Наполоханий появою людей, пекарі вискочив із заростей і помчав берегом річки. Від несподіванки Аугусто зупинився, але за мить підніс вінчестер і, майже не цілячись, тричі вистрілив. Встиг помітити, що влучив, — дикий кабан підскочив, завищав од болю і щосили дременув у хащу. Аугусто і Вайкапа кинулись за ним, але незабаром повернулись: сліди пораненої тварини вели в глиб сельви, а потикатися в сутінках у цей непролазний вологий ліс було небезпечно. Розчаровані, вони почали спускатися до річки. Коли до води лишилося метрів двісті, Аугусто, зачепившись за корінь пальми, покотився по схилу, всіяному дрібним камінням.
Поминаючи недобрим словом злощасного пекарі, став помалу зводитись, і раптом у променях призахідного сонця, що вже губилось у кронах дерев, земля під його ногами спалахнула міріадами зелених вогнів.
— Смарагди! — закричав Лугу сто. — Чуєш, Вайкапо, ми натрапили на смарагди!
Добре запримітивши місце, повернулися в селище. Аугусто гарненько заховав кілька камінців у мисливській торбі. З такою знахідкою треба бути насторожі. Про Вайкапу не йшлося. На індіанця, який завдячував йому своїм життям, можна було покластись. Однак з пам’яті Маркеса ще не стерлася трагічна історія племені геларі, яке знищили білі злочинці при мовчазній підтримці уряду. Індіанці мали нещастя жити на території, багатій смарагдами. Спричинити щось подібне Аугусто не хотів.
Тільки-но вони опинилися в Ель-Грасо, резервації племені порейя, до Маркеса підбіг індіанський хлопчик. Лікар добре знав малюка. Це з нього він колись вигнав “злого духа” — у малолітнього пацієнта не знати чого розболівся живіт.
— Що сталося, Каріпо? — здивовано запитав Маркес.
— Сеньйор Аугусто! У вашій хаті помирає біла людина. Мисливці знайшли її на березі річки. Я знаю, хто це. Це добрий сеньйор Раймар. Ходімо швидше! Він просив розшукати вас…
Аугусто кинувся до солом’яної хатинки, що стояла трохи осторонь селища на узліссі. Розчахнув бамбукові двері, вбіг у хатину. На широкій лаві, яка правила Маркесу за ліжко, нерухомо лежав Раймар Гюде. Життя ще жевріло в його прострелених грудях. Лікар підійшов ближче. Відчувши присутність людини, поранений розплющив очі. Впізнав Аугусто. Кривлячись од болю, спробував усміхнутись.
— Як бачиш, старий, мене таки доконали. — Він говорив із зусиллям, ледве ворушачи губами. — Ти мав слушність — тут усі заодно. Тікай звідси негайно. Вони не дадуть тобі спокою. Всі знають, що ти мені допомагав і неодмінно розправляться з тобою. Ні в якому разі не повертайся в Сан-Лоренцо. Там на тебе чатують. Не гайнуй жодної хвилини. Моє останнє прохання: опублікуй цей репортаж.
Раймар знову спробував усміхнутись, але гострий біль примусив його заплющити очі.
— Це наш репортаж. Де він схований, ти знаєш. Нехай люди довідаються, хто дає притулок таким, як Франц Декерт.
У куточку рота Раймара виступила кров. Тонесенька червона цівка поповзла по підборіддю і застигла…
Інтерес поліції до власників американських паспортів у центральних штатах, на відміну від провінції, не мав меж. Тут мало не в кожному іноземці вбачали потенційного капіталовкладника, а тому особливо ретельно шукали в досьє гарантію успіху майбутніх “ділових” контактів. Служителі місцевої Феміди, як і доморощені товстосуми, конче потребували фінансової підтримки.
Френк Кеткарт вирішив дістатися в Сан-Лоренцо як сезонний робітник. Принаймні вдатися до цього маскараду, поки не потрапить на пароплав. Привертати зайвий раз увагу поліції, тим більше напередодні відповідальної операції, Кеткарт не хотів. У поліцейських дойд можуть виникнути різні питання до американського геолога, а розповідати вигадану історію тут, у Бразілії, було небезпечно.
В Сан-Паулу Френк сів на поїзд, що йшов у Каяну. Неголене обличчя і добряче поношений одяг робили його схожим на одного з тисяч сезонних робітників, які саме цієї пори тинялися по країні. Вони здебільшого переїжджали з місця на місце поїздом “Трансамазоніки”, бо квитки на цей вид транспорту були найдешевші.
Вузький вагон, куди зайшов Френк, був повен. Френк ледве примостився на краєчку лавки. Ніхто не звернув уваги на появу ще одного “бойя-фріа”. Кожен думав про своє. Майже всі пасажири були метиси-кабокло і селяни-посейро, які поверталися із заробітків. З розмов Френк зрозумів, що більшість з них працювала підсобними робітниками на заводах “Фольксваген” і “Форд” в Сан-Паулу. В роки “економічного чуда” чимало іноземних компанія погріли руки, вклавши капітали у випуск електротехнічного і електронного обладнання, в автомобілебудування, хімічну та машинобудівну промисловість. Тепер, коли нетривкий бум пішов на спад, безробіття в першу чергу вдарило по вихідцях з провінцій, по тих, хто не мав високої кваліфікації.
Поїзд повз, як черепаха. Шпали, на яких лежали заіржавілі від частих дощів рейки, давно струхлявіли. Нікому не було до цього діла — в останні роки перспективу вбачали в будівництві шосейних доріг. Вагони немилосердно шарпало й трясло. У людини, не звиклої до такої їзди, мимоволі виникало передчуття катастрофи. В Колумбії Френкові вже доводилось користуватися таким транспортом, і тому він сидів спокійно, хоч можливість аварії не виключалась.
Навпроти Френка сиділо двоє “котів” — перекупників дешевої робочої сили. Судячи з простого одягу, вони належали до категорії “залізничних”, тобто тих, які “практикують” на залізниці. Один з них, зовні досить симпатичний молодик у джинсовому костюмі, підморгнув Кеткарту й весело мовив:
— Я бачу майбутнього шукача алмазів у “зеленому пеклі” Діамантину, а може, й Сан-Лоренцо. Чи не так? — Він очікуюче подивився на Френка і, вловивши в його очах ледь помітне здивування, додав: — Можу запропонувати значно цікавішу роботу, ніж пусте копирсання в землі.
“Кіт” назвав пароль. Інженер мимоволі пройнявся повагою до юнака, який так професійно грав роль вербувальника. У відповідь Френк заперечно похитав головою, вимушено всміхнувся і сказав відзив:
— Нічого не вийде, я вже підписав контракт з компанією “Боут кернерз”.
— Шкода. А може, все-таки ознайомишся з нашими умовами? — зв’язковий подав Кеткарту складений вчетверо аркуш паперу.
З Каяни дістатися до Сан-Лоренцо можна було тільки пароплавом. Але для цього треба ще було потрапити в Пара-Крус, звідки починала свій біг одна з приток найдовшої в світі річки. Три дні змарнував Френк, поки опинився на борту “Васко да Гами”. Миль двадцять трясся на найупертішому в цілому світі мулі, їхав на попутних машинах. Але здебільшого виручали власні ноги. Як би там не було, Кеткарт пройшов майже сто миль, перш ніж ступив на заяложену палубу старого пароплава. Рівно через двадцять хвилин відчалили.
Френк знову перевтілився у геолога-американця, який пробує щастя в пошуках дорогоцінних каменів. Великих акторських здібностей це не потребувало. Кеткарт, по суті, лишався тим, ким був насправді, коли не брати до уваги завдання, що дала йому організація.
Щоб уникнути зайвих розмов, він узяв квиток в одномісну каюту першого класу й одразу ж заходився приводити себе в належний порядок. Тепер критись не було чого. Френк згорнув одяг, який кілька днів справно служив йому, зв’язав і викинув через ілюмінатор. Надів цілком пристойний костюм, взув майже нові армійські черевики — все це він купив за п’ятнадцять доларів у помічника капітана. Помічник нічим не виказав здивування. Американці завжди здавалися йому трохи несповна розуму. В усякому разі, тепер Френк і справді міг зійти за стопроцентного грінго[18] навіть тут, на борту старезного пароплава, не кажучи вже про непролазні хащі південноамериканської сельви.
З листа, якого дав Френкові зв’язковий, він дізнався, що дозвіл на пошуки алмазів та смарагдів у резервації Ель-Грасо вже є. Відповідні документи, оформлені на його ім’я, мав одержати у представництві радіокорпорації “Коламбіа бродкастінг систем” в Сан-Лоренцо. “Коламбіа” тільки в цьому штаті мала сорок тисяч гектарів землі. Років десять тому зірвиголовам з Техасу вдалося придбати величезну площу за чисто символічну суму — 140 старих крузейро, саме стільки тепер коштувала кулькова ручка. Свого часу навіть офіційна газета “Жорнал ду Бразіл” змушена була виступити з протестом проти незаконної купівлі державної землі (щоправда, Сан-Лоренцо і прилегла територія в радіусі п’ятдесяти миль усе ще номінально перебувала під контролем законного уряду — цьому сприяли деякі зацікавлені особи з Західної Німеччини, і “вільне” місто Сан-Лоренцо поки що лишалося центром німецької колонії в цьому штаті). Формально місто мало власний муніципалітет, але фактично тут усім заправляли вихідці з північного континенту і ті, хто тридцять років тому хизувався в чорній уніформі із свастикою.
В представництві радіокорпорації працювала своя людина — колумбіець Енріко Алвес. Він забезпечував офіційну частину майбутньої операції. Алвес відав видачею різних документів, і від нього залежало багато. Саме він мав надалі постачати Френка потрібною інформацією через уже знайомого йому Арміндо — вагонного “кота”, що на деякий час лишився в Каяні, щоб отримати додаткові інструкції від Аугусто Маркеса. З цим лікарем Френк познайомився в Мехіко, заздалегідь почувши про нього чимало цікавого.
Аугусто Маркес майже три роки жив серед індіанців племені порейя в Бразілії, але майже не виїжджав з їхньої резервації Ель-Грасо поблизу Сан-Лоренцо. До містечка навідувався тільки тоді, коли кінчалися медикаменти. У нього з’явилось багато друзів серед місцевих жителів. Усі знали — сеньйор Аугусто робить тільки добро: лікує хворих, навчає грамоти дітей. В очах індіанців це був справжній чарівник. Воістину незвичайна біла людина.
Особливо прив’язався до Маркеса сімнадцятирічний Вайкапа — син вождя. Трапилося так, що лікар врятував хлопця від смерті, вирізавши йому апендикс. Після цього сеньйора Аугусто і Вайкапу часто можна було бачити разом. Якось на полюванні вони ненароком натрапили на родовище смарагдів…
Одного разу приїхавши до Сан-Лоренцо (треба було домовитися про партію антибіотиків та інших ліків), Маркес познайомився з прибулим із Західного Берліна журналістом Раймаром Гюде. Приїжджий німець вирішив будь-що розповісти читачам про колонії нацистів, які по війні осіли в джунглях Амазонки.
Журналіст був надто необережний у висловлюваннях. Відкрито говорив, що має намір підняти завісу таємничості довкола нацистського раю в сельві.
Але найбільшої помилки Гюде припустився, виклавши свої карти перед властями Сан-Лоренцо. В містечку осіло чимало колишніх есесівців. На це треба було зважати. Раймар Гюде був не перший, хто наклав головою за свої переконання. Надто пізно він познайомився з Аугусто Маркесом. За журналістом уже стежили наймані вбивці… Проте його репортаж усе-таки побачив світ. Лікар виконав останню волю Раймара.
Дізнавшись із сторінок преси про воєнних злочинців, які звили собі кубельце в Сан-Лоренцо, зокрема про “подвиги” одного з них — колишнього штурмбанфюрера СС Франца Декерта, уряд Бразілії змушений був заявити, що вживе заходів, аби затримати запеклого нациста (надто кричущі були наведені факти). Його навіть позбавили бразільського підданства. Однак на тому все й закінчилось. Офіційні власті арештовувати Декерта не квапились, і той кудись зник. Правда, ходили чутки, наче німець переховується поблизу Сан-Лоренцо. Чи так воно було, чи ні — толком ніхто не знав.
Про подробиці таємничого зникнення есесівця з-під нагляду поліції Аугусто Маркес прочитав уже в мексіканських газетах.
Викривальну статтю за підписом Раймара Гюде лікар встиг опублікувати в Бразілії. Але майже відразу був змушений виїхати з країни, яку встиг полюбити. Загроза І фізичної розправи примусила його зробити це.
Повертатися додому не міг — там відбувся фашистський переворот. І тому Аугусто обрав Мексіку, де знайшли політичний притулок тисячі його співвітчизників. Минуло небагато часу, і Маркес став одним з найактивніших членів емігрантської організації “Патріа”.
Про свій фах лікаря тимчасово довелося забути — адже там, на батьківщині, друзі і товариші. Вони потребували допомоги. Матеріальної і моральної. Потребували допомоги родини патріотів, кинутих до в’язниць і концтаборів…
Одним з першочергових завдань емігрантської організації стало збирання коштів для боротьби проти фашистського режиму хунти, для організації втеч ув’язнених, для придбання зброї і роботи підпільної преси. Словом, потрібні були гроші. Добровільні пожертвування лише почасти задовольняли потреби борців-патріотів. Треба було шукати нові джерела фінансування.
Маркес не відразу наважився запропонувати свій план. Навіть йому ідея використання знайдених смарагдів видавалася схожою на авантюру. Чи не сміятиметься з нього керівництво “Патріа”? Але пропозиція Аугусто зацікавила товаришів. Більше того, було вирішено негайно розробити план операції. Небезпека і складність задуманого не викликали сумніву.
Незалежно від того, як вирішили б використати смарагди — реалізувати на місці чи вивезти у Мексіку. — Аугусто не міг з’явитись у Сан-Лоренцо. Там надто добре знали про його роль у викритті Франца Декерта. Треба було підшукати надійну людину, яка б не тільки погодилась, але й змогла успішно справитись з небезпечним і відповідальним завданням…
У запланованій акції, крім Френка Кеткарта, повинні були взяти участь ще двоє членів організації, з якими інженер мав познайомитися на місці.
Чому саме його вибрала “Патріа”? Всі аргументи були на його користь. А головне було те, що Френк мав надійне прикриття — американський паспорт і диплом інженера-геолога, фахівця в галузі гірничого устаткування. Це давало змогу вільно їздити по Латинській Америці. По-друге, Кеткарт знав чотири мови і почував себе вільно в будь-якому товаристві.
Френк уже давно заслужив довіру товаришів по організації. Працюючи на мідних рудниках, націоналізованих урядом Альєнде, американський інженер, на відміну від багатьох іноземних спеціалістів, що саботували виплавку цінного металу, допомагав робітникам. Лишаючись своїм хлопцем у колі тих, хто потай чи відкрито був настроєний проти уряду Народної єдності, Кеткарт інформував діячів демократичного фронту про наміри контрреволюційних елементів.
Коли ж до влади прийшли “горили” — фашистська хунта, Френк, як іноземний спеціаліст та завдяки численним знайомствам серед військових, переправив за кордон багатьох прибічників поваленого уряду.
Однак довго тривати це не могло. Все частіше інженер помічав за собою пильне око ДІНА.[19] І Кеткарт виїхав до Мексіки. Розшукавши товаришів, він знову активно включився в боротьбу…
Словом, кращої кандидатури годі було сподіватись. Те, що Френк Кеткарт був стопроцентним американцем, могло значно допомогти виконати завдання. Діставшись до Ель-Грасо, він мав зустрітися з Вайкапою і, як пароль, показати йому статуетку безголового мула, яку син вождя подарував Маркесу на прощання. Індіанський символ смерті повинен був засвідчити Френкову доброзичливість до племені порейя і те, що він друг доктора Аугусто, отже і відкрити йому доступ до смарагдів. Геолог мав бути винятково обережний. Коли б негідники з Сан-Лоренцо пронюхали про родовище смарагдів на території резервації, плем’я порейя могло опинитися під загрозою цілковитого винищення.
Свого часу Френк працював два роки на державних копальнях Мусо в Колумбії. Доводилося мати справу із старателями — герімпейро. Між ними і законним урядом цієї вайбагатшої на родовища смарагдів країни точиться боротьба не на життя, а на смерть. Люди з так званих “вільних копалень” на зразок Пенья-Бланко чи Марабу, не вагаючись, можуть відправити на той світ будь-кого, хто з’явиться до них як офіційна особа або задумає фотографувати чи писати для преси. Кілька репортерів з Боготи, вирушивши на свій страх і риск у джунглі, не повернулися. Примарний блиск смарагдів позбавив розуму багатьох. Нестримне прагнення розбагатіти не одному вкоротило віку — тих, хто мріяв набути капітал, виявилося значно більше, ніж смарагдів.
Перед тим, як вирушити до Бразілії, Френкові треба було дещо поновити в пам’яті. Із здивуванням відзначив, що найдорожчим серед дорогоцінного каміння все ще лишається смарагд. На світовому ринку ціни на нього значно вищі, ніж на алмази. За один карат[20] смарагду гарного соковитого кольору нерідко платять півтори тисячі доларів. Важко собі уявити, що берил, його зелений варіант, може дати велике багатство. А втім, Френк на власні очі бачив, як герімпейро знайшов смарагд на сто тисяч доларів. Правда, молодому шведу недовго довелося тішитися знахідкою. Компаньйони вирішили поділити її, а коли власник величезного кристала почав опиратися, його застрелили…
Френк дістав з кишені статуетку, кілька разів підкинув на долоні і замислено подивився на безголову тваринку.
Втома давалася взнаки. Солодко позіхаючи, Френк почав лаштуватися до сну. Перед тим, як лягти, він обв’язав іграшкового мула шворкою і для більшої певності повісив амулет собі на шию.
Перше, що впадало в очі прибулим у Сан-Лоренцо, — це величезний рекламний щит з білого пластику. Напис, зроблений чорною фарбою, англійською та німецькою мовами, закликав: “Не втрачайте можливості швидко розбагатіти! Ділянка, повз яку ви проходите, може стати вашою власністю при мінімальних витратах”. Трохи нижче червоним кольором було зазначено: “Всі довідки — у представництві радіокорпорації “Коламбіа бродкастінг систем” в Сан-Лоренцо”.
Тут, біля самісінької пристані, стоячи по коліна у воді, двоє герімпейро розбивали ломом і виймали лопатою гальку, кидали її в лоток і промивали, щоб дістати концентрацію важких мінералів — шліх, серед якого попадалися цінні метали — золото, платина, зрідка — алмази. Френк трохи постояв, оглядаючи гори проб, що вкривали берег, однак його треноване око марно намагалося знайти бодай найменші ознаки піропу, темно-червоного гранату, супутника алмазу. Скептично посміхнувся: ці невдахи попалися на гачок реклами. Дорогоцінними каменями тут і не пахло. Принаймні поблизу.
Саме містечко було нічим не примітне. Правда, будинки — найвищі триповерхові з мавританськими двориками та балконами — були наче своєрідні музеї колоніальної архітектури, дуже багато було церков. В будь-який час кожен міг за якихось п’ять-шість крузейро дістати відпущення гріхів, скоєних протягом дня. З розповіді Маркеса Френк знав, що Сан-Лоренцо стало Меккою для різної наволочі, яка віддавна пливла сюди з усього світу в пошуках пригод та легкої наживи, лишаючи на згадку поліційним управлінням різних країн свої фото анфас і в профіль, відбитки пальців і пухкенькі папки з далеко не зразковими біографіями. Тут, а тим більше в сельві, їм боятися було нічого.
Представництво “Коламбії”, куди завернув Френк, містилося на першому поверсі найповажнішої будівлі — банку.
При вході стояв опецькуватий тип з кольтом на животі. Безцеремонно заяїадавши від Френка паспорт, він разів десять прискіпливо переводив погляд з фото на власника зеленої книжечки із золотим орлом. Не знайшовши нічого підозрілого, віддав документ. Запитав, хто саме потрібен, назвав номер кімнати, прочинив залізні двері і впустив Френка.
Незабаром Кеткарт уже переступав поріг потрібного йому кабінету. За столом сидів височенний чолов’яга в окулярах. Йому було років сорок п’ять. Досить помітна сивина в чорній чуприні підкреслювала його статечність. Портрет доповнювали акуратно підстрижені вусики. Судячи з даного Френкові опису, це був Енріко Алвес. Інженер назвав своє прізвище, на що колумбієць привітно всміхнувся і мовчки витяг з шухляди письмового столу скріплений сургучною печаткою пакет.
— Ось ваші папери. З ними можете відразу їхати в Ель-Грасо. Це миль п’ятдесят звідси вниз за течією. Я зараз зателефоную, щоб вас туди підвезли.
Алвес набрав номер і комусь коротко кинув:
— Виїжджай!
Поклавши трубку на важіль, мовив:
— Дозвіл на пошуки корисних копалин на території резервації ви маєте, але будьте обережні. Недалеко від Сан-Лоренцо натрапили на кімберлітову трубку. Правда, поки що про це знають тільки мої шефи, але дрібні шакали теж почали ворушитись. Видно, щось запідозрили, бо надто вже винюхують усе навкруги. Якщо ці типи дізнаються про смарагди в Ель-Грасо, то не минути лиха. Було б злочином наражати на небезпеку плем’я порейя. Ще одна деталь. В індіанській резервації живе пастор Шмундт. Оселитися вам доведеться в цього божого слуги, — в голосі колумбійця почулась іронія. — Білий повинен жити з білим. Так тут заведено. Однак повторюю: будьте обережні. Стикатися з ним мені не доводилось — я працюю тут менше року, проте, судячи з розмов, цей пастор — підозрілий. Спробую довідатися докладніше. Інформацію передам через Арміндо. З дня на день він має бути в Сан-Лоренцо. Подякувавши за пакет і поради, Френк вийшов на вулицю. Його вже чекав військовий джип, за кермом якого сидів не дуже симпатичний на вигляд молодик.
— В Ель-Грасо? — коротко кинув він.
— В Ель-Грасо, — відповів Френк, зручніше вмощуючись на задньому сидінні.
— Сеньйор Алвес ждав вас учора. Все необхідне для життя й роботи в резервації підготовлено. Харчі та інструменти я вже одвіз. Отут, — він показав пакунок, — зброя і одяг.
Протестантська місія містилася в центрі резервації. Оселя, на відміну від індіанських, була дерев’яна. Над входом висіла алюмінієва табличка, на якій німецькою мовою було написано, що житло належить німецькій колонії в Сан-Лоренцо і того, хто посягне на її власність, жде кара небесна.
В Ель-Грасо Френк жив уже другий тиждень. Арміндо поки що мовчав, отож Кеткарт до всього приглядався і всім цікавився. Він узнав, що Вайкапа має невдовзі разом з іншими мисливцями повернутися з полювання. Індіанці насторожено зустріли білого, проте недовір’я швидко минуло. Відколи Маркес покинув резервацію, Френк був першим, хто дружньо розмовляв з ними. Доброта завжди прот кладає собі дорогу. З кількома індіанцями Френк уже налагодив непогані стосунки, чого не схвалював пастор Шмундт, в якого за порадою Енріко Алвеса оселився Френк. Божого слугу дратувала поведінка інженера. Він навіть не приховував цього. Пастор вважав індіанців прихованими людожерами. Якось Френк навмисне підтримав розмову, яку вже вкотре починав Шмундт, щоб нарешті з’ясувати, чим дихає пастор.
— Канібалізм? Плем’я порейя — замасковані людожери? Нісенітниця! В усій Латинській Америці не знайдете жодного, якщо, звісно, не брати до уваги білих. А взагалі, отче, ви мене дивуєте. Ви вже в такому віці, що пора подумати і про сімейний затишок.
— Не іронізуйте, юначе. Нині рідко хто з молодих людей наважується нести слово господнє в джунглі, щоб ці язичники зрозуміли, що Христос страждав і помер через них теж. От і доводиться старшому поколінню нести цей хрест і здійснювати священну місію, залучаючи канібалів в лоно церкви та навертаючи їх на путь істинну.
— Ви знову своєї. Останнім часом саме цим виправдують масові вбивства індіанців. І ваше слово боже безсиле проти насильства.
— Цивілізація вдерлася в їхнє життя, а організм аборигенів не пристосований до чужого впливу. Ви знаєте, що грип може вбити будь-якого червоношкірого за кілька днів, а простуда неодмінно переходить в туберкульоз?
— Я знаю навіть те, що є так звана СОІ — Служба охорони індіанців, — Френк скептично посміхнувся.
— Тоді ви повинні знати, що її не так давно звинуватило саме міністерство внутрішніх справ Бразілії… — пастор Шмундт замовк.
Френк зрозумів, хто сидить перед ним. Однак вирішив примусити “божого слугу” висловитись відвертіше.
— Те, що діяльність цих органів останнім часом стала поперек горла навіть урядові, ще ні про що не свідчить. “Службу” підтримує кілька могутніх американських компаній, а Бразілія поки що тільки робить спроби проводити самостійну політику. Я завжди був противником тих, хто полюбляє гріти руки на чужому горі, тим більше, якщо ця країна — моя батьківщина. “Служба” все ще керує операціями по знищенню індіанців. Мені розповідали, що свого часу плем’я паташо було повністю винищене за допомогою щеплення штучної віспи, а щодо племені цінта ларга, то тут СОІ діяла цілком відкрито, — корінних жителів розстрілювали з кулеметів і автоматів. Що це, по-вашому, — боротьба за життєвий простір? Дурниці. За даними ООН тільки Амазонія здатна прогодувати мільярд чоловік, а проживав тут лише вісім мільйонів. Коли ж справи вбивць підуть так само “успішно”, як тепер, то років за десять на території сучасної Бразілії не залишиться жодного індіанця. Хіба що як експонати для місцевих зоопарків.
Шмундт спідлоба зиркав на Френка.
“Цікаво, що робить у резервації цей тип”, — знову вже вкотре подумав Френк.
— Ви ще надто наївні, юначе, — в словах ІПмундта бриніла погано прихована злість. — Поживете в цьому пеклі, скільки я, тоді зрозумієте що до чого. А взагалі я порадив би вам приділяти більше уваги своєму ділу. Тутешні власті знають, що їм робити. Ви, сподіваюся, приїхали в Ель-Грасо не для того, щоб здійснити індіанську революцію?
Френк уже почав картати себе, що так необачно зачепив слизьку тему. Божий слуга виявився небезпечнішим, ніж цього можна було сподіватись. Не виключено, що він виконував у резервації роль наглядача, та ще й, можливо, зв’язаний з СОІ. Алвес недарма був правий, коли радив остерігатися місіонера.
Вайкапа був кремезний і навдивовижу мускулястий юнак — справжній воїн. На його щоках виднілись два червоно-білі кружечки, намальовані соком женіапу, — знак племені порейя.
Син вождя сторожко дивився на білого пришельця, очікуючи, що скаже дивний герімпейро. Проте його сумнів одразу минув, тільки-но він побачив свій амулет. Радісно засміявшись, Вайкапа запитав:
— Ви друг сеньйора Маркеса? Почувши ствердну відповідь, мовив:
— Лікар Аугусто врятував мені життя. Вайкапа цього не забуде. Друг сеньйора Маркеса — друг Вайкапи.
Френк, як міг, розтлумачив мету своєї появи в Ель-Грасо. Вайкапа слухав, не перебиваючи. Коли інженер закінчив, коротко кинув:
— Я все зрозумів. Ви хочете перемогти поганих людей. Цс добре. Можете на мене покластися. Треба попередити вождя. Без його допомоги нам не обійтися. Зелені камінці, на які ми натрапили з сеньйором Аугусто, я зібрав і надійно заховав. Про це знає тільки мій батько.
— Послухай, Вайкапо, пастор Шмундт давно живе в резервації? — Інженер ніяк не міг позбутися неприємного осаду після розмови з німцем.
— Його прислав до нас білий начальник з Сан-Лоренцо невдовзі після того, як сеньйор Маркес покинув селище. Це лиха людина. Ніхто не любить пастора.
…Незабаром Вайкапа знову вирушив на полювання. Домовилися, що по смарагди підуть через три дні. До того часу вождь із воїнами вже буде на місці — в Долині Смарагдів і підготує для друга сеньйора Аугусто партію коштовних каменів.
Поки не було Вайкапи, Френк ходив поблизу резервації, дивився, як живуть порейя, про людське око брав проби грунту. Пастор зненацька подався в Сан-Лоренцо, і геолог господарював у місії сам.
В резервації все було як завжди. Люди ловили рибу, поралися коло багать, виготовляли з кори ліжники та корзини.
Вечорами Френк сидів під навісом біля місіонерського будиночка. Засвітивши ліхтар, вивчав зразки порід, зібраних удень. Ідилія скінчилася в ніч перед поверненням Вайкапи. Було далеко за північ, коли Френк прокинувся від дзенькоту розбитого скла. Хтось був у приміщенні і ненароком скинув склянку з водою, що стояла на бамбуковому столику. Френк спросоння схопився на ноги, але тієї ж миті дістав сильний удар по голові і, втративши свідомість, упав додолу.
Уранці, трохи очунявши, побачив, що в кімнаті вчинено справжній погром. Хто це зробив? І що йому потрібно було? Версія, що це, можливо, справа рук порейя, відпадала. Індіанці першими ніколи не нападали. Хтось із білих? Але хто? Пастор у Сан-Лоренцо. А може, в цьому і криється причина нічного нападу? Прояснити ситуацію міг хіба Арміндо, але він чомусь не з’являвся. Отже, треба було дочекатися Вайкапи і разом з ним усе обмізкувати.
Індіанець прийшов увечері, як і було домовлено. Почувши про нічний напад, порейя спохмурнів. Коли ж інженер коротко розповів йому про свої підозри і про розмову з пастором, Вайкапа сказав:
— Це справа рук Шмундта.
— Що ж тоді робити? Смарагди треба добути чимскоріще. На них з нетерпінням чекають.
Подумавши, син вождя відповів:
— Я знаю потаємну дорогу. Йти нею значно довше, та якщо хтось надумає ув’язатися за нами, то неодмінно викаже себе.
З резервації Френк і Вайкапа вийшли на світанку. Зійшло сонце, тіні від пальм коротшали на очах, і Френк не дуже вірив, що до полудня вони пройдуть половину дороги, хоча індіанець сподівався дістатися до заповітного місця вже надвечір.
Милі півтори вони йшли берегом річки, насилу продираючись крізь високу траву. Вайкапа прямував попереду, стукаючи перед собою палицею, немов сліпий.
— Тут змій, аж кишить, — пояснив він супутникові. Френкові в його високих армійських черевиках було байдуже.
Індіанець був босий, і Френк сказав, що його може вкусити змія.
У відповідь Вайкапа всміхнувся.
— Порейя не боїться змій. Ми дряпаємо себе між пальцями отруєними стрілами.
“Природна вакцина”, — подумав Френк.
О восьмій ранку вони заглибилися в сельву. Тропічний ліс зустрів мандрівників майже суцільною стіною з оповитих ліанами дерев бамбука і кущів.
Френк мимоволі пригадав чиєсь порівняння сельви з хаосом первісного лісу. Йшли дуже повільно. По черзі прорубували дорогу. Неба не було видно, і здавалося, що йдеш вузьким тунелем. Густа сітка павутиння, по якій бігали величезні павуки, застеляла очі. Обличчя й одяг від цього павутиння стали зовсім білі. Випари від дерев і листя забивали дихання. Піт заливав очі. Однак про відпочинок не могло бути й мови: в зеленій напівтемряві, де панувала вічна сирість, ні на мить не можна було зупинятись — одразу проймав дрож.
Хоча Френк не був новачком у сельві, порівняно з Вайкапою він скидався на невмілого хлопчиська. В хитросплетінні екваторіального лісу індіанець орієнтувався чудово. Якимсь відомим тільки йому чуттям вивів Френка на придатне для відпочинку місце. Вайкапа колись бував тут — він показав ледь помітні зарубки. Сюди трохи просочувалося сонце, і тому тут було не так сиро, як у гущавині. Френка вже давно мучила спрага, але він мужньо терпів. Тільки після того, як Вайкапа відрубав кусок товстої ліани і почав жадібно пити з неї воду, він зробив те саме. Підкріпившись копченим м’ясом броненосця, рушили далі. Ліс тут був не такий густий, і йти стало легше. Тепер Френк майже без зусиль встигав за своїм провідником.
Раптом Вайкапа зупинився і, притиснувши спис до грудей, почав прислухатися. Широко роздуваючи ніздрі, він втягував повітря, ніби сподівався вловити незнайомий запах.
Френк підійшов ближче. Спитав:
— Щось підозріле?
Індіанець здригнувся. Обернувшись до Френка, швидко прошепотів:
— Ніколи не ставай до незнайомця спиною — він може наступити на твої сліди, і до тебе прийде нещастя… Мені здалося, що я вловив чужий дух.
— Ти хочеш сказати, що за нами хтось стежить?
— Не думаю, однак треба бути готовим до всього.
Не мовивши й слова, вони пройшли майже милю, поки не побачили мальовничу долину. Вайкапа полегшено зітхнув.
— Ми прийшли. — В голосі індіанця забриніли гордовиті нотки: — Смарагди сховано в печері.
Неподалік почулося легке шарудіння.
— Так, — мовив порейя, — це шпигун і, мабуть, нічний напасник.
Тепер уже й Френк почув, як хтось намагається зникнути в сельві.
— Я піду за ним слідом, — Вайкапа войовничо підняв спис над головою. — Його треба впіймати. А ти спускайся в долину. Там вождь із воїнами порейя. Про все розкажеш йому. Він знає, що робити.
В Долині Смарагдів уже почали хвилюватись, чи не трапилося чогось лихого з Вайкапою і другом сеньйора Маркеса. Почувши від інженера, що за ними хтось стежив, вождь спохмурнів. Залишив Френка, а сам попрямував до воїнів, які з’юрмилися біля порослого колючим чагарником пагорба, і щось їм сказав. Один за одним індіанці почали зникати в добре замаскованому підземному лазі. Потім вождь підкликав стрункого юнака, з ніг до голови розмальованого білою і червоною фарбою, шепнув йому щось на вухо, і індіанець, розуміюче кивнувши, щез у лісі. Хвилини за дві молодий порейя з’явився перед здивованим Френком у супроводі… зв’язкового Арміндо.
Упевнившись, що білі радо зустріли один одного, батько Вайкапи не став їм заважати. Він стояв поблизу схованки, звідки воїни виносили в плетених корзинах смарагди.
Арміндо розповів, що затримався в Сан-Лоренцо через арешт товариша Енріко. Не знаючи, у чому річ, зв’язковий почав спішно наводити довідки. Пощастило встановити, що в арешті винен пастор Шмундт — він же Франц Декерт, військовий злочинець, якого свого часу викрили Аугусто Маркес і німецький журналіст.
Проти колишнього есесівця офіційно все-таки порушили кримінальну справу, але запеклий нацист вирішив за краще не ризикувати, а якийсь час переждати скандал. Він запропонував свої послуги СОІ — під теплим крильцем цієї організації таким типам не треба було боятися переслідувань. Словом, Франц Декерт став місіонером, одночасно виконуючи в резервації Ель-Грасо функції наглядача. З його допомогою керівництво СОІ сподівалося натрапити на схованку скарбів племені порейя. Проте достеменно ніхто не знав, чи взагалі цей скарб існує. Звісно, німець хотів би й сам погріти на цьому руки, але все міг сплутати американський інженер, який несподівано з’явився в резервації. Контакти Френка з індіанцями видались лжемісіонерові підозрілими. В дивному грінго Декерт вгледів небажаного конкурента. І вирушив до Сан-Лоренцо, щоб поділитися своїми тривогами з полковником Жоаном Бранкі — шефом Служби. Той арештував Енріко Алвеса за незаконну видачу американському інженерові дозволу на право пошуків дорогоцінних каменів на території Ель-Грасо. Самого інженера вирішили поки що не чіпати. На щастя, Служба охорони індіанців вважала Кеткарта і Алвеса за звичайних авантюристів. Під заставу розміром тисяча доларів, яку Арміндо вніс у поліцію, товариша Енріко до суду випустули з тюрми. Цього тільки й треба було.
Того ж дня вони виїхали з Сан-Лоренцо. Зв’язковий подався в резервацію, а Енріко Алвес поспішив на пароплав, який відпливав у Кастано.
Не заставшії Френка на місці, Арміндо почав прискіпливо допитуватись про нього у індіанців. Порейя, запідозривши незнайомця в чомусь недоброму, зв’язали його і доставили до вождя.
Таким чином, у калейдоскопі подій все стало на свої місця. По-перше, ніхто, окрім Шмундта — Декерта, не міг вчинити рейвах у місіонерській хатинці. По-друге, тільки він міг шпигувати за інженером і Вайкапою, коли ті вирушили в Долину Смарагдів. Німець, очевидно, замислив щось недобре. Порадившись з вождем, вирішили, що Френк з двома воїнами піде по слідах Вайкапи. Ні в якому разі не можна було допустити, щоб Декерт повідомив про смарагди в Сан-Лоренцо. Арміндо ж разом з іншими порейя вирушив назад в Ель-Грасо.
Троє заглибились у нічну сельву. Йшли в суцільній пітьмі. Місячне світло майже не проникало крізь товщу листя. Час від часу Френк освітлював ліхтариком верхівки дерев, на яких могла причаїтися пума. Ніч минула в напруженні.
На ранок вони вийшли з лісу. Індіанець, який ішов перший, раптом скрикнув. На траві, розпластавшись долілиць, лежав Вайкапа. В руці він ще стискав двометровий спис, який йому так і не знадобився. Пучок бамбукових стріл висипався з сарбакана. Вбивця підступно вистрілив індіанцеві в спину. Злочинець не міг далеко зайти — тіло порейя ще не охололо. Зброю, очевидно, мав з глушником — інакше вони почули б постріл.
Сонце піднімалося над обрієм. Багрянисті відблиски падали на землю, забарвлюючи її в кривавий колір. Грунт був тут здебільшого глинистий, ядучо-червоного відтінку, і на ньому сліди вбивці виділялися дуже чітко.
Злочинця догнали біля річки. Декерт відпочивав, сидячи у високій траві на березі, притулившись до пальми. Підкравшися до німця, Френк щосили затопив ногою в живіт есесівця і миттю вихопив з-за пояса “вальтер”. Хвилин за п’ять той прийшов до тями і застогнав. Не так від болю, як од безсилої люті. Індіанці стояли оддалік.
— Отже, це був таки ти, старий негідник!
Геолог був готовий вбити есесівця відразу, але ж треба взнати подробиці злочину.
— Тобі мало жертв, які лежать на твоїй совісті з часів війни? Ти встиг повідомити спільників про смарагди порейя?
— Аякже! — злостиво шкірячись, процідив Декерт, вказуючи рукою на передавач, який лежав поряд. — Скоро червоношкірим вилупкам прийде кінець.
Убивця зареготав, потім з ненавистю втупився у Френка.
— Ти теж червоний, хоч і не індіанець. Я недаремно робив обшук у твоїй кімнаті і тепер знаю, хто ти.
Після цих слів німець спритно вихопив з-за халяви чобота ніж і жбурнув в інженера. Френк вчасно пригнувся, і лезо дзвінко вп’ялося в дерево. Тієї ж миті індіанець списом пришив убивцю до землі.
“Алеути”, гелікоптери французького виробництва, прилетіли відразу пополудні. З черев трьох гігантських бабок висипали озброєні люди. Служба охорони індіанців приступила до операції. Незабаром солом’яні житла резервації Ель-Грасо спалахнули. Клуби їдкого чорного диму поповзли вгору, заступаючи сонце. Шар від вогню доходив до Френка, що з лісу стежив за командосами.
Він дістався до селища порейя, коли залізпі комахи вже приземлились. Обох своїх супутників послав раніше, щоб попередити жителів резервації. Безсило стискаючи кулаки, Френк дивився на білих злочинців.
Здійснивши першу частину акції, палії почали здивовано перезиратися. В хижах не було жодного індіанця. Геолог полегшено зітхнув. Він бачив, як розлючений офіцер тицяв пальцем у карту перед носом сержанта. Той тільки винувато знизував плечима. Тоді командир СОІ щось крикнув і махнув рукою. Напасники вишикувались, тримаючи зброю напоготові. Офіцер знову віддав наказ. Але в ту ж мить з гущавини лісу в бік вбивць полетіли списи. Стрій розсипався. Почалася безладна стрілянина.
Френк був вражений. Перед його очима миготіли луки, стріли, списи. Здавалося, якась магічна сила жбурляла смертоносні жала.
Охоплені панікою, вояки піднімали руки і здавалися на милість переможців. Бандити з острахом поглядали на індіанців, які щільно оточили напасників. Незабаром їх одвели в ліс.
Френк усе ще перебував під враженням побаченого. Йому не раз доводилося спостерігати явище мімезії,[21] що у багатьох видів тварин досягала виняткової досконалості. Він бачив, як метелики, сідаючи на гілку дерева чи куща, враз ставали “листочками”, яких неможливо було відрізнити від інших. Аналогічні метаморфози траплялись із земноводними, що легко набували вигляду тієї чи іншої рослини, каменя чи кольору землі.
А мімезія у людей? Цього Френк не міг навіть уявити, Але те, що він бачив кілька хвилин тому, інакше не назвеш. Розплатавшись на землі, стоячи в чагарнику, під стовбурами пальм, порейя так злилися з довколишнім середовищем, що навіть зблизька їх годі було помітити.
До Френка підійшов Арміндо.
— Ти, бачу, вражений, — озвався зв’язковий. — Я теж. Хоч колись мені вже доводилося чути про таємницю порейя. Розповідали, що відколи власті почали проводити політику геноциду по відношенню до місцевого населення, порейя в хвилини небезпеки навчилися прибирати колір сельви. Правда, таким оповіданням мало хто вірив — надто вже вони видавалися фантастичними.
— Так, повірити справді важко, — мовив Френк.
— У всякому разі, для науковців роботи тут непочатий край, — докинув Арміндо.
— Прикро, що ми зараз нічим не можемо їм допомогти.
— Не крайся, — Арміндо поклав мозолясту долоню на плече інженерові. — Настане час, коли людьми не володітиме жага наживи і зла, коли зникне потреба виробляти в собі мімезію. Світ змінюється на краще. І кому, як не нам, допомогти йому в цьому.
Френк мовчки кивнув головою…
Попрощавшись з індіанцями, товариші сіли в гелікоптер. Полотняні мішечки із смарагдами інженер поклав у ящик під сидінням. Тим часом Арміндо запускав двигун. Колись він був першокласним льотчиком, і давні навики тепер стали в пригоді.
Намагаючись перекричати шум мотора, пілот гукнув Френкові під самісіньким вухом:
— Беру курс на захід! Сядемо в Магельяні. Миль десять од кордону з Болівією. На нас чекатиме провідник.
Машина повільно піднялась у повітря. Резервація Ель-Грасо лишилася далеко внизу. Сан-Лоренцо якийсь час яріло жовтою плямою на зеленому тлі сельви, але незабаром зникло й воно.
Грінго — зневажливе прізвисько американців у Латинській Америці.
ДІНА — чілійська охранка, переіменована нині вНІЦ — Національний Інформаційний Центр.
Карат— міра ваги дорогоцінних каменів, дорівнює 200 мг.
Мімезія — властивість деяких тварин наслідувати окремі види навколишнього середовища.