Повернення. — Суперечка. — Сайрес Сміт і незнайомець. — Порт Повітряної Кулі. -Треті жнива. — Вітряк. — Перше борошно і перший хліб. — Інженерова самовідданість. — Хвилююче випробування. — Кілька гарячих сльозин.
О сьомій ранку наступного дня, 20 жовтня, «Бонадвентур» після п’ятиденного плавання обережно пристав до берега у гирлі річки Вдячності.
Дуже стурбовані негодою й тривалою відсутністю товаришів, Сайрес Сміт і Наб іще вдосвіта піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій і нарешті побачили довгождане суденце.
— Хвала Богу! Вони повернулися! — закричав Сайрес Сміт.
А зраділий Наб, голосно повторюючи: «О хазяїне, хазяїне!», кинувся танцювати, кружляти, плескав у долоні, й та його пантоміма була зворушливіша від найпишніших промов!
Полічивши тих, хто стояв на палубі, інженер спершу подумав, що Пенкрофові не пощастило знайти бідолаху з острова Табор або ж принаймні той нещасний відмовився змінити одну в’язницю на іншу й залишився на своєму острові.
І справді, на палубі «Бонадвентура» стояли тільки Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт.
Коли суденце пристало, інженер і Наб уже чекали його не березі, й не встигли мандрівники зіскочити на пісок, як Сайрес Сміт крикнув:
— Ми дуже турбувалися за вас, друзі! З вами не сталося біди?
— Ні, — відповів Гедеон Спілет. — Навпаки, все чудово! Зараз ми все розкажемо.
— Проте, — не вгавав інженер, — вам не пощастило нікого знайти, інакше на палубі було б четверо.
— Вибачайте, пане Сайресе, — відповів моряк, — нас четверо!
— Ви знайшли того бідолаху, що зазнав корабельної аварії?
— Авжеж.
— І привезли його?
— Так, привезли!
— Живого?
— Звісно!
— Де ж він? Хто він такий?
— Це людина, — відповів журналіст. — Чи то пак — колишня людина! Оце, Сайресе, все, що можемо вам сказати!
І нещодавні мандрівники відразу ж поділилися з інженером усіма пригодами, що сталися під час їхньої подорожі. Розповіли про пошуки, про те, як знайшли на острівці єдину давно забуту хижку і як нарешті в їхньому полоні опинився невдаха, що втратив навіть людську подобу.
— Тепер я й сам не знаю, — додав наостанок Пенкроф, — чи варто було везти його на наш острів…
— Звичайно, варто, ви, Пенкрофе, добре зробили! — жваво відповів інженер.
— Але цей нещасний сплив з розуму!
— Може, й так, — відповів Сайрес Сміт. — Проте ще кілька місяців тому він був таким самим, як ви і я. Хто знає, на що перетвориться після довгих днів самотності той з-поміж нас, котрому судилося пережити всіх інших… Горе тому хто самотній, друзі мої, і, напевне, самотність дуже швидко відбирає в людини розум, якщо цей бідолаха дійшов до такого стану.
— Але, пане Сайресе, чому ви думаєте, що цей чоловік здичавів недавно? — запитав Герберт.
— Бо виловлену в морі записку написано зовсім недавно, — відповів інженер, — і єдина людина, що могла її написати, — той, хто зазнав корабельної Катастрофи.
— Звичайно, тільки в тому разі, — додав Гедеон Спілет, — якщо записки не писав невідомий його супутник, котрий після того віддав Богові душу.
— Це неможливо, дорогий Спілете.
— Чому? — запитав журналіст.
— Бо тоді в записці йшлося б про двох потерпілих, а в ній згадується тільки один.
І тут Герберт кількома словами розповів про те, що трапилось, коли вони пливли додому, як до їхнього полоненого повернувся здоровий глузд моряка саме тієї миті, коли суденце накрила найбільша хвиля.
— Ти маєш слушність, Герберте, — сказав інженер, надаючи великого значення такому факту. — Цього бідолаху можна вилікувати — він здичавів через відчай і безнадію. Але тут, оточений увагою, живучи серед людей і маючи людську душу, він видужає, ми його врятуємо!
Привезеного з острова Табор бранця, на якого інженер дивився зворушено й співчутливо, а Наб — приголомшено, вивели з каюти, влаштованої у носовій частині бота; ставши на землю, він у першу хвилийу спробував вирватись і втекти.
Але Сайрес Сміт ступив два кроки і, владним жестом поклавши руку йому на плече, подивився на дикуна безмежно добрими очима. И тієї ж миті бідолаха, ніби скоряючись незбагненній магнетичній силі, затих, опустив очі, понурив голову і припинив будь-який опір.
— Нещасний, усіма покинутий сиротина! — прошепотів інженер.
Сайрес Сміт уважно спостерігав за полоненим. Судячи з виду, в цій жалюгідній істоті не лишилося нічого людського, але Сайреса Сміта, так само, як перед тим і журналіста, вразив якийсь майже невловний спалах думки в його очах.
Колоністи вирішили, що покинутий, чи то пак, невідомий — саме так вони стали віднині називати його — житиме в одній із кімнат Гранітного палацу, звідки, до речі, він не міг утекти. Заходячи в нове житло, полонений не опирався, і в колоністів острова Лінкольна з’явилася надія, що, оточивши його турботою, вони з часом матимуть ще одного товариша.
Під час сніданку, що його нашвидкуруч приготував негр, бо журналіст, Герберт і Пенкроф ледь не вмирали з голоду, Сайрес Сміт попросив їх детально розповісти про все, що з ними сталося під час подорожі. Він погодився з приятелями, що невідомий — напевне англієць чи американець: назва «Британія» говорила сама за себе; до того ж Сайрес Сміт не сумнівався, що попри його кошлату бороду і кучму закустраного волосся на голові, розпізнав у незнайомця риси, характерні для англосакса.
— До речі, — сказав Гедеон Спілет, звертаючись до Герберта, — ти не розповів, як зустрівся з дикуном; нам відомо тільки те, що він тебе задушив би, якби ми вчасно не наспіли!
— Слово честі, — відказав Герберт, — мені важко навіть розповісти, що сталося. Пригадую, я збирав насіння рослин, коли почув, як щось гупнуло з високого дерева. Ледве я встиг озирнутися, як отой нещасний, — а він, мабуть, зачаївся був серед гілок дерева, — наче пантера, стрибнув на мене, і коли б не пан Спілет і Пенкроф…
— Хлопчику мій, — схвильовано урвав його Сайрес Сміт, — ти зазнав страшної небезпеки, але, якби цього не сталося, той бідолаха, може, й не виказав би своєї присутності і в нас не з’явився б новий товариш.
— То ви, Сайресе, сподіваєтеся зробити з нього людину? — запитав журналіст.
— Саме так, — відповів інженер.
Після сніданку Сайрес Сміт і його друзі вийшли з дому й вирушили на берег. Вони взялися розвантажувати «Бонадвентур», і Сайрес Сміт, перевірявши зброю, інструменти й реманент, не виявив нічого, що дало б змогу визначити особу незнайомця.
Привезених з острова свиней зустріли радо, як дуже корисних для острова Лінкольн тварин, і відвели в хлів, де вони мали легко прижитися, незабаром звикнувши до нових умов.
Чудовий прийом зустріли і обидва барильця з порохом та дробом, а також коробочка з капсулями. Тепер колоністи навіть надумали влаштувати невеличкий пороховий погріб за межами Гранітного палацу або у верхній печері, де був би не страшний ніякий вибух. До того ж вирішили й далі при потребі використовувати піроксилін; уже випробувана вибухівка давала чудові наслідки, і не було підстав замінювати її порохом.
Коли «Бонадвентур» розвантажили, Пенкроф сказав:
— Пане Сайресе, гадаю, наш бот варто б тримати в надійнішому місці.
— Ви вважаєте, що біля гирла річки Вдячності погана стоянка? — запитав Сайрес Сміт.
— Так, пане Сміте, — відповів моряк. — Через відпливи бот половину часу лежить на піску, а це недобре. Чи бачите, «Бонадвентур» виявився чудовим судном; він прекрасно показав себе у шторм, який безжально шарпав його на зворотному шляху.
— А чи не можна тримати його посеред річки?
— Звісно, пане Сайресе, можна тримати й там, але гирло річки не захищене від східних вітрів, і бот можуть пошкодити морські хвилі.
— Куди ж ви, Пенкрофе, хотіли б його поставити?
— У порт Повітряної Кулі, — відповів моряк. — Як на. мене, ця захищена скелями маленька бухта — найкраще місце для стоянки.
— Чи не занадто це далеко?
— Де там далеко, якихось три милі від Гранітного палацу доброю дорогою!
— Хай буде, Пенкрофе, по-вашому, ставте свого «Бонадвентура» в порт Повітряної Кулі, — відповів інженер. — Хоч, правду кажучи, я волів би постійно мати його на очах. Коли в нас з’явиться трохи вільного часу, ми збудуємо для нього порт.
— От здорово! — вигукнув Пенкроф. — Порт із маяком, молом і сухим доком? Слово честі, пане Сміте, з вами не пропадеш!
— Атож, друзяко, — відповів інженер. — Тільки за умови, що ви будете допомагати мені, бо три чверті роботи лягає на ваші плечі.
Герберт і моряк знову піднялися на борт «Бонадвентура», знялися з якоря, поставили вітрила і, скориставшись ходовим вітром, швидко попливли до мису Кіготь. А через дві години бот стояв у тихій гавані порту Повітряної Кулі. Як поводився незнайомець у перші дні перебування у Гранітному палаці? Чи була якась надія, що його дика вдача зміниться на краще? Чи блиснув хоч промінчик у глибині його затьмареної свідомості? Чи поверталася, нарешті, в його тіло душа? Так, безумовно; це було настільки очевидно, що Сайрес Сміт і журналіст почали сумніватися, чи й справді він будь-коли цілком утрачав тяму. Спочатку невідомого, що звик до простору й необмеженої волі на острові Табор, кілька разів поймала лють, і колоністи побоювались, чи не викинеться він із вікна Гранітного палацу. Але потроху він змирився, і йому стали більше попускати.
У колоністів виникла надія — і немала — на його одужання. Поступово відвикаючи від кровожерних інстинктів, невідомий вже не накидався на сире м’ясо, яким харчувався на острівці, а варене м’ясо не викликало в нього такої відрази, як спочатку на борту «Бонадвентура».
Якось, скориставшись тим, що невідомий заснув, Сайрес Сміт підстриг йому гриву кошлатого чуба і довжелезну недоглянуту бороду, які надавали йому такого дикого вигляду. Потім замість ганчірки на стегнах надів на нього більш-менш пристойний одяг. І ось, нарешті, в обличчі оточеного турботою невідомого з’явилося щось людське; складалося навіть враження, що його погляд став не таким похмурим і диким. Напевне, багато років тому, коли в його очах світилася думка, він був навіть вродливим.
Сайрес Сміт узяв собі за правило щоденно проводити з ним кілька годин. Він приходив до невідомого з якоюсь роботою і всіляко намагався чим-небудь його зацікавити. На його думку, досить однієї іскри, одного спогаду, щоб у бідолахи знов ожив людський розум. Адже сталося щось подібне на борту «Бонадвентура» під час бурі!
Інженер також не проминав нагоди розмовляти при невідомому вголос, аби проникнути в глибину його затьмареної свідомості як через органи зору, так і через органи слуху. До них приєднувалися то один колоніст, то другий, а іноді всі вони збиралися разом. Найчастіше велася мова про кораблі, про море й моряків, тобто на теми, що повинні найбільше хвилювати свідомість мореплавця. Іноді невідомий ніби починав прислухатися до розмов, і незабаром друзі побачили: дещо він усе ж таки розуміє. Часом його обличчя спотворювала мов гримаса відчаю, і це свідчило, що в глибині душі дикун страждає, бо лицемірити, контролювати вираз обличчя він не вмів; проте пришелець з острова Табор мовчав, хоч господарям Гранітного палацу не раз здавалося, ніби якісь слова ось-ось зірвуться у нього з уст.
Хай там як, а бідолаха весь час був хоч і спокійним, але дуже сумним. Та чи не був той спокій удаваним? Чи не був той сум наслідком прикрої неволі? Ніхто поки що не міг напевне відповісти на ці питання. Бачачи навколо незначну кількість речей у невеликому просторі, перебуваючи день у день серед приязних колоністів, до яких він зрештою звик і які вгадували його найменше бажання, намагались якнайкраще годувати, поїти й одягати, невідомий, цілком природно, на виду трохи— змінився. Але перейнявся він по-людському новим життям чи його — і це слово може виявитися найдоречнішим — пощастило лише приручити, як хазяїн приручає тварину? Це питання було вкрай важливим, та хоч як Сайресові Сміту хотілось якнайшвидше дістати на нього відповідь, він побоювався виявляти будь-який тиск на свого пацієнта. Для нього той бідолаха був тільки хворим! Однак чи видужав він?.. Інженер ні на хвилину не спускав із незнайомця очей! Він стежив за кожним порухом душі дикуна, якщо в того могла бути душа! Як хотілося Сайресові Сміту збагнути оту душу! Колоністи, щиро хвилюючись, спостерігали за всіма фазами лікування, яке почав Сайрес Сміт. Усіляко допомагаючи інженерові в цій людинолюбній справі, всі вони, за винятком хіба що скептично настроєного Пенкрофа, повірили у вірогідність одужання свого бранця з острівця Табор.
Як ви вже знаєте, бідолаха зберігав Незворушний спокій, проте всі бачили, що він по-своєму прихилився до інженера, і той вирішив здійснити невеликий дослід: вирвавши невідомого з уже звичного для нього середовища, привести його на берег моря, що раніше стелився перед його зором, а потім піти з ним до лісу, який мав нагадати йому ліси на острівці Табор, де він стільки прожив!
— Але хто може поручитися, — сказав Гедеон Спілет, — що, опинившись на волі, він не втече?
— Для цього ми й повинні здійснити цей дослід, — відповів інженер.
— Побачите, — зауважив Пенкроф, — як тільки наш парубок опиниться просто неба і хапне повітря, він зразу п’ятами накиває!..
— Я так не думаю, — відповів Сайрес Сміт.
— Що ж, спробуймо, — погодився Гедеон Спілет.
— Спробуймо! — повторив інженер.
Ця розмова відбулася 30 жовтня, тобто на дев’ятий день перебування невідомого з острова Табор у Гранітному палаці. Тепле весняне сонце заливало сліпучим світлом їхній гостинний острів.
Коли Сайрес Сміт і Пенкроф зайшли до кімнати, полонений лежав біля вікна й дивився в небо.
— Ходімо з нами, друже, — лагідно промовив інженер.
Невідомий миттю встав і пішов за Сайресом Смітом, не спускаючи з того очей. Моряк, який не вірив, що все це закінчиться добре, йшов позаду.
Підійшовши до дверей печери, Сайрес Сміт і Пенкроф Посадили невідомого в підйомник, а Наб, Герберт і Гедеон Спілет чекали їх унизу. Лозовий кошіль спустився, і за кілька хвилин усі зібралися на березі.
Колоністи трохи відійшли од бранця, аби той почував себе вільніше.
Невідомий ступив кілька кроків до моря, його очі гарячково заблищали, але він не виявляв найменших намірів тікати; лише дивився, як морські хвилі, розбиваючись об острівець, ліниво лижуть піщаний берег.
— Він бачить поки що тільки море, — зауважив Гедеон Спілет, — і воно, можливо, не викликає в нього бажання втекти.
— Слушно, — відповів Сайрес Сміт. — Поведімо його до узлісся на плоскогір’ї. Там випробування буде переконливішим.
— Між іншим, тікати йому все одно нікуди, — зауважив Наб, — містки-бо розведені.
— Атож! — засміявся Пенкроф. — Ох, і злякався ж він твого Гліцеринового струмка! Та цей гицель одним махом перестрибне через нього!
— Побачимо, — тільки й сказав інженер, пильно дивлячись у очі підопічного.
Колоністи повели невідомого до гирла річки Вдячності й звідти піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій.
Підійшовши до узлісся, де росли величезні стрункі дерева, листя яких погойдував легкий вітерець, невідомий спинився, на всі груди вдихнув п’янкого лісового повітря, і з них вирвалося довге, глибоке зітхання!
Колоністи стояли трохи ззаду, готові миттю піймати дикуна, якби той кинувся тікати в ліс.
І справді, якоїсь миті бідолаха мало не скочив у струмок, що відокремлював од них ліс, — на секунду м’язи на його ногах напружилися… Та за хвилину невідомий відступив назад, присів на землю, і з його очей збігли дві великі сльозини.
— А! — вигукнув інженер. — Ти плачеш? Отже, ти знову став людиною!