Потім ми разом із пришитим немовлям, яке я ховаю у свою фуфайку, виходимо надвір, на сніг. З вулиці мені видно віконну подушку у вікні службової кімнати, подушку проти протягів, про яку мені розповідала Труді Пелікан. Вона акуратно зашита і наповнена. Волосся самої лише Коріни Марку для цього було, мабуть, замало, тож там ще й волосся інших людей. З жарівок випливають білі промені світла, вежа вартового поста на задньому дворі спинається в небо. По цілому засніженому двору порозкидані білі квасолини Цитри-Ломмера. Сніг разом із табірним муром відпливає все далі. Але на центральній алеї табору, вздовж якої я йду, сніг раптом хапає мене за горло. Вітер має гострий ніж. У мене раптом кудись зникають ноги, і я іду на щоках, та й щоки незабаром зникають. Залишається тільки пришита до поштівки дитина, мій ерзац-брат. Мої батьки зробили собі дитину, бо більше не сподіваються побачити мене. Так, як моя мама скорочує народився до нар., так вона скоротить і загинув до заг. Вона вже зробила це. Цікаво, чи не соромно їй за свої акуратні стібки білими нитками і за те, що я маю читати у нижній лінійці:
— Як на мене, то ти можеш помирати там, де зараз знаходишся, вдома це тільки заощадить місце.
Поштівка з емблемою Червоного Хреста від моєї матері прийшла у табір у листопаді. Вона була в дорозі сім місяців. З дому її надіслали у квітні. На той момент пришита нитками дитина уже була на світі три чверті року.
Листівку з ерзац-братом я поклав на саме дно валізи разом із білою хустинкою. На ній був один-єдиний рядок, і в ньому про мене не згадувалося взагалі. Навіть на білому просторі під цим рядком.
У селі біля табору я навчився випрошувати їжу. Але випрошувати у власної матері згадку про себе я не хотів. Протягом двох наступних років, які я провів у таборі, я змушував себе не відповідати на цю листівку. Просити милостиню мене протягом двох попередніх років учив янгол голоду. Протягом двох наступних років я вчився у нього шкарубкої гордості. Ця гордість була такою ж шорсткою, як намагання проявити твердість і не з'їсти заощаджений хліб. Вона страшенно мучила мене. Щодня янгол голоду демонстрував мені, як моя мати, незважаючи на моє існування, годує свою ерзац-дитину. Чепурна і сита, вона їздила зі своїм білим дитячим візком туди-сюди у моїй голові. А я дивився на неї звідусюди, де про мене не було жодної згадки, навіть із білого проміжку на папері рядком нижче.
У кожного є своя дійсність. Усі ми торкаємося землі своїми калошами, незалежно від того, де саме це відбувається — на відстані дванадцяти метрів під землею, у шахті, чи на дошці мовчання. Коли ми з Альбертом Ґіоном не на роботі, то здебільшого сидимо на лавці, яка складається з двох каменів і самої цієї дошки. У колючому дроті світиться жарівка, у відкритому залізному кошику палахкотить коксове полум'я. Ми відпочиваємо і мовчимо. Іноді я питаю сам себе, чи не розучився я рахувати? Якщо зараз ми перебуваємо у таборі четвертий рік і святкували третю річницю Перемоги, то тут, у шахті, повинні були минути перша і друга річниці, а також переддень Перемоги, без мене. І відповідна кількість денних та нічних змін повинна була минути, як має існувати відповідна кількість шарів ґрунту. І мої зміни спільно з Альбертом Ґіоном, я мав би всі їх порахувати, але чи вмію я рахувати, чи не відвик?
Чи вмію я читати. На Різдво батько подарував мені книгу «Ти і фізика». Там було написано, що кожна людина і кожна подія мають свій власний час і своє власне місце. Це закон природи. І тому всі і кожен мають власне призначення у світі, і до всього, що існує, тягнеться свій власний дріт, ДРІТ МІНКОВСЬКОГО. І коли я сиджу отут, дріт Мінковського стирчить угору. А коли я рухаюся, він теж рухається. Отже, я не самотній. Кожен закуток у підземеллі теж має свій дріт у таборі. І жоден із цих дротів не перетинається з іншими. Це дуже суворо впорядкований ліс дротів над головами. Кожен на своєму місці дихає через свій власний дріт. А охолоджувальна вежа, мабуть, дихає навіть подвійно, бо хмара над нею, треба думати, має власний дріт. Застосовувати написане у книзі до реалій табору не дуже просто. Янгол голоду теж має свій дріт Мінковського. Але у книзі не було написано нічого про те, чи янгол голоду завжди залишає свій дріт Мінковського біля нас, і тому ніколи нікуди не відходить, навіть якщо говорить, що зараз повернеться. Можливо, янгол голоду поважає цю книгу, мені слід було взяти її з собою.
Я майже завжди мовчу, коли сиджу на лавці біля шахти і дивлюся собі в голову, ніби крізь світлий проміжок у дверях. У книзі було написано також, що кожен свого часу й у своєму місці проживає свій власний фільм. У кожній голові бобіна крутиться зі швидкістю 16 картинок за секунду. ІМОВІРНІСТЬ ПРИСУТНОСТІ — це було словосполучення, схоже на «Ти і фізика». Так ніби можна піддати сумніву той факт, що я перебуваю тут і я не мусив би хотіти податися геть, щоб зникнути звідси. І так відбувається, бо моє тіло є часткою, фізичною цілістю, але одночасно завдяки дроту Мінковського є і хвилею. А у вигляді хвилі я також можу перебувати деінде, а хтось, хто фізично присутній в іншому місці, може опинитися біля мене. І я можу сам обирати, хто це буде. Це не буде людина, а радше предмет, який пасує до решти предметів тут, під землею. Наприклад ЗАУРІЄР. Так називався елегантний рейсовий автобус темно-червоного кольору, з хромованими опорами для пасажирів, який курсував між Германнштадтом і Зальцбургом. Ним моя мати і тітка Фінні їздили влітку на курорт Окна-Бей, розташований за десять кілометрів від Германнштадта. Коли вони приїздили назад, то дозволяли мені полизати шкіру своїх рук, щоб я міг переконатися, наскільки солоними були тамтешні води. Вони розповідали про перламутрову лупу солоних крупинок поміж травинками на галявинах. Крізь світлий дверний проміжок у голові я примусив автобус «Заурієр» проїхати між мною і шахтою. У нього теж є власний світлий дверний проміжок і власний дріт Мінковського. Наші дроти ніколи не перетинаються, але наші світлі дверні проміжки перетинаються під жарівкою, там, де під своїм дротом Мінковсього тремтить летючий попіл. І поряд зі мною на лавці мовчить Альберт Ґіон і не може мені сказати, в якому саме фільмі перебуває зараз він, так само як я не можу сказати йому, що у мене тут, під землею, зараз їздить червоний автобус із хромованими опорами для стоячих пасажирів. Кожна зміна — це витвір мистецтва. Але її дріт Мінковського — це лише сталева линва, вздовж якої циркулюють вагонетки. І кожна вагонетка зі своїм дротом — це лише гора шлакової породи на відстані дванадцяти метрів під землею.
Іноді мені здається, що я помер сто років тому і мої стопи давно стали прозорими. І коли я крізь власний світлий дверний проміжок у голові зазираю кудись, то насправді мені йдеться лише про несміливу надію на те, що хтось колись подумає про мене. Навіть якщо він не може знати, де саме я зараз перебуваю. Можливо, я — це беззубий старигань тут, угорі, на весільній фотографії ліворуч, фотографії, якої не існує, а одночасно я і худорлява дитина на шкільному дворі, якого теж не існує. І так само я суперник і брат свого ерзац-брата, а він — мій суперник, бо ми обоє існуємо одночасно. Але існуємо і неодночасно, бо ми ніколи, в жоден момент нашого існування, не бачили один одного.
А також я знаю, що така смерть, якою бачить її мій янгол голоду, наразі ще зі мною не трапилася.
Я виходжу з-під землі на ранковий сніг, він блищить. На вартових вежах стоять чотири статуетки з чорного шлаку. Але це не солдати, а чотири чорні пси. Перша і третя статуетки повертають голови, друга і четверта залишаються нерухомими. Потім перший пес ворушить ногами, а четвертий — повертає зброю, а другий і третій залишаються нерухомими.
Сніг на даху їдальні — це біле простирадло. Навіщо Феня поклала хлібну ряднину на дах?
Хмара над охолоджувальною вежею — це білий дитячий візок, який їде у російське село, до білих беріз. Отож, коли мій білий батистовий носовичок лежав у валізі вже третю зиму, одного разу я, жебраючи в селі, постукав у двері старої росіянки. Відчинив чоловік мого віку. Я запитав, чи він називається Борис. Він сказав: НЕТ. Я запитав, чи живе тут старенька жінка. Він сказав: НЕТ.
У їдальні незабаром даватимуть хліб. Одного разу, коли я стоятиму біля хлібних вагів, я наберуся відваги і скажу Фені:
— Коли я нарешті поїду додому, бо я вже майже перетворився на статую з чорного шлаку?
І Феня відповість мені:
— У тебе є колія під землею і гора. Вагонетки ж постійно їздять додому, їдь із ними. Ти ж любив раніше їздити на поїзді в гори.
— Але тоді я ще був удома, — скажу я.
— От бачиш, — відповість мені Феня. — Так воно і буде знову колись.
Але зараз я проходжу у двері їдальні і стаю в загальну чергу по хліб. Хліб прикритий білим снігом із даху. Я міг би стати останнім, щоб опинитися з Фенею сам на сам біля вагів, коли вона даватиме мені хліб. Але я не наважуюся, бо Феня у своїй холодній святості, як і щодня, має на обличчі аж три носи, два з них — це важки від хлібних вагів.
І знову настало Різдво. Я розгубився, коли побачив на столі барака дротяне деревце, яке сам же і зробив, а на ньому зелену ялинкову вовну. Адвокат Пауль Ґаст протримав деревце у своїй валізі і цього року прикрасив його трьома хлібними кульками.
— Бо ми вже три роки тут, — сказав він.
Він думав, нікому не відомо, звідки у нього зайві хлібні кульки, але всі знали, що він краде хліб у своєї дружини.
Його дружина Гайдрун Ґаст жила у жіночому бараці. Одруженим парам не дозволялося мешкати разом. Лице Гайдрун Ґаст уже стало схожим на обличчя мертвої мавпи, дистрофія з викривленим від вуха до вуха ротом, білий заячий пушок на щоках і вирячені очі. Від літа вона працювала у гаражі і наповнювала акумулятори автомобілів. Під дією випарів сірчаної кислоти шкіра на її обличчі виглядала більш знищеною, ніж тканина її фуфайки.
У їдальні щодня можна було бачити, що робить янгол голоду з сім'ями. Адвокат стежив за своєю дружиною, ніби вартовий. Якщо вона сідала за стіл біля когось іншого, він тягнув її за рукав і ставив її тарілку із зупою біля своєї. Якщо вона відверталася, він відразу ж занурював свою ложку в її тарілку. А якщо вона помічала це, він казав:
— Ложкою більше, ложкою менше.
Деревце із хлібними кульками ще стояло у нашому бараці, а Гайдрун Ґаст уже померла, хоча січень того року щойно встиг розпочатися. Хлібні кульки ще висіли на дереві, а Пауль Ґаст уже носив пальто своєї дружини з круглим комірцем і обшарпаними кишенями із заячого хутра. І голився він тепер частіше, ніж раніше.
А в другій половині січня це пальто вже носила наша співачка Ілона Міх. За це адвокатові дозволялося іноді залазити до неї під ковдру.
У цей час перукар запитав адвоката:
— Вдома у вас є діти?
Адвокат відповів:
— У мене.
— Скільки? — запитав перукар.
— Троє, — відповів адвокат.
Його очі, ніби заморожені, вдивлялися з-під мильної піни для гоління у двері. Там, біля дверей, на цвяшку висіла моя вушанка з опущеними вухами, схожа на застрелену качку. Адвокат глибоко зітхнув, аж великий пінний клубок полетів із руки перукаря на підлогу. А там, де він приземлився, між ніжками стільчика, стояли ґумові калоші адвоката, стояли майже навшпиньках. Вони були прикручені під підошвою до кісточок ніг блискучим, зовсім новим мідним дротом.
— Тільки не кажи моєму чоловікові, — сказала Гайдрун Ґаст.
Це було того дня, коли їй вдалося сісти між нами з Труді Пелікан, бо адвокат Пауль Ґаст не прийшов вечеряти, у нього загострився зубний біль. Того дня Гайдрун Ґаст змогла поговорити з нами.
Вона розповіла, що дах, який відділяє гараж від розбомбленого фабричного цеху, має дірку завбільшки з крону дерева. У цьому цеху вантажать щебінь. Іноді у гаражі на підлозі лежить картоплина, яку якийсь чоловік кидає згори для Гайдрун Ґаст. Завжди один і той самий чоловік. Гайдрун Ґаст дивиться на нього вгору крізь дірку, а він дивиться вниз. Поговорити вони не можуть, бо його охороняють там, нагорі, так само, як і її тут, унизу. Чоловік убраний у смугасту фуфайку — він німецький військовополонений. Останній раз серед ящиків із інструментами лежала дуже маленька картоплина. Можливо, Гайдрун Ґаст не відразу знайшла її і картоплина пролежала там два дні. Або ж чоловік змушений був кидати її швидше, ніж завжди, або вона закотилася трохи далі, ніж інші, бо була дуже маленькою. Можливо, він спеціально закинув її далі, ніж завжди. У перший момент Гайдрун Ґаст не була певна, чи ця картоплина справді від чоловіка нагорі, чи, можливо, від начальника, який хотів таким чином затягнути її в пастку. Вона підштовхнула картоплину носаком ще далі, попід сходи, так що її можна було побачити, тільки якщо знати, де саме вона лежить. Гайдрун Ґаст хотіла перевірити, чи начальник не стежить за нею. Вже аж перед самим завершенням робочого дня вона підняла картоплину і побачила, що довкола неї обмотана нитка. Того дня, як завжди, Гайдрун Ґаст зазирала у дірку нагорі, але більше не бачила чоловіка. Увечері, прийшовши до барака, вона перегризла нитку. Картоплина була перерізана. Поміж двома половинками лежав шматок тканини. ЕЛЬФРІДЕ РО — було написано там, ЕРСТРАС ЕНСБУ і в самому низу ОЙЧЛАН. Решта букв з'їв картопляний крохмаль. Коли адвокат після вечері у їдальні пішов до свого барака, Гайдрун Ґаст кинула шматок тканини у пізнє вогнище у дворі і спекла дві половинки картоплини.
— Я знаю, — сказала вона, — що я з'їла записку, це було шістдесят один день тому. Додому його точно не відпустили, та і померти він не міг, він був ще здоровим. Він зник з лиця землі, — сказала вона. — Як та картопля у моєму роті. Мені його бракує.
У її очах посмикувалася тоненька крижана плівка. Її запалі щоки вкрилися білим пушком і поприлипали до кісток. Для її янгола голоду давно не було таємницею, що з неї немає чого більше взяти. Мені стало моторошно, так, ніби її янгол голоду тим швидше її покине, чим більше вона мені довіриться. Так, ніби він переселиться потім у мене.
Тільки янгол голоду міг би заборонити Паулю Ґасту красти їжу у своєї дружини. Але янгол голоду — сам злодій. Усі янголи голоду знайомі між собою, — думав я собі, — як ми знаємо одне одного. Усі вони мають такі ж професії, як і ми. Янгол голоду Пауля Ґаста адвокат, як і сам Пауль. А янгол Гайдрун Ґаст завбільшки хіба що з долоню янгола Пауля. І мій завбільшки хіба що з долоню, не знаю, правда, чию.
Я сказав:
— Гайдрун, їж зупу.
— Я не можу, — відповіла вона.
Я присунув тарілку до себе. Труді Пелікан теж подивилася у бік зупи. І Альберт Ґіон, який сидів навпроти. Я почав їсти, не рахуючи ложок. Я навіть не сьорбав, бо це забирає час. Я їв тільки сам-один, не пропонуючи ні Гайдрун Ґаст, ні Труді Пелікан, ні Альберту Ґіону. Я забув про все на світі, про їдальню довкола. Я втягував зупу у своє серце. Перед цією тарілкою мій янгол голоду не був завбільшки з долоню, а був цілим адвокатом.
Я відсунув порожню тарілку назад до Гайдрун Ґаст, до її лівої руки, тарілка торкнулася її мізинця. Вона облизала свою чисту ложку і витерла її досуха об фуфайку, так, ніби це вона поїла, а не я. Або ж вона вже не розрізняла, їсть вона чи тільки дивиться, або лише хотіла зробити вигляд, ніби це вона поїла. Так чи інакше, було видно, що її янгол голоду розтягнувся на її спотвореному дистрофією роті, ззовні він був аристократично-блідим, а зсередини темно-синім. Не виключено, що він навіть міг стояти вертикально. І, без сумніву, він відраховував у залишках капустяної зупи на денці, скільки днів ще їй залишилося. Але, можливо, він забув про Гайдрун Ґаст і загострив увагу на моєму піднебінні. Що під час їжі він вираховував, скільки ще можна витягти з мене і за який час.
Я обдурю його увагу, коли янгол голоду зважуватиме мене. Я буду таким же легеньким, як мій хліб під подушкою. І таким же твердим, щоб було важко вкусити. Ти побачиш, — кажу я собі, — це короткий план, якого вистачить надовго.
Після вечері я пішов на нічну зміну під землю. Небо було ясним. Від села летіла зграя птахів, схожа на сірі коралі на шиї табору. Я не знаю, чи птахи вгорі кричали у висвітленому небі, чи у моєму роті, на піднебінні. Крім того, я не знаю, чи вони кричали дзьобами, чи, може, терли одна об одну лапи, або ж мали на крилах якісь старі кістки без пір'я.
Раптом від коралів відпав шматок і розділився на вуса. Три з них залетіли під шапку вартового із вежі на задньому дворі і влучили просто в чоло. Вони довго пробули там. Аж коли я ще раз озирнувся, вже біля фабричних воріт, вони вилетіли з-під шапки ззаду, за головою. Зброя вартового похитнулася, солдат встояв на місці нерухомо. Я подумав, що він зроблений із дерева, а зброя — з плоті.