Але сьогодні всі побоювання були зайві, Сандей сяяв. Вільманова телеграма розітнула темряву близького занепаду. Перед очима директора компанії мелькали цифри курсу акцій на біржі, який блискавично підвищувався.
Сандей з насолодою затягнувся й видмухнув три синюватих кільця диму, що спливали до горішнього листа велетенського філодендрона в кутку кабінету.
На екрані з’явилося зображення пілотської кабіни. Поміж бортовими приладами чітко вимальовувалося рішуче обличчя.
— Все гаразд? — пробурмотів Сандей.
Пілот здригнувся, але за мить шанобливо схилив голову:
— Так, пане. За кілька хвилин маємо вловити сигнальне зображення. Та чи буде наш друг пунктуальний?
О, Франк Вільман був надійний лакиза!
В актовому залі університету він записав доповідь і дебати. Зітхнув з полегкістю, коли побачив, що семінар скінчився за десять хвилин до початку передачі. Гостей запросили оглянути наукові кабінети. Вільман вибачився перед Макдональдом, заявивши, що піде до парку й зачекає на нього біля входу.
Ходою туриста, який милується красою навколишньої природи, попрямував до бічних алей. Незабаром знайшов затишний куточок під високими соснами. Сів на лаву і якусь мить розмірковував. Незважаючи на те, що навкруги, скільки сягало око, не було нікого й величну тишу тільки інколи порушували звуки проїжджаючих автомашин, Вільман відчув прискорене биття серця й легке тремтіння. Він розумів, що коли підходитиме людина, то кожен крок буде чутно щонайменше на сто метрів, але все одно треба бути надзвичайно спритним і обережним.
Тепер лише кілька дрібниць відокремлюють його від омріяного успіху…
«Спокійно… спокійно», — диктував мозок.
Вільман ще раз озирнувся і поклав прилад на лаву. Торкнувсь опуклих металевих гудзиків і витяг антени. Решту виконає автомат!
Тієї миті директор Сандей захоплено вигукнув:
— Молодець! Надійний працівник!
На телевізійному екрані з’явився сигнал Вільманового моноскопа. Отже, секретар 77 почав передачу, а це означає, що він має всі фотографії. Зображення було справді бездоганне.
Але що це?.. Екран раптом потьмарився, немов хтось залив його тушшю.
…І стіни директорського кабінету здригнулися від страшної лайки! Сандей розчавив у попільничці сигару й поквапливо натиснув крайній важіль. З протилежного екрана до нього всміхнулось улесливе обличчя японця.
— Негайно до мене! — гаркнув Сандей.
На середньому екрані знову з’явився чіткий моноскоп.
Японець прибіг, ледве переводячи подих.
— Що ви там знову зіпсували? — загриміло в кімнаті.
Японець зіщулився і став ще менший, ніби цей грізний окрик прибив його до землі.
— Пане, пане, все в порядку, — пробелькотів японець писклявим голосом, показуючи на бездоганне зображення моноскопа:
— У порядку! То це порядок? Дивись, пройдисвіте, весь екран чорний! — скаженів Сандей. Його могутні груди від хвилювання здіймалися, наче старий ковальський міх.
Японець з жахом дивився на екран, на якому справді сталася зміна. За півхвилини знову з’явився моноскоп… а після нього… знову незрозуміла чорнота.
За тисячі кілометрів од ракетної бази «Interstellar Company» до агента Вільмана повертався звичний спокій, серце в нього билося щораз спокійніше. Вільман глянув на годинник. Він передає уже сім хвилин… отже, чотирнадцять мікрофільмів перенеслися над Тихим океаном.
Минала остання хвилина. Секундна стрілка стрибала немовби радісніше.
Чотири, три, дві, одна… Вільман зачекав ще мить, потім блискавично засунув антени, поставив чемодан біля ніг і витер носовичком спітніле чоло.
В далечині заскрипіли шини…
Секретар підвівся, взяв магнітофон і впевнено рушив до головного входу.
Саме в цей час з будинку вийшли слухачі, які прямували до міста. У дверях Вільман угледів сивувату голову Макдональда. Старий уже шукав секретаря. Підхоплений людським потоком, Вільман навіть не помітив, що хтось злегка штовхнув його.
Так, Ваня П’ятников улучив слушний момент і вправним рухом одрізав верхній гудзик з Вільманового жилета. Біля сходів на П’ятникова чекала службова автомашина. Він швидко сів, кивнув шоферові й дістав з кишені відрізаний гудзик.
Проте яке жахливе розчарування! Гудзик був звичайний.
У коридорі почулися кроки, й одразу хтось постукав у двері.
— Прошу, — сказав Яшкевич.
До кімнати ввійшов старенький академік Владимиров і доктор Лемар.
— Ласкаво прошу. Ми вже чекаємо на вас з нетерпінням, особливо Олег, багатонадійний син Балашова, відрекомендував професор молодого біолога.
— Вітаю тебе, Олегу. Я чув, що ти конкуруєш з нами, — пожартував старий.
Олег стримано заперечив:
— Де там мені, з моєю фантазією! То вже швидше Таня Лебедєва.
Так, так. Про Таню я знаю від батька. Здібна дівчина. Сподіваюся, вона прийде? — промовив Владимиров.
Усі посідали, тільки Лемар стояв, нетерпляче тупцюючи на місці.
— Друзі,— він закашлявся, — електронні лампи гудуть. З чого почнемо?
— Знаєте, любий докторе, це дуже важко вирішити. Наш колектив уже розшифрував назви всіх книжок. Щиро признаюся — це чудова скарбниця, спадщина надзвичайно високої культури, Кожна галузь науки чекає на переклад своїх джерел, програму для вашого автомата визначить завтра Президія.
—І ото я маю чекати аж до ранку? — розчаровано запитав доктор Лемар.
— Ні, ні, дорогий друже. Почнемо негайно! Колега Калакан знайшов у шухляді капітанського стола в ракеті дуже цінний документ — єдину книгу, писану рукою. На ній виведено: П е р і т а. Якщо судити з першої сторінки, йдеться про нотатки зроблені в ракеті. Я приніс рукопис, щоб перевірити правильність наших висновків — і коли все буде гаразд, то ми вже сьогодні взнаємо дещо більше про походження й долю космічного мандрівника.
— Чудово! — не втримався Олег.
Академік Владимиров відкрив портфель, вийняв порівняно тонку книгу і, поклавши її на круглий столик, розгорнув на першій сторінці.
Олег намагався за допомогою власного знання алфавіту прочитати комбінацію з шести знаків.