Інженерів план. — Фасад Гранітного палацу. — Мотузяна драбина. — Пенкрофові мрії. — Духмяне зілля. — Природний сажок. — Водогін для потреб нового житла. — Краєвид із вікон Гранітного палацу.
На другий день, 22 травня, почалися роботи по влаштуванню нового житла. Колоністам не терпілося якомога швидше поміняти свій незатишний і тісний Комин на простору суху оселю, створену самою природою у гранітному масиві й неприступну ні морським хвилям, ні небесним зливам. Проте вони не мали наміру зовсім відмовитися від Комина — інженер запланував улаштувати там одну з майстерень.
Перш за все Сайрес Сміт узявся визначити, в який бік обернено фасад Гранітного палацу. Він пішов на морський берег під величезною гранітною кручею, а оскільки кайло, вирвавшись із Спілетових рук, мало летіти перпендикулярно до неї, досить було його знайти, щоб визначити, де у скелі пробито дірку.
Інженер легко знайшов кайло — воно встромилося у пісок саме по перпендикулярній лінії від отвору, пробитого на висоті близько вісімдесяти футів над берегом. У нього вже влітали й вилітали гірські голуби, наче саме для них з’явився вхід до Гранітного палацу.
Інженер мав намір поділити праву частину печери на кілька кімнат із передпокоєм і освітити їх, прорубавши у фасаді п’ятеро вікон та великі двері. Пенкроф підтримував ідею про п’ять вікон, але не розумів, навіщо двері, адже у старому водостоці сама природа зробила сходи, по яких завжди легко спуститися до Гранітного палацу.
— Друже, — відповів Пенкрофу Сайрес Сміт, — якщо нам легко пройти колишнім водостоком, то так само легко це зробити й будь-кому іншому. Навпаки, я хочу щільно затулити, навіть замурувати отвір водостоку, а якщо треба, то й цілком його сховати, спорудивши дамбу і піднявши рівень води в озері.
— А як ми будемо заходити туди? — запитав моряк.
— Зовнішньою драбиною, — відповів Сайрес Сміт. — Зробимо зовнішню драбину.
Піднявшись по ній нагору, ми зможемо при потребі її також підняти, і тоді ніхто не дістанеться до нашого житла.
— А навіщо така обережність? — запитав Пенкроф. — Досі нам не зустрічалося небезпечних звірів. Що ж до тубільців, то й їх тут немає.
— Ви в цьому впевнені, Пенкрофе? — запитав Сайрес Сміт, дивлячись на моряка.
— Звичайно, ми в цьому зможемо переконатися тільки тоді, коли обстежимо увесь острів, — відповів Пенкроф.
— Атож, бо поки що ми дослідили тільки маленьку його частину. Та хай там що, навіть коли у нас немає тут ворогів, вони можуть прибути з інших місць — ці широти Тихого океану мають недобру славу. Про всяк випадок нам треба вжити заходів перестороги.
Інженер мав слушність,і, не вступаючи в подальші суперечки, Пенкроф приготувався виконувати всі його вказівки.
Отже, у фасаді Гранітного валацу мали бути вирубані для його освітлення п’ятеро вікон та двері, а в чудовий грот що стане урочистим залом, світло литиметься через широкий отвір у передній стіні й маленькі круглі віконця. Фасад, що знаходився на висоті вісімдесяти футів над землею, був обернений на схід, і ранкове сонце вітало його своїм першим промінням. Гранітний грот перебував у тій частині кряжу, що тяглася від виступу біля гирла річки.
Вдячності й до нагромадження уламків скель, які утворили Комин. Отож холодні північно-східні вітри його обходили, ледь зачіпаючи, — він був захищений від них саме отим гранітним виступом. А втім, чекаючи часів, коли пощастить зробити рами, інженер мав намір зачиняти віконні пройми щільними віконницями, які не пропускали б ні вітру, ні дощу й які, при потребі, можна було б приховати від чужих очей. Та, звісно, передусім належало пробити ті отвори. Пробивання ломом твердої скелі забрало б багато часу, а Сайрес Сміт, як ми знаємо, полюбляв рішучі дії. У нього ще лишалося трохи нітрогліцерину, і тут він йому знов знадобився. Інженер уміло локалізував дію вибухівки, й отвори в ґрунті утворилися саме там, де він їх намітив. Потім кайлами й ломами надали стрілчастої форми п’яти віконним проймам, широкому вікну, слуховим віконцям і дверям, вирівняли краї пробоїн, які мали спочатку досить химерні обриси, і через кілька днів важкої праці Гранітний палац ясно освітлювало проміння ранкового сонця, що діставало до найдальших закутків печери.
За інженеровим планом житло мали поділити на п’ять кімнат із вікнами на море: праворуч — передпокій, із прорубаними у стіні дверима, до яких передбачалося добиратись мотузяною драбиною, потім — кухня завширшки тридцять футів, їдальня — сорок футів, спальня таких самих розмірів і, нарешті, на вимогу Пенкрофа, — вітальня, суміжна з урочистим залом.
Кімнати, чи то пак, ряд кімнат, з яких складатиметься помешкання у Гранітному палаці, не займатиме всієї глибини гроту. Там залишиться іще місце для коридора між житлом і довгою просторою коморою, де складатиметься різне начиння, інструмент, продукти й харчові припаси. Дичина, овочі й фрукти, впольовані або зібрані на острові, тобто всі дарунки острівної фауни і флори, зберігатимуться в коморі й будуть захищені від вогкості. Крім того, колоністи матимуть до своїх послуг невеликий грот, розташований на півдорозі до великої печери, і його можна використати як засіку.
План виробили, і тепер лишалося втілити його в життя. Мінери знову стали цеглярами; а ще раз наробивши цегли, наносили її й поскладали біля підніжжя Гранітного палацу.
Досі Сайрес Сміт і його товариші мали доступ до печери тільки через колишній водостік. Такий спосіб сполучення примушував їх спочатку, обійшовши берегом річки гранітну кручу, підніматися на плоскогір’я Широкий Обрій, потім спускатися колишнім водостоком на двісті футів у глибину гранітного масиву, а згодом ним же підніматися, кола вони хотіли вийти з печери. Дорога забирала багато часу й дуже стомлювала. Тому Сайрес Сміт вирішив негайно взятися плести міцну мотузяну драбину; піднявшись по ній і витягти її у Гранітний палац, можна не допустити туди жодного заброди.
Мотузяну драбину робили надзвичайно старанно, сукаючи мотузки з волокнистих рослин за допомогою вертушки; за міцністю вони не поступалися перед товстими канатами. Щаблі робили з легких і міцних гілок червоного кедра; увесь пристрій змонтував своїми вмілими руками Пенкроф.
Так само із рослинних волокон насукали ще мотузок і нагорі, біля дверей печери, встановили щось на зразок грубої корби. Завдяки їй цеглу легко підняли у грот. Таким чином дуже полегшилося транспортування різних будівельних матеріалів, і колоністи зразу ж узялися обладнувати своє майбутнє житло. Вапна не бракувало, до того ж напохваті були тисячі цеглин. Легко встановивши дерев’яні досить грубі стояки, вони швидко поділили житло на кімнати й комору.
Під Сайресовою орудою робота посувалася дуже швидко; та й сам він не цурався ні молотка, ні кельми. Здавалося, Сайрес Сміт знав усі ремесла й власним прикладом допомагав своїм кмітливим і старанним товаришам. Працювали дружно й навіть весело; Пенкроф, стаючи то теслею, то мотузником, то муляром, умів усіх насмішити, і його добрий гумор передавався усій компанії. Його віра в інженера не мала меж. Ніщо не могло б її похитнути. Він вважав Сайреса Сміта здатним здійснити найважче діло. Як обновити зношений одяг і взуття (питання, безумовно, вкрай важливе), як забезпечити освітлення у довгі зимові ночі, як використати родючі ґрунти. острова і перетворити дику рослинність у сільскогосподарські культури — ніщо не турбувало моряка: Сайрес Сміт усьому зможе дати раду! Пенкроф мріяв про канали, що полегшать перевезення добутих природних багатств острова, про розробку шахт і каменоломень, про машини для всіляких промислових виробів, прф залізниці, так, про залізниці, мережа яких укриє весь острів Лінкольна.
Інженер не розчаровував Пенкрофа, не висміював химерних мрій цієї славної людини. Він знав, яка то штука впевнф ність, і навіть усміхався, слухаючи моряка, й нічого не казав про неспокій, що часом його опановував, коли він думав про майбутнє. Та й не дивно: в цій частині Тихого океану, вдалині від морських шляхів, існувала небезпека, що ніхто не прийде їм на допомогу. Отже, колоністи мали важити тільки на власні сили, тільки на самих себе, бо відстань до найближчої землі була така, що спроба подолати її на саморобному і, безумовно, вутлому кораблику була б зухвалою і більше ніж небезпечною.
Та, як казав Пенкроф, вони у сто разів вартніші за всіх колишніх Робінзонів, для яких найменший успіх здавався справжнім дивом.
І це так, адже вони мали знання, а навчений і вмілий завжди вийде переможцем там, де іншого чекає неминуче животіння й загибель.
Під час влаштування житла дуже відзначився Герберт. Розумний і діяльний, він швидко схоплював усе нове, добре виконував усіляку роботу, і Сайрес Сміт дедалі більше проймався почуттям любові до хлопця. Герберт також платив йому глибокою і шанобливою любов’ю. Пенкроф, звичайно, бачив, як між ними зав’язується гаряча, щира дружба, але й не думав ревнувати підлітка до інженера.
Наб лишався Набом. Тобто — втілення сміливості, старанності, відданості й самозречення, як це було завжди. Він вірив у свого хазяїна не менше, ніж Пенкроф, але висловлював це не так гучно. Коли моряк бурхливо виявляв своє захоплення, Наб поглядав на нього з таким виглядом, ніби казав: «Інакше й бути не могло!» Він заприязнився з Пенкрофом, і незабаром перейшов із ним на «ти».
Гедеон Снілет у роботі не відставав від інших, чим неабияк дивував Пенкрофа. Оце-то газетяр — не тільки має голову на плечах, а ще й уміє все робити власними руками!
Драбину остаточно встановили 28 травня. І на її вісімдесят футів довжини налічувалося не менше як сто шаблів. Щоправда, Сайресові Сміту пощастило розділити її надвоє, скориставшись виступом гранітної кручі футів за сорок над землею. Цей старанно вирівняний кайлом виступ став ніби майданчиком, до якого прикріпили першу драбину, яка тепер розхитувалася вдвічі менше і яку, користуючись додатковою мотузкою, можна було затягти в Гранітний палац. Що ж до другої драбини, то її нижній кінець прикріпили на майданчику, а верхній прив язали до дверей. Таким чином спуск значно полегшився А втім. Сайрес Сміт мав намір згодом виготовити гідравлічний шдйомяик аби зберігати час і сили мешканців Гранітного палацу.
Колоністи дуже швидко призвичаїлися лазити мотузяною драбиною. Вони були меткі я спритні, а Пенкроф, що звик видиратися на ванти та реї, міг давата їм уроки.
Але йому довелося навчати й Топа. Бідний собака зі своїми чотирма лапами аж ніяк не був створений для акробатичних вправ. Проте Пенкроф виявився таким терплячим учителем, що. зрештою, і Топ навчився так-сяк видиратися драбиною, а незабаром став нею підніматися й спускатися не гірше за своїх родичів, котрих показують у цирку. Важко сказати, чи пишався Пенкроф своїм учнем, проте морякові не раз доводилося тягти його на своїй спині, на що Топ ні разу не поскаржився.
Варто зауважити: під час робіт, які велися дуже активно, бо наближалася холодна пора, колоністи ще й не забували запасатися провізією. Журналіст і Герберт стали справжніми постачальниками колони і щодня кілька годин присвячували полюванню. Щоправда, досі полювали тільки в лісі Жакамара, на лівому боці річки Вдячності; ні моста через річку, ні човна поки що не мали, а тому на правий берег ще не перебиралися. Величезні лісові хащі, які колоністи називали лісами Далекого Заходу, лишалися для них невідомими. Важливу експедицію, аби їх дослідити, відклали до перших теплих днів наступної весни. Проте і в лісі Жакамара було досить дичини; не бракувало кенгуру та диких кабанів, і в спритних руках мисливців лук, стріли й обкуті залізом кілки творили дива. Крім того, Герберт відкрив на південно-західному краю річкової затоки природний сажок, невеличкий вогкуватий луг, порослий вербами й травами, що напували духмяними пахощами повітря: кмином, чебрецем, васильками, м’ятою та всякими запашними рослинами із родини губоцвітних, що їх так полюбляють кролики. Побачивши цей лужок, журналіст зауважив, що було б дивно, якби не знайшлося кроликів там, де для них удосталь смачних страв, і обидва мисливці уважно обстежили цей сажок. У всякому разі, там росло безліч корисних рослин, які, безумовно, привернули б увагу природознавця, давши йому нагоду вивчити чимало представників рослинного царства. Отож Герберт нарвав кілька пучків васильків, розмарину, меліси, буквиці та інших цілющих трав, серед яких одні допомагають від застуди й легеневих хвороб, другі — від кровотечі, треті — від лихоманки, сердечних спазм або від ревматизму. І коли згодом Пенкроф запитав, навіщо здалося це сіно, хлопець йому відповів:
— Для того, щоб лікуватися, коли захворіємо.
— А чого б ми хворіли, коли на острові нема лікарів? — без тіні усмішки заперечив йому моряк.
Такі міркування нічим крити, та все ж таки Герберт і далі збирав свій урожай, який дуже доброзичливо зустріли в Гранітному палаці, тим паче, що крім цілющого зілля Герберт приніс ще багато золотої монарди, відомої в Північній Америці під назвою «чай Освего»; настоянка з цієї трави — чудовий напій.
Нарешті одного дня, після довгих пошуків, мисливці натрапили на справжній кролячий сажок. Там уся земля була в норах, як друшляк у дірках.
— Нори! — вигукнув Герберт.
— Атож, — погодився Журналіст, — я їх добре бачу.
— А в них хтось живе?
— Оце головне питання.
Проте це питання з’ясувалося дуже швидко: майже відразу в усі боки порснули сотні маленьких тварин, схожих на кроликів, які бігли так швидко, що їх не міг наздогнати й Топ. Марно мисливці з собакою бігли то за одним, то за другим, — гризуни легко тікали від них. Але журналіст рішуче поставив собі за мету не піти звідти, не впіймавши хоча б півдюжини четвероногих. Перш за все він хотів нагодувати ними колоністів, а згодом можна подумати й про те, щоб приручити й розводити цих тварин як домашніх, їх не важко було б наловити, наставивши пасток біля виходів із нір. Але зараз пасток вони з собою не мали та й зробити їх було ні з чого. Отож хоч-не-хоч довелося оглядати кожну нору, шурхати в неї палицею, одне слово, набратися терпіння, іншої ради не було.
Цілу годину вони нишпорили по норах і нарешті зловили чотирьох гризунів. Виявилося, що ті маленькі звірята, котрих, як правило, називають американськими кроликами, вельми подібні до своїх європейських родичів.
Мисливці принесли здобич у Гранітний палац, і смакували нею за вечерею. Кролики були надзвичайно смачні. До того ж вони могли стати важливою підтримкою для колонії, як, здавалося б, невичерпне джерело свіжого м’яса.
Тридцять першого травня колоністи завершили споруджувати перестінки. Лишалося тільки умеблювати кімнати, але цю справу відклали на довгі зимові дні. У першій кімнаті, що мала правити за кухню, поставили плиту. Найбільшого клопоту пічникам-самоукам завдали комин і димар. Сайрес Сміт вважав за найпростіше викласти їх із цегли; про те, щоб вивести димар нагору крізь гранітний масив, не могло бути й думки, тому пробили отвір у гранітній стіні над кухонним вікном і навскоси підвели до нього комин — як роблять димарі для залізних переносних пічок. Можливо, — в цьому навіть не було сумніву, — що за сильного східного вітру, який шмагав їхнє житло з фасаду, плита й димітиме, але ті вітри віяли не так часто, та й головний їхній кухар Наб не дуже зважав на такі дрібниці.
Завершивши внутрішні роботи, інженер узявся виконуй вати інше завдання — замуровувати отвір колишнього водостоку на дні озера, аби закрити доступ через нього до Гранітного палацу. До отвору прикотили великі уламки скель і міцно їх замурували. Сайрес Сміт поки що не здійснив висловленого раніше наміру затопити отвір, спорудивши греблю і піднявши воду в озері до поперед-; нього рівня, а обмежився його замаскуванням, насадивши між камінням траву й кущі, які буйно розростуться навесні.
Та все ж він скористався водостоком, щоб підвести струмочок прісної води до їхнього житла. Цього досягли, пробивши невеликий отвір нижче рівня води в озері, і водостоком тепер біг тоненький струмочок, який давав щоденно від двадцяти до тридцяти галонів[11] чистої прозорої води. Отже, відтепер мешканцям Гранітного палацу ніколи не бракуватиме питної води.
Нарешті колоністи завершили всі найважливіші роботи і, слід сказати, дуже вчасно — настала пора дощів і холодів. Грубі віконниці давали змогу зачиняти вікна, поки надійде час, коїш інженер виготовить скло для шибок.
Навколо вікон Гедеон Спілет дуже вдало насадив різних рослин з виткими стеблами й декоративних трав, красиво розмістивши їх на виступах скелі: і тепер віконні пройми, обрамлені мальовничою зеленню, тішили око.
Мешканці здорового для проживання, міцного і надійного житла не могли нарадуватися плодами своєї праці. З вікон відкривався неозорий краєвид, що замикався з півночі двома мисами Щелеп, а з півдня — мисом Кіготь. Перед ними мальовничо красувалася бухта Єднання. Так, ці славш люди мали всі підстави радіти, і Пенкроф не скупився на хвалу їхній, як він жартома казав, «квартирі на шостому поверсі над балконом»!
Галон — міра рідких тіл; дорівнює 4,5 літра. {Прим. автора.).