“Ферарі-410” промчав вузькою вуличкою, розбризкуючи грязюку на всі боки, і зник за рогом. Услід йому почулася лайка. Кричав і погрожував кулаком здоровань років тридцяти, у білому плащі та брунатному капелюсі. Метрів за двісті, посеред бруківки, де щойно промчала машина, збирались люди, хоча йшов дощ і на вулиці було мало перехожих.
Здоровань глянув на людей, промимрив щось собі під ніс і квапливо пішов геть від того місця, де був безнадійно зіпсований його чудовий плащ. Хвилин за десять він уже сидів перед черговим у поліцейському управлінні.
— Ви кажете, що то був “ферарі”? — Сержант з кислою міною заповнював бланк. Він знав, що це ні до чого, але здоровань неспокійно вертівся на стільці і вперто повторював, як йому зіпсували одяг. Зітхаючи, сержант записував скаргу здорованя.
Задзвонив телефон, і черговий ліниво підняв трубку. Байдужий вираз зник з його обличчя. Сержант хутко натиснув якийсь важіль і щосили закричав у мікрофон, що стояв неподалік: “П’єппо дель Коро, початок вулиці… Так. Негайно!” Десь натужно завили сирени.
— Кажете “ферарі”? — чергового ніби підмінили.
Не приховуючи свого зацікавлення, сержант дивився на відвідувача. Здоровань це помітив і ще запальніше почав повторювати свої свідчення.
— Так, “Ферарі-410”, близько десятої ранку, точніше — о дев’ятій сорок п’ять.
Сержант здивовано підвів голову. Помітивши уважний погляд чергового, здоровань розуміюче всміхнувся.
— Той негідник промчав повз мене, мов шалений, але я запам’ятав і номер машини, і час, коли зі мною це сталося.
Підсунувши на край столу протокол, сержант подав здорованеві самописку:
— Прошу автограф.
Здоровань розмашисто розписався.
Узявши протокол, черговий ще раз мовчки прочитав написане.
— Гаразд. Як тільки знайдемо цього водія, одразу вас викличемо. Аріведерчі, сеньйоре Пульїзі.
Того ж дня в управлінні поліції, що містилося поблизу кварталу Ауреліо, в кабінеті інспектора Лючіано Роселло, сидів комісар Аптоиіо Лачерба.
— Отже, “ферарі” зник безслідно? — Комісар поморщився.
— Машину вкрадено. Господар — Сандріно Джераче — вже два тижні лежить у лікарні. Близьких нема. Убитий — Клаус Рейнхольд, біофізик.
— Та-а-к, — протягнув Лачерба. — Що ви там ще взнали, крім цього? — він втупився в інспектора.
Той знизав плечима і так само незворушно розповідав далі.
— Німцеві шістдесят років. Турист. Проживав у Ганновері.
— Гм… Це не так цікаво.
— Заждіть, тут є речі, від яких голова йде обертом. — Роселло витяг з шухляди письмового столу якісь папери і поклав їх перед собою. — Цей Рейнхольд приїхав з Дортмунда. Член ХІАГ — федерального союзу ветеранів СС у ФРН. За ним стежили давно, але німець щоразу обводив наших хлопців круг пальця. І все-таки кілька його зустрічей з людьми “нового порядку” зафіксували. — Інспектор криво посміхнувся.
— Ого! — Лачерба здивовано звів брови. — Чи не забагато відомостей?
— Ні, просто з авторитетних джерел мені стали відомі деякі цікаві подробиці його життя. — Роселло значуще поклав руки на папери, які щойно вийняв з шухляди. — Коли я вперше почув прізвище Рейихольда, ви тоді ще були старшим інспектором у Палермо.
— І про що ж ви довідались? — Комісар Лачерба зацікавлено подивився на лисого чоловіка, що сидів навпроти нього і гортав папери.
Знайшовши потрібний документ, Росселло швидко прочитав його і мовив:
— Розумієте, місяців два тому в управління прийшов досить дивний лист від якогось Джузеппе Неро. Коли я із своїми людьми приїхав за вказаною адресою, щоб перевірити достовірність повідомлення, Неро був мертвий. Так ось, колишній запеклий чорносорочечник писав, що до нашого міста прибуде якийсь Клаус Рейнхольд, і просив захистити його від цього Клауса, а натомість він розповість цікаві речі. Далі йшлося про те, що відомий уже нам біофізик дістав інструкції у завідуючого службою розшуку ХІАГ в Дортмунді, тобто мав зустріч на Фрідріхштрасе з шефом організації, яка розшукує колишніх есесівців і згуртовує недобитків.
Приїхавши сюди, Рейнхольд намагався нічим не скомпрометувати себе. Правда, кілька разів він зустрічався 8 якимись підозрілими суб’єктами, але то, певно, була дрібна рибка. На жаль, наші люди працювали далеко не бездоганно і йому щастило непомітно зникати. Це ще більше посилювало мою підозру. І тепер, коли з такими труднощами вдалося дістати матеріали, що проливали світло на його злочинне минуле, він гине, а вбивця тікає.
Комісар уважно слухав інспектора Роселла. Обличчя його ставало дедалі похмурнішим.
— Виходить, у цього біофізика темне минуле, — мовив Лачерба.
— Так, він був не простим есесманом, — Роселло похитав головою. — У концтаборах цей доктор провадив жахливі досліди на полонених. Просто незрозуміло, як його досі не розпізнали. Хоча… — інспектор скрушно махнув рукою. — Самі розумієте, у нас багато хто цікавиться такими типами. — Роселло якусь мить помовчав. — А почалася ця історія, напевно, тоді, коли до мене почали приходити всілякі типи з “колишніх”. Характерна деталь: усі вони були вірними фашистському режимові, всі займали високі керівні посади в той час, коли з фашизмом мали от-от покінчити.
— Цікаво… — комісар з неослабною увагою стежив за розповіддю інспектора.
— Суть цих візитів, — вів далі Роселло, — була в тому, що мене хотіли нацькувати на Рейнхольда, якого я тоді ще й у вічі не бачив і про якого вони не казали нічого конкретного.
— Якась містика, — комісар Лачерба знизав плечима.
— У тім-то й річ, що не містика. З тих десяти “колишніх” шістьох уже встигли відправити до Всевишнього.
Приблизно за два місяці до описаних вище подій у Дортмунді, на Фрідріхштрасе, 43, десь опівночі чорнявий молодик, у документах якого було зазначено, що він Річчо Канторе, студент з Рима, перебуває на практиці в місцевому університеті, — мав ділову розмову з Карлом Зеро, завідуючим службою розшуку ХІАГ. Шеф служби називав його Агостіно. Для членів “нового порядку” існували тільки прізвиська, а Річчо Канторе керував однією з терористичних груп.
— Ви знаєте, як доктор Рейнхольд викачував з них потрібні відомості? — казав Зеро. — Не знаєте? Я теж не знаю подробиць дослідів, однак хочу зауважити, що гестапо було в захваті від наслідків цих, м’яко кажучи, не дуже гуманних експериментів. Суть методу досить проста. Інформація, яку людина набирає протягом життя, розкладається у своєрідних комірках мозку. Іноді ми дещо забуваємо, проте інформація не пропадає. Вона лишається в цих комірках, хоч деякі з певних причин замкнені, і ми не можемо знайти потрібного ключа. А кажемо — забули. Уявіть собі, що вам негайно потрібна інформація, з комірки не вашого, а чужого мозку. А господар не хоче поділитися нею. Що робити? Викликати доктора Рейнхольда, він має чудовий препарат, який залежно від дози подразнює певну ділянку мозку, тобто відкриває комірку. Проте знайти саме ту ділянку, в якій міститься потрібна інформація, мабуть, дуже важко, бо я ще не пам’ятаю жодного випадку, щоб піддослідний лишився живий. Особисто я певен, що в найпотаємніших закутках нашої сірої речовини вберігається інформація, зібрана ще нашими предками. З цього теж можна було б дещо мати. Однак ми практики, і нас цікавить тільки недалеке минуле і недалеке майбутнє.
— Карле, не фантазуйте, — з-за портьєри вийшов немолодий, міцної статури чоловік.
Очевидно, він чув усю розмоіц. Судячи з того, як спокійно сприйняв появу цього поважного чоловіка Карл Зеро, Агостіно зрозумів: так було задумано. Він давно відчував, що хтось стежить за ним, проте виду не подавав. Те, що йому ще не довіряли, неважко зрозуміти, адже запланована акція була для Агостіно дещо незвична. І тільки тепер з натяків Зеро він зрозумів: основне мав відбутися лише з появою цієї людини.
Карл Зеро підвівся з крісла і шанобливо мовив:
— Знайомтеся — доктор Рейнхольд.
Агостіно і доктор міцно потисли один одному руку.
— Агостіно, — звернувся господар до молодика, — це тепер ваш безпосередній шеф.
— З яким ми прочистимо кому слід засмічений мозок, — похмуро кинув Агостіно.
Рейнхольд засміявся:
— Я не думав тут вести з вами розмову по суті справи, бо ж наша зустріч мала відбутися тільки в Туріні, але деякі помилкові судження мого друга Карла щодо моїх дослідів змусили мене виказати себе. Про що тут ішлося — то лиш приблизна суть роботи нашої клініки. У вас, шановний Агостіно, яка освіта? Університет? Філолог? Гм… Це трохи гірше, проте ви, певно, чули, що спадкова інформація, зберігаючись у кожній клітині і передаючись з покоління в покоління, міститься, якщо бути точним, у клітинному ядрі, в хромосомах. Дати вихід інформації з цього ядра — ось проблема, яка хвилює мене вже протягом трьох десятиліть. Саме над нею я й працюю. І, повинен сказати, не без успіху. Вже під час війни досяг багатообіцяючих наслідків. Щоправда, препарат, який ми вводили в мозок піддослідних європейських і азіатських аборигенів, викликав смерть. Однак перед летальним кінцем вони завжди видавали приховану інформацію. На жаль, зараз пе ті часи. Щоб випробовувати аналогічні препарати, здебільшого доводиться проводити досліди над приматами. А це зовсім не те, що хотілося б простежити. Тепер вам, сподіваюся, зрозуміло, чого я відразу погодився взяти участь у цьому небезпечному ділі. Немає сенсу приховувати від Агостіно і суть акції.
Карл Зеро на знак згоди кивнув головою і вже сам вів далі:
— Наша служба дізналася, що деякі негідники — до речі, ваші, Агостіно, співвітчизники — марнують кошти дартії. Я маю на увазі тих десятьох поважних сеньйорів, які свого часу брали безпосередньо участь в акціях по збереженню значної частини багатств рейху. Своєму теперішньому становищу в суспільстві вони завдячують схованкам із золотом та іншими цінними речами. Ми пробували змусити їх відкрити, де ці схованки. Проте негідники категорично заперечують свою причетність до історії із золотом СС. Тепер доктор Рейнхольд нам у цьому допоможе. З ним ви зустрінетесь у Туріні в суботу. Отож маєте десять днів. Цілком досить, щоб підготуватися до зустрічі. Ви повинні забезпечити бездоганну охорону його, бо ті поганці, здається, щось задумали, їх десять чоловік. Не церемоньтеся з ними. Зараз вони намагаються знайти спільну мову з поліцією, а це нам на руку. Зв’язок через вашого “П’єтро”…
— Знаєте, комісаре, — звернувся Роселло до Лачерби, — вони дали нам фору. Сьогодні вбито Джованні Паскуале.
З часу їхньої останньої зустрічі минуло три дні. У комісара від його колишнього лоску не лишилося й сліду. Ці дні вони з Роселло не мали ані хвилини спокою, але натрапити на слід злочинців ніяк не могли.
— Хоч вам це здається дивним, тільки я передбачав, що так буде, — сказав Лачерба. — Джованні, здається, — один з тих десятьох. — Комісар почав ходити по кабінету. — І де його вбили?
— В тюрмі “Сен-Вітторіо”. Він думав одсидітися там, поки трохи вщухне справа з Рейнхольдом. Зробив це на свій страх і розсуд, не попередивши поліцію. Його посадили нібито за несплату боргів. Отож і не було належної охорони! Все зроблено чисто. Тепер стало відомо, що до нього в той день, коли “ферарі” збив Рейнхольда, в камеру заходили троє карабінерів. Були там, як засвідчив наглядач, хвилин п’ятнадцять. Через півгодини, коли тих уже й слід охолов, старий, відчувши щось лихе, зчинив тривогу. Однак було пізно: в’язень камери № 147 лежав мертвий. Голова в покійника стала фіолетового кольору. Тюремний лікар констатував смерть Джованні Паскуале від великої кількості ін’єкцій в голову. Подальша експертиза нічого нового до матеріалів попереднього слідства не додала.
Лачерба підійшов до розчиненого навстіж вікна і довго дивився на вулицю. Нарешті він обернувся до інспектора і тихо мовив:
— Давайте-но ще раз спробуємо все проаналізувати. Шестеро загинуло, як тільки там побував Рейнхольд. Потім гине сам доктор — і це в той час, коли ми вийшли на його слід. Гине, можна сказати, безглуздо. Дуже дивно, правда ж? Випадок з “ферарі” — це спроба навести нас на фальшивий слід. Маємо вже сьомого покійника, хоча, відверто кажучи, їм усім туди дорога.
— Цікава деталь, — додав Роселло. — Всім жертвам робили якісь ін’єкції в голову.
— Наскільки я вас зрозумів, інспекторе, — комісар Лачерба пильно глянув на Роселло, — ви хочете сказати, що Клаус Рейнхольд живий.
— Я майже певен. Ви знаєте, хто такий Альдо Пульїзі?
— В усякому разі, не той, за кого він себе видавав.
— Тепер це ясно. Сержант, який того дня чергував, пізнав його на фото з нашого архіву. Пульїзі — запеклий неофашист, відомий під кличкою “П’єтро”.
— А кого ж тоді збила машина?
— Людину, дуже схожу на Рейнхольда. їй підсунули його документи.
— Треба негайно розшукати цього П’єтро. Тільки він зможе вивести нас на Рейнхольда.
— Не поспішайте.
— Чому?
— Не поспішайте, — повторив Роселло. — Вони й тут обійшли нас. Задушеного Пульїзі знайшли в районі аеропорту, його розшукали поліцейські, але з іншої причини, — як злісного порушника правил вуличного руху.
Комісар мовчав, а Роселло похмуро закінчив:
— Убивці не встигли його обшукати. При ньому знайдено квиток до Дортмунда і зашиту цидулку. — Інспектор дістав з блокнота клаптик паперу і прочитав: — “Маємо перші дані. Для трьох потрібна вакцина. Доктор”.