Алло, Полліт, у вас усе готово?
— Алло! — відповідав пілот головної ракети, інженер Полліт. — Готово!
— Летимо!
— Летимо!
Це були останні слова, якими вони обмінялись перед польотом.
Натовп, що відійшов од «Ковчега» і двох буксирних ракет, скрикнув, але цього крику ніхто не чув, бо його заглушив страшенний вибух, наче одразу вистрілили десятки важких гармат. Вогняні смуги дивовижної сили вивергались з кількох дюз буксирних ракет.
Ракети здригнулись, зірвалися з місця, помчали вгору по рейках і раптом злетіли в повітря. Всі навколишні гори освітились яскравим світлом, наче вибухнув вулкан. Грім затихав вдалині, а гори ще довго гуркотіли луною. Кілька хвилин повітря здригалося від цих безперервних гучних вибухів.
Комета, створена руками людини, розтинаючи з жахливим свистом земну атмосферу, врізалась в безмежну безодню неба. Три вогняні смуги від трьох ракет злились в одну, смуга перетворилась в золотисту нитку, що тяглася в синяві нічного неба. Величезна смуга, що все зменшувалась, креслила на темній синяві неба золоту лінію польоту.
Комета перетворилась в іскристу цяточку, що все зменшувалась і, нарешті, зовсім згасла. Найдалекозоріші люди ще деякий час розрізняли в біноклі і труби рухому зорю, що швидко мерехтіла серед нерухомих, але незабаром загубили її з очей.
Перший «Ноїв ковчег» покинув Землю..»