— Згоден, згоден. У нього надзвичайно багата уява, але…
— Мене цікавить, що тебе наштовхнуло на таку думку, — допитувався капітан.
— Багато ідей не дають мені спокою, хоч я й визнаю, що це не науковий метод. Радіоактивне випромінювання такої сили може давати лише величезна кількість чистого елемента. Це може бути й чистий радій, але в надзвичайно великій кількості, бо щілина, з якої лине сяйво, дуже довга. Стільки радію людство ще не видобуло за весь час після відкриття цього елемента.
Олег зітхнув, одкусив пиріжок, ковтнув трохи фруктового соку. Потім пристрасно повів далі.
— Але навіть припустимо, що таку кількість радію було видобуто! То хто наважився б кинути його у наші води? А якщо це чистий радіоактивний елемент і його сяйво флуоресціює в темних морських глибинах крізь криву щілину… то цей елемент міг попасти на землю тільки з міжпланетного простору. Приблизно два з половиною мільярди років нашу планету бомбардують мільйони тонн метеорів… можливо, один з них, який містив у собі радій, упав саме там, де тепер кладовище… його розжарена оболонка від швидкої зміни температури лопнула.
Олег закінчив пояснення, апетитно з’їв другий пиріжок і схилився над тарілкою, знову поринувши в задуму…
Мухорський куйовдив пальцями борідку і на знак згоди кивав головою. Балашов-старший смоктав люльку. Подумки він визнавав раціональність Олегової теорії, та чи можливо, щоб у природі, у всесвіті радіоактивний елемент у чистому вигляді траплявся в такій величезній кількості в одному місці, в одному камені…
Це повинно висвітлити, як слушно зазначив і Олег, докладне наукове дослідження.
Другого дня криголам вийшов у море рано-вранці. Олег куняв у кріслі в капітанській каюті. Раптом його розбудив сталевий дзенькіт. Юнак протер очі й вискочив з каюти.
З палуби «Героя» занурювались у спінені хвилі дві велетенські безформні постаті — водолази у важких броньованих скафандрах, пристосованих до великого тиску.
Над свинцевими шоломами, які захищають од радіоактивного випромінювання, попливли бульбашки, а за мить уже тільки тихий скрегіт сталевих тросів на блоках поліспаста та дзижчання барабанів свідчили про те, що хтось опускається в незвідані морські глибини.
Обидві постаті помалу наближалися до сяючої щілини. Сантиметр по сантиметру загрузали металеві підошви водолазів у драглисті рештки колись живої матерії.
Раптом вони наразились на щось тверде!..
— Сергію, — пролунав голос одного водолаза, — я стою на твердому грунті.
— Я теж, Петре! — відповів другий через короткохвильовий передавач.
Обидва трохи нахилились і поволі лягли на тверду поверхню приблизно в двох метрах од яскраво флуоресціюючої щілини.
За мить на обох шоломах спалахнули потужні рефлектори. Водолази неквапно почали обмацувати поверхню, на якій лежали, пильнуючи, щоб не каламутити воду.
— Петре, — озвався здивований Сергій, — мені здається, що ми лежимо на овальних люках.
— Справді! Приблизно за півметра від сяючої тріщини люки кінчаються. А з того боку? '
— Зажди, я трохи посунуся… правильно! — приголомшено ствердив Петро.
— Я доповім, — запропонував зраділий Сергій.
Дотиком підборіддя він увімкнув телефон.
— Товаришу капітан, ми лежимо на якомусь предметі з багатьма овальними люками, У центрі велика обкантовка діаметром близько метра. В нижній частині цієї обкантовки навскісна тріщина, з якої пробивається сяйво!
— Овальні люки? — почулося в навушниках шолома.
На якусь мить запала тиша. Мухорський радився з академіком Балашовим.
— Сергію! Чуєте мене? Визначте ширину отворів, обстежте краї.
— Виконаємо, товаришу капітан! — відповів Сергій.
— Я чув усе, Сергію. Посунемося по люках до зовнішнього краю. Тільки помалу, щоб не скаламутити воду, — порадив Петро.
Обидва водолази поповзли у протилежних напрямках.
— Петре, це дивовижно! Тут прямовисний виступ. Він дуже засипаний…
— Стривай, Сергію, я теж натрапив на якусь площадку. Ми можемо впуститися нижче… — урвав Петро й почав помалу сходити по виступу в глибину.
— Ручаюся на що хочеш, що це стабілізатор! Вип’ю цілу Хатангову затоку, коли це не залишки ракети! — загримів у шоломі Сергій,
Він миттю ввімкнув телефон.
— Володимире Петровичу, надзвичайне відкриття! Тіло, на якому ми лежимо, має овальну поверхню. Ми натрапили на стабілізатор, гадаємо, що тут уламки ракети!
Відповідь не забарилася. Капітан Мухорський відповів одразу:
— Піднімаємо вас на палубу. Лаштуємо зварювальний апарат. Ви забезпечите обкантовку захисними плитами проти випромінювання і виміряєте діаметр.
— Петре, визнач довжину стабілізатора і обійди весь корпус, — звернувся Сергій до товариша. — А я тим часом виміряю обкантовку над щілиною.
Обидва водолази діяли швидко.
— Я скінчив. А ти? — запитав за хвилину Петро.
— Подаю сигнал повернення!
На палубі «Героя» монотонно задзижчали лебідки. Безформні тіла виринули на поверхню.
На палубі водолазам допомогли вивільнитися з важких, незграбних скафандрів. Мухорський і Балашов сиділи в капітанській каюті, коли ввійшли водолази.
— Отже, Сергію, накресли обриси досліджуваного тіла! — звелів капітан.
Сергій узяв олівець і на картоні намалював коло з округлими отворами і великою обкантовкою посередині. Потім докреслив прямокутники стабілізаторів у горизонтальній проекції І визначив їхні приблизні розміри.
— Схоже на велетенський гвинтовий стержень до м’ясорубки, — пожартував Олег.
— Олегу, Олегу… розлетілася твоя метеоритна гіпотеза, — засміявся капітан.
— Ракета! Міжзоряний посланець! Та це ж чудово! Ще краще, ніж метеор! — вигукнув юнак і аж тепер згадав про Таню, професора Агарова та Баалбецьку терасу.
— Не квапся, хлопче, не квапся з висновками, — по-батьківськи стримав його академік.
— Товариш біолог, мабуть, має рацію, — мовив Петро й подав академікові Сергієве креслення.