Журналіст і Пенкроф у загоні для худоби. — Герберта переносять до хатини. — Пенкрофів розпач. — Інженер і журналіст радяться, що робити далі. — Лікування Герберта. — Перші проблиски надії. — Як попередити Наба? — Надійний посланець. — Набова відповідь.
Почувши Гербертів крик, Пенкроф кинув рушницю й побіг до юнака.
— Вони вбили його! — закричав він. — Синку!.. Вони вбили його!
Сайрес Сміт і Гедеон Спілет теж підбігли до Герберта. Журналіст, припавши вухом до хлопцевих грудей. вслухався, чи ще б’ється його серце.
— Він живий, — сказав Гедеон Спілет. — Але його треба перенести…
— До Гранітного палацу? Це неможливо! — відповів Сайрес Сміт.
— Тоді — до хатини у загоні! — крикнув Пенкроф.
— Хвилиночку, — мовив Сайрес Сміт.
Інженер кинувся ліворуч уздовж огорожі. Несподівано він мало не налетів на пірата, який цілився у нього з рушниці; пролунав постріл, і інженерового капелюха пробила куля. Не встиг пірат вистрілити вдруге, як надійніший, ніж куля, кинджал Сайреса Сміта прохромив йому серце.
Тим часом Гедеон Спілет і моряк перелізли через загорожу, стрибнули всередину загону для худоби, вскочили в Айртонову хатину і переконалися, що вона порожня; незабаром Герберт лежав на Айртоновому ліжку.
За хвилину Сайрес Сміт також прибіг до юнакової постелі.
Бачачи, в якому стані Герберт, моряк був у невимовному відчаї. Він плакав, ридав, ладний був розбити собі голову об стіну. Ні інженер, ні журналіст не могли втішити його. Вони й самі не мали сили говорити — від хвилювання їм аж дух перехопило.
Проте вони зробили все можливе, аби вирвати з пазурів смерті хлопця, у якому ледь жевріло життя. Гедеон Спілет за сповнений усіляких пригод вік навчився медицини. Він знав усього потроху, і в минулому йому не раз доводилося надавати допомогу людям із вогнестрільними чи ножовими ранами. Поборовши перший напад горя, він разом з інженером почав оглядати хлопцеву рану.
Від самого початку журналіста неприємно вражала цілковита нерухомість, чи то пак заціпеніння, пораненого, причиною чого могла бути велика втрата крові або шок; очевидно, куля, сильно вдарившись об кістку, викликала струс усього організму.
Герберт був блідий, як крейда, а серце ледве билося, та ще й з такими перебоями, що Гедеону Спілету здавалося, ніби воно ось-ось зупиниться, — майже не промацувався пульс. До того ж Герберт лежав і далі непритомний. Всі ці симптоми були вкрай загрозливі.
Оголивши Гербертові груди, журналіст дуже обережно чистими хустинками витер кров і обмив її холодною водою.
Тепер можна було роздивитись рану. Між третім і четвертим ребром червонів овальний отвір. Саме в тому місці куля вцілила у Герберта.
Сайрес Сміт і Гедеон Спілет повернули бідолаху, той ледь чутно застогнав, і його стогін скидався на передсмертне зітхання.
Друга кривава рана зяяла на спині — звідти вилетіла куля, що поцілила у Герберта.
— Хвалити Бога! — вигукнув журналіст. — Рана наскрізна, і нам не доведеться витягувати кулю.
— А серце? — запитав Сайрес Сміт.
— Серця не зачепило, інакше Герберт був бя вже мертвий.
— Мертвий!.. — закричав Пенкроф і відчайдушно заридав.
Моряк почув лише останнє слово.
— Ні, Пенкрофе, ні! — відповів Сайрес Сміт. — Він не помер! Пульс у нього б’ється!
Він навіть щойно застогнав! Заспокойтеся, хоча б заради Герберта! Крім мужності, нам перш за все потрібен холодний розум! Допоможіть нам зберегти його!
Пенкроф замовк, але через душевне потрясіння у нього по щоках і досі текли сльози.
Тим часом Гедеон Спілет намагався пригадати, як треба діяти в таких випадках. Судячи з огляду, журналіст не сумнівався, що куля, увійшовши в груди, вийшла через спину. Але що вона могла пошкодити? Які життєві органи порвала? На це питання важко було б відповісти й професійному хірургові, а тим паче журналісту.
Проте він твердо знав одне: найперше треба запобігти запаленню в пошкоджених тканинах, а потім уже боротися проти місцевого запалення й гарячки, яку повинна була викликати рана, можливо, смертельна рана! Але як це зробити?
Які антисептичні й протизапальні засоби він має? Як уникнути ускладнення?
Принаймні треба негайно перев’язати обидві рани. Гедеон Спілет побоявся промивати їх теплою водою або стягувати їхні краї, аби не викликати знову кровотечі. Герберт і так утратив забагато крові й тому дуже ослаб.
Журналіст вирішив обмежитися тільки промиванням обох ран холодною джерельною водою.
Герберта поклали на лівий бік і залишили його в цьому положенні.
— Не дозволяйте йому ворушитися, — сказав Гедеон Спілет. — Це положення найзручніше, щоб заживали рани на грудях і на спині, бо з них вільно може виділятися гній. Крім того, хлопцеві потрібен спокій.
— Як? Ми не зможемо перевезти його до Гранітного палацу? — запитав моряк.
— Ні, Пенкрофе, — відповів Гедеон Спілет.
— Прокляття! — закричав моряк, піднявши вгору кулаки.
— Пенкрофе! — докірливо промовив Сайрес Сміт.
Гедеон Спілет ще раз пильно оглянув юнакові рани. Герберт лежав такий блідий, що журналіста опанував страх.
— Сайресе, — сказав він, — адже я не лікар… Я зовсім не впевнений в тому, що роблю… Ви мусите допомогти мені порадами, у вас великий досвід!..
— Не хвилюйтесь, друже, — відповів інженер, тиснучи йому руку. — Спокійно обміркуйте все… Думайте тільки про одне: як урятувати Герберта!
Інженерові слова повернули журналістові спокій, на хвилину втрачений через свідомість величезної відповідальності. Він сів поруч із ліжком, на якому лежав Герберт. Сайрес Сміт став поруч. Пенкроф розірвав на собі сорочку і машинально став висмикувати з неї корпію.
Тоді Гедеон Спілет виклав свій план лікування: він вважав за необхідне спочатку зупинити кровотечу, але не перев’язувати ран, щоб не закрити вихід гною, який міг утворитися в грудях через запалення пробитих кулею тканин.
Сайрес Сміт підтримав журналістів план; вирішено було не тампонувати ран, а дати їм можливість самим зарубцюватися, не допускаючи лиш їхнього забруднення. На щастя, хірургічного втручання рани не потребували.
Але чи був у колоністів засіб від можливого запалення?
Так, принаймні один засіб вони мали, бо природа безмежно щедра. Вони мали холодну воду, а вода знімає гарячку, знеболює й належить до дійових ліків, визнаних лікарями всього світу при лікуванні найтяжчих ран. До того ж холодна вода має ще одну велику перевагу: завдяки їй рана може залишатися у спокої і не потрібна невідкладна перев’язка, а це має величезне значення, бо, як свідчить досвід, у перші дні хвороби контакт повітря з раною смертельний для пораненого.
Отож Гедеон Спілет і Сайрес Сміт міркували, керуючись здоровим глуздом, і, вибравши як ліки холодну воду, зробили те саме, що зробив би і досвідчений хірург. До обох Гербертових ран приклали змочені холодною водою компреси з полотняної тканини, які вони міняли через кожні три — п’ять хвилин.
Моряк розпалив у пічці; на щастя, в Айртоновому житлі не бракувало різних припасів. Із кленового цукру й лікарських трав, які сам Герберт збирав на берегах озера Гранта, зварили освіжаючий напій і влили кілька ложечок у рот досі ще непритомного юнака. У того почалася сильна гарячка, він не приходив до тями цілий день і всю наступну ніч. Гербертове життя висіло на тоненькій волосинці, яка щомиті могла урватися.
Наступного дня, 12 листопада, у Сайреса Сміта і його друзів з’явилася малесенька надія на щасливий кінець хвороби. Герберт нарешті опритомнів. Він розплющив очі, пізнав Сайреса Сміта, журналіста, Пенкрофа і навіть вимовив кілька слів. Він не пам’ятав, що з ним сталося. Йому про все розповіли, і Гедеон Спілет лагідно попросив юнака не ворушитися, бо хоча небезпека минула, потрібен ще не один день, поки рани зарубцюються. Втім, Герберт майже не відчував болю, бо холодна вода, якою раз у раз змочували хлопцеві рани, знімала запалення. Гній виділявся рівномірно, температура не піднімалася, і можна було сподіватися, що страшна рана заживе без ускладнень. Пенкроф уперше відчув, ніби з його серця спав камінь. Він доглядав Герберта, як сестра милосердя, як мати рідну дитину. Герберт знову заснув, але цього разу вже спокійним сном.
— Повторюйте мені, що ви не втрачаєте надії, пане Спілете! — просив журналіста Пенкроф. — Кажіть, що ви врятуєте Герберта!
— Так, ми врятуємо його! — відповів журналіст. — Рана небезпечна, куля могла навіть пробити легені, але пошкодження цього органу не смертельне.
— Ох, ваші б слова та Богові у вуха! — побивався Пенкроф.
Цілком природно, що цілу добу, відколи колоністи були в загоні для худоби, вони не думали ні про що, крім юнакової хвороби. Вони навіть не дбали про свою безпеку, хоча пірати могли наскочити з хвилини на хвилину, і не вживали ніяких заходів, аби захистити загін для худоби.
Але того дня, поки Пенкроф сидів поруч із ліжком хворого, Сайрес Сміт і журналіст вирішили поміркувати, що робити далі.
Перш за все вони обійшли весь загін для худоби, але ніде не виявили й сліду Айртона. Невже бідолаху забрали його колишні поплічники? Невже вони заскочили його зненацька? Чи, може, він одбивався й загинув? Це припущення здавалося вірогіднішим. Перелазячи через паркан, Гедеон Спілет устиг помітити, як один із піратів кинувся бігти до південного відрогу гори Франкліна, і вірний Топ погнався за ним. То був один із тих заброд, чия шлюпка розбилася об скелі в гирлі річки Вдячності. А втім, пірат, убитий інженеровим кинджалом, пірат, тіло якого було знайдено за частоколом, також належав до зграї Боба Гарвея.
Проте в загоні для худоби не лишилося ніяких слідів боротьби. Його ворота були зачинені, вся худоба зосталася на місці. Колоністи не виявили також жодних слідів боротьби або пошкоджень ні в хижці, ні в самому частоколі. Зникли лише Айртон та набої, які той брав із собою.
— Очевидно, на бідолаху напали несподівано, він не захотів здатися без опору, і його вбили, — сказав Сайрес Сміт.
— Боюся, так воно й було, — відповів журналіст. — Потім, певне, пірати оселилися в загоні, де всього вдосталь, і втекли звідси тільки тоді, коли побачили нас. Очевидно також, що, коли ми сюди прийшли, Айртона — живого чи мертвого — тут уже не було.
— Доведеться влаштувати облаву в лісі й очистити наш острів від цих мерзотників! — сказав інженер. — Передчуття не обманули Пенкрофа. Пригадуєте: він вимагав знищити піратів, як хижаків. Якби ми послухались його, то не зазнали б згодом багатьох нещасть!
— Атож, — погодився Гедеои Спілет, — зате тепер ми здобули право не жаліти їх.
— Принаймні, — мовив інженер, — ми мусимо перечекати у загоні, поки з’явиться можливість перевезти Герберта до Гранітного палацу.
— А як же Наб? — запитав журналіст.
— Набові нічого не загрожує.
— А якщо його стурбує наша довга відсутність і він вирішить іти до загону?
— Не можна цього допустити, — швидко відповів Сайрес Сміт. — Дорогою його можуть убити!
— І все ж таки я побоююсь, що він саме так і зробить!
— Ех, якби працював телеграф, його можна було б попередити! Але тепер це неможливо! А залишити тут самого Пенкрофа з Гербертом ми теж не можемо!.. Мабуть, доведеться мені самому йти до Гранітного палацу.
— Ні, ні, Сайресе, — заперечив Гедеон Спілет. — Ви не маєте права ризикувати своїм життям! Тут сама хоробрість не зарадить! Ті розбійники, звичайно ж, стежать за загоном; вони причаїлися де-небудь у навколишніх хащах, і якщо ви підете, нам доведеться оплакувати двох небіжчиків замість одного!
— Але ж Наб уже цілу добу не має від нас жодної звістки.! Він неодмінно прийде! — повторював інженер.
— До того ж він і не здогадується про небезпеку, і його напевне вб’ють, — додав Гедеон Спілет.
— Невже зовсім немає змоги якось попередити його?
Поки інженер подумки шукав ради, його погляд упав на Топа, що весь час крутився поруч, ніби намагаючись сказати: «А навіщо ж я тут?»
— Топе! — вигукнув Сайрес Сміт.
Вірний пес кинувся до хазяїна.
— Справді, хай збігає Топ, — сказав Гедеон Спілет, миттю збагнувши інженерову думку. — Собака проскочить там, де нам не пощастило б і кроку ступити! Він однесе до Гранітного палацу повідомлення про те, що діється в загоні, і принесе нам відповідь!
— Швидше! — відповів Сайрес Сміт. — Швидше!
Гедеон Спілет квапливо вирвав із записника аркуш паперу і зразу ж написав на ньому кілька рядків:
«Герберта поранено. Айртон зник. Ми в загоні для худоби. Будь пильний. Ні в якому разі не виходь із Гранітного палацу. Чи не помітно піратів у його околицях? Пришли відповідь із Топом».
У тій стислій записці.було викладено все, про що мусив знати Наб, а також поставлено питання, відповідь на яке так цікавила колоністів. Записку згорнули й прив’язали до Топового нашийника таким чином, щоб вона зразу впала у вічі.
— Топе, любий Топе, — сказав інженер, пестячи собаку. — Біжи до Наба, Топе! До Наба! Біжи! Біжи!
Топ радо загавкав на знак того, що він здогадується, розуміє, чого від нього хоче хазяїн. Дорогу собака знав, і можна було сподіватися, що за півгодини він буде дома, пробігши непомітно лісом і в густій траві там, де не змогли б пройти ні Сайрес Сміт, ні журналіст.
Інженер підійшов до воріт загону, відчинив їх і кілька разів повторив:
— Біжи до Наба! До Наба! До Наба, Топе! — і простяг руку в напрямку Гранітного палацу.
Топ вибіг за ворота і за мить зник.
— Він добіжить! — упевнено сказав журналіст.
— Атож, і принесе нам відповідь, наш вірний друг!
— Котра година? — запитав Гедеон Спілет.
— Десята.
— За годину він може повернутися назад. Треба чекати.
Зачинивши ворота загону, інженер і журналіст повернулися до хижки. Герберт досі ще міцно спав. Пенкроф сидів біля хлопця, безперервно міняючи йому компреси. Гедеон Спілет, бачачи, що хворому поки що нічого не потрібно, взявся готувати обід, не спускаючи очей із краю огорожі, який впирався у відроги гори, звідки можна було чекати нападу.
Колоністи не без тривоги ждали Топового повернення. Близько одинадцятої, зарядивши карабіни, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет вийшли до воріт загону, щоб упустити собаку, коли він обізветься гавкотом. Вони не сумнівалися: як тільки Топ добіжить до Гранітного палацу, Наб відразу одішле його назад.
Так стояли вони хвилин десять, аж раптом пролунав постріл, а слідом за ним почувся голосний гавкіт.
Інженер відчинив ворота і, помітивши за сотню кроків у лісі хмаринку диму, вистрілив у тому напрямку.
Майже тієї ж миті до загону вскочив Топ, і Гедеон Спілет зразу ж причинив за ним стулку воріт.
— Топе, любий Топе! — вигукнув інженер, обнімаючи за шию розумного пса.
До Топового нашийника було прив’язано іншу записку, і в ній великими літерами рукою Наба повідомлялося:
«Ніяких піратів у околицях Гранітного палацу ще не було. Я не рушу з місця. Бідний Герберт! Бідний Айртон!»