Передсмертні година капітана Немо. — Остання воля вмирущого. — Подарунок новим друзям. — Труна капітана Немо. — Кілька порад колоністам. — Останні хвилини. — У морських глибинах.
Настав ранок. Жоден промінчик денного світла не проникав у глибокий грот. Високий приплив цілком закрив прохід до печери з боку моря. Але штучне світло, що виривалося довгими пучками проміння зі скляних фар, не згасало, і водна гладінь так само виблискувала навколо плавучого апарата.
Капітана Немо опанувала глибока втома, і він одкинувся на подушки дивана. Нічого було й думати про те, щоб перенести його до Гранітного палацу, — вія висловив бажання залишитися на Hayтілусі серед безцінних скарбів, яких не купити і за мільйони, й чекати там недалекої смерті.
Капітан Немо, мабуть, знепритомнів, і, поки він лежав нерухомо, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет уважно оглянули його. Було очевидно, що життя капітана Немо згасає. Сила покидала колись могутнє тіло, яке стало тепер лише крихкою оболонкою невидимої душі, що ось-ось мала залишити земний світ. Усе його життя зосередилося тепер у серці і в голові.
Інженер і журналіст тихо радилися. Чи можна було якось полегшити стан умирущого? Чи можна було якщо не врятувати йому життя, то хоча б продовжити на кілька днів?
Сам капітан Немо доводив, що ніяких ліків від його хвороби немає, і без страху чекав смерті.
— Ми нічим не можемо допомогти йому, — сказав Гедеон Сшлет.
— Але від чого він помирає? — запитав Пенкроф.
— Згасли сили, — відповів журналіст.
— Може, вони з’явилися б, якби його перенести на свіже повітря й сонце? — не поступався моряк.
— Ні Пенкрофе, це не поможе, — відповів інженер. — Та й сам капітан Немо ні за що не погодиться розлучитися зі своїм судном. Він тридцять років прожив на «Hayтілусі» й хоче померти на ньому.
Мабуть, капітан Немо почув інженерову відповідь, бо ледь підвівся на дивані й слабким, але виразним голосом зауважив:
— Ваша правда, пане. Я повинен і хочу померти тут. І я маю до вас прохання…
Сайрес Сміт і решта колоністів знову підійшли до дивана і поправили подушки, щоб умирущому було зручніше лежати. Капітан Немо обвів поглядом усілякі дива, зібрані в цьому салоні, освітленому прихованими в оздобленій арабесками стелі електричними лампами. Він по черзі подивився на свої картини, що висіли на стінах, задрапованих чудовими гобеленами (а то були шедеври мистецтва, що належали пензлю італійських, фламандських, французьких та іспанських художників); на скульптури — зменшені бронзові й мармурові копії прославлених статуй, що здіймалися на п’єдесталах; на величний орган, який займав цілу стіну; на вітрини з рідкісними дарами морів, що оточували влаштований посеред зали басейн, — там виднілись морські рослини й тварини, перламутрові мушлі, низки безцінних перлів небаченої краси, і нарешті його очі зупинилися на девізі «Наутілуса», накресленому над дверима цього своєрідного музею:
Здавалося, капітан Немо хотів востаннє помилуватися скарбами мистецтва й природи, які оточували його понад тридцять років у морських глибинах.
Сайрес Сміт шанобливо чекав, поки вмирущий заговорить знову.
Минуло кілька хвилин, яід час яких перед капітаном Немо, напевне, промайнуло все його довге життя; нарешті він обернувся до колоністів і мовив:
— Чи не здається вам, панове, що я заслуговую на деяку вдячність із вашого боку?
— Капітане, ми залюбки віддали б власне життя, аби ви жили якнайдовше, — відповіли коленісти.
— Добре, — сказав капітан Немо. — Добре!.. Обіцяйте мені, що виконаєте мою останню волю, і ви віддячите мені за все, що я для вас зробив.
— Клянемося! — відповів за всіх Сайрес Сміт, даючи обіцянку за себе особисто і за своїх друзів.
— Панове, — почав капітан Немо, — завтра я помру.
Герберт хотів заперечити, але хворий знаком зупинив його.
— Завтра я помру, — повторив він, — і не хочу мати іншої труни, крім «Наутілуса». Іншої труни мені не треба. Всі мої друзі спочивають на морському дні, і я хочу бути разом із ними.
Слова капітана Немо колоністи зустріли глибоким мовчанням.
— Слухайте мене уважно, — вів далі капітан Немо. — «Наутілус» ув’язнений в печері базальтовою скелею, що піднялася з дна моря. Але якщо він не може випливти зі своєї в’язниці, то принаймні може зануритися на дно безодні під склепінням цієї печери і поховати мій прах.
Колоністи з побожною шанобливістю слухали капітана:
— Завтра, пане Сміт, ви і ваші друзі покинете «Наутілус», і всі скарби, зібрані в ньому, повинні навіки зникнути разом зі мною. На згадку про принца Даккара, історію життя якого ви тепер знаєте, вам залишиться тільки одне — ось ця скринька… В ній лежать діаманти на кілька мільйонів; з ними переважно пов’язані спогади про ту пору мого життя, коли я був чоловіком і батьком, коли я майже вірив у щастя… Крім того, ви знайдете в ній перли, які я зі своїми друзями зібрав на дні морів. Завдяки цим коштовностям ви зможете коли-небудь зробити багато добра. В руках таких людей, як ви і ваші товариші, пане Сміте, гроші не стануть знаряддям зла. Перебуваючи там, на Небі, моя душа буде співучасницею ваших справ, і це не лякає мене.
Хвильку помовчавши, украй виснажений капітан Немо знову зібрався на силі й повів далі:
— Завтра ви заберете цю скриньку і, вийшовши із салону, зачинете за собою двері. Піднявшись на місток «Наутілуса», ви задраєте люк і добре прикрутите болтами його заслінку.
— Гаразд, ми зробимо так, як ви хочете, капітане! — відповів Сайрес Сміт.
— Добре. Потім ви сядете у той самий човен, на якому сюди припливли. Тільки, перш ніж відчалити від «Наутілуса», підпливіть до корми і відкрийте два великі крани, розміщені на ватерлінії. Вода потече в резервуари, і «Наутілус» поступово зануриться, щоб знайти вічний спокій аж на дні моря.
Помітивши заперечний жест Сайреса Сміта, капітан Немо додав:
— Нічого не бійтеся! Ви поховаєте небіжчика!
Ні Сайрес Сміт, ні його друзі не почували за собою права будь-що заперечувати капітану Немо. То була остання воля вмирущого, і її належало виконати.
— Можу я сподіватися на ваше слово, панове? — запитав капітан Немо.
— Можете, капітане! — відповів за всіх інженер.
Умирущий кивнув головою на знак подяки і попросив залишити його самого на кілька годин. Гедеон Спілет наполегливо пропонував зостатися з ним на випадок, якщо йому стане погано, але капітан рішуче відмовився:
— До завтра я житиму, пане.
Колоністи вийшли з салону, пройшли через бібліотеку, їдальню і потрапили в машинний зал у носовій частині підводного човна. Там стояли електричні апарати, які давали «Наутілусу» світло, тепло і були його двигунами.
«Наутілус» був справжнім технічним дивом, наповненим безліччю інших див, тож інженер, розглядаючи його, не переставав захоплюватися.
Потім колоністи вийшли на платформу, що здіймалася на десять — дванадцять футів над водою, і лягли там поблизу опуклої лінзи з грубого скла, з якої струмувало потужне електричне світло. За нею виднілася порожня кабіна із стерном та іншими навігаційними приладами. Колись там стояв стерновий, який вів «Наутілус» крізь товщу морських вод, і електричне світло осявало шлях на досить велику відстань.
Спочатку колоністи, схвильовані зустріччю з капітаном Немо, мовчали; у них стискалося серце на думку, що людина, яка стільки разів подавала їм руку допомоги, повинна вмерти… А вони ж познайомилися з капітаном лише кілька годин тому!..
Хоч би який вирок винесли майбутні покоління справам і вчинкам, здійсненим у його незбагненному житті поза суспільством, принц Даккар все одно залишиться одним із тих незвичайних образів, спогади про яких ніколи не зітруться в людській пам’яті.
— Оце чоловік! — тихо сказав Пенкроф. — Навіть не вкладається у голові, що він стільки років прожив під водою! Аж туга бере, коли думаєш, що й там він не знайшов спокою…
— «Наутілус», — сказав Айртон, — міг би перевезти нас із острова Лінкольна до якої-небудь обжитої землі…
— Хай йому чорт! — вигукнув Пенкроф. — Я зроду не наважився б вести таке судно. Плавати на воді — скільки завгодно, але під водою — вибачайте!
— А я гадаю, — зауважив журналіст, — що таке підводне судно, як «Наутілус», вести дуже легко, Пенкрофе, і ми швидко звиклися б із ним. Йому не страшні ні пірати, ні бурі. На глибині кілька футів море спокійне, як озерце!
— Можливо, — відповів моряк, — але я волію зустріти сильний вітер на борту добре оснащеного судна. Кораблі будують, щоб плавати на воді, а не під водою!
— Друзі, — втрутився інженер, — не треба сперечатися про переваги надводних і підводних суден, принаймні у зв’язку із «Наутілусом». Цей підводний корабель належить не нам, і ми не маємо ніяких прав користуватися ним. У жодному разі ми не можемо брати його. Не кажучи про те, що корабель не може випливти із печери, капітан Немо бажає, щоб його прах зостався тут, на морському дні, а його воля для нас закон!
Трохи ще порозмовлявши, Сайрес Сміт і його друзі спустилися в їдальню «Наутілуса», поснідали й повернулись до салону, де лежав їхній заступник.
Капітан Немо прокинувся із забуття, і його очі знову заблищали. Він навіть ніби всміхнувся.
Колоністи підійшли до нього.
— Панове, — звернувся до них капітан, — всі ви мужні, чесні й добрі люди. Всі ви віддані вашій спільній справі. Я часто спостерігав за вами і полюбив вас. І тепер я вас люблю!.. Дайте вашу руку, пане Сміт!
Сайрес Сміт простяг руку капітанові, і той приязно її потиснув.
— Як добре! — прошепотів він, а потім голосно додав:
— Але досить говорити про самого мене! Я хотів би поміркувати про вас і про острів Лінкольна, на якому ви знайшли притулок… Ви хочете покинути його?
— Але ми неодмінно повернемося сюди! — жваво відповів Пенкроф.
— Повернетесь?.. Справді, я й забув, Пенкрофе, що ви закохані в цей острів, — усміхнувся капітан. — Завдяки вашій праці тут багато що змінилося, і тепер це дійсно ваш острів!
— Наш, капітане, план полягає в тому, — сказав Сайрес Сміт, — щоб принести острів у дар Сполученим Штатам і для стоянки флоту заснувати тут порт, дуже вдало розташований у цій віддаленій частині Тихого океану.
— Ви думаєте про батьківщину, панове, — відповів капітан. — Ви працювали задля її процвітання, її слави. Це чудово. Батьківщина!.. Звичайно, треба повернутися на батьківщину. Вмирати треба на рідній землі!.. А я вмираю вдалині від усього, що любив!
— Можливо, ви бажаєте висловити комусь вашу останню волю, — швидко запитав інженер. — Чи, може, хочете що-небудь заповісти на згадку друзям? У вас, мабуть, зосталися друзі в горах Індії.
— Ні, пане Сміт, у мене не зосталося друзів! Я останній у своєму роду… і давно помер для всіх, хто мене знав… Але повернімося до ваших проблем. Самотність, відірваність від товариства інших людей — сумна і важка доля. Не кожен може витримати її… Особисто я помираю тому, що уявив, ніби спроможний жити у самоті!.. Ви повинні все зробити, аби вирватися з цього острова й повернутися до людей, на землю, де ви народилися. Я знаю, що ті негідники знищили ваше суденце…
— Ми будуємо нове судно, — сказав Гедеон Спілет, — досить велике, щоб на ньому можна було допливти до найближчих обжитих земель. Але якщо нам пощастить відпливти з острова Лінкольна, ми рано чи пізно знову повернемося сюди. Надто багато ми всього пережили тут, щоб забути острів Лінкольна!
— До того ж тут доля звела нас із капітаном Немо, — сказав Сайрес Сміт!
— Тут ми завжди будемо згадувати про все добре, що ви для нас зробили, — додав Герберт.
— І тут я спочиватиму вічним сном, — промовив капітан, — якщо…
Не договоривши, він змовк і, трохи повагавшися, за хвилину додав:
— Пане Сміт, я хотів би поговорити з вами… наодинці.
Колоністи поквапились виконати волю вмирущого і вийшли із салону.
Сайрес Сміт лише кілька хвилин розмовляв сам на сам із капітаном Немо і невдовзі знову запросив друзів до салону, але жодним словом не прохопився про таємниці, якими з ним поділився капітан Немо.
Гедеон Спілет уважно оглянув хворого. Було очевидно, що життя тримається у ньому тільки завдяки зусиллям волі, але й ту незабаром мало зламати фізичне виснаження.
День минув без змін. Колоністи ні на мить не покидали «Наутілус». Настала ніч, хоча її приходу й не можна було помітити у цьому склепі.
Капітан Немо не страждав від болю, але життя вочевидь полишало його. Його шляхетне обличчя, поблідле через близьку смерть, було спокійне. Із уст часом виривалися ледь чутні слова — мабуть, йому пригадувалися то одні, то інші події минулого. Відчувалося, що життя поступово покидає його тіло, — руки й ноги вже холонули.
Він іще кілька разів звертався з привітними словами до колоністів, що стояли біля нього, і всміхався їм тією останньою усмішкою, яка навіки застигає на обличчі вмирущого.
Нарешті, незадовго перед північчю, капітан Немо зібрався на силі й схрестив на грудях руки, ніби бажаючи померти в цій позі. На першу ночі життя тліло у нього лише в очах. І ось востаннє блиснули його зіниці, які колись горіли ясним вогнем. Потім він прошепотів: «Бог і Батьківщина!» — і тихо заснув навіки.
Сайрес Сміт нахилився й заплющив очі тому, хто колись був принцом Даккаром, а тепер уже не був і капітаном Немо.
Герберт і Пенкроф плакали. Айртон витер зрадливу сльозу. Наб став навколішки поруч із нерухомим, як статуя, журналістом.
Сайрес Сміт, піднісши руку над головою небіжчика, промовив:
— Прийми, Боже, його душу! — і, повернувшися до друзів, додав: — Помолімося за того, кого ми втратили!
Через кілька годин колоністи виконали обіцянку, яку дали капітанові Немо, і вчинили останню волю небіжчика. Сайрес Сміт і його друзі полишили «Наутілус», узявши з собою останній подарунок свого заступника — скриньку із безцінними коштовностями.
Вони щільно зачинили за собою двері незвичайного салону, залитого яскравим світлом, і задраїли заслінку люка так міцно, щоб у «Наутілус» не могла просочитися жодна крапля води.
Потім колоністи сіли в човен, прив’язаний до борту підводного корабля.
Човна підвели до корми. Там колоністи знайшли два великі крани, що поєднувалися з резервуарами, при заповненні яких човен занурювався під воду.
Колоністи відкрили обидва крани, вода ринула в резервуари, і «Наутілус», опускаючись дедалі нижче, зрештою зник під водною гладінню.
Колоністи ще довго проводжали його очима під товстим шаром води: потужне світло прожекторів осявало товщу непорушної прозорої води, тим часом як печера знову ставала темним склепом.
Поступово світло прожекторів потьмяніло, а згодом і зовсім зникло, і «Наутілус», що став плавучою труною капітана Немо, опустився на дно морської безодні.