Це вже було о порі шкіри і кісток, вічності імені овочевої зупи. Капуста щоранку після прокидання, капуста увечері після переклички. Німецькою КАПУСТА буде «краут» — зелень, але російська капустяна зупа часто означає, що у ній немає нічого зеленого. Якщо абстрагуватися від російської і від зупи, то слово «капуста» складається з двох речей, між якими немає нічого спільного, окрім самого цього слова. КАП румунською означає голова, ПУСТА — це угорською низина. А якщо думати про все це німецькою, то табір — це щось настільки ж російське, як і капустяна зупа. Завдяки таким дурницям можна демонструвати власну ерудованість. Але розділене навпіл слово КАПУСТА не надається на слово голоду. Слова голоду — це географічна карта, замість назв окремих країн можна перелічувати собі подумки назви страв. Весільний борщ, м'ясний фарш, реберця, свинячі ніжки, заяча печеня, печінкові кнедлі, окіст косулі, маринований заєць і т. д.
Кожне слово голоду — це назва страви, зображення якої тут же постає перед очима, а в роті відчувається її смак. Слова голоду, вони ж слова їжі, годують фантазію. Вони їдять себе самі, і їм смакує. З ними не будеш ситий, але принаймні перебуваєш недалеко від їжі. Кожен хронічно голодний має власні улюблені страви, рідкісні або ж, навпаки, частовживані і постійно повторювані назви страв. Кожному найкраще смакує інше слово, що позначає певну страву. Так само, як і капуста, лобода не могла бути словом голоду, бо її справді їли. Змушені були їсти.
Мені здається, що для голоду сліпота і зір — це одне і те ж, сліпий голод бачить їжу найкраще. Бувають німі і голосні слова голоду, так само як у самого голоду буває потайний бік і виставлений напоказ. Слова голоду, тобто слова їжі, займають усі розмови, тож людина залишається самотньою. Кожен їсть свої слова сам. Інші, хто їсть за компанію, роблять це кожен для себе. Брати участь у голоді інших неможливо, така співучасть приречена. І коли основною їжею була капустяна зупа, це стало основою і для того, щоб тіло втрачало вагу, а голова — розум. Янгол голоду істерично блукав довкола. Він перейшов усі межі й одного дня виріс так сильно, як жодна трава не виростає влітку і жоден сніг узимку. Мабуть, він виріс так сильно, як росте тільки високе гостре дерево протягом усього свого життя. Мені здається, що янгол голоду не тільки збільшувався, а й помножувався. Хоча всі ми були схожі одне на одного, він придумував кожному з нас особливу, особисту муку. Бо у триєдиності шкіри, кісток і дистрофічної води чоловіків і жінок складно відрізняти одне від одного, їхні статеві особливості нівелюються. Їх продовжують автоматично називати ВІН і ВОНА, так само як гребінець — це він, а їжа — вона. І так само як гребінець і їжа не мають чоловічого чи жіночого роду, а напівпомерлі від голоду теж стають об'єктивно нейтральними, отримують якийсь, мабуть, середній рід.
Незалежно від того, де я був, поміж бараками, у нічну чи денну зміну, біля вапняної ями чи з Кобеляном у степу, біля охолоджувальної вежі чи у бані після зміни, або ж коли ходив від хати до хати як тандитник, усе, що б я не робив, мало в собі голод. Кожен предмет у своїй довжині, ширині, висоті і своєму кольорі нагадував пропорціями мій голод. Поміж ковдрою неба і земним пилом кожне місце на землі пахло іншою стравою. Центральна алея табору пахла карамеллю, вхід до табору — свіжоспеченим хлібом, якщо ти переходив вулицю з табору до фабрики, то чув запах теплих абрикос, дерев'яний паркан фабрики пахнув зацукрованими горіхами, вхід до фабрики — яєчнею, вапняна яма — тушкованою паприкою, шлаки терикона — томатною зупою, охолоджувальна вежа — смаженими баклажанами, лабіринт димарів — ванільним штруделем. Купки дьогтю у траві пахли айвовим компотом, а коксові батареї — динями. Це були чари і мука. Навіть вітер годував голод, він виплітав зовсім не абстрактні, а цілком видимі страви.
Відтоді, як ми з кістлявих самців і самиць перетворилися одне для одного на безстатевих істот, янгол голоду спарювався з кожним, він зраджував навіть ту плоть, яку вже украв у нас, і приносив у наші ліжка все більше вошей і плюскв. Час шкіри і кісток став часом щотижневої противошевої лінійки у табірному дворі, яка починалася після роботи. Щоб позбутися вошей, ми змушені були виходити на двір і виносити з бараків усе — валізи, одяг, постіль і нас самих.
Це було наше третє табірне літо, цвіли акації, вечірній вітер пахнув теплою кавою з молоком. Я виніс усі свої речі на вулицю. І тут прийшов Тур Прікуліч разом із зеленозубим Шіштваньйоновим. У нього в руках була свіжовистругана вербова палиця, десь удвічі довша за флейту, гнучка, зручна для того, щоб бити нею, і загострена на кінці, щоб порпатися у чомусь. Він бридився нашої злиденності, тому нанизував речі з валіз на палицю і витрушував їх над землею.
Я намагався знайти собі місце ближче до середини противошевої лінійки, бо обшуки на початку і в кінці колони бували найгіршими. Але цього разу Шіштваньйонов якраз на середині колони вирішив проявити ретельність. Його палиця копирсалася у моєму футлярі з-під грамофона і вишукала посеред одягу мій несесер. Він поклав на землю свою палицю, відчинив несесер і побачив сховану мною капустяну зупу. Уже три тижні я тримав її в обох гарних флаконах, які я не міг викинути тільки тому, що вони були порожніми. Оскільки вони були порожніми, я наповнив їх капустяною зупою. Один із флаконів був зроблений з рифленого скла, округлий, із закруткою, інший був плаский із широкою шийкою, і я навіть витесав для нього дерев'яний корок. Для того, щоб капустяна зупа не зіпсувалася, я герметично закрив обидва флакони, як удома закривали овочеві консерви на зиму. Усі щілини я замазав стеарином, Труді Пелікан принесла мені для цього свічку з медпункту.
— Что это? — запитав Шіштваньйонов.
— Капустяна зупа.
— Навіщо?
Він струсив обидва флакони, так що зупа спінилася.
— Пам'ять, — сказав я.
Це Кобелян сказав мені, що росіянам подобаються сувеніри, тож я вирішив ризикнути. Але Шіштваньйонов, мабуть, запитав себе, для кого я приготував цей сувенір. Хто може бути настільки дурнуватим, щоб заливати у флакони капустяну зупу собі на пам'ять там, де її дають їсти двічі на день.
— Для дому? — запитав він.
Я кивнув. І це було найгірше, що я збирався забрати зупу з собою додому у флаконах. Мене б не здивувало, якби він ударив мене, але він був лише на середині свого маршруту і не хотів затримуватися через побої. Він забрав мої флакони і наказав мені прийти до себе.
Наступного ранку Тур Прікуліч повів мене з їдальні до офіцерського барака. Він ішов центральною алеєю табору ходою ділової людини, а я слідом за ним — ніби приречений на страту. Я запитав його, що все це означає. Не озираючись на мене, він зневажливо махнув рукою, мовляв, його це все не обходить. Шіштваньйонов кричав. Тур міг би і не перекладати, я вже знав цей текст напам'ять. Що я фашист, шпигун, саботажник і шкідник, позбавлений елементарної культури і збираюся зрадити вкраденою капустяною зупою табір, Радянський Союз і весь радянський народ.
У таборі капустяна зупа була ріденькою, але у флаконах із їхніми тоненькими шийками вона була просто прозорою. Кілька тонесеньких капустяних листочків усередині флаконів були для Шіштваньйонова однозначним доносом. Моє становище ставало двозначним. Але раптом Тур підняв угору свій мініатюрний пальчик і висловив ідею: ліки. Але ліки були у росіян не дуже позитивним словом. Тур вчасно про це подумав, приклав до чола вказівний палець, так, ніби збирався просвердлити у ньому дірку, і злісно промовив: мракобісся.
Це спрацювало. Я ж був у таборі всього лише три роки, і мене ще не встигли перевиховати, тому я мав би все ще вірити у чудодійні напої, які допомагають від хвороб. Тур пояснив, що флакон із закруткою був у мене від поносу, а флакон із дерев'яним корком — від запору. Шіштваньйонов замислився і повірив не лише у сказане Туром, а й у те, що мракобісся у таборі — це не дуже добре, хоча загалом у житті, мабуть, не так уже й погано. Він ще раз подивився на обидва флакони, потрусив їх, аж поки вони знову не спінилися, а потім поставив флакон із закруткою праворуч, а флакон із дерев'яним корком — ліворуч, тепер вони стояли поряд і навіть доторкалися один до одного. Тепер, коли Шіштваньйонов дивився на флакони, його погляд ставав добрішим, а кутики рота не такими напруженими. Тур знову проявив хорошу інтуїцію і сказав:
— А зараз іди геть, зникни.
Можливо, Шіштваньйонов з незрозумілих або, навпаки, дуже зрозумілих причин не викинув обидва флакони геть.
Що таке причини? Я досі не знаю, навіщо я наповнив ті флакони капустяною зупою. Можливо, це мало відношення до сказаного моєю бабцею:
— Я знаю, ти повернешся.
Невже я справді був настільки простодушним і вірив, що повернуся до своєї сім'ї і покажу їм капустяну зупу у вигляді двох пляшечок свого табірного життя. Або, попри янгола голоду, у мене в голові все ще сиділо переконання, що з кожної мандрівки слід привозити сувенір. Моя бабця привезла мені зі своєї єдиної подорожі кораблем до Константинополя голубу турецьку пантофельку завбільшки з кулак. Але це була інша бабця, не та, що сказала про повернення, та бабця жила в іншому будинку і не була присутня під час сцени прощання. Можливо, ці флакони мали б стати моїми свідками вдома. Або ж у мене був один флакон-оптиміст, а інший — скептик. Можливо, під закруткою я помістив подорож додому, а під герметично закритим дерев'яним корком — вічне перебування у таборі. Мабуть, це було схоже протиставлення, як із поносом і запором. Тур Прікуліч забагато знав про мене. Можливо, допомогло те, що я багато розмовляв із Беа Цакель.
Та й питання про те, чи повернення додому все ще було протилежністю до залишання тут, не мало однозначної відповіді. Можливо, я просто хотів бути готовим до всього, що б мене не спіткало. Мабуть, відтепер я не хотів настільки сильно узалежнювати своє життя тут і життя загалом від свого бажання повернутися додому, бажання, яке я не можу здійснити. І чим сильніше мені хотілося додому, тим більше я намагався зробити це бажання не таким пронизливим, не таким, яке може зруйнувати мене, якщо я ніколи не зможу задовольнити його. Неможливо було позбутися бажання повернутися додому, але щоб мати ще щось окрім цього бажання, я сказав собі: якщо вони триматимуть нас тут завжди, значить, це і є моє життя. Росіяни теж якось живуть тут. Я не хочу опиратися необхідності осісти саме тут, мені для цього потрібно лише бути таким, яким я вже є наполовину у своєму герметично закритому флаконі. Я можу дати перевиховати себе, просто ще не знаю, як саме, але степ якось залагодить це. На той момент янгол голоду вже настільки заволодів мною, що шкіра голови обвисала мені довкола черепа і лопотіла на вітрі, мене саме поголили під нуль від вошей.
Минулого літа Кобелян одного разу розстебнув сорочку і підставив груди під широке небо, а коли сорочка залопотіла на вітрі, сказав щось про степову душу і про свій уральський характер. Я подумав собі тоді, що з моїми грудьми таке теж можливо.
Того ранку сонце вийшло на небо особливо рано і нагадувало червону повітряну кулю, таку роздуту, що небо над коксохімічним заводом здавалося занадто пласким.
Коли почалася зміна, була ще ніч. Ми стояли у світлі ліхтаря біля резервуару двометрової глибини, довгого і широкого, як два бараки. На стіну резервуару налип метровий шар смоли, яка від давності закам'яніла. Ми повинні були відчистити цю смолу ломами і гаками. Повідбивати уламки смоли і повантажити їх на грабарки. Потім перетягти ці тачки через хиткий місток із дощок, вивезти з резервуару нагору, аж до колії, там витягнути ще на сходинку вище і висипати у вагон.
Ми рубали чорне скло, рифлені, заокруглені і гострокутні уламки летіли нам поза голови. Пилюки не було видно. Вже аж коли я з порожньою грабаркою повернувся через хиткий місток з чорної ночі до білого освітленого кола, у повітрі заблищала рухлива фігура зі скляного пилу. Але щойно світло прожектора колихнулося вітром, ця пелерина із орґанзи зникла, щоб наступної миті знову з'явитися на тому ж місці у вигляді блискучого хромованого вольєра.
О шостій був кінець зміни, і вже годину, як надворі настав білий день. Сонце зменшилося, але пекло немилосердно, його куля стала міцною і тугою, ніби гарбуз. У моїх очах пекло, я відчував усі подряпини на шкірі голови. На шляху до табору все було яскраво освітлене. Жили на шиї пульсували і намагалися луснути, очні яблука закипали у черепі, серце барабанило у грудях, у вухах гуділо. Шия напухла, як гаряче тісто, і закам'яніла. Голова з шиєю зрослися в одне ціле. Опухлість перекинулася на плечі, шия з тілом злилися в одне ціле. Світло пронизувало мене наскрізь, я змушений був якомога швидше заховатися всередину барака. Але мені потрібна була цілковита темрява, навіть світло з вікна здавалося вбивчим. Я натягнув подушку на голову. Ближче до вечора мені полегшало, але знову настав час іти на нічну зміну. Коли знову стемніло, я змушений був повернутися до басейну під світло прожектора. Тієї нічної зміни до нас прийшов начальник і приніс відро з густою сіро-рожевою пастою. Ми намазували нею шию і обличчя перед тим, як спускатися в басейн. Вона моментально сохла і відлущувалася.
Уранці, коли зійшло сонце, смола ще гірше зашуміла у мене в голові. Я ледь доповз до табору, як конаючий кіт, цього разу пішов відразу до медпункту. Труді Пелікан погладила мене по чолі. Фельдшерка описала в повітрі долонями ще більшу голову і сказала: СОЛНЦЕ, СВЕТ і БОЛИТ. А Труді Пелікан заплакала і почала пояснювати мені щось про порушення пігментного обміну.
— Що це таке?
— Отруєння денним світлом, — сказала вона.
Вона дала мені на листку редьки саморобну мазь із нагідок і свинячого смальцю, щоб пошкоджена шкіра не потріскалася.
Фельдшерка сказала, що мені не можна працювати у басейні, вона випише мені лікарняний на три дні, а потім, можливо, поговорить із Туром Прікулічем.
Три дні я пролежав у ліжку. У напівсні-напівсвідомості хвилі гарячки несли мене додому, у літню гірську прохолоду. За соснами сонце сходить дуже рано червоною кулею. Я визираю у шпарину в дверях, батьки ще сплять. Я виходжу на кухню, де на столі дзеркало для гоління сперте об глечик для молока. Моя тітка Фінні, тоненька, схожа на горіхокол, ходить туди-сюди від плити до дзеркала зі щипцями для завивки. У своїй білій сукні із орґанзи вона накручує собі волосся. Потім зачісує мене пальцями, а там, де волосся все ще неслухняне зі сну, втихомирює його, змочивши пальці слиною. Вона бере мене за руку, і ми йдемо зривати маргаритки, щоб прикрасити стіл до сніданку.
Волога від роси трава сягає мені аж до плечей, вона порипує і шарудить, на луці повно білопелюсткових маргариток і синіх дзвіночків. Я зриваю тільки подорожник, з його стебла можна зробити петлю і вистрілити далеко вгору тоненьким качанчиком із насінням подорожника. Я вистрілюю у яскраво-білу сукню з орґанзи. Але тут раптом поміж орґанзою і такою ж сніжно-білою нижньою спідницею довкола стегон тітки Фінні опиняється брунатний ланцюг міцно зчеплених один із одним цвіркунів. Букет маргариток випадає у неї з долонь, вона простягає руки перед собою і застигає. А я прослизаю їй попід сукню і руками відриваю цвіркунів від спідниці, а потім відкидаю геть, усе швидше і швидше. Вони холодні і важкі, ніби вологі шурупи. Вони пищать, і це лякає мене.
Наді мною стоїть уже не тітка Фінні з накрученим волоссям, а якийсь велетень, складений із цвіркунів, велетень на двох тоненьких ніжках.
Тоді, під сукнею з орґанзи, я вперше у житті змушений був так безнадійно відколупувати. А тепер я лежу у медпункті і натираюся маззю із нагідок. Усі решта продовжують ходити до басейну. Тільки мене через мою надмірну вразливість Тур Прікуліч послав у шлакову шахту.
Там я і залишився.
Нас двоє, Альберт Ґіон і я, двоє печерних людей серед парових котлів фабрики. У бараку Альберт Ґіон дратівливий. У темному підвалі він підозріливий, але авторитарний, як усі меланхоліки. Можливо, він не завжди був таким і змінився через специфічні властивості підвалу. Він уже давно працює тут. Ми небагато говоримо, тільки найнеобхідніше.
Альберт Ґіон каже:
— Я перекидаю три вагонетки, а потім ти — наступні три.
Я кажу:
— Добре, тоді я рівняю гору.
Він каже:
— Гаразд, а потім ти йдеш штовхати.
Поміж перекиданням і штовханням минає час, аж поки не проходить половина зміни, тоді Альберт Ґіон каже:
— Давай поспимо півгодини під дошкою, під сьомою, там спокійно.
А потім настає друга половина.