Минуло три роки. — Питання про спорудження нового корабля, — Ухвалене рішення. — Розквіт колонії. — Корабельня. — Холоди в Південній півкулі. — Пенкроф згоджується. — Прання білизни. — Гора Франкліна.
Минуло три роки відтоді, як колишні військовополонені втекли з оточеного Річмонда. Скільки разів за ті роки вони згадували незабутню батьківщину!
Вони не сумнівалися в тому, що громадянська війна давно закінчилась, не допускаючи й думки, що справедлива справа північних штатів не перемогла. Але чого коштувала та жахлива війна? Скільки було пролито крові? Хто серед друзів і знайомих поліг на полі бою? Ось про що часто розмовляли колоністи, не знаючи, чи скоро настане день, коли вони побачать рідний край. Повернутися туди хоча б на кілька днів, відновити зв’язок із світом, з людьми, встановити постійне сполучення між вітчизною й островом… Після цього друзі ладні були провести довгі роки в заснованій ними колонії, яка тоді залежала б від метрополії, й, можливо, ті роки стали б найкращою, найщасливішою порою в їхньому житті. Невже все те було тільки примарною мрією?
А втім, вона могла здійснитися тільки у двох випадках: якщо у води острова Лінкольна зайде коли-небудь якийсь корабель або якщо колоністи самі збудують судно, спроможне витримати тривалий морський перехід і допливти до найближчої землі.
— Якщо тільки наш заступник не знайде іншого способу, аби допомогти нам повернутися на батьківщину! — казав Пенкроф.
І справді, Наб і Пенкроф ніскілечки не здивувалися б, якби їм раптом повідомили, що в порту Повітряної Кулі або в Акулячій затоці на них чекає трьох-, чотирьохсоттонний корабель. Почувши це, вони й оком не змигнули б. Але Сайрес Сміт, бувши не таким легковірним, порадив їм спуститеся з небес на землю і подумати про спорудження корабля; то була дуже невідкладна справа, адже вони мали якнайшвидше відвезти на острів Табор записку, в якій указали б, де тепер перебуває Айртон.
«Бонадвентура» вже не було, а спорудження будь-якого судна потребувало щонайменше шість місяців, Тим часом надходила зима, і до весни, звичайно, нічого було й думати про морське плавання.
— Таким чином, ми маємо досить часу, — казав інженер Пенкроф. — Мені здається, друже, треба цим скористатися, щоб збудувати судно більшого розміру, ніж наш колишній «Бонадвентур». Я не дуже вірю в те, що шотландська яхта прибуде ще раз до Табору. Може навіть статися, що вона побувала вже на острівці і; не знайшовши там слідів Айртона, повернулася назад. Маючи це на увазі, чи не краще збудувати таке судно, на якому можна було б здійснити перехід до Нової Зеландії або до Полінезійського архіпелагу? Як ви гадаєте?
— Гадаю, пане Сайресе, — відповів моряк, — що ми так само можемо збудувати великий корабель, як і малий. Нам не бракує ні дерева, ні інструментів. Все це лише питання часу.
— А скільки його потрібно, щоб спорудити судно на двісті п’ятдесят — триста тонн? — запитав Сайрес Сміт.
— Щонайменше сім-вісім місяців, — відповів Пенкроф. — Але не треба забувати, що йде зима, а під час великих холодів важко тесати дерево. Взявши до уваги кілька тижнів змушеного простою, треба буде лише радіти, якщо пощастить спустити судно на воду в листопаді.
— Що ж, — зауважив Сайрес Сміт, — це якраз найкращий час для морської подорожі на острів Табор або у ще віддаленіші краї.
— Ваша правда, пане Сайресе, — відповів моряк. — Робіть креслення, ми всі готові до роботи. Не сумніваюся, що Айртон дуже допоможе нам у цьому ділі.
Порадившись, колоністи схвалили інженерів задум; ідея справді була чудова. Правда, спорудження великого судна водотоннажністю в двісті — триста тонн — нелегка справа, та колоністи вірили у свої сили й мали повне право на те — про це свідчили вже досягнуті ними успіхи.
Сайрес Сміт відразу взявся готувати розрахунки і креслення для спорудження судна. Тим часом його друзі рубали й перевозили дерева, що повинні були піти на вигнуті шпангоути, набір судна і його обшивку. Ліси Далекого Заходу дали їм найкращі для кораблебудування породи дуба й береста. Скориставшись просікою, прорубаною під час останньої експедиції, колоністи проклали у лісі шлях, який назвали дорогою Далекого Заходу; тією дорогою колоди підвезли до Комина і влаштували там корабельню. Щоправда, дорога аж надто петляла, бо пролягла там, де вирубувались дерева, та все ж таки завдяки їй значна частина півострова Звивистого стала набагато доступнішою.
Колоністи відразу тесали стовбури й пиляли їх на дошки, бо для спорудження корабля не можна використовувати вогкий ліс, йому треба дати час висохнути. Теслярі щосили працювали цілий квітень; за цей місяць не сталося ніяких прикрих пригод, хіба що дошкуляли шторми, звичні в пору рівнодення. Юп залюбки допомагав лісорубам — то видирався на вершину дуба й закріплював там канат, яким валили зрубане дерево, то перетягував на міцних плечах уже обтесані колоди.
Дерево склали штабелями під просторим дощаним навісом, поставленим поблизу Комина; там воно мало зберігатися, чекаючи свого часу.
Квітень випав теплий, нагадуючи жовтень у Північній півкулі. Одночасно з підготовкою до спорудження корабля колоністи старанно обробляли землю, й незабаром із плоскогір’я Широкий Обрій зникли всі сліди спустошення. Друзі відбудували вітряк, а на місці знищеного пташника виросли нові сараї. Їх довелося будувати просторішими, ніж раніше, адже пернатих мешканців стало також далеко більше. У стайнях тепер стояло п’ятеро онагрів, серед них четверо міцних, великих, добре об’їжджених тварин і маленьке нещодавно приведене на світ лоша. Реманент колонії збагатився плугом, і тепер онагри орали землю, як звичайнісінькі йоркширські або кентуккські воли. Кожному колоністові знаходилась робота за власними уподобаннями, й ніхто не сидів склавши руки. Тому всі були здорові, дужі й на них любо було подивитися, коли вони збиралися вечорами в Урочистій залі Гранітного палацу, де укладали безліч планів на майбутнє.
Нічого й казати, що Айртон віднині жив разом з усіма колоністами, ділив з ними хліб і сіль та турботи й навіть не думав про повернення до загону для худоби. Проте, як і колись, він зоставався сумним, неговірким і радніше брав участь у роботі, ніж у розвагах товаришів. Він виявився чудовим працівником — сильним, невтомним, спритним і вигадливим. Його любили й поважали всі колоністи, і він це’ знав.
Звичайно, друзі не забували й про загін для худоби. Що два дні один із них їздив туди возом чи верхи, накладав кормів худобі, доїв кіз і привозив молоко для кухонних потреб Наба. Оті поїздки використовувались і для полювання. Тож найчастіше ці обов’язки брали на себе Герберт і Гедеон Спілет, прихоплюючи з собою Топа, що біг попереду. Завдяки вправності мисливців та їхній добрій зброї у Гранітному палаці не вибували водосвинки, агуті, кенгуру й дикі кабани; не виводилася і перната дичина: качки, тетеруки, глухарі, жакамари й бекаси. Кролики з сажка, устриці з коси, часом черепаха, повні неводи лососів, що запливали косяками в річку Вдячності метати ікру, овочі з городу на плоскогір’ї Широкий Обрій, фрукти з лісових дерев — не полічити всіх дарів природи! Головний кухар Наб ледве встигав заготовляти їх на зиму в коморах.
Телеграфний дріт із Гранітного палацу до загону для худоби було давно полагоджено, і телеграф діяв щоразу, коли той чи той колоніст, вирушивши до загону, вважав за необхідне зостатися там на ніч. Утім, острів тепер став безпечним, і колоністам нічого було боятися, принаймні від людей.
Проте біда, звичайно, могла повторитися, якби піратам знову заманулося висадитись на острові Лінкольна. А це зовсім не виключалося. Цілком можливо, що хтось із приятелів Боба Гарвея по норфолкській каторзі знав про його плани і, вийшовши на волю, так чи інакше спробує їх здійснити. Тож колоністи взяли за правило щоденно оглядати в далекоглядну трубу всі зручні для висадки ділянки узбережжя та широку дугу обрію від бухти Єдності до бухти Вашингтона. А вирушивши до загону для худоби, черговий колоніст обов’язково пильно оглядав морський пруг у західній частиш острова — з відрогів гори Франкліна видно було дуже далеко.
Щоправда, колоністи жодного разу не помітили чогось підозрілого, але, навчені гірким досвідом, пильно дотримувались цього правила.
Якось увечері інженер поділився з друзями планом укріплення загону для худоби. Він мав намір зробити частокіл вищим і прибудувати до нього щось на зразок блокгауза, в якому колоністи могли б відбивати напад цілого загону піратів. Наскільки Гранітний палац був неприступний, настільки ж легкою спокусливою здобиччю для піратів зоставався загін для худоби з його припасами харчів, стадами й будівлями. І якби колоністам довелось опинитися там в оточенні, вони повинні мати більше змоги чинити опір нападникам.
Та інженерів план мав визріти, і його здійснення відклали до наступної весни.
До 15 травня на стапелях уже заклали кіль майбутнього корабля, і незабаром на кінцях кіля, майже перпендикулярно до нього, виросли міцно посаджені в пази форштевень і ахтерштевень. Дубовий кіль мав сто десять футів у довжину, отож середню частину судна можна було довести до двадцяти п’яти футів. Але то було все, що столяри встигли зробити до настання холодів. Наступного тижня вони поставили ще перші кормові шпангоути і мусили припинити роботи.
Під кінець місяця погода геть зіпсувалася. Вітер віяв зі сходу і часом досягав ураганної сили. Інженер навіть став турбуватися, чи не повалить вітер навісів біля корабельні; для них вибрали найзручніше місце, поблизу Гранітного палацу, але під час бурі острівець Порятунку не дуже захищав узбережжя гнані вітром хвилі докочувались аж до гранітних круч і розбивалися біля їх підніжжя.
На превелике щастя, тривога Сайреса Сміта виявилася марною. Вітер переважно віяв з південного сходу, і Гранітний палац був захищений виступом мису Знахідки.
Пенкроф і Айртон, два найстаранніші будівничі, працювали на корабельні так довго, як тільки було можливо. Вони не боялися ні вітру, який куйовдив їм чуприни, ні дощу, який проймав до кісток, вважаючи, що молоток б’є однаково і в гарну днину, і в негоду. Але коли вдарили морози, дерево затверділо, наче залізо, стало дуже важко його тесати, і на 10 червня будівництво судна припинилося остаточно.
Взимку Сайреса Сміта і його друзів не могли не дивувати сильні морози на острові Лінкольна. Середня зимова температура тут нагадувала температуру в штатах Нової Англії, що перебувають приблизно на такій самій відстані від екватора, як і острів Лінкольна. У Північній півкулі, принаймні в тій її частині, яку займають Нова Англія й північна смуга Сполучених Штатів, це явище пояснюється пласким рельєфом приполярних земель, завдяки якому на них вільно віють північні буревії; для острова Лінкольна таке пояснення не пасувало.
— Давно доведено, — якось сказав Сайрес Сміт друзям, — що на одних і тих самих географічних широтах острови й прибережні краї менше страждають від холоду, ніж континентальні землі. Я, наприклад, часто чув, що в Ломбардії зими суворіші, ніж у Шотландії. Це пояснюється тим, що взимку море віддає накопичене за літо тепло. З цього погляду острови перебувають у найвигідніших умовах.
— Пане Сайресе, але чому ж острів Лінкольна не підпадає під загальне правило? — запитав Герберт.
— Це важко пояснити, — відповів інженер. — На мою думку, це пов’язано скоріше із тим, що наш острів перебуває у Південній півкулі, а вона, як тобі відомо, холодніша за Північну.
— Ай справді, — зауважив Герберт, — на півдні Тихого океану плавучі льоди зустрічаються в нижчих широтах, ніж на півночі.
— Я це бачив на власні очі! — сказав Пенкроф. — Коли я служив на китобійному судні, ми якось зустріли плавучу кригу аж на траверсі мису Горна!
— У такому разі морози, що аж тріщать узимку на нашому острові, можливо, пояснюються тим, що неподалік плавають айсберги і навіть утворилися крижані поля, — сказав Гедеон Спілет.
— Цілком можливо, що ваше припущення відповідає істині, дорогий Спілете, — відповів Сайрес Сміт, — і саме цим пояснюються тутешні морози. Та існує й інше цілком наукове тлумачення причин, чому Південна півкуля холодніша, ніж Північна: оскільки влітку сонце стоїть ближче до Південної півкулі, то взимку, природно, воно відступає далі. Через це і велика різниця в середній температурі зими та літа. Згадайте: на острові Лінкольна зима холодна, зате літо спекотне.
— А скажіть мені, пане Сміте, — суплячись, промовив Пенкроф, — чому так кепсько, як ви кажете, влаштовано нашу півкулю? Це ж несправедливо!
— Любий Пенкрофе, — сміючись, відповів інженер, — справедливо це чи несправедливо, — так влаштовано світ! І ось чому: орбіта, по якій рухається Земля навколо Сонця, являє собою не коло, а еліпс, що відповідає одвічним законам механіки, тому в своєму річному русі вона то віддаллється від Сонця на найбільшу відстань — перебуває в афелії, — то наближається до нього на найменшу відстань — вступає у перигелій. Але саме під час південної зими Земля перебуває у найвіддаленіщій точці від Сонця, отож не дивно, що зими тут такі люті. Тут, любий Пенкрофе, ніхто нічого не може вдіяти; і найученіпшм мужам на Землі школи не пощастить будь-що змінити у влаштуванні Всесвіту, створеного Всевишнім.
— А все ж таки дивно, — додав Пенкроф, якому вочевидь важко було змиритися із неминучістю. — Людство накопичило стільки звань! Якби, пане Сайресе, все записати, ото груба була б книга!
— А ще грубшу книгу можна було б написати про те, чого люди досі не знають, — відповів Сайрес Сміт.
Хай там як, а в червні настала уже звична сувора зима і колоністи нерідко навіть по кілька днів не виходили з Гранітного палацу.
Яким тяжким було для них усіх оте мимовільне зимове ув’язнення, а надто для Гедеона Спілета!
— Знаєш, — сказав він якось Набові, — я залюбки передав би тобі нотаріальним актом усі свої статки, що їх я колись успадкую, коли б ти, як славний хлопчина, передплатив для мене хоч поганеньку газету. Для повного щастя мені бракує лише одного: щоранку знати, що сталося напередодні за межами нашого острова!
Наб розсміявся:
— Ти ба, а для мене щоденна робота цікавіша, ніж учорашні новини!
Та й не дивно, роботи не бракувало ні в Гранітному палаці, ні на самому острові.
Після трьох років щоденної наполегливої праці острівна колонія процвітала, як ніколи досі. Прихід піратського корабля ще більше примножив її багатства. Не кажучи вже про повну корабельну оснастку, яку колоністи мали намір використати для спорудження нового морського судна, їхні комори ломилися від інструментів, реманенту, начиння, зброї, пороху, куль, одягу й харчових припасів. Колоністи вже не мали навіть потреби виготовляти повстяні тканини. Першої зими вони таки мерзли, зате тепер мали стільки одягу, що їх не лякали ніякі морози. Білизни в них також стало багато, і тримали вони її в дуже доброму стані. З морської солі, до якої входить хлористий натрій, Сайрес Сміт легко добув натрій і хлор. Натрій потім ішов на виготовлення соди, а хлор — хлорного вапна; і те й те вживалося в Гранітному палаці для господарських потреб і, зокрема, для прання білизни. А втім, велике прання влаштовували тільки чотири рази на рік, як це робилося за давніх чаєів у багатих родинах, і тут варто додати, що Пенкроф та Гедеон Спілет, котрий мріяв щодня бачити листоношу із свіжими газетами та журналами, виявились чудовими прачками.
Так минули зимові місяці — червень, липень і серпень. Стояли морози — середня температура не перевищувала восьми градусів за Фаренгейтом (13, 33° нижче нуля за Цельсієм). Отож зима того року випала ще суворіша, ніж попередня. Зате як добре топилися груби в Гранітному палаці! У них ненастанно палахкотів вогонь, і кіптява довгими смугами розписала їхні кам’яні стінки. Палива не шкодували— воно було поруч. На дрова йшли і зайві колоди, заготовлені для спорудження судна; це давало змогу заощаджувати кам’яне вугілля, яке важче було перевозити з місця його видобутку.
І люди, й худоба були здорові, щоправда, дядечко Юп вродився мерзлякуватим — то була чи не єдина вада орангутанга — і йому довелося пошити теплий халат на ваті. Зате який з нього став чудовий служник — спритний, уважний, старанний, невтомний та ще й… не язикатий. Він міг цілком заслужено стати зразком для всіх своїх двоногих братів у Старому й Новому Світі.
— Що ж тут дивного? — якось сказав Пенкроф. — Не кожен служник має чотири руки!
І справді, кмітливе чотирируке створіння працювало на славу!
Усі сім місяців, відтоді як закінчилася їхня остання острівна експедиція й дослідження гори Франкліна, а також увесь вересень, коли повернулися теплі дні, таємничий заступник острова й колоністів нічим не виказував своєї присутності. Щоправда, за весь той час жодного разу не сталося ніяких лихих пригод, і колоністи не потребували його допомоги.
Сайрес Сміт навіть звернув увагу на те, що більше ніж півроку не помічалося нічого схожого на таємничий зв’язок, який нібито встановився крізь гранітний кряж між мешканцями Гранітного палацу і їхнім заступником. Ні Топ, ні Юп не підходили до колодязя, не гарчали й не виявляли незбагненного неспокою. Обидва приятелі уже не снували навколо прикритого лядою колишнього водостоку, не гавкали й не скавуліли з якоюсь особливою стривоженістю, що відразу привернула увагу Сайреса Сміта. Проте хіба міг інженер переконано сказати, що цій таємниці покладено край і про неї треба забути? Хіба міг він твердити, що вже ніколи не виникнуть якісь обставини, коли їхній невідомий заступник знову муситиме вийти на сцену? Хто знав, що їм готує майбутнє?
Нарешті минула і ця зима, і ось у перші весняні дні сталась подія, яка могла спричинитися до вельми поважних наслідків.
Сьомого вересня Сайрес Сміт, глянувши на вершину гори Франкліна, помітив, що над кратером вулкана в’ється димок і зависла легенька хмарина пари.