— Я не міг прорахуватися, — кажу я. — Число 273 само себе пильнує. Це постулат.
— Постулат, — каже Альберт Ґіон, — тобі варто було подумати про щось інше. Лео, слухай, ти ж міг утекти.
Я дав двадцять картоплин Труді Пелікан і заплатив цим за цукор і сіль. А через два місяці, незадовго до Різдва, картопля закінчилася. Останні картоплини мали на шкірці синьо-зелені очка, які дивилися вбік, як очі Беа Цакель. Я трохи подумав над тим, чи варто при нагоді розповісти їй про це.
У нашому літньому будиночку на Венчі, у глибині саду, стояла дерев'яна лавка без спинки. Вона називалася дядько Германн. Мабуть, ця назва пішла від того, що ми не знали нікого, хто б так називався. Дядько Германн мав укопані у землю дві круглі дерев'яні ноги із стовбурів дерев. Сидіння лавки лише зверху було гладенько обстругане, знизу на дереві все ще була груба кора. На сонці дядько Германн пітнів краплинами соснової смоли. А якщо ми обдирали їх, наступного дня наростали нові.
Трохи вище, на порослій травою горі стояла тітка Луіа. Вона мала спинку і чотири ноги, була меншою і тоншою за дядька Германна, а також старшою. Дядько Германн з'явився після неї. Я скочувався вниз по пагорбу від тітки Луіа. Небо було піді мною, земля — наді мною, а посередині була трава. І трава завжди тримала мене за ноги, не давала впасти у небо. Я постійно бачив перед собою сіру нижню частину тіла тітки Луіа.
Одного вечора мама сиділа на тітці Луіа, а я лежав біля її ніг на спині у траві. Ми дивилися в небо, над нами були зорі. А мама натягнула собі комір вовняного светра на обличчя так, що, здавалося, це светр має губи. Аж поки светр, а не вона, сказав:
— Небо і земля — це світ. Небо таке велике, бо у ньому для кожної людини висить плащ. А земля така велика через усі ці відстані до пальців ніг світу. До них так далеко, що треба припинити думати про це, бо починаєш відчувати всі ці відстані, як порожню нудоту у шлунку.
Я запитав:
— Де на світі найширше місце?
— Там, де світ закінчується.
— На пальцях його ніг?
— Так.
— Їх теж десять?
— Гадаю, так.
— Ти знаєш, котрий плащ належить тобі?
— Знатиму аж тоді, коли опинюся в небі.
— Але ж там опиняються тільки мертві.
— Так.
— Як вони потрапляють туди?
— Вони мандрують душею.
— Душа теж має пальці ніг?
— Ні, вона має крила.
— У цих плащів є рукави?
— Так.
— Ці рукави і є їхніми крилами?
— Так.
— Дядько Германн і тітка Луіа — це пара?
— Якщо дерева одружуються, то так.
Після цього мама підвелася і зайшла до будинку. А я сів на тітку Луіа, на те саме місце, де досі сиділа мама. Там дерево було теплим. У саду тремтів чорний вітер.
Сьогодні у мене немає ні ранкової, ні денної, ні нічної зміни. Після останньої нічної зміни завжди настає довга середа. Це моя неділя, яка закінчується аж у четвер о другій годині дня. Довкола мене забагато чистого повітря. Мені слід було б обрізати собі нігті, але коли я робив це попереднього разу, мені здавалося, ніби я обрізаю нігті комусь іншому. І я не знав, кому саме.
Через вікно барака видно центральну алею табору аж до їдальні. Нею ідуть дві Ціррі, вони несуть одне відро, у відрі вугілля, воно важке. Вони проходять одну лавку, а на наступній сідають перепочити, бо вона має спинку. Я міг би відчинити вікно і помахати їм або вийти надвір. Я вже навіть опускаю ноги в калоші, але так і залишаюся сидіти на ліжку, з ногами в калошах.
Переді мною — нудна манія величі ґумового хробака у годиннику з зозулею, чорне коліно біля пічної труби. На підлогу падає тінь подряпаного дерев'яного стола. Коли сонце переміститься, його тінь оновиться. Ще переді мною — нудне водяне дзеркало у бляшаному відрі з водою і вода у моїх набряклих ногах. Нудьга обірваної нитки на моїй сорочці і нудьга позиченої голки, поряд із нею — тремтливо-нудне зашивання, під час якого мозок насувається мені на очі, а в кінці — нудне відкушування нитки.
Існує типово чоловіча нудьга нерозпізнаних депресій і бурчання під час позбавленої найменшого азарту гри в карти. Той, хто отримав кращі карти, повинен хотіти виграти, але чоловіки припиняють гру ще до того, як хтось виграв або програв. А у жінок буває нудьга співу, ці їхні сповнені туги за домом пісні під час вичісування вошей у нудьзі солідних рогових або бакелітових гребінців. А буває і нудьга неякісних гребінців від вошей, бляшаних, від яких немає жодної користі. Існують нуднощі гоління налисо і нуднощі черепа, схожого на порцелянову кулю, декоровану гнійниками і гірляндами свіжих та загоєних укусів. Існує і мовчазна нудьга Плантон-Каті. Плантон-Катя ніколи не співає. Я запитав її:
— Катю, ти не вмієш співати?
Вона відповіла:
— Я вже зачесалася, хіба ти не бачиш? Без волосся гребінець дряпається.
Табірне подвір'я — це порожнє село під сонцем, конуси хмар — це вогонь. Моя тітка Фінні показувала мені вечірнє сонце на гірській полонині. Подув вітру підхопив угору її волосся і зробив його схожим на пташине гніздо, а потилицю розрізав навпіл акуратним проділом. І вона сказала:
— Маленький Ісусик пече пляцок.
Я запитав:
— Так рано?
— Так рано, — відповіла вона.
Буває нудьга пропащих розмов, щоб не сказати, втрачених нагод. Для того, щоб висловити просте бажання, використовується занадто багато слів, і, можливо, жодне з них не затримається в пам'яті. Я часто уникаю розмов, але навіть тоді, коли я шукаю нагоди поговорити, я водночас боюся цих розмов, а найбільше боюся розмов із Беа Цакель. Можливо, я нічого не хочу від Беа Цакель, коли розмовляю з нею. Або зазираю у її подовгасті очі, занурююся в них, бо таким чином випрошую ласки Тура. Але загалом я з усіма говорю більше, ніж хотів би, щоб менше залишатися на самоті. Так, ніби в таборі взагалі можна залишитися на самоті. Це неможливо, навіть тоді, коли табір перетворюється на порожнє село під сонцем.
Це завжди відбувається однаково, я лягаю на нари, бо потім, коли інші повернуться з роботи, так тихо, як зараз, уже не буде. Ті, хто працює в нічну зміну, сплять недовго, після чотирьох годин обов'язкового сну я прокидаюся. Я міг би вирахувати, скільки ще треба чекати, аж поки в таборі знову настане нудна весна з черговою безглуздою річницею Перемоги і чуткою, що незабаром нас відпустять додому. І я лежу у цій черговій перемозі і у траві, і вся земля світу насипалася мені на спину. Але нас перевозять звідси в інший табір, ще далі на схід, у табір дереворубів. І я пакую свої речі у валізу з-під грамофона, пакую, пакую і ніяк не можу закінчити. Інші вже чекають на мене. Локомотив подає сигнал, і в останній момент я стрибаю на підніжку. Ми їдемо з одного соснового лісу в інший. Сосни відскакують убік і тікають від колії, а після того як поїзд зникає, знову застрибують на свої місця. А ми прибуваємо на місце і виходимо з потяга, першим комендант Шіштваньйонов. Я не поспішаю і сподіваюся, ніхто не помітить, що у моїй валізі з-під грамофона немає ні пилки, ні сокири, тільки речі з шахти і моя біла хустинка. Комендант відразу після прибуття переодягається, на його формі — рогові ґудзики і погони з дубовими листками, попри те що ми опинилися у сосновому лісі. Він стає нетерплячим і каже до мене:
— Давай працюй. Пилок і сокир у нас більш ніж достатньо.
Я виходжу з вагона, і він дає мені брунатний паперовий мішок. Знову цемент, — думаю я собі. Але мішок подертий з одного боку і звідти сиплеться біле борошно. Я дякую за подарунок, беру мішок під ліву руку, а правою віддаю честь. Шіштваньйонов каже:
— Обережніше з ногами, у горах треба буде дещо підірвати.
Тепер я розумію, що біле борошно — це динаміт.
Замість того щоб перейматися такими думками, я міг би щось почитати. Але страхітливого Заратустру, грубезного Фауста і надрукованого дрібними літерами Вайнгебера я давно віддав на цигарковий папір, промінявши на короткотривалий порятунок від голоду. Минулої вільної середи я уявляв собі, що ми не будемо сідати у потяг. Що це барак поїде разом із нами десь далеко на схід, навіть без коліс, а під час подорожі розтягнеться як баян. Що дорогою не буде трясти, що за вікном пропливатимуть акації і шкрябатимуть гілками вікно, а я сидітиму біля Кобеляна і питатиму:
— Чому ми їдемо, у нас же немає коліс?