Що носив на собі Топ. — Виготовлення луків і стріл. — Цегельня. — Гончарна піч. — Кухонне начиння. — Перша юшка. — Полин. — Південний Хрест. — Важливе астрономічне спостереження.
— Пане Сайресе, то з чого ж ми почнемо? — запитав на другий день уранці Пенкроф.
— Із самого початку, — відповів Сайрес Сміт.
І справді, колоністи мусили братися за все «із самого початку». Їм бракувало найнеобхіднішого для виготовлення вкрай потрібного знаряддя та начиння; не мали вони змоги брати приклад із природи, в якої вдосталь часу, і тому вона не квапиться й не розтрачує марно сили. А їм, що не кажи, вкрай бракувало часу; борючись за існування, вони повинні були невідкладно виготовити безліч різних речей, і якщо й не винаходити їх, то принаймні поробити власними руками. Поки Що залізо й сталь були для них не більше ніж мінералом, гончарні вироби — сирою глиною, а для пошиття білизни й одягу треба було ще знайти із чого їх виткати.
А втім, варто зауважити, що наші колоністи були людьми в найкращому й найвищому значенні цього слова. Інженер Сміт не міг і мріяти про розумніших, відданіших і працьовитіших товаришів. Із кожним він мав відверті й цікаві розмови, знав їхні здібності.
Гедеон Спілет, обдарований журналіст, досить усього вивчив, щоб писати й говорити про найрізноманітніші речі; його талант, знання й руки дуже здадуться при створенні колонії на острові. Він не відступить перед найважчим завданням, а будучи пристрасним мисливцем, охоче перетворить своє дотеперішнє захоплення на постійне заняття.
Герберт — славний хлопчина, неабияк освічений у природознавстві, — буде вельми корисним у спільній справі.
Наб — живе втіленням відданості. Розумний, спритний і невтомний, міцний і дужий, він до того ж розумівся на ковальстві й також буде дуже корисним для острівної колонії.
Що ж до Пенкрофа, то він борознив усі моря й океани, теслював на корабельнях у Брукліні, трудився підмайстром у кравця на державних кораблях, обробляв землю й доглядав садок, приїздивши у відпустку до рідного краю, одне слово, як і будь-який моряк, — на всі руки майстер.
Справді важко було б підібрати п’ятеро чоловіків, більш спроможних боротися з підступною долею й здобути в тій боротьбі перемогу.
«Із самого початку», — сказав Сайрес Сміт, відповідаючи на запитання, з чого вони мають почати. І тим початком, про який говорив інженер, мало стати створення пристрою для переробки мінеральної сировини, що її давала природа. Відомо, яку роль у такій переробці грає висока температура. Палива — як дерева, так і кам’яного вугілля — не бракувало. Для його використання треба було тільки скласти піч.
— А нащо вона потрібна? — запитав Пенкроф.
— Щоб випалювати горшки, без яких ми не обійдемося, — відповів Сайрес Сміт.
— З чого ж ми складемо її?
— Із цегли.
— А цеглу з чого зробимо?
— Із глини. А тепер, друзі, в дорогу! Аби не надриватися, переносячи вантажі, ми влаштуємо майстерню на тому місці, де добуватимемо сировину. Наб носитиме нам харчі, а вогню для приготування їжі там буде вдосталь.
— Воно-то так, — озвався й собі журналіст, — але може статися, що ми залишимося без харчів, бо не маємо зброї для полювання.
— Ех, якби нам хоч звичайнісінький ніж! — мало не зойкнув моряк.
— І що це змінило б? — запитав Сайрес Сміт.
— «Що це змінило б!» Я швиденько зробив би лук та наробив би стріл, і ми завалили б себе дичиною!
— Так, ніж, яке-небудь лезо… — промовив інженер, ніби розмірковуючи вголос.
У цю мить Сайрес Смії глянув на Топа, що бігав берегом моря, і його очі враз заблищали.
— Топе, сюди! — крикнув він.
Собака прибіг на поклик хазяїна. Той узяв голову пса в Руки, зняв з нього нашийника, розламав надвоє і сказав:
— Ось вам, Пенкрофе, аж два ножі!
У відповідь моряк двічі крикнув «ура». Топів нашийник було виготовлено із стрічки тонкої гартованої сталі. Досить було нагострити її об камінь, щоб одержати гостре лезо, а потім зняти шершавість уламком дрібнозернистого пісковику. Такого каміння було скільки завгодно на піщаному березі, і через дві години колоністи мали два гострі леза, що їх зовсім не важко було вправити у міцні руків’я.
Появу першого знаряддя праці було зустрінуто із захопленням як значну перемогу.
Це справді була перемога, до того ж дуже доречна.
Колоністи вирушили в дорогу. Сайрес Сміт мав намір повернутися на західний берег острова, де напередодні помітив глину, зразок якої захопив із собою. Спочатку колоністи пішли понад берегом річки Вдячності, потім перетнули плоскогір’я Широкий Обрій і, пройшовши щонайбільше п’ять миль, вийшли на галявину, що лежала за дві сотні кроків від озера Гранта.
Дорогою Герберт помітив дерево, з гілок якого індіанці в Південній Америці роблять луки. То була крехімба, дерево, що належить до родини пальмових, але не дає їстівних плодів. Вибравши довгі рівні гілки, їх зрізали, обшмульгали листя, підстругали так, щоб на кінцях вони були тонші, а посередині товщі й міцніші, й тепер лишалося тільки знайти рослину, котру вдалося б використати як тятиву. Така рослина також знайшлася; вона належить до родини мальвових і називається латиною hibiscus heterophillus. Її волокна за міцністю не поступаються перед сухожиллям тварин. Отож Пенкроф мав тепер кілька досить потужних луків, до яких лише бракувало стріл. Їх, звичайно, легко було наробити з рівних міцних гілок без сучків, але як бути із наконечниками? Де взяти матеріал, здатний замінити метал, залізо? Очевидно, то непросте завдання. Та Пенкроф тішився думкою, що коли він постарається, то завершити роботу допоможе пан Випадок.
І ось колоністи добулися до того місця, яке обстежили напередодні. Ґрунт тут складався з рудої глини, що її використовують для випалювання цегли і черепиці, глини, цілком придатної для здійснення їхнього задуму. Труднощів із браком робочих рук у них не було. Отож їм лишалося тільки змішати глину з піском, наліпити цегли і випалити її на великому вогнищі.
Звичайно цеглу роблять, накладаючи глину у форми, але інженер мусив задовольнитися її формуванням голіруч. На цю роботу пішло два дні. Намочену водою глину місили і ногами, й руками, а потім ту глиняну масу ділили на бруски однакового розміру. За дванадцять годин вправний робітник може виготовити ручним способом до десяти тисяч цеглин, а п’ятеро цеглярів з острова Лінкольна за два дні зліпили не більш як три тисячі штук і поскладали їх у кілька рядів із невеличким проміжком, доки вони підсохнуть і можна буде почати їх випалювати, тобто на три-чотири дні.
Другого квітня вдень Сайрес Сміт зробив спробу визначити положення острова відносно сторін світу.
Напередодні він точно записав годину, коли сонце опустилося за обрій, враховуючи явище рефракції. А другого квітня вранці не менш точно визначив час сходу сонця. Від сходу сонця до його заходу минуло дванадцять годин двадцять чотири хвилини. Отож того дня, через шість годин і дванадцять хвилин після сходу, сонце мало пройти меридіан острова, і точка, на якій воно в ту хвилину перебуватиме в небі, вказуватиме, де північ.[9]
У визначений час Сайрес відзначив ту точку в небі і, провівши подумки лінію від сонця через два дерева, які вибрав замість віх, дістав постійний меридіан для астрономічних спостережень.
Протягом двох днів, що передували випалюванню цегли, колоністи запаслися паливом: довкруг галявини пообламували гілки на деревах, визбирали весь бурелом, сушняк і хмиз під деревами. Не обійшлося, звичайної без полювання в околицях, тим паче, що Пенкроф мав тепер кілька дюжин стріл із дуже гострими наконечниками. Ті наконечники постачав їм Топ, притягти до табору дикобраза, не дуже придатного для споживання, зате цінного своїми довгими й гострими голками, якими втикане його тіло. Оті голки добре понасаджували на кінець стріл, з протилежного кінця яких приладнали оперення з пір’їн какаду, аби стріли летіли рівніше. Журналіст і Герберт незабаром виявилися на диво спритними лучниками. Отож у Комині стало вдосталь і пернатої, і чотириногої дичини: водосвинок, голубів, агуті, тетеруків тощо. Більшість із них було впольовано на лівому березі річки Вдячності, в тій частині лісу, яку назвали «ліс Жакамара», на честь того птаха, що за ним марно гналися Пенкроф і Герберт першого дня знайомства з островом.
Дичину їли свіжою, підсмаживши її на вогні, а окости водосвинок, нашпиговані ароматичними травами, закоптили на вогнищі із зелених гілок. Така їжа була дуже поживною, однак надто одноманітною — усе смаженина та смаженина! — і колоністи аж згорали від нетерпіння почути нарешті, як бульиає в горщику звичайнісінька юшка. Та не все так швидко складається, як того сподіваються: перш ніж наліпити та випалити горшки, належало скласти гончарну піч.
Під час походів, що обмежувалися околицями цегельні, мисливці не раз помічали свіжі сліди якихось великих тварин із могутніми кігтями, але що то за тварини, визначити не могли. Отож Сайрес Сміт порадив усім бути надзвичайно обачними — цілком імовірно, що в лісі водяться хижаки, а зустріч із ними не обіцяла нічого доброго.
І не помилився. Справді одного дня Гедеон Спілет і Герберт помітили звіра, що дуже’скидався на ягуара. На щастя, того разу хижак не напав на них, інакше нашим мисливцям довелося б не солодко така сутичка не обійшлася б без тяжких ран. Гедеон Спілет дав собі слово, що як тільки матиме варту поваги зброю, тобто одну з тих рушниць, що їх раз у раз вимагав Пенкроф, то оголосить нещадну війну всім острівним хижакам і не заспокоїться, аж поки очистить від них цей острів.
Кілька днів ніхто й не думав обладнувати Комин, бо інженер сподівався знайти або при потребі й збудувати більш підхоже житло. Колоністи вдовольнилися тим, що настелили на пісок у коридорах свіжу постіль із сухого моху та листя і, виснажені важкою щоденною працею, спали на ній глибоким здоровим сном.
Вони також полічили, скільки днів уже провели на острові Лінкольна після свого приземлення, і вирішили й надалі не припиняти того рахунку. П’ятого квітня, в середу, виповнилося дванадцять днів відтоді, як ураган закинув їх на це узбережжя.
Шостого квітня, на світанку, інженер зі своїми товаришами прийшов на галявину, де мав намір випалювати цеглу. Цілком природно, цю роботу вони мусили виконувати не в печах, а просто неба, точніше, нагромадження цегли мало стати велетенською піччю, де її випалювання відбувалося б саме по собі. Колоністи розіклали на землі в’язанку хмизу, а навколо в кілька ярусів поставили одну на одну висохлу цеглу, вибудувавши таким чином великий куб, у якому лишили продухвини. Ця робота тривала цілий день, і аж увечері колоністи запалили хмиз.
Тієї ночі ніхто й не подумав спати — усі стежили, аби не стихав вогонь.
Випалювання цегли тривало сорок вісім годин і завершилося незаперечним успіхом. Відтепер лишалося тільки дати схолонути розпеченому цегляному громаддю, а тим часом Наб і Пенкроф за вказівкою Сайреса Сміта, зробивши з густо переплетених гілок ноші, наносили добру купу вапняку, досить поширеної гірської породи, великі поклади якої виявились на північному березі острова. З цього каміння, що розсипалося під дією вогню, вони одержали масне негашене вапно, яке кипіло й вирувало, коли його гасили водою, і було так само чисте, як і вапно, котре одержують при випалюванні мармуру або крейди. Змішуючи напіврідкий розчин гашеного вапна з піском, що не давав йому затвердіти занадто швидко, колоністи одержували чудову цементуючу речовину.
Внаслідок тривалої напруженої праці 9 квітня інженер мав уже чимало гашеного вапна і кілька тисяч цеглин.
Після цього остров’яни, не марнуючи часу, заходилися класти піч для випалювання конче потрібних у побуті гончарних виробів. Це вдалося їм без надмірних труднощів. Через п’ять днів піч завантажили вугіллям, поклади якого просто неба інженер відкрив поблизу гирла Червоного струмка, і з її комина заввишки футів двадцять повалив дим. Галявина перетворилася на завод, і Пенкроф був майже ладен думати, що з тієї печі незабаром вийдуть усі вироби сучасної промисловості.
Тим часом колоністи заходилися ліпити й випалювати звичайний глиняний посуд, досить неоковирний на вигляд, але цілком придатний для вжитку. Сировиною служила та сама глина, до якої Сайрес Сміт додавав потроху вапна і кварцу. Таким чином вони мали справжню гончарну глину, з якої ліпили горщики й чашки, формуючи їх на камінцях належної форми, а також тарілки, миски, чани для зберігання води тощо. Всі ці вироби виходили незграбними, кособокими, але після того, як їх випалили в печі за високої температури, в Комині з’явилося конче потрібне кухонне начиння, яке на той час було не менш цінним, ніж найвишуканіші порцелянові сервізи.
Тут варто зауважити, що Пенкроф, аби з’ясувати, чи придатна ця глиняна суміш для виготовлення люльок, виліпив їх кілька штук; люльки вийшли досить потворні, але Пенкрофу його вироби дуже сподобалися, шкода тільки, що тютюну не було. Ото жаль! Треба сказати, що для Пенкро-фа це була неабияка втрата.
— Байдуже! Роздобудемо ще й тютюну, всього роздобудемо, — повторював він, сповнений непохитної віри в майбутнє.
Ці роботи тривала до 15 квітня, і, зрозуміло, колоністи не марнували часу. Ставши гончарями, вони тільки гончарювали. А якби Сайресу Сміту потрібно було, щоб вони зробилися ковалями, то вони довели б, що й ковальство їм до снаги. Та наступного дня мала бути неділя, і не просто неділя, а Паска, Великдень, отож усі одностайно вирішили присвятити цей день відпочинку. Наші американці були люди набожні, ретельно дотримувалися приписів Біблії, а за теперішнього становища в їхніх серцях ще більше виросла віра в Творця всього сущого.
Отож 15 квітня надвечір вони повернулися до Комина, забравши з собою залишки посуду і лишивши погаслу піч чекати свого нового призначення. На зворотному шляху до Комина було зроблено радісне відкриття: Сайрес Сміт знайшов рослину, яка могла замінити трут. Як відомо, губчасті, бархатисті шматочки трута являють собою м’якуш грибів із родини пал тористих. Належно оброблені, ці гриби надзвичайно займисті, особливо якщо їх просочити порохом або прокип’ятити в розчині азотнокислої солі чи хлорно-кислого калію. Але досі колоністам не траплявся жоден із поліпористих грибів, не траплялися навіть зморшки, які у крайньому разі могли б також так-сяк їх замінити. Зате того дня інженер побачив рослину, що належала до родини полинових, головними підвидами яких є полин, меліса, острог ін тощо. Вирвавши жмут тієї трави, він простяг її морякові:
— Тримайте, Пенкрофе, ця травичка потішить вас. Пенкроф пильно подивився на зілля із стеблом, густо вкритим довгими шовковистими волосинками, і з білястим пухнастим листям.
— А що це, пане Сайресе? — запитав він. — О, дар Неба! Невже тютюн?
— Ні, — відповів Сайрес Сміт, — це чорнобиль, по-вченому — китайський полин, а нам він служитиме замість трута.
І справді, належно висушений, цей полин дає дуже займисту речовину, особливо після того, як інженер обробив її розчином азотнокислої солі калія — на острові виявилися цілі поклади цієї речовини, котра є не чим іншим, як селітрою.
Того вечора колоністи, зібравшися в центральній кімнаті Комина, споживали досить смачну і тривну вечерю. Наб приготував юшку з агуті, окіст із водосвинки, нашпигований запашними травами, і подав до нього варені корені caladium macrorhizum, трав’янистої рослини з родини ароїдних, яка в тропічній зоні набуває деревовидної форми. Її корені мають чудовий смак, дуже поживні й нагадують портландське саго, що його подають до столу в Англії: ця страва могла певною мірою замінити хліб, якого поки що бракувало колоністам острова Лінкольна.
Повечерявши, Сайрес Сміт зі своїми товаришами пішли на берег моря подихати перед сном свіжим повітрям. Була восьма вечора. Надходила лагідна тиха ніч. Місяць, що п’ять днів тому був уповні, ще не зійшов, але на обрії вже засріблився м’яким блідим світлом край неба — те бліде сяйво можна було б назвати місячним світанком. У зеніті виблискували навколополярні сузір’я, серед яких найбільше вирізнявся Південний Хрест, що ним кілька днів тому милувався інженер з гори Франкліна.
Сайрес Сміт і тепер задивився на це чудове сузір’я, де зверху і знизу сяють дві зірки першої величини, ліворуч — зірка другої величини, а праворуч — зірка третьої величини.
Подумавши, він запитав хлопця:
— Герберте, сьогодні у нас п’ятнадцяте квітня?
— Так, пане Сайресе, — відповів Герберт.
— Чудово, і якщо я не помиляюсь, завтра буде один із тих чотирьох днів року, коли справжній час збігається із середнім часом, тобто завтра ополудні за годинником, (різиця може бути лише кілька секунд) сонце перетне меридіан цієї місцевості. Отож, якщо буде гарна погода, гадаю, я зможу визначити довготу острова з точністю до кількох градусів.
— Без інструментів, без секстанта? — із сумнівом у голосі запитав Гедеон Спілет.
— Авжеж, — відповів інженер. — А оскільки сьогодні безхмарна ніч, то я спробую сьогодні ж увечері визначити й нашу широту, вирахувавши, як високо над обрієм стоїть Південний Хрест — сузір’я Південного полюса. Сподіваюсь, ви добре розумієте, друзі мої, що, перш ніж братися за важливі роботи і влаштовуватися тут на тривалий час, мало визнати, що наша земля — острів, треба ще, наскільки можливо, визначити, на якій він відстані від Американського чи Австралійського континентів або від головних архіпелагів Тихого океану.
— Цілком слушно, — зауважив журналіст. — Замість будинку для нас, можливо, важливіше збудувати корабель, якщо раптом з’ясується, що ми перебуваємо лише за сотню миль від заселеного людьми берега.
— Отож я й хочу, — повів далі Сайрес Сміт, — спробувати цієї ночі визачити широту острова Лінкольна, а завтра ополудні — обчислити його довготу.
Якби інженер мав секстант — прилад, завдяки якому можна дуже точно виміряти кутові відстані за кутом віддзеркалення предметів, це завдання не викликало б жодних складнощів. Увечері за висотою полюса над обрієм, а завтра в полудень за проходженням сонця через меридіан місцевості він легко визначив би координати острова. Однак, не маючи секстанта, вони мусили чимось його замінити.
Отож Сайрес Сміт знову пішов до Комина. При світлі вогнища він вистругав дві пласкі лінієчки і, з’єднавши їх з одного боку, склав щось подібне до циркуля, ніжки якого можна було розсовувати і зсовувати. Скріпив він їх міцною голкою акації, гілки якої лежали в купі хмизу біля вогнища.
Змайструвавши такий прилад, інженер знову пішов на берег моря; він мав обчислити висоту полюса над обрієм, для чого треба було вибрати найчіткіший, тобто морський, обрій, а оскільки мис Кіготь затуляв південний бік обрію, Сайресові Сміту довелося шукати зручнішого місця для спостереження. Найбільше, звісно, підійшло б південне узбережжя, але для цього він мав би перебратися на той бік річки Вдячності, досить повноводої на ту пору, а це було непросто.
Все зваживши, Сайрес Сміт вирішив провести свої спостереження на плоскогір’ї Широкий Обрій, врахувавши при обчислене його висоту над рівнем моря, висоту, яку він розраховував визачити завтра шляхом застосування елементарних теорій геометрії.
Пройшовши лівим берегом річки Вдячності, колоністи піднялися на плоскогір’я і влаштували спостережний пункт біля того краю, який вів із північного заходу на південний схід, тобто над пасмом примхливо вирізьблених скель, що обрамляли берег річки.
Ця частина плоскогір’я здіймалася футів на п’ятдесят над пагорбами правого берега річки, що спускалися двома заломами до мису Кіготь і до південного берега острова. Отже, ніщо не заступало від спостерігача півколо обрію від мису Кіготь до високого Зміїного мису. На півдні лінія обрію, освітленого першими променями місяця, різко розмежовувала море й небо, що сприяло досить точному обчисленню.
У цю хвилину Південний Хрест постав перед очима спостерігачів у перевернутому вигляді — зірка Альфа цього сузір’я опинилася внизу, тобто найближче до Південного полюса.
Це сузір’я перебуває не так близько до Південного полюса, як Полярна зірка — до Північного. Зірка Альфа Південного Хреста розташована на відстані близько двадцяти семи градусів від полюса, але Сайрес Сміт знав це і вирішив враховувати цю відстань при своєму обчисленні. Він також потурбувався, аби не пропустити спостереження за нею в той момент, коли вона проходить через меридіан острова, що мало полегшити спостереження.
Сайрес Сміт спрямував один кінець свого дерев’яного циркуля на лінію обрію, а другий — на зірку Альфа: ніби наставив на них кутомір, і відстань між двома ніжками відповідала куту між Альфою та обрієм. Аби міцніше зафіксувати отриманий кут і не допустити зміни відстані між планками, Сайрес Сміт прикріпив їх голками акації до поперечини.
Тепер лишалося тільки обчислити отриманий кут, узявши до уваги, що спостереження відбувалося не на рівні моря, а для цього конче потрібно було ще виміряти висоту плоскогір’я. Величина кута мала дати висоту Альфи Південного Хреста, а отже, й висоту полюса над обрієм, тобто широту острова, оскільки географічна широта будь-якої точки земної кулі завжди дорівнює висоті полюса над обрієм у цій точці.
Проте ці обчислення колоністи відклали до наступного дня і о десятій вечора всі спали міцним глибоким сном.
Справді, тієї пори року і на тій широті сонце сходить о 5 годині 53 хвилини і заходить о 6 годині 17 хвилин вечора. (Прим. автора.).