Денний бік планети весь час обернений до Сонця, температура на ньому досягає понад триста градусів тепла. Таку спеку не витримає жодна жива істота. Тут життя немає. Отже, міжпланетний корабель прилетів не з цієї планети.
Наступна — Венера…
Завбільшки майже така, як земна куля, оповита густим шаром атмосфери. Проте в спектрі планети вуглекислого газу в три тисячі разів більше, ніж над землею. Тому припускають, що на цій планеті тільки-но починається ранній період первісного розвитку життя.
Олег гортав сторінки…
На Землі наука починає лише вдосконалювати ракетну техніку.
Наші вчені сфотографували зворотний бік Місяця, запустили перших космонавтів на орбіту навколо Землі, проте міжпланетні перельоти почнуться не так уже й швидко. Нам треба мати гарантію того, що людина повернеться живою….
Геологічне дослідження відкладів з поверхні знайденої ракети точно визначило час прибуття її на нашу планету — ранній кам’яний вік, коли про земні ракети не могло бути й мови.
Четвертий супутник Сонця — планета Марс…
Загадкова планета, яка дедалі більше хвилює наших учених. Вона — центр уваги всього астрономічного світу. Дуже схожа на земну кулю.
Поверхня Марса в 3,6 раза менша. Тому що щільність маси повітря Марса є лише 3,8, а нашої планети — 5,32, тяжіння на поверхні Марса дорівнює лише двом п’ятим нашого тяжіння. Сто кілограмів на Землі важитимуть на Марсі лише сорок кілограмів.
Тепер уже наука знає фізичні властивості цієї цікавої планети. Екватор Марса похилений до площини його траєкторії на 25°, що майже відповідає куту між екватором Землі та екліптикою. Внаслідок цього пори року на Марсі змінюються так само, як і на Землі, правда, з тією різницею, що рік там в 1,88 раза довший од земного, день трохи довший від нашого!
За даними спостережень, приблизно дві третини Марса — безводні пустелі, вкриті червоним піском. Часті вітри, описані ще Антоніадом, здіймають у повітря пісок — і це, мовляв, спричиняється до періодичних забруднень атмосфери планети.
Г. А. Тихов спектрографічним дослідженням довів існування на ній рослинності.
Чи жила коли-небудь на цій планеті істота, подібна до людини?
Чи живуть там тепер якісь мислячі істоти?
А якщо на Марсі жили культурні мешканці, то чи здатні вони були три тисячі років тому збудувати ракету, яка прилетіла на Землю?
Мабуть, що ні!
Олег напружено міркував.
А чому — ні?!
Мисляча істота, котра досягла такого розвитку науки і могла зробити корабель для мандрів за межі своєї планети, в дальшому своєму розвитку повинна була підкорити собі псі закони природи й створити такі механізми, які забезпечували б можливість життя в умовах, що безперервно погіршувалися.
Розум, який винайшов ракету й застосував для її двигуна ядерне паливо — елемент торій — не допустив би, щоб навколишня природа змінилася на непривітні пустелі, тим більше, що на обох полюсах на Марсі дуже багато замерзлої води, яку можна було розтопити за допомогою атомної енергії на благо всієї планети.
«Знову фантазую», — схаменувся Олег.
А хіба не могли живі організми на Марсі загинути під час страшної катастрофи, проти якої була безсила навіть досконала техніка?
Балашов, гортаючи сторінки «Історії сонячної системи», натрапив на розділ про астероїди, що наповнюють простір між Марсом та Юпітером, і заходився читати про наслідки сучасних спостережень найбільшої планети сонячної системи — Юпітера.
На основі спостережень А. А. Бєлопольський довів, що Юпітер обертається навколо своєї осі за 9 годин 55 хвилин. Атмосфера його складається переважно із сполук водню, метану та аміаку.
Ця планета, мабуть, зберегла первісну атмосферу завтовшки приблизно десять тисяч кілометрів. У буквальному значенні не можна говорити про атмосферу Юпітера, бо цей велетенський шар тисне на квадратний сантиметр поверхні силою в мільйон кілограмів.
За таких умов життя абсолютно виключене.
Звідки ж прибув міжзоряний посланець?
З іншої сонячної системи?
Найближча зірка до нашої системи — Альфа Центавра, яку ми тому й називаємо першою зіркою — Проксіма Центавра.
Але як могла ракета подолати цю відстань за 4,3 світлового року? Адже шлях, що його пройде світло за рік, неймовірно довгий — дев'ять більйонів чотириста шістдесят мільярдів кілометрів.
Учених жде надзвичайно цікаве завдання.
Коли в ракеті щось збереглося, то проллється світло на тисячі ще не вирішених проблем,
Олег поклав книгу на місце й підійшов до дівчини, яка все ще досліджувала зр і жи морського мулу…
Академік Костянтин Миколайович Кропоткін, директор Інституту астронавтики Академії наук, перший увійшов до тихого залу, в центрі якого спочивав таємничий посланець із Всесвіту.
Він оком знавця окинув аеродинамічне тіло, що вигравало при світлі лампочок яскравим блиском.
Після закінчення геологічного дослідження працівники верфі зняли рештки відкладів з оболонки ракети, щоб комісія могла докладно оглянути поверхню і знайти вхідний люк.
Радіоактивні індикатори, густо розставлені навколо ракети, вже не сигналізували про наявність радіоактивного випромінювання. Небезпека минула. Академік підступив ближче до соплової частини, яку працівники не повинні були торкати, й почав оглядати овальні отвори.
Кропоткін підсунув потужний рефлектор і спрямував світло на досліджувані місця, проте не знайшов ані найменшої ознаки корозії. Тисячі років радіоактивного випромінювання та дії морської води не змогли зіпсувати стійкіший матеріал. «Прекрасний сплав», — оцінив академік надзвичайну майстерність позаземних металургів.
Чи пощастить зробити повний аналіз речовини, яку застосували невідомі технологи при відливці соплової системи?
Думки Кропоткіна були порушені гучними кроками, що відлунювали монтажним залом. Академік обернувся й побачив обох Балашових і Таню Лебедєву.
— Аркадію Олександровичу, ведете помічників?
— Мій син Олег і кандидат геологічних наук Лебедєва, — відрекомендував Балашов-старший. — Олег був зі мною в батисфері, коли ми знайшли ракету. Працює в області біології… А наша Таня учора приголомшила мене. Уявіть собі: побачила зразки й за якихось п'ять хвилин визначила час падіння ракети, — розсипався в похвалах учений.
— Чудово, щиро радий за вас обох. Тож берімося до праці! Покажіть, що ви знаєте! Олегу, глянь на поверхню ракети. Що бачиш? — привітно промовив професор і, взявши Олега за руку, підвів до стабілізаторів.
Біолог не чекав на такий прийом. Він думав, що доведеться лише здаля спостерігати за працею вчених, і тому тепер надзвичайно охоче й допитливо оглядав і погладжував стабілізатор.
Батько поступово підходив до головки ракети, а Таня зайняла місце в центрі колоса.
— Вилискує, наче скло, але поверхня не така вже й гладенька. Я відчуваю нерівномірну хвилястість, яка збільшується в напрямку до країв стабілізатора.
— Правильно, Олегу. Присвітимо ближче, — погодився Кропоткін і пересунув один із прожекторів до стабілізатора.
— Приблизно половина поверхні ракети абсолютно гладенька, — повідомила Таня, повертаючись до хвостової частини ракети.