Якось після вранішнього чаю Шнч, звертаючись до Цандера, сказав:
— Коли ж ми будемо встановлювати дзеркальний телескоп? Час уже нам зробити й вилазку з ракети…
— Та хоч би й сьогодні, — відповів Цандер. — Ви пристебнете до тіла портативні ракети, але не запускатимете їх, поки я не вийду до вас разом з Вінклером. Нам треба ще закінчити огляд мотора. Гансе, ви можете йти на установку. Ми впораємося без вас. Отже, для початку п’ять слідопитів вирушать уперше досліджувати світовий простір і встановлювати телескоп, — усміхаючись сказав Цандер.
— Надінемо ефіролазні костюми, візьмемо частину дзеркал, і в дорогу! — вигукнув Пінч.
Спроектований Цандером дзеркальний телескоп був найдосконалішим і найоригінальнішим у світі рефлектором не тільки за конструкцією, але й за матеріалами. Величезне дзеркало діаметром у кілька десятків метрів треба було зібрати в безповітряному просторі з окремих полірованих металевих листів. Дзеркало мали встановити на відстані кількох сот метрів од ракети — фокусне віддалення — і з’єднати з нею легкими, тонкими трубами, з допомогою яких астроном у ракеті міг спостерігати різні світила, повертаючи свій об’єктив на потрібний кут. Так міжпланетні втікачі озброювалися інструментами, які давали їм можливість ще більше розширювати межі видимого світу.
Цей оригінальний пристрій, однак, мав ваду: під час прискорення польоту або гальмування ракети дзеркало треба було забирати, інакше воно могло розлетітися на шматки.
Через чверть години Блоттон, Амелі, Мадлен та Пінч, готові в дорогу, зібралися біля люка в невеличкій камері, що ледве вміщала їх. Потворні, незграбні і важкі на Землі костюми тут зовсім не відчувались. В руках ефіролази тримали частини дзеркала. На плечах мандрівників були прикріплені портативні ракети у вигляді ранця. До пояса причеплено обертові диски. Шоломи з’єднано телефонними проводами, щоб люди могли розмовляти одне з одним. Крім того, у кожного на поясі висів великий моток тонкого стального дроту. Цандер наказав ефіролазам прикріпити себе цим дротом до обшивки зорельота. Він особисто оглянув костюми, перевірив справність приладів, що подавали кисень та рухали портативні ракети, і кивнув головою: вони вже не могли його чути,
Вінклер замкнув важкі внутрішні двері камери. Загудів мотор вакуум-насоса. В міру того, як атмосферний тиск у камері зменшувався, костюми мандрівників під впливом внутрішнього тиску в дві третини атмосфери розширювались. Але це розширення тривало до певної межі. Костюми мали, крім кількох шарів м’якої термоізоляційної підкладки, шар чистої металевої сітки, яка відігравала подвійну роль: нагріваючись від акумуляторів, вона утеплювала костюми зсередини і разом з тим збільшувала механічну міцність тканини.
Чотири надутих фігури справді показувалися мешканцями невідомої планети.
Коли вакуумметр показав, що в люку лишилося менше тисячної долі атмосферного тиску, Фінгер відчинив подвійні зовнішні круглі двері.
Одне за одним ефіролази вилізли з ракети і прикріпили до петель її поверхні кінці своїх дротів.
Фінгер перший відштовхнувся ногою од зорельота і полинув у простір. Слідом за ним стрибнули «стрімголов» інші.
Фінгер уже починав розбиратися (допомогли тренування в Стормер-Сіті) у відчуттях цього нового світу.
М’язи ніг діяли, мов пружини, відштовхнувши не тільки мандрівників від ракети, але й ракету од мандрівників. Та оскільки маса ракети в багато разів перевищувала масу людського тіла, удар по ракеті мав надто малий вплив на її рух, тоді як мандрівники відлетіли з помітною швидкістю, причому всім здалося, що не вони відокремились од ракети, а ракета була відкинута од них рухом ноги, тоді як вони лишилися на місці.
Фінгер дивився на ракету. Вона поступово зменшувалася в розмірах, віддаляючись од них.
А все ж таки — вона від них чи вони од неї? Фінгер добре продумав закон відносного руху. Він знав, що для них відлітає ракета, а для тих, що сидять у ракеті, — відлітають ефіролази, і обидва твердження правильні — кожне для свого спостерігача.
Тепер кожен з супутників став самостійним небесним тілом із своїм власним рухом, траєкторією польоту. На ці нові небесні тіла поширювалися всі закони небесної механіки.
Летять вони чи стоять на місці? І якщо летять, то куди? Вгору? Вниз? Тут не було ні верху, ні низу. Ракета лишилася під ногами, отже, вони летять «угору». Але сяюча куля Землі-пливла в світовому просторі над головою. Значить, вони летять на Землю, тобто падають «униз». А по відношенню до зірок? Од мільйонів далеких зірок вони віддалялися, до мільйонів — наближалися під найрізноманітнішими кутами. Коли заплющити очі, то здається, що взагалі немає ніякого руху. Рівномірний і прямолінійний рух не можна відрізнити од нерухомості, — так, здається, сказав Галілей?
Скільки разів Фінгер обмірковував це, літаючи «теоретично» ще в Стормер-Сіті, і ось тепер, коли юнак справді перебуває «серед зірок», — він осягає на практиці відносність руху.
Телефони мовчать. Люди надто пригнічені, приголомшені, щоб говорити.
Людина і космос! Ніколи вони ще не стояли так близько, віч-на-віч. Нікчемні порошинки Всесвіту, вони мають всемогутній розум, умілі руки, які піднесли їх до зірок. Маленькі, немічні фігурки копошаться в океані Всесвіту.
Світ вічної безмовності, повної, абсолютної тиші й холоду. Тут не чути громового гуркоту всіх ракетних дюз. Тут нема ні вітру, ні хмар, ні дощів, ні туманів, ні змін температури, нема «погоди», нема ні дня, ні ночі, ні зими, ні літа, ні весни, ні осені…
І, що найдивніше, Всесвіт вражав не своєю грандіозністю, а тільки незвичайністю.
Ефіролазам здавалося, що вони перебувають у центрі кулі, пофарбованої в густий чорний колір. Чумацький Шлях оперізував усю сферу, поділяючи її на дві половини. Зорі-порошинки сяяли не блимаючи смарагдами, аметистами, алмазами, рубінами, топазами. Блідим холодним світлом ясніли Плеяди, що чітко вирізнялися на темному фоні. Вгорі види їлася земна куля і біля неї — Місяць. Земля була на чверть затемнена. На освітленій частині вимальовувалися знайомі обриси Африки. Праворуч палало Сонце. Світло його було сліпучо-яскраве.
Сузір’я мали той самий знайомий «земний» вигляд. Так само розкинулась на небі Велика Ведмедиця, такий же, як і з Землі, мали вигляд Кассіопея, Андромеда, Пегас, Пер-сій, Оріон. Але тут було одразу видно сузір’я і південної, і північної півкулі Землі.
— Сер, чи не можете ви ущипнути мене за руку? — першим порушив мовчанку Пінч, скориставшись своїм телефоном. — Скажіть мені: це сон чи дійсність?
— Цікава дійсність! — відповів Генрі.
— А мені здається, що це безглуздий сон. Я не знаю, хто вигадує наші сни, чи, може, вони самі вигадуються, але тільки ця вигадка невдала.
— Раджу вам, містере Пінч, вигадати космос трохи кращий. Ви на цьому можете добре заробити! — сказала Амелі.
— Ех, що зараз робиться на Піккаділлі?.. От де освітлення, не космосу рівня! Там уночі видніше, ніж тут удень!
Амелі і Мадлен злякано тулилися до обшивки ракети. Вони кисло посміхалися.
— Вимагайте гроші з каси назад, — сказала Мадлен. — Хоч ви маєте рацію. Мені теж не подобається цей космос, як ви його називаєте. Дивно, що назву прекрасного мила, яким я завжди миюсь, дали цьому похмурому місцю. Воно не варте того. Правда, тут дуже багато зірок, значно більше, ніж на небі Землі. Ні. Я не проміняла б цей космос на вітрину паризького ювеліра. І потім — тут так порожньо, незатишно, мертво. В цьому я також згодна з вами… Рауль, чорноокий поет, показав мені сузір’я Оріона і Великої Ведмедиці, — інших я не знаю. І ось тепер я дивлюся на них, мов на знайомих земляків, з якими несподівано зустрілася в далеких краях… Любий Раулю, агов! Де ти? Чи знаєш ти, що твоя Мадлен в чорнім барлозі тієї самої Ведмедиці, яку ти мені показував? Я так близько від неї, що можу потиснути їй лапу.
— Невже, фрейлейн, ваша рука завдовжки сотні мільйонів кілометрів? — спитав Ганс.
Він хотів сказати інше: «Невже треба було витрачати людський геній на те, щоб піднести до зірок земну пошлість?»
Ганс озирнувся.
— Як обманюють нас почуття! Цілковита ілюзія кулі, але знаєш, що ніякої кулі, кінця нема, — промовив Пінч.
— І щоб промчати від краю до краю нашої Галактики з швидкістю світла, потрібно понад тридцять тисяч років. Але ж ми бачимо й інші галактики! — зауважив Фінгер. Він уже ґрунтовно знав астрономію.
— Ви, мосьє Ганс, сказали: «Нашої Галактики». Хіба ми бачимо не весь світ? — спитала Мадлен.
— Я вже сказав, — почав Фінгер, — що треба летіти з швидкістю світла понад тридцять тисяч років, щоб пролетіти нашу Галактичну систему — систему Чумацького Шляху. Галактика — це скупчення тридцяти мільярдів сонць. Думаю, Піккаділлі не має такої кількості лампочок? Уся ця громада спільно обертається. Це — Малий Всесвіт. У зовнішній його частині розміщені системи кулястих зоряних куп, — сотні, тисячі мільйонів сонць у кожній. Далі — на відстані мільйонів світлових років[4] — лежать інші Чумацькі Шляхи, інші Галактики — вселенські острови. Кількість цих островів, підрахованих астрономами, понад мільйон. Понад мільйон галактик і десятки мільярдів сонць у кожній. Вони, скупчуючись, утворюють «хмари галактик». Це найвище з відомих нам досі структурних утворень Всесвіту. Сукупність хмар — галактик — складає Мета галактичну систему. І, можливо, все це разом є складовою частиною якоїсь ще більшої одиниці світобудови, що її навіть важко уявити собі.
— Годі! Перестаньте! — благала Мадлен. — Ваш Метавсесвіт — мов дитяча іграшка, дерев’яні яєчка, що вкладаються одне в одне.
«Дивна природна здібність опошляти будь-яку ідею, — подумав Ганс. — Чи варто було витрачати порох», — і вів далі:
— А проте космос — це вічний рух, вічне творення і руйнування. Крутяться супутники і обертаються навколо планет, планети навколо своєї осі, навколо Сонця, крутиться Сонце і з швидкістю мільйона кілометрів на рік летить само в напрямі до сузір’їв Ліри і Геркулеса. Мов паси, снують комети, мчать туманності, метеори, космічний пил пронизує світовий простір в усіх напрямках.
— Любесенький, ви говорите зараз точнісінько, як Рауль, чорноокий поет! — вигукнула Мадлен. — Незрозуміло, але захоплююче… — І за вередливими законами своєї «логіки», вона несподівано опитала: — А це правда, що коли падає зоря, хтось умирає?
— Правда, — .посміхаючись відповів Фінгер. — Ось розрахунок: на Землі щосекунди вмирає не менше двох чоловік. А падіння зорі триває приблизно півсекунди.
Мадлен була трохи розчарована таким статистичним поясненням містичного повір’я.
— Доля ласкава до нас, ми ще живі, — сказав Пінч, — хоч і піднялися, мов Ілля, на небо. Будемо ж жити, а жити — це рухатись! Ми тепер «небесні тіла» і тому не повинні відставати од своїх сяючих братів. Міс Амелі, якщо хочете, я доведу вам, що цей космос обертається, принаймні може обертатись і навіть дуже швидко!
— Ви? — здивувалась Амелі.
— Так, я! — гордо відповів Пінч. — Архімедові забракло важеля, щоб повернути Землю, а я примушу дзиґою крутитися Всесвіт без будь-якого важеля, з допомогою нашого диска. Птолемей…
— Я не чекала від вас такої ерудиції…
— Дуже шкода! Пінч багато знає, та мовчить, — хвалькувато заявив він. — Птолемей вважав Землю центром Всесвіту. Тепер кожен з нас стане таким центром, навколо якого обертатиметься Всесвіт, Алло! Дивіться. Робіть те саме, що і я.
Пінч узяв диск, прикріплений до пояса, відстебнув від ремінця і, стиснувши долонями, мов тарілку, почав обертати. Всі наслідували приклад Пінча, зрозумівши його думку. «Дія рівна протидії». Обертання диска в один бік примусило обертатися тіла Пінча та його супутників в інший. Але їм здавалося, що сфера почала обертатися навколо них. І чим швидше обертався диск, тим швидше оберталася навколо них сфера. Сонце описувало по небу повне коло, то заходячи за спину, то з’являючись перед ними.
— Тепер примусимо космос обертатися інакше! — командував Пінч з таким виглядом, наче він і справді «крутить» цей космос, мов камінець, прив’язаний до нитки.
Зупинивши диск, Пінч повернув його, поставивши ребром до грудей, і знову надав диску обертового руху. Цього разу сфера почала обертатися, навколо них згори вниз. Тепер Сонце ховалося в них над головою і сходило під ногами.
— Це значно краще Ісуса Навіна, який зупинив Сонце! — сказав Пінч. — Тепер космос у наших руках. Ми можемо робити з ним що захочемо, так само як і з часом. Ми можемо продовжувати наші «доби», наш рік або вкорочувати їх за своїм бажанням.
— Так, це все цікаво, — мовив Блоттон, — але не більш як ілюзія, обман наших почуттів. Не може ж справді Всесвіт обертатися навколо нас! Адже справжній, істинний рух відбувається з нами, а не з ним!
— Питання не таке просте, як воно вам здається, — заперечив Фінгер. — Не забувайте, що всякий рух відносний. Тіло може рухатися тільки відносно іншого тіла. Того, що ви називаєте справжнім рухом тіла, взятим «самим по собі», в природі взагалі не існує. І ми з таким же правом можемо сказати, що небесна сфера обертається навколо нас, а ми стоїмо нерухомо, як і навпаки.
— Гаразд, припустімо такий випадок. Ви обертаєте свій диск праворуч, я — ліворуч. Містер Пінч — зверху вниз, фрейлейн Амелі — знизу вгору. Очевидно, для кожного з нас сфера обертатиметься по-різному. Адже не може вона в той самий час мати кілька і до того ж протилежних один одному рухів. Відносно кожного з нас вона матиме тільки один рух. Інший не побачить його, для іншого він і не існуватиме.
— Признаюсь, це перевищує моє розуміння! — зауважив Блоттон.
— Тільки тому, що ви не звикли інакше, мислити. Закон відносного руху.
— Змилуйтеся! — втручається Пінч.
— Одначе за астрономічними розмовами по телефону ми зовсім забули про мету нашої вилазки, — сказав Блоттон. — Пора взятися до діла!
План роботи відзначався такою ж оригінальністю, як і сам телескоп. Першим завданням учасників вилазки було зібрати частини, встановити їх на певній відстані од ракети і… повернутися в ракету, залишивши дзеркало у світовому просторі не прикріпленим до ракети. В цьому не було потреби: частини дзеркала і ракета мали однакову швидкість і зберігали незмінну взаємну відстань.
Не можна сказати, щоб робота налагодилася з перших хвилин. Частини дзеркала висіли на поясах. Доводилося триматись один побіля одного, обережно брати механічними пальцями частини дзеркала і з’єднувати їх заготовленими кріпленнями. Цандер використав великий досвід хірургів, фахівців протезної справи, для виготовлення своєрідних рук до ефіролазних костюмів…
Винахідницький талант допоміг Цандерові блискуче розв’язати завдання. Він пішов далі хірургів-протезників і створив чудовий апарат, який давав можливість легко і швидко керувати рухом механічних пальців, що могли стискатися і розтискатись, відхилятися вбік і назад під такими кутами, які недоступні для живих людських пальців. Мандрівники, учасники вилазки, ще в ракеті навчилися керувати ними. Але все-таки робота з допомогою штучних пальців потребувала великої уваги. Іноді хтось робив необережний рух, натискував не ту тягу — механічний палець несподівано складався або різко повертався, і шматок дзеркала мало не «летів» у світовий простір.
Години через дві за земним часом робота наближалася до кінця. Галс скріпив уже всі частини, крім однієї, що була в Делькро. Мадлен «стояла» біля Ганса, тримаючи частину дзеркала в руках. Вона необережно приклала дзеркало до грудей і натиснула на важіль, що приводив у дію дюзи портативної реактивної ракети. Стався вибух, якого, звичайно, ніхто не чув. Ганс повернувся до Мадлен, щоб узяти дзеркало, але замість неї побачив тільки легку хмаринку диму, що вмить розтанула. Ганс, напружено розшукуючи очима Делькро, швидко повідомив по телефону супутників про те, що сталося. Треба було вживати негайних заходів і рятувати Делькро, пустивши в дію портативні ракети. Ганс швидко відчепив дріт, який з’єднував його із зорельотом і, натиснувши кнопку на грудях, ввімкнув дюзу свого ракетного приладу-ранця. Пінч і Блоттон зробили те саме. їх рвонуло в різні боки. У Пінча було таке відчуття, наче він дістав у спину сильного стусана. Він закрутився перевертом.
— Чорти б узяли того, хто поклав у ранець-ракету такий заряд! Ним можна вбити слона! — лаявся Пінч, перевертаючись в ефірі. Він відчув новий поштовх і полетів повільніше. — А це що?.. Зіткнення із світовим тілом?.. Але ж я, здається, живий… Алло! Алло, Фінгере!.. Алло, Блоттоне!.. — Ніхто не відповідач. — Ага, ось у чому справа! Порвався телефонний провід. Але треба, нарешті, припинити це перекидання через голову…
Зробити це було нелегко. Продовжуючи стрімголов летіти і перекидатися в повітрі, Пінч побачив збоку Фінгера, який теж перекидався через головуй і трохи праворуч — Блоттона. Нарешті, йому вдалося припинити обертальний рух упоперек свого тіла. Тепер він летів стоячи.
Мадлен ніде не було видно. Вона встигла відлетіти дуже далеко. Блоттон і Фінгер, пустивши в дію диски, також перестали перекидатися.
«Ми полетимо значно швидше за Делькро і, звичайно, доженемо її, якщо тільки знайдемо. Але хіба легко розшукати порошину в неосяжному просторі?.. А що робить Амелі?..»
— Обережно повернувшись з допомогою диска назад, Пінч побачив ледве помітну цяточку. Вона немовби поволі наближалася до ракети.
«Амелі зробила найкраще з того, що можна було зробити, — подумав Пінч. — Вона розсудливо пробирається по дроту до «Ковчега».
Але в ту ж мить Пінч побачив, як біля чорної цяточки блиснула вогняна смуга і цяточка швидко помчала вбік. «Цього ще бракувало. Тепер доведеться шукати двох!..»
Але кого з двох? Пінч не роздумував. Амелі подобалась йому. Крім того, рятувати Делькро вже полетіли двоє, а відліт Амелі помітив тільки він. І Пінч почав натискувати кнопку, запускаючи бокові дюзи, щоб змінити напрям руху.
На жаль, у нього не було досвіду користування цим апаратом, він ще не міг керувати своїм польотом. Пінча кидало в усі боки, мов піротехнічну вертушку. Зиґзаґами борознив він небесний простір, анітрохи не наближаючись до цілі.
«Так, мабуть, і сам не доберуся до ракети! — думав він. — Весела штука — вмерти між зорями. Пальне закінчиться, і я стану шматком криги. Але ще раніше скінчиться або замерзне в балоні кисень, і я вмру від задухи… Бр… краще не думати про такі речі… Але де ж Амелі? Вона, здається, перестала стріляти. Вогника не видно. Тепер її ще важче знайти…»
Вогник знову блимнув і згас.
В ту ж мить яскраве світло засліпило Пінча. Пінч не був боягузом, але йому здалося, що звідкись з надсвітового простору несподівано виринуло Сонце і рушило на нього.
«Якась комета. А чому б і ні?..» Він похолов від жаху, чекаючи неминучого кінця. Але в наступну мить світло погасло: це змінився напрям променя зорельота. Там стежили за ними і поспішили на допомогу.
Несподівано праворуч, засліпивши яскравим світлом, промчав вогненний вихор, лишивши хвіст диму чи пари.
Це була «рятівна шлюпка», сконструйована Цандером саме для таких випадків. Він передбачив усе і про все подбав. «Шлюпка» була кругла, як куля. Форма не має значення в безповітряному просторі, але куля зручніша для польоту; численні дюзи на її поверхні давали можливість спрямувати «шлюпку» в будь-який бік. Вона мала значні запаси пального і кисню. «Шлюпка» була двомісна, причому сидіння були зроблені одне «вгорі», а друге — «внизу». Це давало можливість спостерігати всю сферу. В «шлюпку» сідали в ефіролазних костюмах.
Цандер і Вінклеір летіли рятувати Мадлен. Сильний прожектор допомагав розшукати загублене в світовому просторі тіло. І Цандерові пощастило зробити це. Він знайшов утікачку осторонь напряму польоту «Ковчега».
Услід за Мадлен Цандер і Вінклер «виловили» інших ефіролазів і, прив’язавши їх до «шлюпки», приставили на ракету.
Коли всі повернулися на зореліт, де їх нетерпляче ждали, і зняли костюми, Мадлен зчинила справжню істерику. Отямившись, вона весь час повторювала, перериваючи мову риданням і схлипуванням:
— Додому! На Землю! В Париж! В Париж!.. Я не хочу більше лишатися тут! В Париж!..
— От що, — почав Цандер, коли хвилювання вляглося. — Ми вчимося на досвіді і на своїх помилках…
— Я була на волосинці від смерті! — перебила його Мадлен. — Ще трохи, і впала б на Сонце…
— Ну, не так швидко впали б, мадемуазель, — заперечив з посмішкою Цандер. — Навіть коли б Земля, яку ми залишили, почала раптом падати на Сонце, то їй довелося б летіти понад два місяці. Час достатній, щоб подати вам допомогу. Найближчою небезпекою для вас була можливість вичерпати запаси кисню і акумуляторів для зігрівання. Але ми стежили за вами і вчасно поспішили на допомогу. Ваше нещастя полягало в тому, що ви поводилися в світовому океані, як поводяться в морі, коли не вміють плавати. У нас з’явилися навички, яких не знають земні жителі. Але світового простору ми ще не підкорили. Нам треба вчитися. З завтрашнього дня ми відкриваємо школу… плавання в порожнечі. Треба досконало оволодіти нашими портативними ракетами.
— Добре, що наш зореліт стояв на місці, — ніяк не заспокоювалася Мадлен, переживаючи свою пригоду. — А якби він летів! Він залетів би так далеко, що ви не знайшли б мене, і я задихнулася б, замерзла, вмерла від голоду, згоріла… — І вона почала схлипувати.
— Ви помиляєтесь, — заперечив Цандер. — Ракета наша летіла з швидкістю вісімнадцять тисяч метрів за секунду.
— Але ж вона стояла, коли ми збирали дзеркало!
— Так, якщо хочете, стояла. Закон відносного руху.
— Я збожеволію від цього закону. І хто його видумав? Стояла — не стояла…
— «Видумав» Галілей. І все це не так важко зрозуміти, як вам здається. Закон цей твердить, що не може бути безвідносного руху. Є тільки рух одного тіла відносно іншого. Ви вийшли з ракети в світовий простір і були біля неї. По відношенню до вас ракета і справді стояла. Але відносно Землі вона безперервно летить з тієї самої миті, як ми залишили Землю. І ви, перебуваючи в ракеті, летіли разом з нею. Зрозуміло? Вийшовши з ракети, ви продовжували летіти за інерцією з тією ж швидкістю і в тому ж напрямі, що й ракета. І саме тому, що швидкість польоту і напрям були однакові, вам здалося, що і ви, і ракета нібито висите нерухомо в просторі.
Світловий рік—та відстань, яку світло проходить (швидкість — 300 000 кілометрів за секунду) протягом року. В світловому році, таким чином, круглим числом — 10 більйонів (тобто мільйон мільйонів) кілометрів.