Магістр космічної магії та чаклунства Ігнацій Бімбароніус уже давно здобув заслужений авторитет у мешканців Системи Високоіндетермінованих Цивілізацій. Його фундаментальні дослідження в галузі прикладного застосування окультних наук не раз ставали в пригоді жителям дивовижної Країни Чарівників.
Саме завдяки теоріям Ігнація Бімбароніуса ординарні тетрапоїди вкупі з чотириногими гіпоцефалами перемогли підступного Друмфареса — автора псевдонаукового вчення про абсурдність чаклунства як засобу пізнання.
Після цього випадку дипломований доктор космічної магії Вельдрун із спокійною совістю міг піти на заслужений відпочинок.
Серед інших космічних магів Ігнацій Бімбароніус вигідно вирізнявся непересічними здібностями, і загальновизнані окультні світила пророкували магістрові блискуче майбутнє.
Проте коли Ігнацій Бімбароніус почав вивчати питання психодинаміки чарівництва і впливу її на розвиток іншої цивілізації, то дійшов висновку, що для цього серйозного дослідження самого таланту чарівника замало. Однією чи навіть двома-трьома галактиками тут не обійтись. Треба було негайно ознайомитися з досягненнями спеціалістів-окультистів інших, найвіддалеиіших цивілізацій.
Довідавшись про труднощі, які спіткали молодого мага на чаклунській ниві, Бельдрун вирішив посприяти творчим пориванням Ігнація. Доктор космічного чарівництва подарував магістрові Бімбароніусу підручник чорної магії, який дістався йому у спадок від далекого родича — знаменитого чарівника Мерліна.
Воістину то був легендарний чаклун! Майбутнє було для нього легкодоступне, а от минуле ховалось у непролазних нетрях математичних абстракцій. Коли ж йому треба було потрапити в час, протилежний його нормальному існуванню, він брав спеціальну книгу і читав… Таку літературу друкували в дуже обмеженій кількості в Галактиці. Тому навіть в академічній бібліотеці Країни Чарівників її не було.
За щоденними клопотами доктор Вельдрун спочатку забув про старовинний манускрипт. Але згадавши, подарував унікальний підручник надії Системі Високоіндетермінованих Цивілізацій.
“Incantatoria Magna” — тьмяно блискотіли на обкладинці монографії Мерліна золоті літери. Мова, якою було зроблено напис, у чужопланетян називалася латинською. В перекладі цей напис означав: “Великі закляття”.
“Haere? haere, audi me!”[23] — прочитав він на першій сторінці. І чим більше вчитувався неперевершений поліглот магістр Бімбароніус у незвичайний зміст підручника, тим загадковішою видавалася йому книга.
“Все, про що тут мовиться, правильне. Істинне і справедливе!”
Церква та інквізиція твердять, що чаклунство і магія — одне й те саме, тобто справа рук диявола. Тенденційно-традиційна помилка! І це ми доведемо.
Тільки чорнокнижники володіють єдиним, справжнім і перевіреним засобом перетворення хаосу в досконалість. Тільки магія — цариця всіх наук. Тільки вона спроможна відкрити дива тому, хто пізнав основи астрології. Тільки вона спроможна посвятити в таємниці Часу, Буття і Смерті. Той, хто впіймає провидіння мить, стане славнозвіснішим за знаменитого оракула із Дельфів чи навіть премудрого Марона.[24] Sik probo![25]
Отож бери мерщій рухоме природне тіло і чини над ним усе що завгодно. Per inaequalem matum respectu totius!..”.[26]
Все далі і далі Ігнацій Бімбароніус заглиблювався в плетиво чужих думок. І воно дедалі більше поглинало єство магістра космічної магії та чаклунства…
Отець-настоятель монастиря францісканців усе своє свідоме життя присвятив нещадній боротьбі з відьмами і чорнокнижниками. Він міг не тільки виганяти диявола з людей, а ще й розвінчувати богопротивні теорії.
Його превелебність Корнелій-старший, генерал ордену святого Франціска Асізького, власноручно освятив богоугодне починання брата Алоїза.
Свята обитель, схожа більше на рицарський замок, ніж на пристановище господніх слуг, знаходилась поблизу невеличкого міста Ле Ман. Господарям монастиря жилося зовсім непогано. Проте останнім часом диявол почав чинити їм всілякі капості…
На прохання отця-настоятеля бургомістр містечка відрядив особистого хронікера Жана Дюклерка у повне розпорядження брата Алоїза. Жан мав допомогти скласти для монастирів єпископства методичні поради, як виганяти диявола з грішників. Богобоязний хронікер з радістю погодився, бо отець Алоїз пообіцяв задурно відпустити йому па десять років наперед усі його гріхи.
І от однієї ночі, сопучи від напруження і повторюючи про себе мудровані висловлювання отця-настоятеля, Жад старанно виводив на пергаменті літери.
“Існування диявола абсолютно доведено. В багатьох випадках я сам був очевидцем цього факту. Чорти — це безплотні духи, які вселяються в людину, щоб заявити про себе. Я особисто розрізняю п’ять демонів…”
Закінчити думку братові Алоїзу не дали розпачливі крики, що долинули через заґратоване вікно.
Хронікер і отець-настоятель не змовляючись вибігли на подвір’я.
Було далеко за північ, однак довкола сновигали наполохані монахи. Скрізь горіли смолоскипи. Отець-настоятель нерозуміюче глянув на Жана. Той кліпав очима і мовчав.
— Брате Себастіане, — підкликав до себе опецькуватого молодого монаха отець Алоїз. — Що сталося? Чому всі такі налякані? Чому ніхто не спить?
— Диявол, — нашорошено роззираючись, прошепотів брат Себастіан. — Диявол подає знаки. Погляньте вгору…
Отець-настоятель звів очі до всіяного зорями неба і отетерів. Над лісом рухався вогняний предмет.
— Sanctus! Misericordia pro nobis![27] — вигукнув отець Алоїз і впав навколішки. За ним попадали монахи. Всі почали несамовито молитися.
Схояїє, господь почув рабів своїх, бо за чверть години видіння зникло.
Знесилений од молитов і поклонів отець Алоїз ледве підвівся. Його підхопили під руки брат Себастіан і хронікер.
— Неодмінно запиши про нашу перемогу над підступами диявола, — мовив Алоїз.
Жан розуміюче кивнув.
Тієї ж ночі Жан Дюклерк занотував у своїй хроніці: “Вночі близько чверті години спостерігали вогняну балку завтовшки з половину Місяця…”
З віконця під самісіньким дахом каплиці святого Боніфація лилося тремтливе світло. У невеличкій кімнатці, що належала місцевому абатству, мешкав молодий теолог Ігнацій Бімбароніус. Книга “Великих заклять” справді була магічна, і магістр космічного чаклунства у незрозумілий для жителя Країни Чарівників спосіб перенісся сюди. За мить він уже нічим не відрізнявся від жителів чужої планети. Ніби все життя жив і працював з ними. Закінчував квадривіум,[28] працював над магістерською дисертацією з теології. Вивчав астрологію та алхімію. Потай од настоятеля вивчав чорну магію, намагаючись відкрити секрет чудесного переміщення у просторі і часі. Він ні на мить не забував свого істинного походження. Якби вдалося осягнути таємницю, Ігнацій міг би щасливо повернутись додому, легко захистити докторську дисертацію, стати Великим Магом. Жодного із своїх чаклунських засобів застосувати на цій планеті він не міг. Магія Системи Високоіндетермінованих Цивілізацій тут була безсила. Отож доводилося сушити голову над підручником чорної магії. А працювати в жахливих умовах інквізиції не просто. Чого доброго, попадеш на вогнище.
У каміні весело потріскували букові поліна. Відблиски полум’я химерно витанцьовували на закіптявілих стінах, на заставленому колбами, ретортами, тиглями, ступками дубовому столі, за яким сидів у високому кріслі екс-магістр космічного чаклунства і, щосили напружуючи зір, виписував постулати з “Incantatoria Magna”. Час од часу він зйодив очі до опудала невеликого крокодильчика, ніби хотів відшукати потрібну думку.
Раптом Ігнацій почув гупання у двері каплиці. Він тільки встиг подумати, що не зможе сховати книгу, як двері затріщали і до кімнати ввірвались охоронці магістрату, їх було шестеро.
— Чорнокнижник?! — не то питаючи, не то стверджуючи, вигукнув один з озброєних.
Ігнацій мовчки знизав плечима.
— Так і є! — вгледівши заборонену книгу, переможно крикнув молодик, який стояв найближче до Ігнація.
Він підбіг до столу і гнівно тицьнув мечем у розкритий манускрипт.
— Настоятель вчасно помітив, чим займається майбутній магістр теології, — зловтішно докинув чолов’яга з здоровенним черевом, якого не могла прикрити кольчуга, не кажучи вже про лати.
Командир загону стражників поважно, не без хизування перед своїми людьми поправив на голові шолома і сказав:
— Збирайся! Пан бургомістр тебе ждуть. Вони вирішать, що з тобою робити. Візьми й диявольську книгу. А ви, — наказав підлеглим, — стежте, щоб чорнокнижник не розгортав її.
Відтоді, як над монастирем францісканців проплив якийсь вогняний предмет, минуло трохи більше місяця. Витівка диявола якось сама собою забулась, та одного дня мешканці божої обителі згадали про підступність Люцифера.
Ніч перед тим отець-настоятель спав неспокійно. Мучили жахливі сновидіння. Він раз у раз прокидався, обливаючись холодним потом. Помолившись, знову впадав у зрадливий сон.
Над ранок прокинувся від того, що почув, як хтось гамселить в окуту залізом браму монастиря. Тяжко зітхаючи, він підійшов до вікна опочивальні. Навкруги стелився туман. Мала бути гожа днина. Отець Алоїз відхилив віконницю. В браму справді стукали, чути було, як хтось лається. Алоїз перехрестився. Кого це принесло в таку рань? Гукнув брата Симона, що з ночі стояв на чатах.
— Хто це там гамселить?
— Схоже, варта магістрату, — чухаючи потилицю, пробурмотів той.
— Піди довідайся, що їм треба. В разі чого — відчини браму.
Невдовзі брат Симон вів жваві переговори з прибулими. Впевнившись, що це справді охорона магістрату, він почав крутити корбу підйомного моста.
Протяжно заскрипіли блоки, завищав-загримів ланцюг. Повільно опустився важкий дубовий міст. Нарешті брат Симон відчинив браму, і на вимощене камінням подвір’я монастиря вкотився закритий візок.
Подув вітерцю доніс до отця Алоїза сморід гнилої води, якою був заповнений глибокий рів довкола монастиря. Отець-настоятель, гукнувши брата Симона, щоб той мерщій зачинив браму, став надівати добряче заяложену рясу. Може, зрозуміє нарешті бургомістр, в якій скруті живуть брати во Христі. Щодо містифікацій отець Алоїз був неперевершений мастак. Повісивши на шию срібного хреста — подарунок самого папи, — вийшов з кімнати. На порозі послизнувся і мало не впав. Чудом утримався.
Вершники розсміялись.
Отець-настоятель спалахнуз. У великому гніві підняв над собою хрест.
— Не кощунствуйте! Пам’ятайте, що Всевишній давно підняв свою десницю! Ваш сміх — це прояв диявольської пихи. Тієї самої, через яку господь вигнав грішного ангела Люцифера з раю. Не забувайте, що Вельзевул весь чає видивляється жертву.
— Ет, отче! — невдоволено поморщився найстарший з вершників. — Нам боятися нічого. Про спасіння наших душ нехай думає господь.
— Не богохульствуй, сину мій! Устами твоїми рече диявол.
— Гаразд, — примирливо мовив безвусий вояк, що сидів на миршавій шкапині. — Ми привезли чорнокнижника. Бургомістр наказав доставити його вам для експериментів. Він якийсь дивний чаклун. Увесь час бурмоче незрозумілою мовою, а то починає кепкувати з нас. Словом, ви повинні вигнати з його грішного тіла диявола, про якого щойно казали.
— Цікаво, — промимрив отець Алоїз.
Відверто кажучи, виганяти диявола — а виганяти треба було за всіма правилами, затвердженими найсвятішою інквізицією, — річ марудна і невдячна. Особливо коли від нива страшенно болить голова. Проте з бургомістром треба було жити в добрих стосунках, отож, тяжко зітхнувши, отець Алоїз дав згоду на цю вельми поважну і відповідальну процедуру. Настрій його невимовно поліпшився, коли вершники сповістили, що бургомістр жертвує монастиреві п’ятсот золотих талярів.
Якщо магія і чаклунство магістра Ігнація Бімбароніуса не мали успіху на рідній планеті чарівника Мерліна, то одне з його численних захоплень стало йому в пригоді І і зміцнило сподівання виплутатись з халепи.
Уже давно магістр захоплювався колекціонуванням і підробкою старовинних витворів мистецтва. Копії, які він робив, жодна експертна комісія не могла відрізнити від оригіналів. Слід зауважити, що магістр Бімбароніус ніколи не зловживав своїм талантом художника, хоча йому не раз пропонували розповсюджувати псевдошедеври всегалактичного малярства. Словом, магістр Ігнацій, опинившись у далеко не оптимальних умовах незвичної цивілізації, не раз поправляв своє матеріальне становище, малюючи на продаж картини на біблійні сюжети.
Звинувачений у стосунках з дияволом магістр космічного чаклунства магії гарячково зважував свої шанси уникнути аутодафе. Його ніскілечки не приваблювала процедура спалення живцем. Як жаль, що чаклунство на планеті під назвою Земля пішло іншими шляхами і що його принципи та цілі були інші, ніж у Системі Високоіндетермінованих Цивілізацій!
Широковідомі праці магістра “Чаклунство і його роль у збереженні екологічної рівноваги Всесвіту” та “Взаємозв’язок окультних наук з науково-технічним прогресом цивілізацій” мали сенс тільки там, у Галактиці, і зовсім були безсилі тут.
Бімбароніус сидів у келії, призначеній для вигнання злих духів та демонів і безнадійно роззирався, думаючи, що могло б полегшити його становище (Ігнація залишили самого, оскільки о цій порі брати францісканці снідали).
Серед численних приладів, про роль яких у справі вигнання диявола краще було не думати (про деякі нюанси магістр уже довідався з кількох семінарських занять квадривіуму), Бімбароніус раптом побачив фарби. Справжнісінькі контрабандні фарби з піднебесної імперії! Поруч лежали пензлі. У голові Ігнація зажевріла рятівна думка. Можна буде поторгуватися з отцем-настоятелем за свою душу. Лжетеолог ледь помітно посміхнувся. Він уже встиг зауважити, що брат Алоїз страшенно жадібний до грошей. Отож магістр Ігнацій намалює для реклами кілька ікон…
Незабаром на оббитих оленячою шкірою спинках і сидіннях крісел (полотнини в келії, на жаль, не було) з’явилися мадонни з немовлятами і скорботні дідусі-апостоли. Невтримно-жагуче бажання зробити отцю-настоятелю капость спонукало Бімбароніуса домалювати на найкращій з ікон невеличку деталь…
— Це найшкідливіша з-поміж усіх відомих теології книг, які створив диявол!
Після сніданку отець Алоїз виголосив коротеньку промову, перш ніж піддати “Великі закляття” аутодафе. З цією метою на площі перед центральним входом до монастиря було розкладено вогнище. Після спалення богопротивної книги на отця-настоятеля чекала ще відповідальніша робота по вигнанню диявола.
Брати францісканці підкотили до вогнища візок з магістрату, перекинули його, і магічна книга зникла в праведному вогні.
В ту ж мить з келії, де сидів чорнокнижник, вилетів довгастий предмет, схожий на той, який божі слуги спостерігали в нічному небі місяць тому.
— Анафема Люциферу! — несамовито заволав отець Алоїз. — Maledicat Dominus et omnes sancti![29]
Молитвами й причитаинями монахи відбили підступ диявола. Однак ще довго чулися голоси, шарудіння, глибокі зітхання по закутках монастиря. Отець-настоятель не стримував своїх підопічних у цих розмовах. Більше того, щоб віра у всемогутність господа зміцніла, дозволив викотити з підвалів чотири бочки пива. За годину брати францісканці вже співали хвалебні псалми.
Тим часом отець Алоїз почав освячувати свою келію. Після довгих процедур, дотримуючись усіх потрібних у таких випадках застережень, він нарешті зайшов у келію. Чорнокнижника не було.
Щодо появи на стільцях зображень святих, то Алоїз розцінив це як знамення боже. “Воістину шедеври якогось ангела, посланого на Землю, — подумав отець, — щоб відзначити нашу перемогу над дияволом”.
Згодом, оправивши святих у рами, отець-настоятель потай став займатись спекуляцією картинами і зумів заробити на цьому непогані гроші. Щоправда, на одній з ікон — найкращій з-поміж усіх (на ній було зображено мадонну з немовлям, а поряд у небі літало щось схоже на бабку) брат Алоїз таки погорів…
Ця ікона, датована 1460 роком, донині перебуває в приміщенні магістрату (тепер тут музей) міста Ла Ман (Франція). Щоправда, вчені помилково вважають, ніби зображений на ній літаючий в небі предмет — іграшковий гелікоптер. Нічого схожого. Це не що інше, як точна копія тетрацепта — найпопулярнішого засобу пересування населення Системи Високоіндетермінованих Цивілізацій.
Слухай і корись! (лат.).
Публій Вергілій Марон — римський поет, якого у середні віки вважали неперевершеним чаклуном.
Так доводжу! (лат.).
Час — нерівномірний рух по відношенню до цілого (лат.).
Святий господь! Хай буде нам милоcердя! (лат.).
Квадривіум, тривіум — два цикли середньовічної освіти.
Хай прокляне його господь і всі святі! (лат.).