Усе, що я маю, завжди при мені.
Або: все своє ношу з собою.
Я носив усе, що мав. Але воно не було моїм. Його або використовували не за призначенням, або ж воно було власністю когось іншого. Валіза зі свинячої шкіри раніше була футляром від грамофона. Пороховик належав батькові. Міський плащ із оксамитовими зав'язками на шиї — дідусеві. Завужені донизу галіфе я отримав від свого дядька Едвіна. Шкіряні гамаші — від сусіда, пана Карпа. Зелені вовняні рукавички — від своєї тітки Фінні. Лише шовковий шалик темно-червоного, винного кольору і несесер справді належали мені, це були подарунки на минулорічне Різдво.
У січні 1945 року все ще тривала війна. Зі страху, що я посеред зими мушу їхати невідомо куди, до росіян, кожен намагався дати мені із собою щось, від чого, можливо, буде користь, якщо вже не міг нічим більше допомогти. Бо мені не могло допомогти ніщо на світі. Оскільки моє ім'я неможливо було викреслити зі списків росіян, кожен давав мені щось і думав при цьому про своє. А я брав усе й у свої сімнадцять думав, що ця мандрівка дуже вчасна. Це могло би бути щось інше, не обов'язково списки росіян, але якщо зі мною не трапиться найгіршого, то так, можливо, буде краще для всіх. Я хотів вирватися з наперстка маленького містечка, де кожен камінь мав очі. Замість страху я відчував якийсь затамований неспокій. А заразом і докори сумління, бо список, який доводив до відчаю моїх рідних, для мене був чимось цілком прийнятним. Вони хвилювалися, що зі мною на чужині станеться щось погане. А я хотів потрапити до місця, де мене ніхто не знає.
Зі мною вже сталася одна річ. Заборонена. Це було незвично, брудно, безсоромно і прекрасно. Це сталося в Ерленпарку, у самому його кінці, за пагорбом, порослим скошеною травою. Дорогою додому я йшов через середину парку, зайшов до круглого павільйону, де у вихідні грає оркестр. Я посидів там кілька хвилин. Світло пробивалося крізь щілини дерев'яних стін. Я бачив страх порожніх кіл, квадратів і трапецій, який білими стеблами з'єднувався із пазурами. Це був візерунок моєї втраченості і візерунок жаху на обличчі моєї матері. У цьому павільйоні я поклявся собі, що більше ніколи не прийду в цей парк.
І чим більше я себе стримував, тим швидше знову з'являвся там — раз на два дні. Я приходив сюди на побачення — так це називалося у парку.
Я прийшов на друге побачення з тим самим першим чоловіком. Його звали ЛАСТІВКА. Другий був новачком, його звали ЯЛИНКА. Третього звали ВУХО. Потім з'явився НИТКА. Тоді ВИВІЛЬГА і КАПЕЛЮХ. Згодом були ще ЗАЄЦЬ, КІТ, ЧАЙКА. І ПЕРЛИНА. Лише ми знали, кому належить те чи інше ім'я. У парку всі обмінювалися партнерами, і я теж дозволяв передавати себе з рук у руки. Надворі було літо, на березах біла кора, у заростях ясмину і бузини виростала зелена стіна непролазного листя.
Кохання має свої пори року. Осінь завершила парковий сезон. Дерева оголилися. Побачення перенеслися разом із нами до басейну «Нептун». Біля залізних воріт висіла овальна емблема із зображенням лебедя. Я щотижня зустрічався з ним, тим, хто був старший за мене удвічі. Він був румуном. Одруженим. Я не скажу, як звали його і як мене. Ми приходили один за одним, із обумовленим заздалегідь часовим інтервалом, касирка у запаяній скляній лоджії, блискуча кам'яна підлога, округла колона посередині, кахлі на стіні із візерунком водяних лілій, різьблені дерев'яні сходи не повинні були здогадатися, що цю зустріч нами призначено. Ми йшли плавати до басейну разом з усіма. Ми зустрічалися аж біля сауни.
Тоді, незадовго перед моїм від'їздом до табору і після повернення додому у 1968-му, коли я виїхав із країни, кожне побачення загрожувало ув'язненням. Як мінімум п'ять років, якби хтось мене зловив на гарячому. А декого зловили. Їх хапали просто в парку або у басейні і після жорстоких допитів кидали до в'язниці. А звідти — до табору примусових робіт на каналі. Сьогодні я знаю, що з каналу переважно не поверталися. А той, кому таки вдалося повернутися, був ходячим трупом. Постарілий і знищений, не здатний більше ні до якого кохання.
А у таборі — якби хтось зловив мене там, я був би уже мертвий.
Після п'яти років у таборі я день за днем блукав лабіринтами вулиць і повторював подумки найкращі речення на випадок, якби мене заарештували: ЗАСТУКАНИЙ НА ГАРЯЧОМУ — проти цього звинувачення я вигадав собі тисячі виправдань й алібі. Мій багаж мовчазний. Я так глибоко і так надовго запакував себе у мовчання, що ніколи не зможу розпакувати себе у слова. По-іншому я пакую себе тільки тоді, коли починаю говорити.
Минулого літа побачень, намагаючись продовжити собі шлях із Ерленпарку, я випадково зайшов до церкви Святої Трійці на Ґроссе Рінґ. Ця випадковість стала доленосною. Я побачив своє майбутнє. Біля бічного вівтаря на одній із колон стояв святий у сірому плащі, і замість коміра на його шиї була вівця. Та вівця на шиї — це мовчання. Існують речі, про які краще не говорити. Але я знаю, про що говорю, коли кажу, що мовчання на шиї — це щось інше, ніж мовчання у вустах. Перед, під час і після свого перебування у таборі, протягом двадцяти п'яти років я жив у страхові, перед державою і перед родиною. Перед подвійним падінням, що мене посадять як злочинця, а сім'я з огидою відмовиться від мене. Посеред вуличного хаосу я зазирав у скло вітрин, вікна трамваїв і будинків, у колодязі й калюжі, все намагався переконатися, чи справді я не прозорий.
Мій батько був учителем креслення. А я, з басейном «Нептун» у голові, щоразу здригався, ніби від удару ногою, коли він вживав слово АКВАРЕЛЬ. Це слово знало, як далеко я вже зайшов. Моя мама за столом казала: не наколюй виделкою картоплю, вона розвалиться, візьми ложку, а виделку використовуй для м'яса. Мої щоки горіли. Навіщо вона згадує м'ясо, плоть, коли йдеться всього лише про картоплю і виделку? Про яке м'ясо вона говорить? Моя плоть змінилася від побачень. Я крав сам у себе, слова падали несподівано і наздоганяли мене.
Моя мати й особливо мій батько, як і всі німці у маленькому містечку, вірили у красу русявих косичок і сніжно-білих підколінок. У чорний чотирикутник вусів Гітлера й у трансільванських саксів як у справжню арійську расу. Моя таємниця з самої уже суто тілесної точки зору була надзвичайно огидною. А з румуном до цього приєднався ще і злочин проти власної раси.
Я хотів вирватися кудись подалі від родини, навіть якщо це буде табір. Мені було шкода лише свою матір, яка не підозрювала, як мало вона про мене знає. І яка, коли мене не буде, частіше згадуватиме мене, ніж я її.
Поряд зі святим із вівцею мовчання на шиї я бачив у церкві білу нішу в стіні, а в ній інскрипцію: НЕБО УРУХОМЛЮЄ ЧАС. Коли я пакував свою валізу, я думав: біла ніша зробила своє. Зараз зі мною відбувається саме це — урухомлений час. Окрім того, я тішився, що не мушу йти на війну, у сніг, на фронт. І я мовчки і слухняно поплівся пакувати валізи. Без найменшого спротиву. Шкіряні гамаші зі шнурівками, широкі бриджі, плащ із оксамитовими зав'язками — ніщо з цього мені не личило. Йшлося про урухомлений час, а не про одяг. У такому одязі чи в іншому, все одно подорослішаєш. І хоча світ — це не костюмований бал, — думав я собі, — але ніхто не може виглядати смішним, якщо посеред зими їде до росіян.
Патруль складався із двох поліцейських, румуна і росіянина, які зі списком у руках ішли від будинку до будинку. Я вже не пригадую, чи саме цей патруль уперше озвучив у нашому домі слово ТАБІР. А якщо ні, то не знаю, які ще звучали слова, окрім РОСІЯ. А навіть якщо і так, то слово ТАБІР не злякало мене. Попри війну і мовчання на шиї, попри мої побачення я у свої сімнадцять все ще був наївною і довірливою дитиною. Мене зачіпали слова АКВАРЕЛЬ і М'ЯСО, для слова ТАБІР мій мозок ще був глухим.
Тоді, за столом, біля картоплі й виделки, коли мама застала мене зненацька словом М'ЯСО, мені пригадалося, як я бавився ще малим у дворі, а мама кричала з вікна веранди:
— Якщо ти зараз же не прийдеш обідати і я змушена буду покликати тебе ще раз, можеш не повертатися додому.
А оскільки я таки не відразу прийшов, вона сказала, коли я піднявся додому:
— Зараз можеш пакувати наплічник і йти, куди хочеш, живи, як знаєш.
При цьому вона потягнула мене за шкірку до кімнати, взяла мій маленький наплічник і запхнула до нього светр і куртку. Я запитав: але куди мені йти, я ж іще дитина.
Багато хто думає, що пакування валізи — справа досвіду, і це вміння приходить само по собі, як уміння співати чи молитися. У мене не було ні досвіду, ні валізи. Коли мого батька забрали на фронт, до румунських солдат, не було що пакувати. Солдат автоматично отримує все необхідне разом із уніформою. Але ми не знали, що маємо пакувати для далеких мандрівок у холодні краї. Нам бракувало того, що треба, доводилося імпровізувати. У таких випадках необхідним стає непотрібне. А необхідне перетворюється на таке, як треба, просто тому, що воно у тебе є.
Мама принесла з вітальні грамофон і поставила його на кухонний стіл. А я викруткою перетворив футляр грамофона на валізу. Насамперед я відкрутив трубу і тарілку. Потім закрив дірку від ручки корком. Внутрішня оббивка залишилася на місці, рудаво-червоний оксамит. Трикутну табличку із зображенням пса перед лійкою з написом HIS MASTERS VOICE я також залишив. На дно валізи поклав чотири книжки: «Фауста» у лляній обкладинці, «Так сказав Заратустра», тоненьку книжечку Вайнгебера і вибрану лірику останніх восьми століть. Ніяких романів, бо їх читаєш один раз і потім ніколи більше до цього не повертаєшся. На книги я поклав несесер. У ньому були: флакон туалетної води, флакон води для гоління TARR, мило для гоління, бритва, помазок, кровоспинний галун, туалетне мило, манікюрні ножички. Біля несесера опинилися: пара вовняних шкарпеток (брунатного кольору і вже заштопаних), пара підколінок, одна фланелева сорочка у червоно-чорну клітинку, дві пари підштаників. На самій горі — шовковий шалик, щоб не пом'явся. Він був винно-червоного кольору, у клітинку із переплетених блискучих і матових волокон. Усе це наповнило валізу вщерть.
Ще був клунок із наступним вмістом: одне диванне покривало (вовняне, у клітинку світло-синього і кольору беж, воно було велетенське, але зовсім не гріло). У покривало були загорнуті: пороховик (кольору перцю і солі, вже дуже поношений) і пара шкіряних гамаш (старезних, ще з часів Першої світової, кольору жовтого гарбуза, з ремінцями).
Провіант: одна м'ясна консерва марки «Скандіа», 4 канапки, кілька штук недоїденого різдвяного печива, одна польова фляга з водою і горнятко.
Потім моя бабця поставила валізу з-під грамофона, клунок і запас провіанту біля дверей. Двоє поліцейських обіцяли прийти за мною опівночі. Спаковані речі чекали біля дверей.
А я вбирався: довгі підштаники, фланелева сорочка (зелено-тілесного кольору, в клітинку), галіфе (як я вже казав, сірі, успадковані від дядька Едвіна), безрукавка з тканини з доплетеними вовняними рукавами, вовняні шкарпетки і черевики. Зелені рукавиці від тітки Фінні лежали на столі. Я зашнуровував свої черевики, і при цьому мені пригадався епізод, який трапився багато років тому під час літніх канікул у горах на Венчі. Моя мати була вбрана тоді у матроський костюм, який пошила собі сама. Під час прогулянки вона раптом впала у високу траву і прикинулася мертвою. Мені було вісім. Пригадую цей жах, коли небо впало у траву. Я заплющив очі, щоб не бачити, як ця трава проковтне мене. Мати звелася на ноги, схопила мене за плечі, струсила і сказала: ти мене любиш, я ще жива.
Черевики були зашнуровані. Я сів на стіл і чекав півночі. І північ настала, але патруль запізнився. Минуло три години, це неможливо було витримати. І тоді вони прийшли. Мати подала мені плащ із оксамитовими зав'язками. Я пірнув усередину. Вона плакала. Я вбрав зелені рукавиці. У дерев'яному коридорі, там, де газовий лічильник, бабуся сказала: Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ.
Я запам'ятав це речення не спеціально. Я мимоволі взяв його з собою в табір. Я не міг припустити, що воно супроводжуватиме мене. Але таке речення завжди самостійне. Воно працювало в мені більше, ніж усі книжки, які я взяв із собою. Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ об'єдналося з лопатою-серцем і протидіяло янголу смерті. І тепер я можу це сказати, бо я повернувся: таке речення тримає тебе при житті.
Коли патруль забрав мене, була третя година ночі 15 січня 1945-го. Мороз брався за роботу, було мінус п'ятнадцять. Ми їхали порожнім містом у закритій вантажівці до павільйону для проведення урочистостей. Колись це був святковий павільйон Саксонії, а тепер тут влаштували збірний пункт. У павільйоні товклося близько трьохсот людей. На підлозі лежали матраси і мішки з соломою. Усю ніч приїздили машини, зокрема і з довколишніх сіл, вони вивантажували нових людей. До ранку нас було вже близько п'ятисот. Підрахунки не мали тієї ночі жодного сенсу, надто легко було заплутатися. У павільйоні всю ніч горіло світло. Люди блукали поміж матрасами, шукали знайомих. Розповідали, що на вокзалі зібрали столярів і вони тешуть нари зі свіжозрубаного дерева, ці нари встановлюють у вагони для перевезення худоби. Інші робітники монтують у вагони пічки-буржуйки, а паралельно у днищах вагонів вирізають дірки для туалетів. Усі тихо і багато розмовляли, широко розплющивши очі, тихо і багато плакали, напівзаплющивши очі. Повітря пахло старою вовною, спітнілим страхом і жирним смаженим м'ясом, ванільною випічкою і горілкою. Одна жінка зняла хустину. Вона точно була з села, її коса двічі обмотувала потилицю і була пришпилена до середини голови напівкруглим кістяним гребенем. Зубці гребеня зникали у волоссі, з-за їхнього заокругленого краю визирали тільки два кутики, ніби кінчики крихітних вух. З вухами і товстою косою голова ззаду була схожа на кішку, що сидить. Я сидів, ніби глядач, поміж ногами, які стовбичили довкола мене, і пакунками пожитків. На кілька хвилин мене зморив сон, і мені наснилося:
Ми з моєю мамою стоїмо на цвинтарі біля свіжої могили. А з самої середини могили раптом виростає рослина з хутряними листками, заввишки майже така, як я. На її стеблі фруктова капсула зі шкіряною ручкою, невеличка валіза. Капсула відкрита на ширину одного пальця, зсередини вимощена рудаво-червоним оксамитом кольору хутра червоної лисиці. Ми не знаємо, хто помер. Мама каже:
— Витягни крейду з кишені пальта.
— Але у мене немає ніякої крейди, — відповідаю я.
Але коли я запихаю руку в кишеню, то знаходжу там шматочок кравецької крейди. Мама каже:
— Нам треба написати на цій валізі якесь коротке ім'я. Давай напишемо РУТ. Ми не знаємо нікого з таким іменем.
Я пишу РУТ.
Уві сні мені було ясно, що я помер, але я ще не хотів казати цього своїй мамі. Я різко прокинувся від того, що якийсь старший чоловік із парасолею сів на солом'яний мішок біля мене і прошепотів зовсім близько від мого вуха:
— Хотів прийти мій шваґро, але павільйон охороняють з усіх боків. Вони його не пустять. Бо ж ми все ще у місті, а ні він не може потрапити сюди, ні я додому.
На кожному срібному ґудзику його маринарки кудись летів птах, дика качка або альбатрос. А хрест на його погонах виявився якорем, коли я нахилився і побачив малюнок зблизька. Парасоля стояла між нами ніби ціпок. Я запитав:
— Ви візьмете його з собою?
— Там більше снігу, ніж тут, — відповів він.
Нам ніхто не сказав, коли і як ми мусимо вирушати з павільйона до вокзалу. Точніше, коли нам буде дозволено вирушити, бо я вже хотів нарешті геть звідси, навіть якщо їхати доведеться до росіян, у вагоні для худоби, з футляром із-під грамофона в руках і оксамитовими зав'язками на шиї. Я вже не пригадую, як ми потрапили на вокзал. Вагони для худоби були високими. Процедуру посадки до вагонів я теж забув, бо ми провели у цьому вагоні стільки днів і ночей, що здавалося, ніби ми завжди жили у ньому. Я також не пригадую, як довго ми їхали. Мені здавалося, що довга подорож означає далеку відстань. А поки ми в дорозі, з нами нічого не трапиться. Поки ми їдемо, все буде гаразд.
Чоловіки і жінки, молоді і старі, з пакунками під головою на нарах. Говорять і мовчать, їдять і сплять. Передають одне одному пляшки з горілкою. А коли подорож перетворилася на звичку, то тут, то там почалися залицяння. І всі косили одним оком на парочку, а іншим убік.
Я сів біля Труді Пелікан і сказав:
— Це нагадує мені поїздку на лижі у Карпати, до гірського готелю біля озера Балеа, де півкласу ліцеїстів проковтнула лавина.
— З нами такого не трапиться, — відповіла вона. — Ми не взяли з собою лижі. З футляром від грамофона можна їхати верхи, верхи, верхи, крізь день, крізь ніч, крізь день, ти ж читав Рільке, — сказала Труді Пелікан у своєму широкому пальті з хутряними нарукавниками, які сягали аж до ліктів. Хутро було брунатним, ніби дві половинки маленького песика. Час від часу Труді Пелікан схрещувала руки, запихаючи обидві долоні в рукави, і дві половинки песика перетворювалися на одного цілого. Тоді я ще не бачив степу, бо інакше відразу б подумав про ховрахів. Труді Пелікан пахла теплими персиками, навіть з рота у неї так пахло, навіть на третій, на четвертий день у вагоні для худоби. Вона сиділа у своєму пальті, ніби справжня дама у трамваї дорогою на роботу, і розповідала мені, як чотири дні ховалася у землянці, виритій у сусідському дворі, за сараєм. Але потім випав сніг, і кожен крок поміж будинком, стодолою і землянкою став помітним. Мати не могла більше потай носити їй їжу. У всьому саду можна було легко відчитати сліди. Сніг видав її, і вона змушена була добровільно вийти зі свого сховку, добровільно примушена снігом.
— Цього я снігові ніколи не пробачу, — сказала вона. — Неможливо підробити свіжий сніг, неможливо зробити так, щоб сніг виглядав неторканим. Землю можна підробити, — сказала вона. — Пісок можна і навіть траву, якщо докласти зусиль. А вода сама себе підробляє, бо вона все ковтає, а потім відразу ж вирівнюється над тим, що проковтнула. І повітря завжди готове до самоімітації, бо його не видно. Усе, крім снігу, мовчало б, — сказала Труді Пелікан. — Тому тепер сніг у всьому винен. Груба верства снігу, яка накрила місто, так ніби знала, де знаходиться, так ніби була у себе вдома. Але насправді вона прислуговувала росіянам. Я опинилася тут, бо мене зрадив сніг, — сказала Труді Пелікан.
Потяг їхав 12 днів або 14, незліченні години, без зупинок. Потім він годинами стояв десь, не рухаючись із місця. Ми не знали, де саме опинилися. Хіба тоді, коли комусь із верхніх нар вдавалося прочитати вокзальну вивіску крізь щілину відкидного віконця: БУЗЕУ. Пічка посеред вагона здригалася. Пляшки з горілкою передавалися з рук у руки. Усі були сп'янілі, хтось від напою, а інші від невідомості. Або від одного й другого.