Чи живий Сайрес Сміт? — Набова розповідь. — Людські сліди. — Нерозв’язане топання. — Перші слова Сайреса Сміта. — Вивчення слідів. — Повернення до Комина. — Пенкроф нажаханий.
Наб не ворушився. Моряк кинув йому тільки одне слово:
— Живий?
Негр нічого не відповів. Гедеон Спілет і Пенкроф сполотніли. Герберт завмер, міцно стиснувши руки. Але було ясно, що бідолашний негр такий пригнічений горем, що не помітив товаришів і не почув морякових слів.
Журналіст опустився навколішки біля нерухомого тіла і, ростебнувши інженерів одяг, приклав вухо до його грудей. Минула хвилина — ціла вічність, — поки Гедеон Спілет прислухався до ледь чутного серцебиття.
Наб трохи підвівся з невидющими, хоч і широко розплющеними очима. Важко уявити собі більш змучене відчаєм людське обличчя. Виснаженого, стомленого, зломленого невимовним горем Наба неможливо було впізнати. Він не сумнівався, що його хазяїн помер.
Довго й пильно подивившись на інженера, Гедеон Спілет підвівся й промовив:
— Вів ще живий!
Пенкроф і собі став навколішки біля Сайреса Сміта, вухом почув кілька слабеньких ударів серця, а губами, прикладеними до губів інженера, — ледь помітне дихання.
Журналіст кинув короткий наказ, і Герберт прожогом побіг по воду. За сотню кроків від дюни натрапив на переповнений нещодавніми дощовими водами прозорий струмок, що в’юнився серед пісків. Але чим набрати води? Серед дюн не було жодної черепашки! Хлопцеві нічого не лишалося, як намочити в струмку хустину і бігом повернутися до печери. На щастя, цієї намоченої хустини виявилося достатньо для Гедеона — той хотів тільки змочити інженерові губи. Кілька краплин холодної вологи майже відразу справили чудодійний вплив. Із грудей Сайреса Сміта вирвалося зітхання, і навіть здалося, що він намагається щось сказати.
— Ми врятуємо його! — переконано сказав журналіст. Його слова пробудили в Набовому серці втрачену надію.
Він роздягнув хазяїна, аби побачити, чи немає на тілі ран. І диво дивне, — ні на обличчі, ні на тулубі, ні на руках чи ногах не було жодного синця, жодної подряшшочки, навіть кисті рук були цілі, що й зовсім не вкладалося в голову, адже інженер мусив докладати величезних зусиль, аби подолати лінію рифів.
Та пояснення цих загадок надійде пізніше. Коли до Сайреса Сміта повернеться мова, він сам пояснить, що з ним сталося. А поки що конче треба було повернути його до життя, і напевне цьому допоможе розтирання всього тіла. Що й зробили за допомогою морякової куртки. Розігрітий активним масажем, інженер ледь випростав руки і став дихати трохи рівніше. Сайрес Сміт помирав від виснаження, і якби не прибув журналіст із товаришами, безумовно віддав би Богові душу.
— Отже, ви вирішили, що ваш хазяїн помер? — запитав Наба моряк.
— Еге ж! Думав, помер! — відповів Наб. — Коли б Топ не знайшов вас, коли б ви не прийшли, я його поховав би і помер у нього коло могили!
Можете уявити, на якій волосинці трималося життя Сайреса Сміта!
І Наб розповів, що сталося. Напередодні, покинувши на світанку Комин, він пішов берегом знову на північ і ‘ дійшов до місця, де вже був раніше.
Там, ні на що уже не надіючись, як Наб сам зізнався, він став шукати інженера на узбережжі, серед скель і пісків. Найуважніше негр придивлявся до тієї частини берега, куди не діставала найбільша вода, бо край моря припливи й відпливи напевне змили всі сліди. Наб уже не сподівався знайти хазяїна живого. Він шукав тільки інжеиерове тіло, котре хотів власноруч поховати в землі!
Наб шукав дуже довго. Та всі його пошуки лишилися марними. Здавалося, иа тому пустельному березі зроду не ступала людська нога. Ніде не було жодної розтоптаної черепашки, мільйони яких лежали на смузі берегової тераси, що до неї доходив приплив. Жодної! На відстані двох-трьох сотень ярдів[7] анінайменшого сліду людини, котра будь-коли ступала б на землю.
Отже, Наб вирішив пройти над водою ще кілька миль — морські течії могли віднести бездиханне тіло десь далі. Коли потопельник пливе недалеко від пологого берега, рідко трапляється, щоб рано чи пізно хвилі не викинули його на сушу. Наб це знав, і йому хотілося востаннє глянути на хазяїна.
— Я йшов ще дві милі, передивився всі рифи під час відшиту, весь берег під час припливу, і впав уже у відчай: нічого я не знайду! І раптом вчора близько п’ятої вечора несподівано помітив на піску сліди ніг.
— Сліди ніг! — вигукнув Пенкроф.
— Еге ж! — мовив Наб.
— І його сліди починалися біля самих рифів? — перепитав журналіст.
— Ні, аж за межею припливу, — відказав Наб, — а між береговою смугою й рифами море, мабуть, змило їх.
— Розповідай далі, Набе, — попросив Гедеон Спілет.
— Побачив я ті сліди і мало з глузду не з’їхав. Чіткі, ще не розвіяні на піску, вони вели в напрямку дюн. Не спускаючи з них очей і намагаючись не пошкодити їх, я пробіг добрих чверть милі. Біг хвилин п’ять; уже спускалися сутінки, і тут чую: собака гавкає. Наш собака, Топ; він і привів мене ось сюди до мого хазяїна!
Під кінець Наб розповів, яка туга опанувала його, коли він побачив бездиханне інженерове тіло! Хоч як він придивлявся, та не міг виявити в Сайреса Сміта жодних ознак життя. Він шукав мертве тіло, а тепер, знайшовши його, прагнув удихнути в нього життя. Та всі його відчайдушні зусилля лишалися марними! Йому зоставалося тільки віддати останню шану своєму улюбленцеві!
І тоді Наб згадав про товаришів. Вони, безумовно, також хотіли б востаннє попрощатися із бідолашним небіжчиком. Поруч був Топ. Хіба не міг він покластися на кмітливість такого вірного чотириногого друга? Наб кілька разів повторив журналістове ім’я: серед усіх інженерових супутників Топ його знав найкраще. Потім негр показав рукою на південь, і собака помчав берегом у вказаний бік.
Ми вже знаємо, як Топ, керуючись інстинктом, котрий може здатися мало не надприродним, знайшов їхній Комин, хоч ніколи досі там не був.
Набові супутники слухали його розповідь, затамувавши дух. Для них лишалося незбагненним, як Сайрес Сміт попри неймовірні зусилля, потрібні, аби вибратися з бурунів, що кипіли навколо рифів, не мав жодного синця чи подряпини. Не легше було зрозуміти, як інженер міг потім пройти понад милю від берега до цього гроту, що загубився серед дюн.
— Послухай, Набе, — спитав інженер, — то це не ти переніс сюди свого хазяїна?
— Ні, не я, — відповів Наб.
— Цілком очевидно, що Сміт прийшов сюди сам, — мовив Пенкроф.
— Очевидно-то очевидно, — зауважив Гедеон Спілет, — а в голові не вкладається!
Пояснення цієї загадки можна було почути лише з інженерових уст. А для цього треба було чекати, поки він заговорить. На щастя, життя потроху поверталося до нього. Розтирання відновило кровообіг. Сайрес Сміт знову ворухнув руками, потім головою, і з вуст у нього зірвалося ще кілька незрозумілих слів.
Нахилившись, Наб покликав його, але інженер, здавалося, нічого не чув, лежачи із заплющеними очима. Життя прокидалося в ньому, він починав ворушитися, та, на жаль, цього аж ніяк не можна було сказати про його свідомість.
Пенкроф побивався, що немає вогню і нічим його добути, бо, на нещастя, забув прихопити джут із обпаленої ганчірки, яку легко було б запалити, висікаючи іскри двома кремінцями. Що ж до інженерових кишень, то з’ясувалося, що вони, крім жилетної кишеньки, де вцілів годинник, зовсім порожні. Тож конче треба було якнайшвидше перенести Сайреса Сміта до Комина. Такої думки дійшли всі присутні.
Та активне розтирання тіла привело інженера до тями набагато скоріше, ніж вони сподівалися. Потроху відживляла їхнього товариша й вода, якою йому раз по раз змочували губи. Пенкрофові спало на думку додати до води кілька краплин м’ясного соку, вичавленого із принесеної тетерятини. Герберт побіг на берег і приніс звідти дві великі двостулкові скойки. Моряк приготував щось подібне до мікстури і влив її в рот інженерові, котрий пожадливо ковтнув каламутну суміш.
Очі його розплющились. Над ним схилилися Наб і журналіст.
— Хазяїне! Хазяїне! — окликав його Наб.
Інженер почув. Він пізнав Наба й Спілета, потім — двох інших своїх супутників, — Герберта й моряка, і його рука ледь-ледь потисла їхні долоні.
Із його уст знову зірвалося кілька слів, тих самих слів, які він, певно, вже намагався сказати і які свідчили про те, що за думки не давали йому спокою навіть за тих обставин. Товариші нарешті зрозуміли його.
— Острів чи материк? — прошепотів Сайрес Сміт.
— А-а-а! — не втримався Пенкроф. — Хай йому чорт! Чхати нам, пане Сайресе, острів це чи материк, аби тільки ви жили! А острів це чи материк, побачимо пізніше!
Інженер кивнув, відкинув голову й ніби заснув. Усі притихли, й журналіст відразу вирішив ужити заходів, аби, якнайменше тривожачи інженера, перенести його до Комина. Наб, Герберт і Пенкроф вийшли з печери і попростували до високої дюни, увінчаної кількома рахітичними деревцями; дорогою збентежений моряк раз у раз повторював:
— Острів чи материк? Он про що він думає, а сам ледве дихає! Ото людина!
Зійшовши на вершину дюни, Пенкроф із двома супутниками, не маючи ніяких знарядь, голіруч відчахнули кілька найгрубіших гілок від чахлуватого дерева, схожого на пошарпану всіма вітрами морську сосну. Потім із відламаних гілок змайстрували ноші й наклали зверху листя й трави, аби інженерові було зручніше лежати.
На це пішло хвилин сорок, і годині о десятій ранку моряк, Герберт і Наб повернулися до Сайреса Сміта, від котрого не відходив журналіст.
Інженер прокинувся зі сну, чи то пак із забуття, в якому його знайшли перед тим. Його досі бліді, як віск, щоки ледь порожевіли. Спираючись на лікті, Сайрес Сміт трохи підвівся і, ніби питаючи, де він, оглянувся довкола.
— Чи не буде для вас надто втомливим вислухати мене, Сайресе? — запитав журналіст.
— Прошу, — тихо відповів інженер.
— Як на мене, — сказав моряк, — краще нехай пан Сміт спочатку скуштує оце желе із тетерятини, а вже потім слухає вас. Скуштуйте, пане Сміт, — додав він, — простягаючи інженерові трохи желе, в яке поклав цього разу кілька шматочків м’яса.
Сайрес Сміт пожував шматочки, а решту поділили між собою троє його зголоднілих супутників, жоден з яких, звичайно, не наївся.
— Нічого, — озвався моряк, — на нас чекає їжа в Комині. Вам, пане Сміте, не завадить знати, що там, на півдні, ми маємо житло, з кімнатами, постелями і вогнищем, а у коморі в нас лежить кілька десятків пташок, яких наш Герберт називає «куруку». Ноші для вас готові, і як тільки ви трохи оклигаєте, ми вас перенесемо.
— Дякую, друже, — тихо відказав інженер. — Іще година або дві, й можна буде рушати…
А поки що розповідайте, Спілете.
Тоді журналіст розповів про те, що з ними сталося, повідомив про події, яких не міг ще знати Сайрес Сміт: про останнє падіння кулі, приземлення на невідомій їм, здається, незаселеній землі, — байдуже, острів це чи материк, — про те, як пощастило знайти Комин, про пошуки самого інженера, Набову відданість йому, про те, чим вони всі завдячують розуму Топа і таке інше.
— Хіба не ви знайшли мене на березі? — запитав ще слабким голосом Сайрес Сміт.
— Ні, — відповів журналіст.
— І не ви перенесли мене в цю печеру?
— Ні.
— А на якій відстані печера рифів?
— Десь за півмилі, — відповів Пенкроф. — І якщо sac це дивує, пане Сміт, то ми не менше дивуємось, як ви могли тут опинитися.
— Справді, — мовив інженер, потроху оживаючи і з дедалі більшою цікавістю слухаючи всі подробиці. — Це справді дивина!
— А чи не могли б ви розповісти, — вів далі моряк, — що відбулося після того, як вас змило хвилею?
Сайрес Сміт намагався зібратися з думками. Але він мало що пам’ятав. Ударом хвилі його відірвало від сітки аеростата. Спочатку він занурився в глибину на кілька саженів. Випірнувши на поверхню моря, в сутінках вія відчув, що поруч борсається якесь живе створіння. То був Топ, котрий кинувся в море рятувати свого хазяїна. Звівши догори очі, інженер не побачив кулі аеростата — той, позбувшись його ваги та ваги собаки, стрілою злетів у небо. Сайрес Сміт опинився серед пінявих хвиль не менше ніж за півмилі від берега. Сильно гребучи руками, він намагався втриматися на хвилях. Топ піддержував його зубами за одяг, але їх підхопила шалена течія, понесла на північ, і через півгодини нерівної боротьби інженер став тонути, тягнучи за собою в безодню Топа. Від тієї миті й до хвилини, коли Сайрес Сміт опинився на руках своїх друзів, він нічого не пам’ятав.
— Однак вас мало викинути на берег, — допитувався далі Пенкроф, — і у вас мало стати сили дійти сюди, бо Наб знайшов сліди ваших ніг!
— Атож… Саме так і мало бути, — задумливо відповів Сайрес Сміт. — А вам не зустрічались на березі сліди інших людей?
— Жодного сліду, — заперечив йому журналіст. — До того ж, якби у найкритичнішу мить вам і трапився якийсь рятівник, то чому б він покинув вас, витягнувши з води?
— Ваша правда, дорогий Спілете… Скажи, Набе, — звернувся інженер до свого служника, — чи не міг ти сам… Може, тобі на якийсь час затьмарилася пам’ять… і ти… Ні, це безглуздя… А чи не лишилися на піску хоч деякі з тих слідів? — запитав Сайрес Сміт.
— Так, хазяїне, лишилися, — відповів Наб. — Дивіться, ось тут, при вході, біля внутрішнього схилу цієї дюни, де вони захищені від вітру й дощу. А решту, звичайно, змила гроза.
— Пенкрофе, — сказав на це Сайрес Сміт, — чи не могли б ви взяти мої черевики і точно прикласти їх до слідів?
Не зволікаючи, моряк виконав інженерів наказ. Він пішов разом з Гербертом туди, де показував Наб, і знайшов сліди, а тим часом Сайрес Сміт казав журналістові:
— Трапилося щось незбагненне!
— Справді, незбагненне! — ногодився Гедеон Спілет.
— Та облишмо поки що цю загадку, дорогий Спілете, повернімося до неї згодом.
За хвилину моряк, Наб і Герберт повернулися до печери.
Тепер розвіялися будь-які сумніви: підошви інженерових черевиків точно співпадали з уцілілими слідами ніг на піску. Отже, вони належали Сайресу Сміту.
— Нічого собі, — сказав він, — то це в мене самого стався провал у пам’яті, в якому я звинуватив Наба! Я брів, як сновида, не тямлячи, що роблю, а Топ, керуючись інстинктом, провів мене сюди, витягнувши з води… Ходи сюди, любий Топику! Йди до мене, собачко!
Красень собака, гавкаючи, кинувся на груди хазяїнові, і той віддячив йому ніжними пестощами.
Погодьтеся: годі було дати якесь інше пояснення врятуванню Сайреса Сміта, й ця заслуга належала лише Топу.
Близько полудня Пенкроф запитав Сайреса Сміта, чи не можна вже нести його. Замість відповіді Сайрес Сміт, напруживши всю силу, підвівся, що свідчило про його непогаслу волю, але похитнувся і, щоб не впасти, мусив спертися на морякову руку.
— Годі, годі, — поблажливо мовив Пенкроф, — подайте-но панові інженеру ноші.
До печери внесли встелеш довгою травою та м’яким мохом ноші, поклали на них Сайреса Сміта і понесли його до берега. Пенкроф тримав ноші з одного боку, Наб — із другого.
Вони мали пройти миль вісім, та швидко з ношами не підеш, можливо, доведеться часто спинятися, тож їм потрібно буде щонайменше шість годин, аби добратися до Комина.
Досі не стихав вітер, зате, на щастя, припинився дощ. Інженер хоч і лежав на ношах, та все ж, спершись на лікоть, уважно вдивлявся в берег, особливо з протилежного від моря боку. Вій мовчав, але погляд його був дуже пильний, і, безумовно, в його пам’яті закарбувались обриси всього узбережжя із пагорбами й видолинками, із перелісками й пісками. Однак години за дві його усе ж таки здолала втома і він заснув.
О пів на шосту вечора їхня групка досягла прямовисної кам’яної кручі, а трохи згодом підійшла до Комина.
Всі зупинились і опустили ноші на пісок. Сайрес Сміт спав глибоким сном і не прокинувся.
Украй здивований Пенкроф побачив, що недавній ураган геть змінив вигляд уже знайомої місцевості. Сталися досить великі обвали. Піщаний берег всіяло валунами, укрило товстим шаром морських водоростей. Очевидно, хвилі, перекочуючись через острівець, діставали аж до підніжжя високої гранітної кручі.
Перед отвором, який вів до Комина, глибоко поритий ґрунт свідчив, що зазнав безжального наскоку хвиль. Пенкрофа полоснуло болісне передчуття. Він кинувся у кам’яний прохід. Відразу ж вибіг звідти й остовпів, дивлячись широко розплющеними очима на товаришів.
Вогнище у Комині згасло. Залитий водою попіл перетворився на болото. Обпалена ганчірка, що мала їм правити за трут, зникла. Морські хвилі, діставшись аж у глибину коридорів, усе поруйнували і поперекидали всередині Комина!
Англійська міра довжини (91,44 см).