— А ви, Аркадію Олександровичу, йдіть лаштуватись у дорогу, — звернувся Кропоткін до Балашова.
Члени комісії розійшлися по своїх тимчасових кабінетах, щоб докінчити нотатки й приготувати все до від’їзду. Академік Балашов оглянув кімнати і, не побачивши Олега, попрямував до бібліотеки. Дорогою його охопили приємні, теплі батьківські роздуми. Син знайшов собі справді гідну подругу. Здається, вони все життя йтимуть спільним шляхом й ідеально доповнюватимуть одне одного! Балашов-старший завжди плекав надію, щоб син або хтось близький знайшов свій поклик у його науці. І радість від того, що цю давню мрію здійснить мила й на подив здібна дівчина, пом’якшувала суворі риси старого.
Але куди це вони обоє зникли?
Олег почув кроки і обернувся до дверей.
— Вітаю, синку! А чого це ти сам? Де Таня?
— Таня? Та вона ж лишилася з вами, — відповів трохи здивовано Олег, і його нараз охопило якесь дивне, незрозуміле почуття.'Він підвівся й запитливо глянув на батька. — Ви вже скінчили?
Вчений кивнув.
— Коли від’їжджаємо?
— Години через три. Ти поїдеш зі мною?
— Я не всидів би в Нордвіку. Таня теж повертається до Москви.
На мить Олег замовк, потім вийняв з кишені свою нерозлучну лупу і, примруживши око, почав переглядати назви книг на стелажі.
— Чого ти замислився? — запитав батько.
— Цікаво, чи не лишили космонавти слідів на прикладах? — висловив він свою думку, машинально протираючи лінзу клаптиком замші.
— Це справді цікаве питання, — погодився батько, — ще ніхто нічого не чіпав. І коли ти хочеш у цьому пересвідчитись, то поспішай. Бо незабаром усе навантажать у вагони. Я буду вдома.
Олег квапився. Працівники верфі саме встановлювали відсік двигунів ракети на потужний причіп. Олег збіг східцями й попрямував до капітанської кабіни. Взяв збільшувальну лупу й почав пильно обстежувати поверхню кожної ручки.
Ніде нічого!..
Хіба це можливо? Невже неземні Істоти мали інакшу шкіру? Та Олег не поступався; він переходив од приміщення до приміщення, не лишаючи без уваги жодного сантиметра. В коридорі за кабіною з жалюзі зупинився. Йому здалося, ніби там є щось підозріле. Якусь мить розмірковував, обмацуючи. поглядом усе навколо.
Ага, зрозуміло!
Одні двері зачинені!
Справді!
Оце, мабуть, і є те незвичайне. Раніш Олег чомусь не помітив їх. Він підійшов до дверей і почав роздивлятися велике хромоване колесо.
Ура!.. Юнак мало не скрикнув з радощів. Знайшов відбиток. Але що з ним робити? його ж треба зберегти за будь-яку піну. Як зробити, щоб ніхто випадково його не стер?
У голові Олега сяйнула ідея. Він вибіг з ракети, шукаючи очима телефонний апарат. Глянув ліворуч — немає. Глянув праворуч — чудово, апарат виразно вимальовувався на білій стіні залу. Олег підбіг і схопив трубку.
— Будь ласка, — пролунав приємний голос телефоністки центральної станції.
— З’єднайте мене з органами безпеки!
За якусь мить у трубці озвався черговий. Олег попросив, щоб негайно прислали фахівця, котрий знімає відбитки пальців. Йдеться про надзвичайну знахідку — відбиток пальців космонавта!
Олег поклав трубку й задоволено потер руки. Він навіть не підозрював, що минають останні хвилини життя його подруги.
Таня нерухомо лежала на підлозі. Вона втрачала свідомість… була здорова, жива, але абсолютно безсила. Першої миті, коли перед нею нечутно зачинилися двері, дівчина подумала, що хтось пожартував. Стояла в цілковитій темряві й не рухалась. Не хотіла торкатися жодного приладу, бо не знала, що той дотик може викликати.
Минула хвилина, п’ять хвилин… тихо. Дівчина помалу підійшла до дверей і почала їх обережно обмацувати. Але двері зовсім гладенькі.
Тоді Таня почала щосили гатити кулаком… несподіване розчарування. Удари були нечутні. Кулак занурився у м’яку, паче мох, гуму, якою було вкрито кабіну.
Минуло десять хвилин… Таня почала розуміти, що це не жарт. Проте зберігала спокій. Кабіну хтось герметично замкнув. Порятунку можна чекати хіба що в разі нагоди, і тільки зовні… всередині кабіни Таня безпорадна. Що робити? За тридцять-сорок хвилин у кабіні не етане кисню, і тоді…
Треба протриматись якнайдовше. Жодного зусилля, жодного енергійного поруху, дихати помалу, економно.
Її спокій був просто-таки дивовижний. Мозок холодно працював. Дівчина лягла на м’яку підлогу й повільно, дуже повільно дихала. Вона знала, що кожен глибший вдих скорочує їй життя. Подумки засміялася: чим більше дихатиму, тим швидше вмру… смішно. Ніхто такого й не придумав би.
Глянула на годинник.
Минуло тридцять хвилин!.. Фосфоресціююча секундна стрілка перестрибувала з риски на риску, сповнена механічного життя, а Таня тим часом… Чоло зросили великі краплини поту.
Легені мало не розривалися, організм боронився, намагався всмоктати в себе якнайбільше життєдайного повітря…
Таня боролася, напружуючи останні сили…
«Я повинна витримати… повинна витримати…» Зелені цифри на годиннику зливалися в мерехтливу смугу… Дівчина втрачала свідомість, знову опритомнювала… горло було спрагле, як у Лівійській пустелі… шкода… не доживе, не дізнається, чи правильна гіпотеза Агарова… Тік-тїк-тік-тік… У вухах дзвеніло, немовби то співали рейки під гігантським поїздом…
У цей час Олег та фахівець з дактилоскопії підходили до дверей кабіни. Білявий старшина вправно приклав блискотливий пластир на відбиток і обережно зняв його.
— Бажаю вам відкрити невідомого астронавта, — сердечно потис він руку сяючому Олегові.
— Я справді радий, що мені пощастило виявити слід. Чи не змогли б ви запакувати його як належить? Ми незабаром виїздимо до Москви. Там я віддам його вашим колегам, — попросив молодий біолог.
Його прохання було виконано. Потисли один одному руки, і старшина пішов. Олег лишився на містку. Йому кортіло дізнатися, що там за тими зачиненими дверима?
Якусь мить Олег вагався. Чи порушити наказ Кропоткіна? Кінець кінцем це навіть не порушення наказу, адже, здається, під час першого огляду всі двері були прочинені.
Юнак не міг помилитися. Він побудував на цьому своє припущення, що космонавти задихнулися.
Повернувся!
Витяг носовичок і натис на дисковий запор. Двері піддалися. Олег розчинив їх навстіж і… скам’янів.
На підлозі лежала нерухома постать. Олег блискавично підскочив, намацав плечі й витяг бездиханне тіло в коридор. При світлі рефлекторів побачив синє, спотворене судорогами обличчя…
— Таню, Та-неч-ко… — прохрипів юнак.
Наче пір’їну, підхопив свою подругу й кинувся геть з ракети. На містку вигукнув, не тямлячи себе: