Незабаром Балашов повернувся з двома маленькими чемоданчиками. До відходу швидкого поїзда лишалося кілька хвилин. Олег розшукав Танине купе, поклав чемоданчики до сітки й глянув на годинника.
— Ще є час. Завтра я зустріну тебе.
— Сподіваюся, завтра ти будеш не такий, як сьогодні, інтриган нещасний, — дівчина подала йому руку й на прощання скуйовдила Олегові чуприну.
— Ти не пошкодуєш… чекай сюрпризу. Знаєш, приємний сюрприз — люба річ. Я хочу, принаймні, відплатити тобі за сьогоднішнє дивовижне прибуття зі Сходу. Щасливої, Танечко…
Пролунав свисток.
Олег вийшов на перон, підбіг до Таниного вікна. Паровоз зашипів, поїзд тихо рушив. Таня вихилилася з вікна, ще раз потисла Олегові руку й потім довго махала, віддаляючись під монотонний гуркіт коліс…
Великий вокзальний годинник показував без хвилини одинадцяту. Вдалині залунав гудок електровоза, і голоси зустрічаючих злилися з гуркотом швидкого поїзда, що підходив до вокзалу. Над головами пасажирів з’явився червоний букет і ніби поплив на хвилях бурхливої річки. Юнак обережно ніс квіти.
З вікна другого вагона визирнула засмагла чорнява дівчина. Таня Лебедева уважно вдивлялася в обличчя людей на пероні, але розпізнати кого-небудь було важко.
Нараз вона вгледіла червоний букет.
«Це Олег», — подумала дівчина, сповнена радісного чекання.
Вона не помилилася.
Хлопець теж побачив її. Привітно замахав квітами й почав проштовхуватися ближче до колії. Гальма заскрипіли, поїзд зупинився, і от Таня вже на пероні.
Олег підхопив чемодани й попрямував до виходу, прокладаючи подрузі дорогу.
Зупинилися аж перед вокзалом. Олег поставив чемодани на мармурову підлогу, сунув руку до внутрішньої кишені й подав Тані конверт.
— Око за око, зуб за зуб, — промовив він з удаваною серйозністю.
Таня передала йому букет, розірвала конверт і побачила… квиток на літак до Нордвіка.
— Любий мій, ти що? Адже у мене вже є квиток.
— А це ще один, — сказав Олег іще серйозніше.
— Але що я робитиму з двома? — Таня, не розуміючи, глянула на юнака.
Та Олег не втримався й зайшовся таким щасливим сміхом, що на нього почали озиратися перехожі.
— Це мій… ми летимо разом.
Таня не приховувала свого щастя. Вона вже давно кохала Олега, але весь час випробовувала своє почуття— чи справжнє воно?
Дівчина ніколи б не подумала, що звичайний квиток на літак зробить її такою щасливою. Таня вдячно глянула сяючими очима на Олега й тихо промовила:
— Дякую тобі, Олегу. Сюрприз чудовий. Ти мав рацію. Приємний сюрприз — справді люба річ.
Балашов також був вражений. Він не сподівався, що така, здавалося б, маленька, непримітна пригода викличе землетрус почуттів. Олег відчув, що значить кохати. Збагнув усю різницю між дружбою й коханням.
Юнак вдячно потиснув дівчині руку, взяв обидва квитки, віддав Тані букет і замислено додав:
— Ці квитки ми збережемо як згадку про найкращі хвилини. Поглянь навкруги. Зараз не. травень, замість тихого шелесту дерев навколо нас дзюркотить водоспад людських голосів, вітерець не приносить пахощів бузку, а кидає в обличчя вокзальний дим і сморід бензину. Все навколо таке буденне й звичайне… а у нас… у нас стільки поезії…
— Дорогий Олегу, кожне глибоке почуття, коли воно від щирого серця, — поезія, мелодія, що віщує спокій і щастя, — відповіла дівчина.
Як же все це просто й водночас напрочуд гарно… Вокзал, людська ріка, гомін, свистки, чемодани, букет… Таня… освідчення. Поезія реального життя.
— Ходімо, люба. Мій багаж в машині. Поїдемо прямо на аеродром. Пообідаємо в літаку.
Таксі чекало на них.
Олег віддав шоферові чемодани й відчинив перед Танею дверцята. Дівчина нахилилася над букетом, вдихаючи пахощі, які так гармоніювали з найщасливішою хвилиною в її житті.
Шофер тактовно зазирнув у дзеркальце над вітровим склом. Сивина свідчила, що він пережив уже багато бурхливих і спокійних весен. У своїй автомашині він спостерігав уривки з тисяч життів. Але щастя, яке він побачив на обличчях оцих пасажирів, було незвичайне.
Тихе, мрійливе щастя…
Так, тихе, і саме тому незвичайне й виняткове.
Таня схилила чорняву кучеряву голову Олегові на плече. Обом уявлялося прекрасне, яскраве життя.
Літній шофер пригладив вказівним пальцем сиві вуса, насунув на лоба кашкет і вже навіть поглядом не порушував мрійливу симфонію почуттів.
Машина зупинилася біля Внуковського аеродрому. Олег ніжно погладив дівчину по голові й прошепотів:
— Танечко, приїхали.
Вона стрепенулась, рум’янець залляв її засмаглі щоки й надав їм кольору бронзи.
— Шкода. Це була найчудовіша поїздка…
У величезній чекальні було море людей. Олег здав багаж. Потім купив собі кілька газет і ілюстрований журнал для Тані.
Чекали недовго.
Стюардеса відчинила двері й почала викликати пасажирів, які поступово переходили на бетоновану площадку, Люди по одному здіймалися сходами до літака. Невдовзі двері зачинились, на табло спалахнули літери «Не палити. Припнутися ременями», і ось уже загули потужні мотори.
Райдужні лопаті пропелера запрацювали на повний хід, сріблястий корпус залізного птаха задрижав, і «Стріла Півночі» рушила до стартової доріжки.
Незабаром величний лайнер ковзнув у повітряний океан і почав швидко набирати висоту. Земля губилась у густій імлі, круглі ілюмінатори зросило молочними краплинами хмар. Потім засяяло сонце, під літаком розстелилося неосяжне ватяне покривало.
Небесна баня світила бірюзою. Всюди панував спокій і мир. Олег вийняв з кишені журнали й поклав їх на столик перед Танею.
— Страшно, — раптом вихопилось із тремтливих вуст молодого геолога.
— Що сталося? — занепокоєно спитав Олег.