Пенкрофів крик. — Ніч у Комині. — Гербертова стріла. — Інженерів план. — Несподіваний вихід зі скрути. — Що сталося в Гранітному палаці. — Як у колоністів з’явився новий служник.
Сайрес Сміт мовчки спинився. Його товариші обшарили в темряві не тільки гранітну кручу на той випадок, якщо вітер відсунув драбину десь трохи вбік, а й землю на випадок, якщо вона відірвалась і впала… Проте драбина зникла, наче випарувалась. А довідатись, чи не закинув її вітер на перший майданчик посередині гранітної кручі.не було змоги через глибоку темряву.
— Якщо це жарт, — сердито крикнув Пенкроф, — то поганий жарт! Прийти додому й не знайти драбини, щоб піднятись до своєї оселі, — стомленим людям тут не до сміху!
Наб тільки охав.
— Але ж вітру не було, — зауважив Герберт.
— Уже й мені здається, що на острові Лінкольна кояться якісь дива, — буркнув Пенкроф.
— Дива? — перепитав його Гедеон Спілет. — Ні, Пенкрофе, все цілком природно. Хтось прийшов, коли нас не було, зайняв наше житло й підняв драбину!
— Хтось! — крикнув моряк. — А хто?
— Хоча б і отой мисливець, що поранив дробом пекарі, — припустив журналіст. — Має ж хтось нести відповідальність за всі наші халепи!
— Що ж, якщо є хтось нагорі, — сказав Пенкроф і, втративши терпіння, вилаявся, — він повинен зараз же озватися!
І моряк громовим голосом закричав:
— Е-ге-ге-ге-гей-й-й!..
Але тільки луна повторила гучний його крик.
Колоністи затамували подих, і їм почулося, що нагорі, в Гранітному палаці, хтось захихотів, а хто — визначити було неможливо. Проте ніхто не озвався, й Пенкроф знову став щосили марно гукати в темну ніч.
Те, що сталося, приголомшило б і найбайдужіших на світі людей, а колоністи тим паче не могли лишатися байдужими. В їхньому становищі кожна дрібниця набувала великого значення, та за сім проведених на острові місяців така дивовижна пригода з ними ще не траплялася.
Хай там як, а колоністи, попри всю свою втому, стояли під гранітною кручею такі приголомшені, що не знали ні що думати, ні що робити; вони мучилися питаннями, на які не було відповіді, і висловлювали найнеймовірніші міркування, Наб побивався, що не може повернутись на кухню, тим паче, що взяті у дорогу харчі вичерпалися і він не знав, де тепер роздобути їжі.
— Шановне товариство, — мовив тоді Сайрес Сміт, — нам залишається одне: дочекатися ранку, а потім діяти, як покажуть обставини. А тим часом ходімо до Комина. Там ми знайдемо прихисток, і хоча й не повечеряємо, зате виспимося.
— Але що ж то за нахаба втнув нам таку штуку? — знову скипів Пенкроф, котрий ніяк не міг заспокоїтись.
Хоч би ким був отой «нахаба», у колоністів була одна рада: послухатися Сайреса Сміта, піти до Комина і дочекатись, там ранку. Про всяк випадок собаці звеліли сидіти під вікнами Гранітного палацу, а якщо Топ діставав наказ, то виконував його, не сперечаючись. Отож вірний собака зостався біля підніжжя гранітної кручі, а його хазяї знайшли притулок у Комині.
Якби ми сказали, що вкрай стомлені колоністи добре спали на піску серед скель, то погрішили б супроти істини. Вони не тільки були надто стривожені, усвідомлюючи вагу несподіваної пригоди, байдуже, спричинила її стихія чи людське створіння, що стане відомо наступного дня, а ще й тому, що їм було дуже незручно спати на голій землі. Проте, так чи інакше, на той час їхнє житло було кимось зайняте, і спочивати дома вони не мали змоги.
Крім того, в Гранітному палаці були не тільки житлові кімнати, а й комора та склад. Там зберігалося їхнє майно, зброя, начиння і реманент, прилади, боєприпаси, харчі… Якщо все це розкрадено, їм доведеться знову влаштовувати свій побут, майструвати зброю й різне начиння. Важка то справа! Розтривожені, то один, то другий щохвилини виходили з Комина, аби глянути, чи стереже Топ кручу. Тільки Сайрес Сміт із властивою йому стриманістю чекав ранку, хоча його чіпкий і глибокий розум марно бився в здогадах щодо незбагненної загадки; йому здавалося, що їх зусібіч оточують могутні таємні сили, назви яким він не міг знайти, й тому в душі лютував на себе. Гедеон Спілет, безумовно, був його однодумцем, і вони не раз упівголоса обмінювалися міркуваннями про незбагненні обставини, що виявили всю їхню короткозорість і безпорадність. Без сумніву, острів мав якусь таємницю, але як її розгадати? Герберт не знав, що й думати, йому дуже хотілося розпитати про все Сайреса Сміта. А Наб кінець кінцем вирішив, що все те не його діло, а діло його хазяїна, і якби він не боявся видатися нечемним щодо товаришів, то цієї ночі славний негр спав би так само міцно, як і на ліжку в Гранітному палаці!
Найдужче лютував Пенкроф — він аж шаленів од злості.
— Оце так жарти! Хто ж нам утнув цю штуку? Такі витівки мені не до шмиги, і хай начувається той штукар, коли він попадеться мені в руки!
Ледь засіріло небо, як колоністи, належно озброївшись, вирушили на берег, де виглядав пружок підводних скель. Гранітний палац виходив вікнами на схід, і з хвилини на хвилину його мало осяяти вранішнє сонце. І справді, не настала ще й п’ята ранку, як воно порснуло промінням у зачинені віконниці, що відразу проглянули крізь зелену завісу листя.
Здавалося, ніби все гаразд, та колоністи мимоволі скрикнули, побачивши, що двері, які вони, йдучи з дому, щільно зачинили, тепер навстіж відчинені.
Хтось пробрався до Гранітного палацу. В цьому не лишалося ніяких сумнівів.
Верхня драбина, що вела від майданчика до дверей, залишилась на місці, зате нижню хтось витяг аж до порога. Було більш ніж очевидно, що заброди хотіли зробити все, аби уникнути небажаних несподіванок.
А дізнатися, хто ті забродаг і скільки їх, іще не було змоги, бо жоден з них не виглянув у вікна чи двері.
Пенкроф став гукати знову.
У відповідь жодного звуку.
— Паскуди! — крикнув моряк. — Розіспались, наче в себе дома! Гей, ви, пірати, розбійники, корсари, виродки Джона Буля!
Варто зауважити, що щирий американець Пенкроф обзивав «виродком Джона Буля» лише того, кому хотів найдужче допекти, бо, як на нього, більшої образи не було.
В цю хвилину зовсім розвиднилося, і фасад Гранітного палацу спалахнув під сонячним промінням. Однак і всередині, й зовні було тихо й спокійно. Так тихо, що колоністи вже й самі не знали, зайняв хтось їхній дім чи ні. Та сумніватися не доводилось, і про те вельми переконливо свідчила драбина. Свідчила вона й про те, що непрохані пришельці, хоч би хто вони були, не могли втекти! Але як до них дістатися?
Гербертові спало на думку прив’язати до стріли мотузку і пустити стрілу так, щоб вона пройшла між крайніми щаблями драбини, яка висіла на порозі дому. Потім можна потягти за мотузку, стягти драбину вниз і піднятись нею до Гранітного палацу.
Очевидно, нічого іншого їм не лишалося, і, якщо виявити спритність, їхній задум міг здійснитися. На щастя, лук і стріли було складено в одному з коридорів Комина, так само, як і кілька десятків саженів тонкої мотузки з рослинного волокна. Пенкроф розмотав мотузку і прикріпив її до добре опереної стріли. Потім Герберт уклав стрілу в лука й старанно прицілився у кінець драбини, що звисала біля входу.
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Пенкроф і Наб відступили трохи назад, аби краще бачити вікна Гранітного палацу. Журналіст, приклавши карабін до плеча, націлився на двері.
Тятива випросталась, у повітрі просвистіла стріла разом з мотузкою і поцілила між двома останніми щаблями мотузяної драбини.
Справу було зроблено.
Герберт відразу схопив кінець мотузки; але тієї миті, коли він потяг її, щоб скинути драбину, в проймі дверей майнула чиясь рука, вхопила драбину і затягла її всередину Гранітного палацу.
— Клята тварюка! — вигукнув моряк. — Хочеш дістати кулю, то дістанеш зараз!
— Хто то? — запитав Наб.
— Хто? Ти не впізнав?..
— Ні, не впізнав.
— Та мавпа ж! Якась макака, сапажу, орангутанг, бабуїн, горила, сагуїн! Наше житло заполонили мавпи, вибравшись драбиною, поки нас не було дома!
І тієї ж миті, мов підтверджуючи морякову думку, троє чи четверо чотирируких повідчиняли всі віконниці й, виглядаючи у вікна, стали кривлятися й гримасувати, ніби отак, по-своєму, вітаючи справжніх господарів житла.
— Я знав, що це чийсь кепський жарт! — крикнув Пенкроф. — Тож хай один із тих проклятих штукарів поплатиться за всіх інших!
Моряк приклав рушницю до плеча, швидко прицілився в одну з мавп і вистрілив. Усі мавпи зникли, і лише одна, смертельно поранена, впала на піщаний берег.
То була велика мавпа, і належала вона до першого розряду чотирируких, у цьому не було сумнівів. Якої б вона не була породи — шимпанзе, орангутанг, горила чи гібон, все одно вона належала до людиноподібних мавп, названих так завдяки схожості з людьми. А втім, Герберт сказав, що то орангутанг, а нам відомо, що хлопець знався на зоології.
— Чудова тварина! — вигукнув Наб.
— Хай чудова, якщо вона тобі подобається! — відповів Пенкроф. — Тільки я не знаю, як нам повернутися додому!
— Герберт — добрий стрілець, — мовив журналіст. — Лук при ньому. Нехай спробує ще…
— Воно то так, але ті мавпи дуже хитрі! — вигукнув Пенкроф. — Вони вже не висовуватимуться у вікна, і ми не зможемо їх перестріляти. А коли я думаю про шкоду, якої вони можуть накоїти у кімнатах, у коморі…
— Трохи потерпіть! — відповів Сайрес Сміт. — Ці тварини не зможуть довго нам заважати.
— Я в це повірю тільки тоді, коли всі вони будуть на землі, — сказав моряк. — До речі, чи вам, пане Сміт, відомо, скільки дюжин тих штукарів зібралося там, нагорі?
Відповісти на Пенкрофове питання було важко, нелегко було й здійснити Гербертів задум, бо драбину мавпи затягли за двері і, коли хлопець знову потяг за мотузку, вона лопнула, а драбина залишилася на місці.
Становище ускладнювалося. Пенкроф дедалі більше лютував. У всьому цьому був і смішний бік, але моряк рішуче відмовлявся помічати, що тут є щось кумедне. Не було сумніву, що колоністи зрештою виженуть непроханих гостей і повернуться до свого житла, але коли і як? Цього ніхто з них не міг сказати.
Минуло дві години; мавпи не з’являлись на очі, причаївшися в Гранітному палаці; лише кілька разів мавпяча морда чи лапа висовувалися то в дверях, то в вікнах, і по них відразу били рушничні постріли.
— Сховаймося, — запропонував інженер. — Тоді, можливо, мавпи подумають, що ми пішли, і знов покажуться в отворах печери. Герберт і Спілет хай сховаються за скелями й стріляють, як тільки висунеться будь-яка з мавп.
Усі виконали інженерів наказ, а найкращі стрільці — журналіст і підліток — зайняли зручну позицію між скелями, де мавпи їх не бачили. Тим часом Наб, Пенкроф і Сайрес Сміт вибралися на плоскогір’я й пішли до лісу постріляти дичини, бо настав час сніданку, а в них не лишилося харчів.
Через півгодини мисливці повернулися з кількома гірськими голубами й нашвидкуруч підсмажили їх. А з дому так і не показалася жодна мавпа.
Гедеон Спілет і Герберт пішли й собі поснідати, лишивши Топа стерегти мавп під вікнами. Поївши, вони повернулися на свій пост.
Промайнуло ще дві години, але становище зовсім не змінилося. Четверорукі не виказували жодної ознаки життя, можна було подумати, що вони порозбігалися; напевне, їх так налякала смерть одного з їхньої зграї, так настрахав грім пострілів, що вони всі поховалися по кутках Гранітного палацу або й у коморі. Згадуючи про багатства, що зберігалися в коморі, колоністи втрачали терпіння й, попри інженерові вмовляння, аж лютували й, відверто кажучи, не без підстав.
— Ото халепа! — зрештою сказав журналіст. — І немає надії, що це скоро скінчиться!
— Годі! Треба гнати геть усіх тих негідників! — крикнув Пенкроф. — Ми впораємось із двадцятьма мавпами! Тільки б зчепитися з ними впритул! Невже нема жодної можливості дістатися до них?
— Є одна, — відповів інженер, якому, певно, щось спало на думку.
— Одна? Що ж, і то добре, коли більше немає. Яка ж?
— Спробуймо спуститись до Гранітного палацу через колишній водостік, — відповів інженер.
— О, сто тисяч чортів! — вигукнув моряк. — І як я до цього сам не дотумкав?!
І справді, тільки таким робом можна було пробратися до Гранітного палацу, вступити в бій з мавпами й прогнати їх геть. Хоч отвір водостоку закладено міцною кам’яною кладкою, яку доведеться зруйнувати, але нічого: згодом її можна відновити. На щастя, Сайрес Сміт ще не здійснив свого задуму приховати отвір, піднявши рівень води в озері, бо в такому разі довелося б змарнувати немало часу, аби прокласти дорогу в дім.
Сонце схилилося за полудень, коли поселенці, добре озброївшись і прихопивши кайла й лопати, вийшли з Комина, пройшли під вікнами Гранітного палацу, звелівши Топові лишатись на місці, й намірилися йти лівим берегом річки Вдячності до плоскогір’я Широкий Обрій.
Та не встигли вони пройти й п’ятдесяти кроків, як почули лютий собачий гавкіт.
Здавалося, Топ у відчаї кличе їх до себе.
Всі зупинилися.
— Біжімо назад! — крикнув Пенкроф.
І всі щодуху кинулись до узбережжя.
Обігнувши скелю, вони побачили, що становище різко змінилося.
І справді, мавпи, опановані раптовим незбагненним страхом, шукали втечі з Гранітного палацу. Кілька з них спритно, наче клоуни, стрибали з одного вікна у друге. Вони навіть не робили спроби скинути драбину, що полегшило б їм спуск на землю, мабуть, із переляку, мабуть, забувши про цей спосіб утечі. Незабаром п’ятеро чи шестеро з них опинилися на мушці в колоністів, і ті, спокійно цілячись, відкрили стрілянину. Деякі з мавп, поранені або вбиті, виючи з болю, падали в кімнати. Інші стрибали вниз і розбивалися на смерть, і через кілька хвилин у Гранітному палаці, певно, не лишилося жодної мавпи.
— Слава! — гукнув Пенкроф. — Слава! Слава!
— Не кваптеся кричати «слава», — зауважив Гедеон Спілет.
— Чому? Адже вони всі перебиті, — відповів моряк.
— Та певно, але ми все одно не можемо повернутись додому.
— Ходімо до водостоку! — запропонував Пенкроф.
— Безумовно, — погодився інженер. — Та, можливо, було б краще…
І в цю мить, ніби у відповідь на зауваження Сайреса Сміта, вони побачили, як драбина зісковзнула з порога дверей, потім розгорнулася і впала вниз.
— О, клянуся люлькою! Оце дива! — вигукнув моряк, дивлячись на Сайреса Сміта.
— Таки дива! — пробурмотів інженер і першим кинувся до мотузяної драбини.
— Обережно, пане Сайресе! — крикнув Пенкроф. — Може, там іще є мавпи…
— Побачимо, — відповів інженер, видираючись драбиною нагору.
Його товариші побралися вгору слідом за ним і за хвилину опинилися на порозі дому.
Колоністи обшукали весь дім. Нікого не було ні в кімнатах, ні в коморі, не пограбованій четверорукими.
— А драбина? — вигукнув моряк. — Який добродій її нам спустив?
У цю хвилину пролунав дивний крик, і величезна мавпа, що ховалася в коридорі, кинулася до зали, а за нею— Наб.
— Ах ти бандюга! — крикнув Пенкроф і заніс сокиру, щоб розчерепити тварині голову.
Та Сайрес Сміт зупинив його і сказав:
— Пощадіть її, Пенкрофе.
— Щоб я змилувався над цією чорнопикою тварюкою?
— Атож. Адже вона скинула нам драбину!
Інженерів голос пролунав із такими нотками, що важко було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно.
Та все ж усі кинулися на мавпу, що відважно відбивалася, звалили її і зв’язали.
— Ух, — зітхнув, відсапуючись, Пенкроф. — А що ж нам далі робити з нею?
— Вона стане нашим служником, — відповів Герберт. Кажучи це, підліток і не думав жартувати, бо знав, які корисні, можуть бути деякі з четвероруких.
Колоністи підійшли до мавпи й уважно подивились на неї. Вона належала до того виду людиноподібних, лицевий кут яких не дуже відрізняється від лицевого кута австралійців і готтентотів. То був орангутанг, а орангутангам не властиві ні кровожерність бабуїна, ні легковажність макаки, ні неохайність сагуїна, ні непосидючість мато, ні погані нахили павіана. Саме у цієї родини людиноподібних безліч рис свідчать мало не про людський розум. Приручені орангутанги можуть прислуговувати за столом, прибирати в кімнатах, чистити одяг і взуття, користуватися ножем, виделкою й ложкою і навіть цмулити вино часом не гірше, ніж двоногі служники, в яких на тілі немає шерсті. Відомо, що орангутанг довго ходив у служниках Бюффона, був йому вірним і старанним помічником. Мавпа, що лежала зв’язана у залі Гранітного палацу, була справжнім велетнем шести футів на зріст, мала пропорційне тіло, широкі груди, голову середньої величини; її лицевий кут дорівнював шістдесяти п’яти градусам, череп був круглий, ніс — великий, тіло — вкрите м’якою лискучою шерстю. Одне слово, то був досконалий зразок людиноподібної мавпи. Очі, трохи менші, ніж у людини, світилися жвавим розумом, й-під вусів поблискували білі зуби, а нижче кучерявилась каштанова борідка.
— Гарний парубок! — сказав Пенкроф. — Якби ми знали його мову, можна було б побалакати!
— То це правда, пане? — перепитав Наб. — Він стане нашим служником?
— Так, Набе, — посміхаючись, мовив інженер. — Тільки не ревнуй!
— І, сподіваюся, чудовим служником, — додав Герберт. — Він ще, здається, молодий, його неважко приручити і всього навчити. Нам не доведеться застосовувати щодо нього силу, аби виривати в нього ікла, як часом роблять у таких випадках! Він, напевне, прихилиться до хазяїв, якщо ті будуть добрі до нього.
— Звісно, будемо до нього добрі, відповів Пенкроф, забувши, як він сердився на «штукарів».
І, підійшовши до орангутанга, спитав:
— Як ся маєш, хлопче?
Орангутанг у відповідь щось стиха пробурчав, не виявляючи великого невдоволення.
— Хочеш пристати до нашого людського гурту? — далі запитував моряк. — Разом служитимемо Сайресові Сміту?
Знову почулося згідливе буркотіння мавпи.
— І нам замість платні достатньо їжі?
Втретє почулося задоволене буркотіння.
— Мова його дещо одноманітна, — зауважив Гедеон Спілет.
— Ото й добре, — заперечив Пенкроф. — Найкращі ті служники, які не розбалакують. То слугуватимеш, не вимагаючи платні! Чуєш, хлопче? На перший час платні не призначаємо, зате якщо справно будеш поводитися, згодом плата стане подвійною!
Так групка колоністів поповнилася ще одним помічником, котрий зробив їй згодом безліч послуг. Прозвали його на Пенкрофове прохання і за згадку про мавпу, яку той знав, Юпітером, а скорочено — Юпом.
Ось як без надмірних церемоній Юп оселився у Гранітному палаці.