Пенкроф уже ні в чому не сумнівається. — Колишній водостік озера. — Підземний хід. — Дорога крізь гранітний масив. — Зникнення Топа. — Центральна печера. — Нижній водостік. — Таємниця. — Допомогло кайло. — Повернення.
Інженерів план здійснився, але за своїм звичаєм він не висловлював ніякого задоволення, а, стиснувши губи, стояв і мовчки дивився на наслідки свого задуму. Тим часом Герберт не приховував захоплення, Наб підстрибував з радощів, а Пенкроф тільки похитував великою головою і тихо повторював:
— Оце-то робота! Ну й інженер!..
Що й казати, нітрогліцерин здійснив неймовірне. Отвір, пробитий у березі озера, був такий великий, що новий водостік виявився принаймні утричі більшим, ніж попередній. Внаслідок цього незабаром після вибуху рівень води в озері мав знизитись щонайменше на два фути.
Колоністи повернулися до Комина по кайла, кілки is залізними наконечниками, мотузки, а також по кресало і трут; узявши все необхідне, вони повернулися на плоскогір’я, їхній маленький загін, як завжди, не полишав Топ.
Дорогою моряк не витримав і запитав інженера:
— А чи знаєте ви, пане Сайресе, що тією лепською настоянкою, яку ви приготували, можна висадити в повітря Цілий наш острів?
— Безумовно. І острів, і цілі континенти, і навіть земну кулю, — відповів Сайрес Сміт. — Усе залежить від її кількості.
— А не можна використати отой нітрогліцерин для зарядів у вогнепальній зброї? — запитав моряк.
— Ні, Пенкрофе, нітрогліцерин має надто велику вибухову силу. Хоча ми легко могли б виготовити бавовняний чи навіть звичайний порох, адже у нас є все необхідне: азотна кислота, селітра, сірка й вугілля. Біда лише в тому, що ми не маємо самої вогнепальної зброї.
— О, пане Сайресе, — відповів моряк. — Аби ви тільки захотіли!..
Як бачимо, Пенкроф рішуче викреслив слово «неможливо» із словника мешканців острова Лінкольна.
Прийшовши на плоскогір’я Широкий Обрій, колоністи негайно подалися до тієї точки озера, де мусив відкритися отвір колишнього водостоку, що тепер мав уже виступити з води. Оскільки в той отвір уже не текла вода, колоністи могли спуститися в нього й обстежити його зсередини.
За кілька хвилин вони прибули на південний край озера, і варто їм було кинути погляд на озеро, щоб переконатися: вони досягли мети.
І справді, у гранітному березі озера, тепер уже над рівнем води, з’явився отвір, що його вони так довго шукали. Підійти до нього можна було вузькою смужкою берега, що оголилася після того, як відступила вода. Отвір був футів двадцять завширшки, однак лише футів зо два заввишки і чомусь нагадував стічний колодязь, що чорніє за решіткою край тротуару. Колоністам нелегко було б пробратися в нього, але Наб і Пенкроф узялися за кайла, і менше ніж за годину отвір мав висоту цілком достатню для того, щоб у нього вільно могла зайти людина.
Тоді до нього підійшов інженер і переконався, що водостік у верхній частиш має ухил не більш як тридцять — тридцять п’ять градусів. Отже, він був придатний для спуску, і якщо ухил не збільшиться, по колишньому водостоку неважко буде спуститися аж до рівня води у морі. Коли ж що цілком вірогідно — всередині гранітного масиву виявиться досить велика печера, то нею, можливо, колоністам пощастить скористатися.
— Ну, пане Сайресе, чого ж ми чекаємо? — запитав моряк, нетерпляче бажаючи пройти у темний прохід. — Дивіться, Топ уже побіг туди!
— Гаразд, — відповів інженер. — Але нам потрібне світло. Набе, піди-но наріж для нас соснових гілок!
Наб із Гербертом побігли на берег озера, де росли сосни та інші вічнозелені дерева,і скоро повернулися з оберемком гілок, із яких тут же наробили смолоскипів. Колоністи кресалом запалили їх і на чолі з Сайресом Смітом рушили темним проходом, яким нещодавно витікали надлишки води з озера.
Всупереч побоюванням прохід дедалі розширювався, і за кілька хвилин дослідники змогли йти спуском, не пригинаючись.
Але гранітне дно, яке вода полірувала багато віків, було дуже слизьке, а тому колоністи мусили не втрачати обачності, аби не впасти. Тому вони зв’язалися один з одним мотузкою, як роблять альпіністи, штурмуючи гори. На щастя, спуск полегшували кам’яні виступи, схожі на східці. Краплі води, що сочилися ще по граніті, освітлені смолоскипами, виблискували всіма веселковими барвами, і здавалося, що все склепіння вкрите численними сталактитами. Інженер уважно оглядав темні гранітні стіни проходу. Він не помічав жодного нашарування, жодної тріщини! Скрізь тільки щільна дрібнозерниста гранітна твердь. Підземний хід напевне існував від часів виникнення самого острова. Не вода потроху пробила собі цей шлях. Його власноручно пробив Плутон, а не Нептун на стінках досі виднілися сліди вулканічних поштовхів, сліди, що їх досі до кінця не стерла вода.
Колоністи посувалися дуже повільно. Усіх їх охопило хвилювання від усвідомлення того, що вони спускаються у глибину масиву, де напевне вперше ступала людська нога. Всі мовчали, але в їхніх головах безперервно пульсувала думка, і, мабуть, не в одного виникло побоювання, чи не зачаївся десь у цьому підземеллі, зв’язаному з морем, якнй-небудь спрут чи велетенський головоногий. Отож потрібно було йти у глиб тунелю вельми обережно. Та, зрештою, попереду маленького загону біг Топ, і можна було покладатися на його чуття; у разі чого він сповістив би колоністів.
Спустившись звивистим тунелем футів на сто, Сайрес Сміт, котрий ішов попереду, спинився, і до нього підійшли його супутники. Там, де вони спинилися, прохід розширювався і утворювалась невелика печера. З її склепіння крапала вода. Але вона не сочилася крізь гранітну стелю — то були тільки рештки стрімкого потоку, який так довго вирував тут; повітря у печері дихало вогкістю, але у ньому не вчувалося ніяких тлінних запахів.
— Дивись, дорогий Сайресе, — сказав тоді Гедеон Спілет. — Ось нікому не відомий, добре захований у кам’яних глибинах притулок, та, на жаль, у ньому неможливо жити.
— Чому ж неможливо? — запитав моряк.
— Бо він надто малий і темний.
— А чому б нам не розширити його та не пробити отвори, аби впустити сюди світло й повітря? — сказав Пен-Роф, який уже ні в чому не сумнівався.
— Ходімо далі, — відповів Сайрес Сміт. — Не припиняймо пошуків. Можливо, нижче природа звільнить нас від зайвої роботи.
— Ми спустилися лише на третину висоти плоскогір’я, — зауважив Герберт.
— Приблизно на третину, — відповів Сайрес Сміт. — Ми пройшли футів сто від входу, а коли пройдемо ще сто футів, то, можливо…
— А де Топ? — урвав хазяїна Наб.
Колоністи обшукали всю печеру. Собаки не було.
— Мабуть, він побіг уперед, — сказав Пенкроф.
— Ходімо слідом за ним, — запропонував Сайрес Сміт.
Колоністи пішли далі. Інженер уважно придивлявся до численних звивин проходу і досить легко визначив, що, попри всі його повороти, він іде в напрямку моря.
Колоністи спустилися ще футів на п’ятдесят, рахуючи по вертикалі, коли їхню увагу привернули віддалені звуки, що чулися з глибини гранітного масиву. Колоністи зупинилися й прислухалися. Звуки ці долинали кам’яним коридором цілком чітко, як через слухову трубку.
— Це гавкає Топ! — вигукнув Герберт.
— Атож, — відповів Пенкроф. — Це гавкає наш славний собака, та ще й як люто гавкає!
— Ми маємо обковані залізом кілки, — нагадав Сайрес Сміт. — Будьте напоготові. Вперед!
— Стає шораз цікавіше, — прошепотів Гедеон Спілет на вухо морякові, і той ствердно кивнув у відповідь.
Сайрес і його товариші кинулись на допомогу Топу. Його уривчасте гавкання ставало дедалі виразнішим, і в ньому вчувалася незвичайна лють. Може, він зіткнувся з якоюсь твариною, випадково потурбувавши її? Не думаючи про небезпеку, яка загрожувала їм особисто, колоністи, можна сказати, бігли вперед, охоплені непереборною цікавістю. Вони вже не спускалися, а скочувалися слизьким дном каналу і, подолавши за кілька хвилин футів шістдесят, нобачили нарешті собаку.
Там прохід виводив у велику казкової краси печеру, де, лоте гавкаючи, бігав Топ. Пенкроф і Наб, розмахуюча смолоскипами, освітлювали зблизька всі впадини в гранітних стінах, а Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Герберт, піднявши кілки, приготувалися до будь-якої несподіванки.
Величезна печера виявилася порожньою. Колоністи обстежили її уздовж і впоперек. У ній нікого не було: жодної тварини, жодної істоти!
А проте Топ не переставав гавкати, його несила було вгамувати ні пестощами, ні погрозами. — Тут має бути якийсь отвір, через який вода з озера впадала в море, — мовив інженер.
— Цілком можливо, — відповів Пенкроф. — Будьмо обережні, щоб не впасти в яму.
— Шукай, Топе, шукай! — крикнув Сайрес Сміт.
Собака, збуджений словами хазяїна, кинувся в кінець печери і там загавкав іще гучніше.
Колоністи рушили слідом за ним і при світлі смолоскипів побачили в граніті отвір справжнього колодязя. Саме в нього досі зливались озерні води, що текли крізь гранітний масив, але канал цей був перпендикулярний, і спуститися туди колоністи не мали змоги.
Над отвором колодязя вони схилили смолоскипи, однак нічого не побачили. Сайрес Сміт висмикнув із смолоскипа запалену гілочку й кинув її у прірву. Смолиста гілка, швидко падаючи, розгорілася ще дужче й освітила стік ізсередини, але, крім його стінок, колоністи більш нічого не побачили. Потім полум’я затрепетало й згасло — певно, гілка долетіла до води, тобто, до поверхні моря.
Прикинувши, скільки часу летіла гілка, інженер міг приблизно вирахувати глибину стоку — близько дев’яноста футів.
Отже, печера перебувала на висоті дев’яноста футів над рівнем моря.
— Отут ми житимемо, — мовив Сайрес Сміт.
— Але до нас тут жив хтось інший, — сказав Гедеон Спілет, чия цікавість не була вдоволена.
— Що ж, попередній мешканець — амфібія чи щось інше — втік через оцей колодязь, — мовив інженер, — і поступився нам місцем.
— Байдуже, — додав моряк. — Чверть години тому я хотів би бути на місці Топа; зрештою, він неспроста так гавкав!
Сайрес Сміт подивився на свого собаку, і ті, хто стояв ближче до нього, почули, як він тихо сказав:
— Так, я впевнений: Топ багато чого знає, далеко більше, ніж ми всі разом.
Тим часом можна зауважити, що бажання колоністів мати житло значною мірою здійснилося. Волею випадку, якому допомогла незвичайна проникливість їхнього керівника, зони знайшли те, що хотіли. Тут їм дісталася велика й висока печера, розміри якої вони ще не могли визначити при бляклому світлі смолоскипів; її, без сумніву, ще можна було розділити цегляними перестінками, виокремивши таким чином кілька кімнат, і створити якщо не справжній дім, то принаймні просторе житло. Вода з печери витекла і не могла її залити знову. Місце було вільне.
Зоставалося подолати ще дві трудності: знайти можливість освітити цю величезну порожнину в кам’яній породі та зробити вхід до неї легшим і приступнішим. Нічого було й думати, щоб прорубати отвори в стелі, — надто велика гранітна товща височіла над склепінням печери, але лишалася можливість пробити отвори у стіні, оберненій до моря. Сайрес Сміт, спускаючись, приблизно визначив кут нахилу тунелю та його довжину і мав підстави вважати, що передня стіна печери не товста. А якщо пощастить прорубати в ній вікна, то можна пробити й двері, а з них спустити драбину.
Своїми задумами Сайрес Сміт поділився з супутниками.
— Тоді, пане Сайресе, до праці! — рішуче мовив Пенкроф. — Кайло зі мною, і будьте певні: я проб’ю вікно в цій стіні. Де бити?
— Ось тут, — покааав інженер дужому морякові на досить глибоку западину, завдяки якій гранітна товща стіни у тому місці, бузумовно, була значно менша.
Пенкроф заходився лупати стіну, освітлену смолоскипами,! навколо нього навсібіч полетіли скалки каміння. Від кайла снопами розліталися іскри. Через півгодини моряка змінив Наб, а потім і Гедеон Спілет.
Колоністи довбали стіну понад дві години, і в них уже виник сумнів, чи можна пробити кайлом товщу граніту в тому місці, як раптом останній удар, завданий Гедеоном Спілетом, проломив камінь, і кайло, вирвавшись із рук, через дірку полетіло вниз.
— Слава! Слава! Слава! — закричав Пенкроф.
У тому місці товщина стіни не перевищувала трьох футів.
Сайрес Сміт приклав око до отвору, пробитого на висоті дев’яноста футів. Перед ним лежала піщана смужка берега, далі — острівець, а за ним — безмежне море.
Крізь досить великий отвір у гранітній стіні ринуло ясне світло й осяяло чудовий підземний грот! Якщо ліворуч від отвору він мав щонайбільше тридцять футів у ширину й вишину та сто футів у довжину, то праворуч був величезний, а його склепіння височіло не менше ніж на вісімдесят футів. У ньому то там, то сям здіймалися кам’яні колоші, підпираючи склепіння, наче нефи в соборі. По боках склепіння спиралося на масивні стовпи, з’єднані то кам’яними заокругленнями, то високими стрілчастими арками, що зникли вдалині між темними прогонами; було оздоблене безліччю виступів, схожих на штучні ліпні прикраси, і вражало своєрідним мальовничим поєднанням рис, характерних для візантійської, романської й готичної архітектур. Здавалося, грот створено руками будівничих, а проте його створила сама природа! Саме вона видовбала у гранітному масиві цю незрівнянну ні з чим Альгамбру!
Захоплені його красою, колоністи аж остовпіли. Там, де вони сподівалися знайти лише тісну печеру, їм трапився неповторний палац, а Наб, як у хмарі, скинув капелюха!
Мить захопленої мовчанки змінилася радісними вигуками присутніх. «Слава! Слава!» — загриміло, раз у раз від-лунюючи під склепінням і затихаючи у темній глибині за нефами.
— О друзі мої! — вигукнув Сайрес Сміт. — Коли ми впустимо багато світла в надра цього гранітного масиву, обладнаємо кімнати, склади й майстерні в лівій частині зали, нам іще залишиться оцей чудовий грот, у якому ми влаштуємо музей і кабінет.
— А як нам його назвати? — запитав Герберт.
— Гранітний палац, — відповів Сайрес Сміт, і колоністи зустріли його слова новими вигуками «слава!».
На той час смолоскипи вже догоряли, і оскільки ще потрібен був час, щоб вибратися вузьким проходом на поверхню плоскогір’я, колоністи вирішили відкласти влаштування нового житла на наступний день.
Перш ніж піти, Сайрес Сміт іще раз нахилився над темним колодязем, що прямовисно опускався до рівня моря. Інженер уважно прислухався. З колодязя не долинало жодного звуку, навіть не чулося плюскоту, — а хвилі все ж таки повинні були часом битися об його стінки. Знову кинули запалену гілочку. Стінки колодязяг’на мить освітилися, але так само, як і першого разу, колоністи нічого не побачили. Коли якесь морське чудовисько було заскочене зненацька відступом води, воно втекло в морську глибину через канал, що ним виливалися в море надлишкові води з озера, поки їм не зробили нового стоку.
Та все ж таки Сайрес Сміт довго мовчки стояв біля провалля й уважно прислухався, пильно дивлячись у його темне жерло’.
Тоді моряк підійшов до нього і, торкнувши за плече, мовив:
— Пане Сміт…
— Що, друже? — озвався інженер, ніби прокинувся зі сну.
— Скоро погаснуть смолоскипи.
— У дорогу! — звелів Сайрес Сміт.
Групка людей покинула печеру і стала підніматися темним водостоком. Топ замикав ланцюжок і, як не дивно, досі ще час від часу гарчав. Іти вгору було досить важко. Колоністи зупинилися на кілька хвилин у верхньому гроті, що являв собою щось на зразок майданчика посередині довгих гранітних сходів. Перепочивши, вони знову крок за кроком бралися вгору.
Незабаром повітря у підземному проході посвіжішало. Краплі води повисихали і вже не виблискували на стелі й стінах. Поблякло світло смолоскипів. Набів смолоскип погас, і,щоб не йти в цілковитій темряві, треба було поспішати.
Колоністи наддали ходи, і менше ніж за чверть години, у ту хвилину, коли згас і смолоскип моряка, Сайрес Сміт та його супутники вже виходили з отвору колишнього водостоку.