Про дробинку. — Будівництво піроги. — Полювання. — На верхівці каурі. — Ніщо не свідчить про присутність людини. — Гербертова й Набова риболовля. — Перевернута черепаха. — Черепаха зникла. — Інженерове пояснення.
Минуло рівно сім місяців від того дня, як пасажирів аеростата викинуло на острів Лінкольна. Відтоді попри всі пошуки вони не виявили на острові жодної людської істоти, жодного разу не бачили нінайменшого диму, що свідчив би про присутність на ньому людини. Школи не знаходили жодної речі, зробленої людськими руками, яка означала б, що в далекі чи в недалекі часи тут побувала людина. Складалося враження: острів не лише не заселений, а на нього взагалі ніколи не ступала людська нога. І тепер усі спостереження й умовиводи розсипалися, як картковий будиночок, через дрібну металеву зернинку, знайдену в тілі невеликого гризуна!
Та й справді, дробинка вилетіла із цівки вогнепальної зброї, а хто ж, крім людини, міг скористатися такою зброєю?
Коли Пенкроф поклав свинцеву дробинку на стіл, його приголомшені товариші лише мовчки дивилися на неї. Несподівано вони яскраво уявили всі наслідки цього, на перший погляд, незначного випадку. Навіть якби перед їхнім зором постала якась надприродна сила, то й тоді вони не були б такі вражені.
Сайрес Сміт, не вагаючись, висловив деякі міркування з приводу цієї дивовижної і несподіваної знахідки. Він узяв свинцеву дробинку двома пальцями, подивився, на неї з одного, потім з другого боку, помацав її і спитав Пенкрофа:
— Ви впевнені в тому, що пекарі, поранений цією дробинкою, мав не більше трьох місяців?
— Не більше, пане Сайресе, — відповів Пенкроф. — Коли я знайшов його в ямі, він смоктав свою матір.
— Таким чином, — сказав інженер, — це означає, що не більш як три місяці тому на острові Лінкольна хтось вистрілив із рушниці.
— І свинцева дробинка, — додав Гедеон Спілет, — вразила, але не смертельно, цю тваринку.
— У цьому немає сумніву, — погодився Сайрес Сміт. — І ось які висновки належить зробити з цієї пригоди: або на острові були люди до нашого прибуття, або ж вони з’явилися тут щонайбільше три місяці тому. Прибули вони з власної волі чи мимохіть, через повітряну катастрофу чи через корабельну аварію в морі? Все це ми зможемо з’ясувати лише згодом. І європейці вони чи малайці, вороги нам чи друзі — нам також поки що не розгадати, так само, як ми не можемо знати, чи зосталися вони ще на острові, чи вже покинули його. Але ці питання такі важливі для нас, що ми не можемо далі лишатися в невідомості.
— Ні! Сто разів ні! Тисячу разів ні! — вигукнув моряк, схоплюючись із-за столу. — На острові Лінкольна немає інших людей, крім нас! Хай йому чорт! Він надто малий, і якби на ньому хто-небудь жив, ми давно помітили б цих людей!
— Справді, було б дивним, якби тут хтось жив, і ми жодного разу з ним не зустрілися, — мовив Герберт.
— Але, — заперечив йому журналіст, — було б ще дивніше, якби пекарі народився з дробинкою в тілі!
— Якщо тільки вона не сиділа у Пенкрофа в зубі… — поважно озвався Наб.
— Ви думаєте, що кажете, Набе? — огризнувся Пенкроф. — То це я п’ять, а то й добрих шість місяців носив би в щелепі свинцеву дробину? Та й де б вона заховалася? — додав моряк, роззявляючи рота і показуючи два ряди з тридцяти двох чудових зубів. — Дивись добре, Набе, і якщо знайдеш бодай одного зуба з дуплом, я тобі дозволяю вирвати хоч півдесятка зубів!
— Набове припущення справді неприйнятне, — відповів Сайрес Сміт, котрий, незважаючи на глибоку задуму, не міг стримати усмішки. — Немає сумніву: на острові хтось стріляв із рушниці, і не більш як три місяці тому. Але, можливо, якісь люди, висадившись на берег, перебували на острові зовсім недовго або просто обійшли його, бо якби у той час, коли ми роздивлялися острів із гори Франкліна, на ньому жив іще хтось, крім нас, то або ми його побачили б, або він нас побачив би. Отож найімовірніше, що лише кілька тижнів тому зазнав аварії якийсь корабель і буря викинула його пасажирів на берег острова. Та хай там як, а ми повинні зупинитись поки що на такому припущенні.
— На мою думку, — сказав журналіст, — нам слід подвоїти обережність.
— Я також так вважаю, — підтримав його Сайрес Сміт. — На жаль, я побоююсь, чи не висадилися на острів малайські пірати.
— Пане Сайресе, — звернувся до нього моряк, — чи не краще було б спочатку збудувати човна, а вже потім вирушати у розвідку? Ми змогли б і піднятись на ньому вгору річкою, і, якщо треба, пройти понад усім узбережжям острова. Аби тільки не заскочили нас зненацька!
— Гарна думка, Пенкрофе, — відповів інженер, — але ми не можемо далі чекати. Швидше як за місяць човна не збудуєш…
— Великого човна не збудуєш, — заперечив моряк, — але поки що нам потрібний не такий човен, на якому можна виходити в море, а невеличкий човник, і щонайбільше днів за п’ять я беруся зробити пірогу — для нашої річки Вдячності вона підійде.
— За п’ять днів збудувати човна? — вигукнув Наб.
— Так, Набе, індійського човна.
— З дерева? — недовірливо перепитав негр.
— З дерева, — відповів Пенкроф. — Чи то пак, із кори. Повторюю, пане Сайресе, для цієї оборудки п’ять днів — і досить!
— Хай буде по-вашому. Якщо за п’ять днів — згоден, — відповів інженер.
— Але відтепер нам краще триматися насторожі! — зауважив Герберт.
— Незмінно насторожі, друзі мої, — відповів Сайрес Сміт, — і я проситиму вас обмежити походи на полювання околицями Гранітного палацу.
Вечеря закінчилася далеко не так весело, як на те сподівався Пенкроф.
Отже, на острові живуть або жили інші люди, крім колоністів. Після пригоди з дробинкою то був незаперечний факт, і таке відкриття не могло не викликати глибокого занепокоєння колоністів.
Перед сном Сайрес Сміт і Гедеон Спілет довго розмірковували про дробинку. Перед ними знову постало питання: чи не було тут раптом зв’язку між пригодою з дробинкою, незбагненним інженеровим урятуванням та іншими дивними подіями, що не раз уже усіх їх приголомшували? Проте, зваживши всі «за» і «проти» в цьому питанні, Сайрес Сміт під кінець мовив:
— Одне слово, чи хочете ви знати мою остаточну думку, дорогий Спілете?
— Звичайно, Сайресе.
— Так-от: хоч би як старанно ми дослідили острів, нам нічого не пощастить знайти.
З наступного ж дня Пенкроф узявся до роботи. Йшлося про будівництво не шлюпки із шпангоутами і обшивкою, а звичайнісінької плоскодонки, що якнайкраще підійшла б для плавання по річці Вдячності, особливо біля її витоків, де було мілко. Із зшитих між собою шматків кори мало вийти легке суденце, яке завдяки невеликим розмірам і малій вазі при необхідності можна переносити на руках. Пенкроф хотів зшити довгі смуги кори дерев’яними цвяхами і так щільно, що човен вийшов водонепроникний.
Для цього слід було відібрати дерева з гнучкою і міцною корою. Як на те, останній ураган, що лютував на острові, повалив кілька хвойних дерев, цілком придатних для побудови такого човна. Деякі сосни лежали долі, і лишалося тільки здерти з них кору, але інструменти у колоністів були такі недосконалі, що саме це й виявилося найскладнішим. Та зрештою впоралися і з цим ділом.
Поки, не марнуючи й хвилини, Пенкроф трудився під керівництвом інженера, Гедеон Спілет і Герберт, узявши на себе обов’язок постачати всіх харчами, також не сиділи склавши руки. Журналіст не міг намилуватися підлітком, який вправно стріляв з лука й метав списа. Герберт виявляв виняткову відвагу і витримку, поєднання яких можна назвати розумною сміливістю. Обидва товариші ио полюванню дотримувалися порад Сайреса Сміта і не відходили далі, як на дві милі від Гранітного палацу. Але навіть поблизу, скраю лісу, вони вбивали достатньо агуті, кенгуру, пекарі та всілякої іншої здобичі. І хоч після холодів звірі стали рідше потрапляти в пастки, кролячий сажок і далі давав значну кількість звірят, аби вдосталь нагодувати всіх поселенців острова Лінкольна.
Під час полювання з Гедеоном Спілетом Герберт часто заводив мову про свинцеву дробинку та про інженерові висновки з тієї пригоди, й одного дня, 26 жовтня, сказав журналістові:
— Пане Спілете, чи не дивує вас, що потерпілі, які зазнали корабельної аварії і висадилися на острові, досі не з’явилися на узбережжя поблизу Гранітного палацу?
— Дуже дивує, якщо вони ще на острові, — відповів журналіст. — Але зовсім не дивує, якщо їх уже тут немає!
— Гадаєте, вони покинули острів? — перепитав Герберт.
— Напевне покинули, синку, бо якби затрималися, а тим паче, якби й досі лишилися тут, щось та сталося б, що виказало б їхню присутність.
— Однак якщо ті люди покинули острів, то вони не зазнали корабельної аварії?
— Не обов’язково, Герберте, Принаймні вони могли, так би мовити, зазнати тимчасової аварії. Цілком можливо, що ураган викинув їх на острів, не розбивши судна, а коли вітер стишився, вони вийшли в море.
— Мушу зізнатися, — мовив Герберт, — що мені здається, ніби пан Сміт не тільки не хоче, а навіть побоюється зустріти якихось людей на нашому острові.
— Що правда, то правда, — відповів журналіст. — Він переконаний, що в тутешніх водах можуть плавати лише малайські пірати, а ті панове — люті злодії, і від них краще триматися чимдалі.
— Але ж може бути, — міркував далі Герберт, що рано чи пізно ми виявимо на острові їхні сліди, і тоді все з’ясується, чи не так, пане Спілете?
— Не заперечую, синку. Покинутий табір, погасле вогнище можуть навести нас на слід, і саме їх ми й шукатимемо під час наступної експедиції.
Того дня, коли відбувалася ця розмова, обоє мисливців ішли краєм лісу з красенями деревами поблизу річки Вдячності. Над їхніми головами здіймалися на двісті футів угору велетні серед хвойних дерев; тубільці Нової Зеландії називають їх «каурі».
— Пане Спілете, — раптом звернувся до журналіста Герберт, — знаєте, що мені спало на думку? Якби я піднявся на верхівку одного із цих каурі, то міг би оглянути острів на дуже велику відстань.
— Непогана думка, — відповів журналіст. — Але як ти видерешся на верхівку такого велетня?
— І все ж таки я спробую, — сказав Герберт.
Спритний і меткий хлопець швидко виліз на нижні гілки, які росли так, що підніматися по них було досить легко, і за кілька хвилин опинився аж на верхівці каурі, котра здіймалася над морем заокруглених верхівок інших Дерев величезного лісу.
З височини зір сягав аж до південного краю острова, від мису Кіготь на південному сході до Зміїного мису на південному заході.. На північному заході здіймалася гора Франкліна, що затуляла собою добру чверть обрію.
Зі свого спостережного пункту Герберт міг бачити всю ту ще невідому частину острова, де могли сховатися або й ховалися люди, про присутність яких підозрювали острівні поселенці.
Підліток пильно вдивлявся і в ліс, і в море. На морі нічого не було видно. Жодного вітрила ні на обрії, ні поблизу берега. Щоправда, лісовий масив приховував узбережжя, і якби до самого берега причалив якийсь корабель, особливо корабель без рангоута, то Гербертові його просто не було б видно. Не міг він нічого розгледіти і в хащах лісів Далекого Заходу. На багато квадратних миль ліс утворював над землею щільний купол без єдиної прогалини, без єдиного просвіту. Неможливо було навіть простежити за руслом річки Вдячності і розгледіти те місце в горах, де вона брала початок. Можливо, десь на захід текли й інші струмки та річечки, але Герберт не міг цього стверджувати.
Та коли не видно жодної ознаки людського табору, то, може, десь в’ється хоч невеличкий димок, що свідчив би про присутність людини? Тож Герберт і далі пильно вдивлявся в навколишній простір. Повітря було чисте, прозоре, і на тлі неба за такої погоди вирізнявся б найменший димок. На якусь мить Гербертові здалося, ніби він помітив на заході тоненьку цівку диму, однак, придивившись уважніше, хлопець дійшов висновку, що помилився. А дивився він дуже пильно і зір мав чудовий… Ні, справді, нічого там не було.
Герберт зліз із дерева, й мисливці повернулися до Гранітного палацу.
Через день, 28 жовтня, знову трапилася пригода, якої ніхто не міг пояснити.
Миль за дві від Гранітного палацу Герберту й Набові пощастило натрапити на березі й піймати чудовий екземпляр черепахи — морської черепахи, панцир якої був поділений на квадратики з прекрасним мінливим зеленим полиском.
Герберт помітив її поміж скелями, коли вона пластувала до берега.
— Сюди, Набе, сюди! — крикнув він.
Прибігши, Наб захоплено вигукнув:
— Прекрасне створіння! Але як нам забрати її з собою?
— Дуже просто, Набе, — відповів Герберт. — Перевернемо черепаху на спину, і вона не зможе від нас утекти. Візьми свого кийка і роби так, як я.
Відчувши небезпеку, черепаха заховалася всередину панцира. Сховалося все — і голова, і лапи — перед мисливцями лежала ніби кам’яна брила.
Тоді Герберт і Наб підклали під неї кийки й не без натуги перевернули її на спину. Маючи футів три завдовжки, черепаха важила щонайменше чотириста фунтів.
— Добре! — вигукнув Наб. — Ото зрадіє наш друзяка Пенкроф!
Та й як було не зрадіти друзяці Пенкрофові — м’ясо черепах, що харчуються водоростями, аж солодке на смак. У цю мить із-під панцира виглянула сплюснута маленька голівка, що дуже розширювалася ближче до шиї через глибокі западини в скронях, схованих під шатром панцира.
— І що ж ми тепер робитимемо? — спитав Наб. — Не можемо ж ми тягти її до Гранітного палацу!
— Лишімо її тут, — відповів Герберт. — Сама вона перекинутися не зможе, а ми повернемося по неї, прихопивши візок.
— Домовились.
Та все ж задля перестороги, яку Наб вважав зайвою, Герберт попідкладав під черепашачий панцир великі камінці, що не дали б їй розхитуватися. Після цього мисливці пішли до Гранітного палацу, простуючи піщаним берегом, що широко оголився під час відпливу.
Аби здивувати Пенкрофа, Герберт нічого йому не сказав про «чудовий екземпляр черепахи», перевернутої догори черевом на піщаному березі; через дві години Герберт і Наб повернулися з візком на те місце, де зоставили черепаху. Та «чудового екземпляра черепахи» там не було. Наб і Герберт перезирнулися, потім уважно подивилися навколо. Ні, вони не помилялися: черепаха лежала саме на цьому місці. Хлопець навіть знайшов камінці, що їх підкладав під панцир, а отже, був упевнений, що помилитися він не міг.
— От тобі й маєш! — розчаровано сказав Наб. — То ці тварюки спроможні ще й перевертатися?
— Виходить, так, — відповів неспроможний нічого збагнути Герберт, розглядаючи на піску камінці.
— Ото побиватиметься Пенкроф, коли довідається про все!
«А панові Сміту, мабуть, теж важко буде пояснити зникнення черепахи», — подумав Герберт.
— Добре, — мовив Наб, котрому хотілося б приховати їхню невдалу пригоду. — Ми нікому нічого не скажемо.
— Навпаки, Набе, ми повинні про все розповісти, — заперечив Герберт.
І обидва, знову взявши марно притягнутого возика, повернулись додому.
Підійшовши до інженера і моряка, котрі в цей час разом майстрували човна, Герберт розповів їм про все, що сталося.
— Ну й розтелепи! — не стримав роздратування моряк. — Отак проґавити щонайменше п’ятдесят супів!
— Схаменися, Пенкрофе! — обурився Наб. — Ми не винні в тому, що втекла черепаха, — ми перевернули u на спину!
— То погано перевернули! — не здавався впертий моряк.
— Погано?! — вигукнув Герберт і розповів, що навіть попідкладав камінці під черепашачий панцир.
— Чудасія та й годі, — пирхнув Пенкроф.
— Пане Сайресе, — звернувся до інженера Герберт. — Я вважав, що перекинута на спину черепаха — надто коли вона великих розмірів, — не може сама стати на лапи, правда ж?
— Правда, синку, — відповів Сайрес Сміт.
— Тоді як це могло трапитися?..
— На якій відстані від моря ви залишили черепаху? — запитав інженер, припинивши роботу і обмірковуючи те, що сталося.
— Щонайбільше, футів за п’ятнадцять, — відповів Герберт.
— На ту пору був час відпливу?
— Так, пане Сайресе.
— Все ясно, — відповів інженер. — Те, чого черепаха не могла зробити, лежачи на піску, вона легко могла зробити у воді, очевидно, перевернувшися, коли її підхопив приплив, і спокійно попливши в море.
— Ми таки й справді шелепи! — вигукнув Наб.
— Саме це я й мав честь вам повідомити! — сказав Пенкроф.
Ніхто не засумнівався у поясненні Сайреса Сміта. Але чи був він сам переконаний у безперечності такого пояснення? Важко сказати.