— Іване Ігнатовичу? — й собі здивувався Василь. — От чудеса.
Та й було чого дивуватися. Це був справді професор з кафедри астрофізики, у якого вчився Василь. Професор Діжа, або, як дражнили його студенти, «консервований Морж». Таку дивну кличку дістав професор за виняткову впертість у захисті відмерлих теорій і за свої вуса.
— Чого вас сюди принесло? — нарешті отямився професор.
— Я бачу, що й ви тут?
— Але ж я перший приїхав сюди!
— Я не знав, професоре!
— Послухайте, Горовий… Дніпро довгий, береги скрізь такі чудові.
— А мені, професоре, подобається саме тут…
— Ось як. Ну тоді доведеться мені шукати іншого місця. Чорт забери, знову все літо пропаде через вас…
— Чим же я вам заважаю? — образився Василь. — Хіба мало кущів? Ви в одному, я в іншому…
— А ночувати будете в Данила Романовича? — сердито запитав професор, змотуючи вудочку.
— В нього…
— Ще чого не вистачало. Ви мені остобісіли на лекціях!
Іван Ігнатович раптом розкуйовдив уявне волосся, підняв кістляві руки вгору і, патетично потрясаючи ними, фальцетом закричав:
— Я переконаний всім серцем, товариші, що життя — такий же атрибут матерії, як, скажімо, форма чи рух, простір або час!.. Ну що, хіба не так? Я запам’ятав на все життя ваші півнячі вибрики, шановний студенте, і хочу влітку відпочити від них!..
Василь, хитро посміхнувшись, засунув одну руку до кишені, а другою, смикаючи себе за вухо, загугнявив могильним голосом:
— Життя — це страшна випадковість у Всесвіті, товариші, і хто знає, чи вдасться колись людям Землі зустрітися з собі подібними!..
Професор від несподіванки отетерів, потім зареготався. Василь і собі засміявся.
— Ну й штукар, — витираючи вуса, задихався професор. — Дуже схоже! Ні-ні, я не ображаюсь, ви просто талант. Вам не в небо, а на сцену треба, Горовий… їй-богу, раджу!
— Знову шпильки, професоре?
— Гм, гм! Ну гаразд, не буду. Біс з вами, давайте помиримось. Взагалі, ви непоганий хлопець. Тільки одна умова…
— Яка?
— Не говорити на астрономічні теми. А то знову посваримося.
— Згоден, — засміявся Василь.
Професор Діжа почав знову розмотувати вудочку…
Коли сутінки почали скрадати виднокрай, старий Данило вернувся з Дніпра на своїй «інвалідній моторці» (так звали в сусідніх селах його човен). Вогні на бакенах і сигнальних стовпах запалені, тепер можна відпочити.
Від хатинки до берега вистрибом помчав хлопчина років десяти, з білою, мов сметана, головою, кирпатий, чорноокий. Це був онук Данила Льонька. «Одірви та кинь», — казав на нього дід, а насправді дуже любив і кожного літа забирав хлопчину від батьків до себе.
— Гості ще не прийшли з річки? — запитав Данило.
— Нє-е, — широко посміхнувся Льонька. Рябий ніс його лукаво наморщився. — Я підглядав, як вони рибу ловлять…
— Підглядати не можна, — суворо кинув старий, припинаючи човна до верби. — Негарно…
Хлопчик застрибав на одній нозі навколо діда, безтурботно смикнув його за полу засмальцьованого піджака.
— Так цікаво ж, діду! І смішно… Вони спочатку лаялися, а потім помирилися.
— Лаялися? — недовірливо запитав дід.
— Точно. Щось про небо говорили, але я не розібрав, потім дражнили один одного, а потім помирилися і почали ловити рибу…
— Ну й як? Багато наловили?
— Ги! У професора риба всі черви поїла. Він тільки й знає, що наживляє та плює на гачок…
Данило засміявся, взяв запасний ліхтар на плечі і рушив до хатинки.
— Так кажеш, плює, а риба не клює? — лукаво підморгнув він.
— Еге. Так професор сказав, що тут риба якась дресирована, розсердився і ліг в кущах спати. А молодий цілий день поганяє річку спінінгом…
— І нема?
— Нема…
— Гм. То гукай же їх до хати, бо помруть з голоду…
— А вони щось гризли, чи то консерви чи то ковбасу.
— Гукай, гукай, кажу тобі…
— А як же їх гукать?
— Як хочеш. А я пішов сома чистити…
Льонька пробіг трохи понад берегом і, склавши руки трубочкою, крикнув:
— Ей ви!
Луна розкотилася над річищем, зламалася об піщані кручі і пропала в лозах: