Зимівля неминуча. — Питання металургії. — Дослідження острівця Порятунку. — Полювання на тюленів. — Лови дикобраза. — Куала. — Каталонський спосіб. — Виплавлення заліза. — Як отримують сталь.
Наступного дня, 17 квітня, перші слова, промовлені моряком, були звернені до Гедеона Спілета:
— Отже, пане, що ми сьогодні робитимемо?
— А що Сайрес скаже, — відповів журналіст.
Як з’ясувалося, з цеглярів і гончарів інженерові супутники тепер мали стати металургами.
Напередодні, після обіду, колоністи дійшли аж до краю мису Щелепи, що за миль сім від Комина. Саме там закінчувалося пасмо піщаних дюн і починалися пагорби вулканічного походження. Навколо вже здіймалися не гранітні кручі на зразок плоскогір’я Широкий Обрій, а тяглося пасмо дивовижних примхливої форми скелястих пагорбів, які обрамляли вузьку бухту, відгороджену мисами, що утворилися з мінералів, вивержених вулканом. Дійшовши до того місця, колоністи повернули назад і до ночі добулися до Комина, але не лягали спати, аж поки остаточно вирішили питання, чи можуть вони думати про спробу залишити свій острів.
Від архіпелагу Туамоту їх відокремлювала значна відстань — тисяча двісті миль. Жодне суденце не допомогло б подолати таку відстань, особливо напередодні осінньої негоди. Про це категорично заявив Пенкроф. Крім того, спорудження найзвичайнісінького човна, навіть якби були всі необхідні інструменти, — надзвичайно складна справа, а оскільки колоністи їх не мали, то потрібно було починати з виготовлення молотків, сокир, тесел, пилок, свердел, стругів і такого іншого, що потребуватиме значного часу. Тож колоністи ухвалили зимувати на острові Лінкольна і для цього підшукати зручніше житло, аніж Комин.
Перш за все йшлося про використання залізної руди, поклади якої інженер помітив у північно-західній частині острова, і виплавку з неї чи то заліза, чи то сталі.
Як правило, в руді не буває металів у чистому вигляді. Переважно знаходять їхні хімічні сполуки з киснем або із сіркою. І саме ті два зразки, які знайшов Сайрес Сміт, належали до таких сполук: один — магнітний залізняк без домішок вуглеводів, а другий — пірит, іншими словами — залізний колчедан. Найбільше підходила перша руда, окис заліза, з якої за допомогою кам’яного вугілля можна було добути чистий метал шляхом її розпікання, аби видалити з неї кисень. Для видалення кисню руду й вугілля доводять до високої температури або досить простим каталонським способом, котрий потребує тільки одного процесу для отримання заліза, або використовуючи доменні печі, в яких із руди виплавляють чавун, а потім, видаляючи з чавуну три-чотири відсотки вуглецю, що входили до нього, отримують залізо.
Яку ж найнагальнішу потребу мав Сайрес Сміт? Передусім він мав потребу в залізі, а не в чавуні й мусив знайти найшвидший спосіб його виплавлення. Слід зазначити, що знайдений мінерал був дуже чистий і дуже багатий на цей метал. Це був окис заліза — руда, що зустрічається розсипчастими покладами темно-сірого кольору, дає чорнуватий порох, кристалізується з розчинів правильними восьмикутниками й утворює іноді природні магніти; в Європі вона служить сировиною для випалювання найвищих гатунків сталі, якою славляться Швеція і Норвегія. Неподалік від її покладів перебували і поклади кам’яного вугілля, яким уже користувалися колоністи. А завдяки тому, що всі елементи, необхідні для виробництва, були зосереджені поблизу, обробка руди дуже полегшувалась. Подібні обставини ефективно використовуються в Об’єднаному Королівстві, де кам’яне вугілля служить для виплавлення металу, добутого в тій самій, місцевості, що й вугілля.
— То що, пане Сайресе, — запитав Пенкроф, — почнемо виплавляти залізо?
— Так, друже мій, — відповів інженер. — А для цього — сподіваюсь, вам це сподобається, — спочатку вирушимо на острівець Порятунку і пополюємо там на тюленів.
— На тюленів?! — радісно вигукнув моряк, обертаючись до Гедеона Спілета. — А хіба для обробки руди потрібні тюлені?
— Якщо так вважає Сайрес, то потрібні! — відповів журналіст.
Але інженер уже вийшов із Комина, і Пенкроф почав готуватися до полювання на тюленів, не діставши ясної відповіді.
Незабаром Сайрес Сміт, Герберт, Гедеон Спілет, Наб і моряк зібралися на березі протоки між островами в тому місці, де її легко перейти бродом під час відпливу. Саме на той час вода була на найнижчому рівні, й мисливці перебрели через протоку, не замочивши ніг вище колін.
Отож Сайрес Сміт уперше ступив на острівець, а його супутники — вдруге, оскільки саме сюди їх викинула повітряна куля.
Коли вони вийшли на берег, сотні пінгвінів дивилися на них довірливими очима. Озброєні важкими кийками, колоністи легко могли б забити багатьох із них, та вони не мали наміру здійснювати таке подвійно марне винищення, адже, крім усього іншого, важливо було не налякати земноводних, що лежали на піску за кілька кабельтових від колоністів. Пришельці не зачепили невинних тварин із куцими обрубками замість крил, більше схожих на риб’ячі плавці з рідким лускоподібним пір’ячком.
Колоністи обережно йшли до північного кінця острова, ступаючи по землі, всіяній ямками, де гніздилися морські птахи. На краю острівця, у морі, перед очима колоністів з’явилися великі темні точки, що плавали на поверхні води і скидалися на рухливі маківки підводного каміння.
То були саме ті амфібії, що їх хотіли вполювати колоністи. Але треба було зачекати, поки вони виповзуть на берег — завдяки вузькій, веретеноподібній формі тіла та густій короткій вовні тюлені чудово плавають, і піймати їх у морі дуже важко, а на суші вони здатні лише повільно плазувати на своїх коротких ластах.
Знаючи їхні звички, Пенкроф порадив зачекати, поки вони виберуться на пісок і, зігріті сонячним промінням, позасинають глибоким сном. Тоді потрібно буде їх відрізати від моря і бити кийками по переніссі.
Отож мисливці поховалися за прибережні скелі й зачаїлися в чеканні.
Минула ціла година, поки тюлені повдягалися на піску. Їх нарахували з півдюжини. Тоді Пенкроф і Герберт вийшли з-за скель і крадькома пішли край берега, аби відрізати тюленям шлях до відступу. Тим часом Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Наб поповзом скрадалися за скелями до майбутнього театру бойових дій.
Раптом на березі підвелася висока постать моряка. Пенкроф заклично крикнув. Інженер і двоє його товаришів щодуху кинулися напереріз тюленям, аби не допустити їх до моря. Двох толенів було забито, і вони лишилися лежати на піску, а іншим пощастило доповзти до води, і вони зникли в морі.
— Ось вам і замовлені тюлені, пане Сайресе! — сказав моряк, підходячи до інженера.
— Чудово! — відповів Сайрес Сміт. — Ми з них зробимо ковальські міхи!
— Ковальські міхи? — вигукнув Пенкроф. — От пощастило нашим тюленям!
Інженер і справді сподівався зробити з тюленячих шкур міхи, конче потрібні для роздмухування вогню під час виплавлення металу.
Туші були середньої величини — їхня довжина не перевищувала шести футів, а голови чимось скидалися на собачі.
Нести на плечах важезні туші двох тварин було марною роботою, тому вирішили зняти з них шкури на місці, а тим часом Сайрес Сміт і журналіст пішли обстежувати далі острів.
Моряк і негр спритно впорались із завданням, і через три години Сайрес Сміт мав до своїх послуг дві тюленячі шкури, які вирішив використовувати, не вичиняючи.
Колоністи дочекалися, поки спаде вода, і, перебрівши через протоку, повернулись до Комина.
Натягти шкури на квадратні рами, щоб висушити і зшити.їх за допомогою волокон так, аби з них не виривалося в дірки повітря, виявилося непростою справою. Довелось кілька разів переробляти цю роботу. Сайрес Сміт мав тільки двоє стальних лез, зроблених із Топового нашийника, проте, як з’ясувалося, він мав іще й золоті руки, а товариші так старанно й мудро йому в усьому допомагали, що за три дні їхня невеличка колонія поповнилась ще одним інструментом — ковальським міхом.
Двадцятого квітня вранці в колоністів почався «металургійний період», як його назвав журналіст у своїх записах. Як нам відомо, інженер вирішив провадити роботи на місці покладів вугілля і залізної руди. За його спостереженнями, ці поклади перебували біля північно-східних відрогів гори Франкліна, тобто за шість миль від Комина. Нічого було й думати про те, щоб кожен день вертатися на ніч до Комина, і тому домовилися надалі жити в курені з гілок, аби початі вкрай важливі роботи тривали день і ніч.
Вирішивши так, колоністи рано-вранці вирушили в дорогу. Наб і Пенкроф несли на плетених ношах ковальський міх і певну кількість провіанту — рослинну їжу й м’ясо, маючи, до речі, на думці дорогою його поповнити.
Шлях пролягав через ліс Жакамара, і колоністи перетнули його навскоси з південного сходу на північний захід крізь найбільші зарості. Отож доводилося прокладати дорогу, що мала стати у майбутньому найкоротшою стежиною між плоскогір’ям Широкий Обрій і горою Франкліна. Тут росли величні красені дерева, які вже зустрічалися колоністам на острові. Та Герберт виявив між ними і нові, ще не бачені породи, а серед них і драгоцену, котру Пенкроф прозвав «хвальком-пореєм», бо, незважаючи на розміри, вона належала до тієї самої родини лілейних, що й цибуля, шарлот і спаржа. Варто зауважити, що волокнисті корені цих рослин, коли їх проварити, мають чудовий смак, а перебродивши у відварі, дають вельми приємний п’янкий напій. Тож колоністи запаслися і цим корінням.
Лісом ішли довго. Похід тривав від ранку до вечора, зате колоністи дістали змогу ще раз дослідити острівну фауну і флору. Топ, якому доручили вивчати перш за все фауну, нишпорив у травах і чагарниках, піднімаючи всіляку здобич. Герберт і Гедеон Спілет підстрелили з луків двох кенгуру та ще якусь тварину, що скидалась водночас на їжака і мурахоїда: на першого тим, що згорталася в клубок, наїжачуючи голки, а на другого — кігтями землерийки, вузьким писком, що кінчався чимось схожим на дзьоб, і тонким довгим язиком із маленькими колючками, призначеними для полювання на комах.
— А коли зварити з неї юшку, — цілком природно запитав Пенкроф, — на що вона скидатиметься?
— На шмат смачної яловичини, — відповів Герберт.
— Більшого від неї нам і не треба, — сказав моряк.
Під час експедиції колоністи помічали диких кабанів, які не мали жодних намірів напасти на їхній невеличкий загін, і прихідцям уже здавалося, що на острові немає небезпечних хижаків, коли в густих хащах за кілька кроків від себе журналіст побачив на нижніх гілках дерева якогось звіра, що нагадував ведмедя, і відразу став його замальовувати. На превелике щастя для Гедеона Спілета, згадана тварина не належала до грізної родини стопохідних. Це виявився звичайнісінький коала, більше відомий під назгіою «лінивець», — звір завбільшки як великий кошлатий брудний собака, з довгими міцними кігтями на лапах, завдяки яким він міг лазити по стовбурах дерев і харчуватися листям. Коли було встановлено, який саме звір слугує за натуру Гедеонові Спілету, котрий і далі ретельно малював його на папері, художник стер зроблений під малюнком напис «Ведмідь» і натомість написав «Коала», після чого експедиція рушила далі…
О п’ятій вечора Сайрес Сміт запропонував зупинитися на відпочинок. На той час колоністи вже вийшли з лісу і були біля підніжжя східних відрогів на підступах до гори Франкліна. За кількасот кроків від місця зупинки протікав Червоний струмок, отож питна вода була недалеко.
Колоністи відразу взялися обладнувати нову стоянку. На узліссі між деревами менше ніж за годину було споруджено курінь із гілок, переплетених ліанами та обмазаних глиною, — цілком задовільний прихисток. Геологічні пошуки відклали до наступного дня. Приготували вечерю, розвели перед куренем велике вогнище, над яким весело завертівся рожен із настромленою дичиною, і о восьмій вечора, поки один із колоністів чатував, підкидаючи дрова у вогонь, на випадок появи в околицях небезпечного хижака, решта спали глибоким сном.
На другий день, 21 квітня, Сайрес Сміт у супроводі свого юного помічника вирушив на пошуки тих земель давньої формації, де знайшов зразки залізної руди. Її поклади він бачив майже під поверхнею ґрунту поблизу витоків джерела біля бокової основи одного з північно-східних відрогів гори. Багатюща на залізо легкоплавна руда цілком годилася для того способу виплавлення металу, до якого мав намір вдатися проводир колоністів; ми вже згадували, що спосіб той називається каталонським і широко застосовується на Корсиці.
Справжній каталонський спосіб потребує спорудження великих плавильних печей і тиглів, у яких розміщені шарами руда й вугілля перетворюються на метал, звільняючись від шлаку. Але Сайрес Сміт, аби уникнути надмірних споруд, вирішив просто скласти руду й вугілля у великий куб і нагнітати туди міхами струмені повітря. Напевне, цей спосіб застосовував ще біблійний Тубал Каїн і прадавні металурги на світанку людства. І те, що пощастило зробити Адамовим онукам, що й досі давало цілком задовільні наслідки в місцевостях, багатих на добру руду і кам’яне вугілля, не могло не вдатися колоністам за тих умов, у яких вони опинилися на острові Лінкольна.
Вугілля, так само, як і залізну руду, легко можна було добути неподалік у верхніх шарах ґрунту. Залізну руду спочатку побили на дрібні шматки і руками очистили від домішок ґрунту й піску на її поверхні. Потім насипали шар за шаром кам’яне вугілля і залізну руду так, як складають дрова вуглярі, перепалюючи їх на деревне вугілля. Таким чином під впливом повітря, що його нагнітають міхи, вугілля в цій купі перетворювалось у двоокис, а потім в окис вуглецю, який, впливаючи на окис заліза, забирав із нього кисень.
Сайрес Сміт зробив для цього все, що належало. Біля основи насипаної купи вугілля й руди встановили міхи з тюленячих шкур, обладнаних трубками з вогнетривкої глини, що їх виготовили колоністи заздалегідь у печі для випалювання глиняного посуду. Механізм міхів, що складався з рухомої рами, саморобної мотузки і противаги, привели в дію, і тією ж миті з трубки вирвався потужний струмінь повітря, завдяки якому не лише піднімалася температура згорання вугілля, а й посилювався хімічний процес при взаємодії руди і вугілля, що мало дати колоністам чисте залізо.
Робота була складна. Колоністи мусили виявити велике терпіння і кмітливість, аби впоратися з таким непростим завданням, та нарешті вони здобули перемогу й одержали залізні злитки з пористою поверхнею, котрі треба було ще прокувати, аби зняти з них окалину й налиплий шлак. Було очевидно, що нашим аматорам ковальської справи бракувало елементарного молотка, але, врешті-решт, вони опинилися в таких самих умовах, у яких була перша людина, котрій спало на думку виплавити метал, і зробили те саме, Що й робив їхній далекий пращур.
Узявши перший-ліпший злиток і прив’язавши до нього палицю замість руків’я, колоністи стали обковувати ним інші злитки на гранітному кувадлі й одержали метал хоч і грубого кування, проте придатний для виготовлення різних виробів.
Нарешті після великих зусиль і тяжкої праці на 25 квітня колоністи викували кілька залізних штаб, а з них уже — різне начиння: обценьки, кліщі, ломи, кайла, мотики й таке інше; Пенкроф і Наб оголосили їх справжніми коштовностями.
Та найбільше їм могло прислужитися не чисте залізо, а сталь. Що ж до сталі, то вона являє собою сполуку заліза й вуглецю, і її добувають або з чавуну, видаляючи з нього надлишок вуглецю, або із заліза, додаючи до нього ту кількість вуглецю, якої йому бракує. В першому випадку шляхом виведення вуглецю з чавуну одержують натуральну, або пудлінгову, сталь; у другому, коли залізо насичується вуглецем, одержують томлену сталь.
Дістаючи чисте залізо, Сайрес Сміт мусив віддати перевагу саме цьому, останньому способу. І він домігся свого, переплавляючи залізо в суміші з розтертим на порошок вугіллям у тиглі з вогнестійкої глини.
Потім ця сталь, що піддається обробці як у гарячому, так і в холодному стані, обковувалася молотом. Під умілим керівництвом Сайреса Сміта Наб і Пенкроф наробили сокир, розпекли їх до червоного і, швидко опустивши в холодну воду, добре загартували.
Наробили й іншого знаряддя, звичайно, грубого й неоковирного: лез для рубанків, сокир, топірців, стальних штаб, що мали згодом перетворитися на пилки, столярні ножиці, мотики, кайла, заступи, ломи, молотки, цвяхи і таке інше.
Нарешті 5 травня перший металургійний період закінчився; ковалі повернулися до Комина, а з часом нові види робіт надали їм можливість здобути нові професії.