Побудова судна. — Другий урожай хліба. — Полювання на сумчастих ведмедів. — Нова рослина, більш приємна, ніж корисна. — Кит у морі. — Гарпун із Вайн’ярда. — Тушу кита оббіловано. — Використання китового вуса. — Наприкінці травня. — Пенкроф має усе, чого душа бажає.
Коли Пенкрофові спадало щось на думку, він не заспокоювався, поки не доводив задуманого до кінця. Тепер йому схотілося відвідати острів Табор, і хоча судно мало бути досить великим, довелося його будувати.
З морякової згоди інженер накреслив його проект.
Довжина судна мала дорівнювати тридцяти п’яти футам, ширина — дев’яти футам; це надало б йому значної швидкохідності, якби вдалися обводи й не було надмірної осадки, що не повинна перевищувати шести футів; проте, щоб судно мало добру остійність, воно повинне сидіти досить глибоко у воді. Палубу вирішили настелити суцільну, від носа до корми і, зробивши у ній два люки, обладнати дві каюти, розділені водонепроникною перебіркою; оснастити судно як великий шлюп — косим гротом, фоком, брі-фоком, топселем і клівером, тобто з парусами, якими легко керувати, маневрувати під час шторму або йти круто проти зустрічно-бокового вітру. Крім того, вирішили збудувати його корпус із високим надводним бортом, дошки зовнішньої обшивки з’єднувати впритул, а не накладати одну на одну, обшивку судна дійшли згоди приганяти до фальшивих шпангоутів, а потім кріпити до набору судна.
З якого ж дерева будувати судно? З береста чи з сосни? Тих і тих не бракувало на острові. Зупинилися на сосні, щоправда, це дерево, як кажуть теслі, скіпке, зате його легко тесати, до того ж сосна так само, як і берест, не боїться води.
Продумавши все до дрібниць, колоністи вирішили, що судно будуватимуть тільки Сайрес Сміт і Пенкроф, адже до весни лишалося ще цілих півроку. Гедеон Спілет і Герберт, як і досі, ходитимуть на полювання, а Наб і його помічник дядечко Юп і далі виконуватимуть доручені їм хатні обов’язки.
Вибравши дерева, їх зрубали, обтесали і попиляли на дошки. А за тиждень у природному заглибленні між Комином і гранітним пасмом виникла корабельня, і там на піску лежав уже тридцятип’ятифутовий брус — кіль судна з ахтерштевнем позаду і форштевнем попереду.
Сайрес Сміт узявся до діла як досвідчений корабел. Він мав досвід у кораблебудуванні так само, як і в багатьох інших справах, і перш за все зробив креслення судна. Щоправда, він мав чудового помічника — Пенкрофа, який кілька років трудився на Бруклінській корабельні й тямив у кораблебудуванні. Отож після старанних розрахунків і тривалих роздумів вони вирішили зробити додаткові шпангоути.
Можна уявити, як гаряче Пенкроф узявся споруджувати судно. Він ладен був працювати з ранку до ночі, й на мить не розгинаючи спини.
Тільки одна важлива справа могла відірвати його від роботи на корабельні, та й то лише на день. Сталося те 15 квітня, коли він удруге знімав урожай пшениці. Другий урожай не поступався перед першим і дав очікувану заздалегідь кількість зерна.
— П’ять буассо, пане Сайресе! — сказав Пенкроф, старанно зваживши своє багатство.
— П’ять буассо, — повторив інженер. — А в буассо — сто, тридцять тисяч зерен; отже, ми маємо шістсот п’ятдесят тисяч зерен.
— Чудово! — сказав моряк. — Тепер посіємо усе зерно, але якусь дещицю все ж таки залишимо про запас!
— Гаразд, Пенкрофе, і якщо наступний урожай пропорційно не поступатиметься перед нинішнім, через півроку ми зберемо чотири тисячі буассо.
— І матимемо хліб?
— І матимемо хліб.
— Мабуть, доведеться будувати млин.
— Збудуємо і млин.
Утретє під хлібне поле відвели далеко більшу ділянку, ніж досі, і, якнайстаранннпе обробивши землю, знову посіяли пшеницю. Упоравшись з цією справою, Пенкроф знову повернувся до спорудження судна.
Тим часом Гедеон Спілет і Герберт полювали в околицях або заглиблювались у ще невідомі хащі лісів Далекого Заходу, сторожко тримаючи рушниці з кулями на випадок небезпечних зустрічей. Часом вони наштовхувалися на непрохідні зарості красенів-дерев, які тулилися одні до одних, ніби їм бракувало місця. Досліджувати густі ліси було вкрай важко, і журналіст ніколи не відважувався вирушати в такі подорожі без компаса в кишені — сонячне проміння ледь пробивалося крізь густі віти дерев, серед яких неважко й заблудитися. Природно, дичини траплялося тут менше, бо звірі й птахи не мали простору. Проте у другій половині квітня колоністи вполювали трьох великих травоїдних. То були сумчасті ведмеді, що вже стрічалися їм на північному березі озера; мисливці їх убили, коли вони безглуздо намагалися сховатись між товстими гілками дерев. Колоністи принесли шкури до Гранітного палацу, обробили їх сірчаною кислотою, вичинили, і ті стали придатні для подальшого використання.
Якось під час полювання їм дісталася цінна знахідка, і заслуга в тому належала Гедеону Спілетові.
Було 30 квітня. Мисливці зайшли в південно-західну частину лісу Далекого Заходу, до того ж журналіст, випередивши Герберта кроків на п’ятдесят, опинився на якійсь галявині, де густі дерева розступилися і трохи пропускали сонячне проміння.
Гедеона Спілета спочатку здивував п’янкий і гострий запах, що йшов від незнайомих йому рослин із прямим та круглим стеблом із відгалуженнями, на яких китицями цвіли квіти й висіли коробочки з дрібними зернятками. Журналіст зірвав кілька стебел і повернувся до підлітка:
— Глянь, Герберте, що це таке?
— Де ви знайшли цю рослину, пане Спілете?
— Он на тій галявинці. Там повно їх.
— Ну, пане Спілете, — промовив Герберт, — Пенкроф вам не надякується за цю знахідку!
— Невже тютюн?
— Авжеж, хоча й не першосортний, та все ж таки тютюн.
— Ото зрадіє друзяка наш Пенкроф! Ото потішиться! Та, сподіваюся, він не викурить усе до дрібки, хай йому біс! Може, і нам залишить?!
— О, я придумав, пане Снілете, — відповів Герберт. — Не кажімо поки що йому нічого; насушімо листя й. одного чудового дня подаруймо йому набиту тютюном люльку!
— Домовилися, Герберте, і того дня наш славний друг матиме все, що його душа бажає!
Журналіст і підліток набрали вдосталь листя цінної рослини і повернулися до Гранітного палацу, занісши його потайки в приміщення так обережно, ніби Пенкроф був найсуворішим Митним доглядачем.
Сайрес Сміт і Наб були також посвячені у їхню таємницю, а моряк ні про що й не здогадувався весь той досить довгий час, поки належало висушити вузеньке листя, посікти його й трохи підсмажити на розпеченому камінні. На це пішло два місяці, і змовникам пощастило все зробити так, що Пенкроф нічого не помітив, — він був надто заклопотаний роботою на спорудженні судна й повертався до Гранітного палацу тільки пізно ввечері, коли треба готуватися до сну.
Та хай там що, а все ж таки одного разу — випав той день саме на 1 травня — він мусив урвати свою улюблену роботу і вкупі з товаришами взяти участь у незвичайній риболовлі.
Вже кілька днів за дві-три милі від острова Лінкольна плавав велетенський кит. Важко навіть уявити тварину більших розмірів, очевидно, то був південний, або кан-ський, кит.
— От було б щастя, якби ми загарпунили його! — вигукнув моряк. — Був би у нас добрий корабель та гарпун, я перший крикнув би: «Вперед! Здобич тяжка, та варта ризику!»
— Хотів би я побачити, Пенкрофе, як ви орудуєте гарпуном, — сказав Гедеон Спілет. — Цікаве, певно, то було б видовище!
— Цікаве й небезпечне, — мовив інженер. — Та оскільки ми не маємо можливості почати полювання на цю тварину, нічого про це й думати.
— Мене дивує одне: як міг кит запливти у такі далекі широти? — вів далі журналіст.
— Чому ж, пане Спілете? — заперечив Герберт. — Ми перебуваємо саме в тій частині Тихого океану, яку англійські й американські моряки накивають «Whale-Fieid»,[15] і саме тут, між Новою Зеландією та Америкою у Південній півкулі трапляється найбільше китів.
— Цілковита правда, — відповів Пенкроф. — І найбільше мене дивує те, що ми й досі їх не бачили. Та зрештою, раз ми не можемо до них підпливти, то який з того толк?
І Пенкроф знову взявся до роботи, прикро зітхаючи, бо кожен моряк у глибині душі ще й рибалка, і якщо задоволення від риболовлі залежить від величини рибини, то можете уявити почуття китолова, коли він бачить кита.
Якби ж то йшлося тільки про задоволення! Ніхто з колоністів не міг не усвідомлювати, якою корисною була б для них така здобич, як знадобилися б їм для всіляких потреб і ворвань, і сало, й китовий вус!
Та сталося так, що кит ніби й не думав покидати води поблизу острова. І в години, вільні від полювання, Герберт, Гедеон Спілет та Наб, що часом відходив од плити, раз у раз брали далекоглядну трубу й то з вікон Гранітного палацу, то з вишини плоскогір’я Широкий Обрій спостерігали, як кит плаває туди й сюди.
Він забрався у широку бухту Єднання і стрімко борознив її води від мису Щелепи до мису Кіготь, рухаючись ніби стрибками за допомогою неймовірно могутнього хвостового плавця і розвиваючи швидкість, що часом сягала дванадцять миль на годину. Іноді він підпливав так близько до острівця, що його можна було роздивитися від голови до хвоста. То справді був типовий південний кит — увесь чорний і з головою, далеко більше сплюснутою, ніж у пів-’ нічних китів.
Було видно, як він викидає з ніздрів на велику висоту фонтан пари… чи води, адже, хоч як це дивно, природознавці й китобої досі не дійшли згоди, що ж то таке: водяний фонтан чи тепле повітря, яке видихає кит і яке на холоді відразу стає парою, конденсується і випадає дощем.
Близька присутність величезного морського ссавця не давала спокою колоністам; найбільше про нього думав Пенкроф, який геть утратив спокій і не міг навіть працювати. Це для нього стало ніби насланням, і йому вже так кортіло добути кита, як дитині часом хочеться мати заборонену іграшку. Моряк ним марив, голосно розмовляв уві сні, і,якби мав знаряддя для китобійного полювання та судно, що могло б триматися на воді, він, і хвилини не вагаючись, кинувся б у гонитву за здобиччю…
Але те, чого не могли зробити колоністи, зробив замість них випадок, і 3 травня Наб, виглянувши у кухонне вікно, криком сповістив про те, що кит викинувся на берег острова. Герберт і Гедеон Спілет, що зібралися на полювання, відклали рушниці, Пенкроф покинув сокиру, до них пристали Сайрес Сміт і Наб, і всі кинулися до узбережжя, де лежав кит.
Під час припливу кит викинувся на піщаний берег поблизу мису Знахідки, за три милі від Гранітного палацу. Цілком очевидно, що тепер йому нелегко було звідти вибратися. У всякому разі, колоністи мусили квапитися, аби при потребі відрізати йому шлях до втечі у відкрите море.
Прихопивши списи й кілки з залізними наконечниками, всі побігли до мису. Вони минули міст через річку Вдячності, перебралися на її правий бік, швидко попростували піщаним берегом моря і за двадцять хвилин були біля океанського велетня, над яким кружляли вже хмари птахів.
— Оце чудовисько! — вигукнув Наб.
Кращого слова й не знайдеш: на березі лежав велетенський австралійський кит завдовжки щонайменше вісімдесят футів і завважки не менш як сто п’ятдесят тисяч, фунтів!
Однак чудовисько, що викинулося на берег, не ворушилося, не било хвостом і не намагалося випливти, поки рівень води у морі був ще досить високий.
Та незабаром, коли настав відплив, і колоністи могли обійти кита з усіх боків, вони збагнули, чому він не ворушиться.
Він здох, а в його лівому боці стримів гарпун.
— Невже в наші краї запливають китобійні судна? — здивувався Гедеон Спілет.
— Чому ви так вирішили? — запитав моряк.
— У його туші гарпун…
— Ет, пане Спілете, це ще нічого не доводить, — відповів Пенкроф. — Траплялося, кит пропливав тисячу миль із гарпуном у боці, і я ніскілечки не здивувався б, якби цього кита поранили на півночі Атлантичного океану, а він приплив здихати на південь Тихого океану!
— І все ж таки… — задумливо мовив Гедеон Спілет, не переконаний Пенкрофовими словами.
— Цілком можливо, — сказав Сайрес Сміт. — Огляньмо, гарпун. А що, як китобої, за своїм звичаєм, насікли на ньому назву’свого корабля?
І справді, витягнувши гарпун із китового боку, Пенкроф прочитав напис:
— Корабель із Вайн’ярда! Корабель із мого міста! — вигукнув він. — «Марія-Стелла»! Їй-Богу, славне китобійне судно! Я його добре знаю! Ех, товариство, судно із Вайн’ярда, китобійне судно із Вайн’ярда!
І моряк, стрясаючи гарпуном, схвильовано повторював дорогу його серцю назву, назву рідного краю!
Та оскільки колоністи не могли й сподіватися, що «Марія-Стелла» підпливе до острова і її екіпаж зажадає повернути пораненого кита, поки китова туша не зіпсувалася, вони вирішили розрубати її на частини. Хижі птахи, що вже кілька днів вистежували багату здобич, хотіли, не зволікаючи, захопити її собі, і їх довелося розігнати рушничними пострілами.
Кит виявився самкою, з її сосків текло багато молока, яке, на думку природознавця Діффенбаха, подібне до коров’ячого, не відрізняється від нього ні жирністю, ні кольором, ні смаком.
Свого часу Пенкроф служив на китобійному судні й тепер міг керувати розчленуванням туші за всіма правилами. Праця та була не з приємних і тривала цілих три дні, та жоден із колоністів не відмовився від нагальної роботи, навіть Гедеон Спілет, котрий, як сказав Пенкроф, «зуміє дати собі раду в якій завгодно біді».
Китове сало розрізали на рівні шматки по два з половиною фути завдовжки, потім ділили їх на менші шматки вагою близько тисячі фунтів кожен і топили у величезних глиняних посудинах, доставлених на узбережжя, аби не забруднювати околиць плоскогір’я Широкий Обрій. На цьому колоністи втрачали третину жиру, але його й так було надміру: з одного тільки язика вони натопили шість тисяч фунтів жиру, а з нижньої губи — чотири тисячі. Відтоді вони мали, крім жиру, з якого згодом зможуть добувати стеарин та гліцерин, ще й китовий вус, що також міг знайти застосування, хоч мешканці Гранітного палацу не користувалися ні парасольками, ні корсетами. В китовій пащі з двох боків верхньої щелепи звисало по вісімсот дуже еластичних, звужених донизу рогових пластинок, ряди яких нагадували два велетенських гребінці з зубцями завдовжки шість футів. Ті гребінці затримували безліч мікроскопічних морських тварин, дрібної риби й молюсків, якими живляться ці морські велетні.
Завершивши, на превелику втіху, цю роботу, колоністи віддали рештки туші на поживу птахам, після яких від неї не залишиться й сліду, й повернулися до Гранітного палацу, до щоденних справ.
Та перш, ніж повернутися на корабельню, інженер узявся щось майструвати, викликавши цікавість усіх колоністів. Узявши дюжину пластинок китового вуса, він розрізав кожну на шість частин і загострив по краях. Кінець кінцем Герберт не втримався:
— Навіщо ви це робите, пане Сайресе?..
— Для полювання на вовків, лисиць і навіть ягуарів.
— Тепер?
— Ні, взимку, коли буде мороз.
— Не розумію…
— Зараз зрозумієш, синку, — урвав його інженер. — Цей спосіб полювання придумав не я, він часто застосовується алеутськими мисливцями на американських землях, що належать росіянам.[17] Отож послухайте, друзі: як тільки вдарить мороз, я їх скручу і поливатиму водою, доки вони вкриються таким шаром криги, який не даватиме їм змоги випростатись; потім начиню ними шматки сала й розкидаю їх по снігу. Що ж трапиться, коли голодний звір проковтне ці кульки? А ось що: від тепла у шлунку крижані кульки розтануть, пластинки з китового вуса випростаються і проколять гострими кінцями нутрощі звіра.
— Добре придумано! — захоплено вигукнув Пенкроф.
— До того ж це нам заощадить порох і набої, — додав Сайрес Сміт.
— Це краще за всяку пастку! — сказав Наб.
— Що ж, почекаємо зими!
— Почекаємо зими.
Спорудження судна посувалося далі, й під кінець місяця корпус був наполовину обшитий. Уже й тепер можна було передбачити його обриси і сказати, що воно матиме добрі ходові якості.
Пенкроф трудився з незрівнянним запалом і тільки завдяки богатирському здоров’ю не падав з ніг від утоми. А тим часом друзі таємно готували йому несподівану винагороду, і 31 травня морякові судилося зазнати чи не найбільшої радості в житті.
Того дня наприкінці обіду Пенкроф уже намірився встати з-за столу. Аж тут хтось поклав йому на плече руку.
То була рука Гедеона Спілета, котрий, притримуючи моряка, сказав:
— Зачекайте, боцмане, куди вам квапитись? А про десерт забули?
— Дякую, пане Спілете. Я йду на роботу.
— Ну, друже, випийте хоча б чашку кави!
— Також не хочеться. Дякую!
— То, може, закурили б люльку?
Пенкроф схопився на ноги, і його широке добродушнелице поблідло від хвилювання: він побачив, що журналіст простягає йому набиту тютюном люльку, а Герберт — червону— вуглину.
Моряк хотів був щось сказати, але йому перехотіло дух; він схопив люльку, підніс її до рота, прикурив від вуглини і разів п’ять чи шість квапливо затягся.
Сизувата запашна хмара огорнула морякову постать, а з тієї хмари пролунав радісний, щасливий голос:
— Тютюн! Справжній тютюн!
— Атож, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт. — Та ще й добрий тютюн!
— О, божественне Провидіння! Творець усього сущого! — вигукнув моряк. — Тепер у нас на острові є все, чого душа забажає!
І Пенкроф курив, курив, курив і не міг накуритися.
— А хто знайшов тютюн? — нарешті запитав він. — Напевне, ви, Герберте?
— Ні, Пенкрофе, Спілет.
— Пане Спілет! — вигукнув моряк, стиснувши журналіста, якому ще ніколи не доводилося потрапляти у такі міцні обійми.
— Ух, Пенкрофе! — ледве вимовив Гедеон Спілет, бо йому аж дух перехопило. — Подякуйте також і Гербертові — він розпізнав тютюн, і Сайресові Сміту, що його готував, і Набові, котрий доклав стільки зусиль, аби не вибовкати таємницю!
— Друзі мої, не я буду, якщо рано чи пізно вам не віддячу! — розчулено мовив моряк. — Не забуду до самої смерті!
Китове поле (англ.).
Порт у штаті Нью-Йорк. (Прим. автора.).
Аляску, що з 1741 року належала Росії, в 1867 році було продано (разом з Алеутськими островами) царським урядом Сполученим Штатам Америки.