…В один день і нещасливу ніч… острів Атлантида щез, поринувши в море.
Платон
З давніх-давен людей непокоїла таємниця Атлантиди, колиски могутньої цивілізації, яка загинула внаслідок гігантської катастрофи. Дізнавшись із слів грецького філософа Платона про напівлегендарний острів, людство напрочуд легко повірило, що він справді був, і почало шукати підтвердження висунутої античним мудрецем гіпотези. Це був досить сміливий намір, бо ж Платон у своїх діалогах “Тімей” і “Крітій” тільки переповідав історію, що дійшла до нього майже через двісті років по тому, як предок знаменитого елліна по материній лінії — “наймудріший із семи мудрих” Солон повернувся з подорожі по Єгипту, де тривалий час вивчав перекази і документи, пов’язані з минулим цієї країни, з історією Греції і Атлантиди. Побачене й почуте ним згодом дістало поширення в Елладі.
Про таємничу державу атлантів написано чимало науково-популярних та художніх книг, статей, фундаментальних досліджень. У нашій розповіді поряд з відомими фактами вперше використано матеріали звіту Багатосторонньої археологічної комісії, яка чотири роки працювала на острові Антикітір в Егейському морі. Ми використовуємо ці матеріали з дозволу керівників експедиції — професора Романа Миколайовріча Задорожнього і доктора археологічних наук Моріса Вільфора.
У 1900 році англійський археолог Артур Еванс відкрив на острові Кріт руїни величезного палацу з античними вазами та численними фресками, які не мали нічого спільного з грецькою і римською культурами. Невідому цивілізацію назвали мінойською.
Того ж року зроблено ще одне відкриття, не менш загадкове, хоча, можливо, і не таке масштабне, як попереднє. Поблизу грецького острова Антикітір, на глибині 60 метрів, шукачі губок натрапили на рештки старовинного корабля. В ньому знайшли кілька бронзових та мармурових статуй, які чудово збереглися. Ретельніше пошукати не змогли — надто недосконале було тодішнє водолазне обладнання. З морського дна пощастило підняти лише чотири скульптури і кілька шматків бронзи, які вважались уламками античних статуй. Вивчаючи знахідки, співробітник Національного музею Греції Валеріос Стаіс помітив деталі якогось механізму. Після реконструкції було встановлено, що прилад — астрономічний годинник без регулятора ходу. Інакше кажучи — своєрідний арифметичний пристрій, тотожний геометричним моделям Сонячної системи, відомої Платону і Архімеду. Досі нічого схожого дослідники не бачили. Беручи до уваги стан тогочасної науки і техніки (вік корабля визначався І ст. до н. е.), можна було зробити тільки один висновок: знайдену річ виготовили не греки, не єгиптяни, не римляни чи якісь інші відомі нам стародавні народи. У жодному з літературних і наукових джерел про такий механізм нічого не згадано.
Спеціальна міжнародна експедиція, яку відрядили на острів Антикітір, допомогла підняти завісу таємничості над дивною знахідкою. Після тривалих пошуків аквалангісти знайшли три залиті смолою, що закам’яніла, мідні капсули, в яких непогано зебереглися шкіряні згортки і рулони листової міді. На них досить чітко видніли незрозумілі значки та малюнки. Потім з дна моря підняли ще дві капсули з пергаментом, списаним старогрецькою мовою.
Прочитавши ці тексти, вчені визначили, що згортки належали Солону. Записи він зробив під час перебування в Єгипті. Філософ власноручно переписав хроніку часів четвертого фараона 18-ї династії Аменхотепа III і навів її у цьому своєрідному щоденнику.
Роки не пощадили пергаменту. Багато надзвичайно цінної інформації втрачено назавжди. Не пощастило і розшифрувати текстів, викарбуваних на мідних листах. Незрозумілі написи видалися вченим-лінгвістам схожими на крітські тексти, виконані лінійним письмом, відкритим ще Артуром Евансом. Солон згадує про ці документи, як про реліквію таємничих атлантів.
Знаменитий грек ототожнює у своїх записах острів Кріт з Атлантидою і тому веде мову про Мінойське царство. До речі, стародавні міфи ще задовго до епохи Солона згадують про Атлантичні острови[7] в Егейському морі. Щодо Гераклітових Стовпів, то в трактуванні філософа — це, напевне, скелі по обох берегах Босфору.
Однак перейдімо до тієї частини старогрецького тексту, яка, на нашу думку, найцікавіша і яка з незначними скороченнями публікується вперше.
…Джосер, жрець храму Ра в Луксорі, розповів мені дуже цікаву легенду. Ніби в прадавні часи перед Гераклітовими Стовпами була велика і грізна держава трьох царів, їхня влада поширювалася на всі острови Понту.[8] Володіли вони Лівією[9] аж до самого Єгипту і Європою до Тірренії.[10] Найбільшим і найголовнішим у країні було місто-острів Атлантида. Ось як описував мудрий Джосер перлину древніх: “Ніби сам Посейдон, як звете ви, елліни, брата сонцесяйного Ра, володаря морської пучини виставив свій священний тризубець з підводного царства — такою видавалась триглава вершина острова тим, хто заходив у цю прекрасну гавань. Столиця володарів морів для кожного мореплавця гостинно відчиняла свої ворота. Усе довкола радувало око чужинця: чарівна краса величної долини, що розкинулась між стрімких скель; гігантські канали, викопані в глиб острова, в які могли заходити навіть великі кораблі; три кам’яні стіни, оздоблені міддю, сріблом і золотом, якими атланти оточили острів, надійно захищали прекрасні храми та палаци.
Розповідав Джосер про державний устрій, розквіт наук та мистецтва. Почуте надзвичайно схвилювало мене, і, заприсягшись усіма богами священного Олімпу, я вирішив будь-що встановити достовірність цих стародавніх переказів.
За словами старого виходило, що дивовижний острів лежав в Егейському морі, поблизу Еллади. “А що, коли ця легенда перегукується з міфами еллінів про могутню державу грізного крітського царя, легендарного Міноса — одного з трьох синів Зевса? — подумав я. — Жрець був людиною вже немолодою і багато що міг забути. Проте він добре пам’ятав, що, навчаючись у Фівах, бував у сховищі древніх рукописів у підземеллях обителі Амона, бачив документи, де згадувалося про країну атлантів”.
На прощання Джосер подарував мені два мідні листи, списані незрозумілими знаками-літерами. Він пояснив, що листи належали таємничому острівному народу, — людям, яких кульгавий Гефест[11] вигнав з їхньої власної домівки. Щасливо врятувавшись волею провидіння, атланти розселилися між різними народами і поступово змішалися з ними, залишивши після себе тільки легенду. Дуже давно один з чужинців перед смертю передав на сховок настоятелю храму Ра оці мідні згортки.
Послухавши Джосера, я рушив у путь. Подорож минула без особливих пригод. Наприкінці другого літнього місяця я вже був у славному місті. Оселився у Гелеса — земляка а Корінфа. Його теж зацікавила стародавня легенда, і він охоче взявся мені допомогти. Головний доглядач сховища папірусів був Гелесів добрий знайомий — жрець Менхерес. Завдяки його старанням ми відшукали зібрання хронік часів правління Аменхотепа III. Саме в цих рукописах ішлося про загибель держави Міноса.
Вражало те, що норовливий Гефест, забравши державу атлантів до свого підземного царства, самих атлантів не знищив! Жителі острова ЗНАЛИ про небезпеку! Виходить, старий Джосер таки мав слушність, коли розповідав про дивне провидіння, яке осяяло цей народ.
У тому, що царство Міноса і таємнича Атлантида — одне й те саме, не було сумніву — це підтверджували знайдені карти, документи, переклади мінойських текстів. З великою увагою читав я ієрогліфи єгиптян, і переді мною поступово поставала трагічна картина піднесення й занепаду могутньої цивілізації.
Тексти, писані незрозумілими значками мінойців, люб’язний Менхерес узявся тлумачити сам. Я попросив його по можливості не відходити од оригіналу. В одному з них ішла мова про капітана мінойського судна Демера, який, звітуючи перед своїм царем про подорож до берегів Понту Евксінського,[12] розповів про страшну небезпеку, що загрожує острову. Жрець зробив дослівний переклад:
“Про порятунок твій, Демере пречудовий, мені повідав мудрий Осокрон — наглядач у святилищі Кліто. Не так давно йому ти звірився у храмі, сказав про небезпеку, що вже давно тяжіє над всіма нами. І жерці подібне щось говорять, одначе держать все в великій таємниці.
— О славний Міносе! — Демер звернувся до володаря країни. — Я розповім про все, лише слухай ти уважно.
— Хутчій же починай! — вигукнув цар нетерпляче.
Слова зачувши ці, Демер мерщій до розповіді взявся.
— З понту, що Евксінським зветься, вертав мій корабель додому, на борт свій перед тим узявши чимало всякого добра. Збіжжя й мед везли ми в діжках нечисленних. Хутра всілякі милували око впереміж з золотом і сріблом… Усього вдосталь було. Здавалось, пречудово йшла подорож ця, аж доки наш вітрильник не трапив межи скал Босфору. Пінявили довкола гребні хвиль, сягало око скільки. Той, що над нами ходить,[13] кудись запропастився, ї темний морок корабель окутав. Бореєм[14] грізним гнані, в обшивку судна хвилі бились. Борти тріщали, рвалися вітрила, ось щогла повалилась… Але ніхто не впав у розпач і не злякався — не вперше довелось пригоди зазнавать лихої. Та щастя того дня, проте, лишило нас. Ще більше розлютився Посейдон, коли уздрів зухвальство те безтямне. Немов горіха шкаралупки, зламав він судно і гребенем крутим накрив усіх, хто хулив бога моря… — Схвильований Демер замовк на мить, та за хвилину знову рік:
— Тепло Гіперона торкнулось уст моїх, і я розплющив очі, щоб краще роздивитись золоте проміння. О боги! Побачив руку я красуні неземної, що ніжно гладила моє лице. Збентежений, не знав я, що й гадати. Тихенько засміявшись, вона по-своєму щось швидко проказала. Враз в голові моїй велике замішання сталось, немов тлумач незримий з’явився раптом, перекладаючи почуте. Все стало зрозумілим.
— Ожив нарешті розумлянин цей, — звернулася вона до когось.
Лише тепер помітив, що волею чиєюсь доставлено мене було в кімнату дивовижну. Зі стін блискучих надто й незвичайних своїми кольорами нам, мінойцям, світіння ширилося навкруги. То зеленаве, то червоне лилося світло. Немов чиєсь дихання рівне і спокійне мені ввижалось. Однак в душі не спізнавав я страху. Поплив перед очима знов туман, і тіло неприємна млість одразу ж огорнула.
— Невдовзі незнайомцю стане краще, — крізь дрімоту почув я голос.
І справді, без зусилля всякого підвівся і сів навпроти рятівниці своєї. І сила, й міць вернулися до мене. Той, до кого зверталася красуня, стояв при вході. Обоє були вдягнені у щось блискуче, кольору неба. Ніколи ще такого одягу не бачив я. Хто ці чужинці?
— Друзі твої ми, Демере, — немов підслухавши моє німе питання, відповіли, всміхнувшись щиро. — На превеликий жаль наш, ми не змогли завчасно прийти на поміч вам. — І смуток щирий забринів у їхніх голосах.
— Не бійся нас, — промовила красуня.
— Ніхто ще в боягузтві не звинувачував Демера, — образивсь я.
— Ми знаємо про це, — упав чужинець в слово. — Сміливий ти й відважний.
Всміхаючись привітно, до мене рушив він. Сказав і для вітання руку простягнув.
— Мене звуть Ану, а це, — кивнув головою на дівчину, — моя подруга, лікар Ула.
Міцним рук потиском ми обмінялись. Враз недовіри пелена з моїх очей пропала, і я наважився спитати вголос:
— А ви хто будете, рятівники неждані? Без сумнівів усяких, не є ви грізними богами, хоча за них спочатку я прийняв вас.
— О ні, Демере! Такі ж ми люди, як і ти. І надприродне нам ніщо не притаманне. Колись настане день, і розпізнають Час і Простір твої потомки також. Підвладне Розуму усе, Демере.
Признатися, спочатку мене вражали їхні слова, але невдовзі дещицю став я розуміти. Чужинці й справді не були з роду грізного Зевса. Колись давно у Дальню Путь полинули вони, щоб віднайти Братів в Безмежжі Океану. Пізнати розум чийсь іще, щоб не самітними лишитись. На кораблях своїх літали між світів чужих, що діамантами розсипалися в небі. Далеко од власної домівки натрапили вони на царство Геї,[15] і їхній “Араго”,[16] гіпероновим гнаний вітром, знайшов тут дім.
Повідали чужинці з піднебесся, що вже давно вивчають нашее життя. А надто до душі припала їм країна, де правиш ти, о славний Міносе! Мовляв, для поколінь прийдешніх колискою стане вона.
— Слова твої, Демере, слух милують, немов бальзам цілющий. Однак занадто вже казковим мені почуте видається.
Схиливши голову в шанобі, до розповіді знову взявся наш герой.
— Оповіли мені чужинці про батьківщину свою, яку покинули далеко в Океані,[17] про свій народ, про звичаї і побут краю. Щаслива та країна, відкіль вони прибули. Всі рівні там, про бідність і багатство ніхто не відає давно.
— Багатих й бідних там немає? — був прездивований мінойців цар почутим, однак промовчав і далі слухав підданого свого.
— Аж ось настав той день, коли прощатись мали ми. Всім сумно було.
— Демере, — звернувсь до мене Ану. — Ми змушені тобі печаль одну повісти. Розкрити таємницю надважливу. Отож уважно слухай. Велика небезпека загрожує твоїй країні. Розбурхана стихія під островом клекоче.
— Виходить, порятунку нам немає? — я вражено спитав.
— Біді цій лиш частково можна запобігти, — додала стиха Ула. І надто чудернацьку річ узявши з рук замовклого Ану, мені піднесла урочисто.
Не бачив я чогось подібного ніколи. Були там коліщатка хитромудрі дуже, кружальця різні, всілякі кульки й важелі малі. А на поверхні — світнеє каміння, що блискотіло й грало кольорами…
— Це пристрій винятково точний, — узявся до пояснення Ану. — Коли червоним кольором враз камінці усі заграють, то означає це, що днів за п’ять чи шість пристанище своє Гефест покине. Це знак вам буде рятуватись і острів свій полишити мерщій…
На цьому текст уривається. Щодо дивного механізму, що його знайшов на початку нинішнього століття грецький археолог, то ми спробували провести аналогію між цією знахідкою і досить-таки цікавою фразою, яка є у Солона: “На одному з папірусів я побачив ретельно виконаний малюнок якогось пристрою. Не виключено, що це був той самий прилад, про який згадував Демер. З великим старанням взявся його перемальовувати”.
Можливо, саме в цих рядках криється розгадка Антикітірської знахідки. Можливо, невідомий майстер, користуючись малюнками древнього мудреця, намагався скопіювати загадковий механізм.
Зробити остаточний висновок про існування на Кріті держави атлантів поки що не можна. Немає ніяких відомостей про тогочасну мову, без чого не можна прочитати тексти стародавніх мінойців, зроблені письмом, яким записана певна інформація, на мідних листах, які знайшла наша експедиція. Слід сподіватись, що лінгвісти все ж зуміють розв’язати таємницю крітського письма і оживити “подарунок Солона”.
Атлантичні острови — нинішні Кикладські острови в Адріатиці.
Понт — грецька назва Середземного моря.
Лівія — так називали стародавні греки Африку.
Тірренія (Тірсенія) — область в північно-західній частині Апеннійського півострова.
Гефест — у стародавніх греків бог підземного вогню.
Понт Евксінський — стародавня грецька назва Чорного моря.
“То й, що ходить над нами” (Гіперон) — ототожнення Сонця в грецькій міфології.
Борей — північний вітер.
Гея — Земля, богиня землі.
“Араго”— корабель, на якому древні аргонавти (греки) на чолі з Ясоном плавали в Колхіду по золоте руно.
Океан — у стародавніх греків ріка, що омиває всю Землю. З Океану сходять і в нього заходять всі небесні світила.