Лебедєва нахилилася до Олега й прошепотіла:
— Ассірійсько-халдейська культура.
Фасади навколишніх споруд будили пам’ять… Вавілонці були майстрами важкої конструкції склепінь, не дуже відомої і не дуже поширеної в світі. Ось і цей приголомшливо виконаний барельєф, що зображує страшенні муки: короткі, присадкуваті, надзвичайно сильні пропорції статуй з широкими плечима й велетенськими мускулами… Мистецтво підкреслює брутальну силу та безжальну рішучість… Це ассірійсько-халдейські елементи.
«Як свідчать сучасні археологічні розкопки, територію між Євфратом і Тігром — імовірне місце традиційного раю з Ветхого завіту — десь у сороковому столітті до нашої ери заселяли шумери», — міркувала Таня.
Шумери жили в цих краях блізко 3500 року до нашої ери і як народність зникли близько 2000 року.
Халдейський Ур, з якого, як пишеться, Авраам вирушив у свою путь, був шумерською фортецею…
На екрані з’явилася табличка з чіткими рядами коротеньких, у різний спосіб перекреслених жолобків, тоненьких і грубіших, наче хтось бавився, вирізуючи їх ножем у глині.
«Так, — пригадувала далі Таня, — шумери зникли, але їхнє письмо — клинопис — збереглося. Шумери різьбили його на глині дерев’яним або залізним долотом…»
— Ми виходимо із всюдиходів, — почувся голос.
Прозорі ковпаки на куполах машин розсунулися, і звідти незграбно вийшли чотири постаті в скафандрах.
— Ми простуємо до найбільшого палацу. Навколо все ніби вимерло. Але що це?.. Дивіться, як відхиляється велетенська брама і з неї виступають лави маномійців. Перша лава тримає якісь гострокінцеві тичини; маномійці, нахилившись уперед, сунуть проти нас, наче морський прибій! Ось вони зупинились. Один з них виступає наперед з якоюсь зеленою галузкою… і махає нею.
У моєму шоломі лунає: атака!
Голос замовк, і на екрані без будь-якої на це причини сталася страшна драма.
Космонавти відіп’яли од своїх поясів якісь параболічні дзеркальця на колінчастих трубках, що стирчали з гранчастих погонів, і здійняли праві руки назустріч натовпові. Спочатку здавалося, що це вітання… але всі оборонці палацу раптом упали долілиць, наче підтяті.
З брами вибігли нові воїни. Цього разу з наміром уже боротися проти нападників. Торійці підпустили їх ближче, здійняли праві руки. Це означало… смерть!
Ще раз висипали оборонці проти «всемогутніх», і знову всі загинули.
Чотири немилосердні завойовники планети Манома лишилися стояти з піднятими вгору правицями…
Капітан Орлов помітив, що секретар ISC знову крутить гудзика…
— На сьогодні досить! — наказав нам штурман. — Замкнути всюдиходи й увімкнути електричний струм! Повертаймося до ракети заряджати денудатори!..
Це був сигнал для мене, щоб я опустився з вертольотом і взяв усіх на борт. Ми злетіли над містом і в далечині побачили гірський кряж. Штурман спрямував вертоліт у тому напрямку, — знову залунали слова коментатора-торійця.
Під літаком бігла горбиста місцевість з кошлатими кронами листяних дерев. Територія поступово здіймалася. Незабаром унизу розкинувся рівний трав’янистий килим. Літак закружляв над плоскогір’ям.
— Як бачите, тут знайдено чудове місце для спорудження посадочної та стартової площадки для нашої рятувальної ракети. Потім ми повернулися на місце нашої Аварії. Друга половина екіпажу, під командуванням капітана корабля ММ, повернулася до ракети з іншого міста з такими ж наслідками. Ми умертвили приблизно п'ятсот маномійців. Капітан вирішив, що на другий день весь екіпаж вирушить до знайденого плоскогір’я споруджувати допоміжний ракетодром.
Голос замовк, і екран на якусь мить погас.
Олег нахилився до Тані:
— Знавіснілі космічні колонізатори! Ось так, без причини, без спроби мирно порозумітися з населенням знищили тисячі життів. Бо що ж могли зробити бідолашні списники…
Екран знову засвітився.
На плоскогір’ї механізми, схожі на жуків, утрамбовували трав’янисту територію. Біля підніжжя гір працювали космонавти з ультразвуковими денудаторами. Вони різали скелю на плити, а гусеничні крани перевозили ці плити на підготовлений майданчик. Фундамент ракетодрому ріс, наче кахляна підлога під руками вправного муляра.
Кілька членів екіпажу скинули важкі скафандри.
— Наш біохімік дозволив працювати без скафандрів, — пояснив коментатор, — бо склад повітря такий самий, як і Торі. Тиск на цій височині не загрожує життю. Робота піде тепер жвавіше. З ракети МП повідомили, що там закінчили підготовчу роботу і на світанку зроблять посадку. Сигнали наших радіолокаторів чути добре. Посадка не буде проблемою. Зверніть увагу, в якому нечуваному темпі росте стартова площадка. Кожен член екіпажу прагне якнайшвидше опинитися на ракеті. Помалу сутеніє. Незабаром ми покладемо останню плиту. Весь екіпаж втомився.
Оператор показав змарнілі обличчя стомлених членів екіпажу. Спіткаючись, вони брели до спільного намету з сріблястої прогумованої тканини, який стояв край кам’яної площадки. За наметом на гусеничному візку безперестанно оберталася антена, а над нею, в протилежному напрямку, — чотири металевих диски.
— Мені наказали патрулювати з вертольотом на трасі плоскогір’я — місто. Нескінченні потоки білих постатей залишають місто. Ха-ха, вони мали добру науку! Більшість прямують до міста, яке розташоване ближче до екватора, і тільки дехто поспішає напрямком до полюса. Наше плоскогір’я поза небезпекою. На шляху, що веде до гір, нема й знаку живої істоти. Вночі я патрулюватиму над сплячим екіпажем і різноколірними світловими променями з рефлекторів вертольота відганятиму маномійців од плоскогір’я, — долинули слова репортера, і зображення зникло.
Олег глянув на Таню. Але роздивитися її обличчя не міг. Аудиторію заливала напівтемрява, і тільки в слабкому відблиску екрана вимальовувались постаті у першому ряду.
— Поздоровляю, Танечко. Це — розв’язання баалбецької проблеми. Професор Агаров — видатний учений, — сказав тихо молодий біолог.
У відповідь Таня вдячно потисла йому руку.
— Жителі Тори! Жителі Тори! — тишу аудиторії порушили остережні слова коментатора. — Сталася жахлива річ!
На екрані з’явився намет… й біля нього на землі — нерухомі постаті. В грудях кожного астронавта стирчав тонкий довгий спис!.. Усіх торійців пришпилили до землі, наче жуків у ентомологічній колекції.
— Екіпаж мертвий. Я один лишився живий… бо патрулював на вертольоті. Під покровом ночі убогі маномійці підповзли до намету. Вони не злякалися моїх вогненних конусів. Чому капітан не дав іншого наказу? Він сподівався, мабуть, що істоти цієї планети налякані подіями на майдані перед палацом і нашою страшною всемогутністю. Ми повинні помститися за смерть наших… повинні помститися!
Високо в небі виникла сірувата паличка, схожа на бацилу туберкульозу під мікроскопом. Вона безупинно зростала. З її спідньої частини шугали синюваті смути. Незабаром гігантський корпус велетенського космічного корабля спустився на середину кам’яної площадки. Висунені колінчасті амортизатори за своєю грандіозністю скидалися на опорні арки Ейфелевої башти. Ракета м’яко сіла.
В горішній половині відчинилося кругле віконце, ні, це масивні двері. З них на кам’яну площадку спустилася металева драбинка. По ній зійшла єдина постать, незграбно попрямувала до об’єктива камери. Відкрутила шолом… вже видно, як космонавт, зіщулившись, нахилився над трупами.
Стомленим порухом вийняв із широкого пояса мікрофон і щось наказав. Одразу з ракети висунулася металева стріла з блоком, на якому лежав блискучий контейнер. На землю зійшли ще двоє. Один підійшов до візка, зупинився з ним під контейнером, потім одвіз контейнер до намету.
Другий член екіпажу відчинив контейнер і натис на маленьку ручку. З контейнера висунулися два металевих лотки. До кожного поклали двох мертвих астронавтів. Так само навантажили решту сім трупів, і контейнер почав підніматися до люка ракети, аж поки не зник усередині.
— Наш візит на Маному скінчився. Капітан МП вирішив негайно відлітати. Ми вже здійнялися на двадцять кілометрів од поверхні. Капітан підійшов до штурмана й увімкнув передавач електромагнітних імпульсів. «Відплата за дев’ятьох торійців», — пролунали його холодні й жорстокі слова.
Екран спалахнув сліпучим сяйвом, і глибоко внизу шугонула страхітлива чорна хмара, яка зростала вшир і вгору…
— Кінець, — почувся раптом голос доктора Лемара.
Після страхітливої драми голос доктора пролунав, наче удар гонга….
Присмерк, що переходив у яскраве денне світло, ніби символізував прихід нового ранку до ери людства.
Якийсь час в аудиторії панувала гнітюча тиша, присутні ніяк не могли отямитись. Орлов спостерігав за Вільманом і Макдональдом.
Який контраст!
Сивий учений похилив голову, і вираз його обличчя говорив про внутрішні переживання. А Вільман з бай дужістю відпочиваючого верблюда місив зубами жуйну гумку.