Знову і знову та сама пісня, аж поки ти вже не знав, чи справді досі співають, чи вже ні, бо співало саме повітря. Пісня крутилася в голові і достосовувалася до ритму їзди — блюз товарного вагона, пісня нескінченних кілометрів урухомленого часу. Це була найдовша пісня у моєму житті, жінки співали її протягом п'яти років і робили це з незмінною ностальгією, яку всі ми відчували так само. Двері вагона були запломбовані ззовні. Чотири рази їх відчиняли, відсуваючи на спеціальних колесах. Ми все ще були на румунській території, двічі нам закидали у вагон розполовинену вздовж козу. Вона була задубіла і штивна і з гуркотом гримнула об підлогу, ми вирішили, що це дрова. Розділили її на частини і спалили. Вона була така висохла, що навіть не смерділа, вона добре горіла. Коли нам закинули другу козу, у повітрі залунало слово ПАСТРАМА, висушене на повітрі м'ясо, яке можна було їсти. Свою другу козу ми теж спалили і реготали при цьому. Вона була такою ж твердою, як і перша, складалася з самих висушених кісток. Але ми сміялися завчасу, були занадто самовпевненими, змарнувавши обидві румунські доброчинно пожертвувані нам кози.
З часом зростала наша взаємна довіра. Усі невеличкі справи діялися в тісняві — сісти, встати. Попорпатися у валізі, витягати з неї речі, складати назад. Ходити на туалетну дірку за двома піднятими ковдрами. Кожна дрібниця тягнула за собою іншу.
У вагоні для худоби нівелюються всі індивідуальні відмінності. Людина більше перебуває поміж іншими, ніж наодинці з собою. Тактовність була зайвою. Кожен був готовий допомогти іншому, ніби вдома. Можливо, коли я зараз так кажу, то говорю тільки про себе. Або навіть і не про себе. Можливо, мене не так дратувала тіснява у вагоні для худоби, бо я все одно хотів утекти кудись подалі і мав із собою достатньо їжі. Ми ще не підозрювали, яким страшним стане незабаром голод, що запанує над нами. Як часто протягом наступних п'яти років, коли до нас приходив янгол голоду, ми ставали схожими на цих застиглих синіх кіз. І ностальгійно згадували про них.
І ось уже настала російська ніч. Румунія залишилася позаду. Після кількагодинного стояння ми раптом відчули сильний поштовх. Під вагоном міняли колеса для ширших російських рельсів, для широти степу. Велика кількість снігу робила ніч за вікном світлішою. То була третя зупинка, тієї ночі у широкому полі. Російські вартові прокричали: УБОРНАЯ. Усі двері всіх вагонів повідчиняли. Ми вискакували один за одним у глибокий сніг і загрузали по коліна. Ми зрозуміли, хоча і не знали цього слова, що «уборная» означає спільне випорожнення. Угорі, дуже високо над нами, був круглий місяць. Перед нашими обличчями блискучими білими шматками, схожими на сніг під ногами, плив подих. Довкола нас зведені автомати. І тепер кожен повинен зняти штани.
Цей сором, це найгірше у світі приниження. Як добре, що ця засніжена рівнина була з нами наодинці, що ніхто не бачив того, як нас змушували сидіти навпочіпки одне біля одного і всіх робити те саме. Я не хотів у туалет, але спустив штани і присів. Якою підступною і тихою була ця нічна земля, як принижувала нас у залагодженні тілесної потреби. Як Труді Пелікан ліворуч від мене підтягнула своє широке пальто попід пахви, спустила штанці до колін, і поміж її мештами почулося дзюркотіння. Як ззаду за мною адвокат Пауль Ґаст стогнав від натуги, як у його дружини Гайдрун Ґаст вуркотів кишківник від проносу. Як отруйно-тепла пара довкола нас моментально застигала у повітрі. Як ця снігова рівнина забезпечила нам неприємну процедуру і змусила відчути себе самотніми з посинілими задницями посеред звуків, які видавали інтимні частини наших тіл. Якими нещасними були наші нутрощі у цьому товаристві.
Можливо, саме цієї ночі раптово подорослішав, ні, не я, а страх у мені. Можливо, перебування у товаристві тільки у такий спосіб отримує справжність. Бо всі, всі до єдиного, під час процедури залагодження природної потреби автоматично сідали обличчям до колії. Усі мали місяць за спиною, не зводили очей із відчинених дверей вагона, ми були залежні від цих дверей, ніби від дверей до кімнати. Всі ми відчували божевільний страх, що двері зараз зачиняться і потяг поїде без нас. Один із нас викрикнув у ніч:
— Ось, прошу, маємо, саксонці серуть, усі на одну купу. Коли земля під ногами горить, то горить не тільки земля. Ви ж усі так радієте життю, правда. — Він засміявся порожнім, ніби бляха, сміхом. Усі відсунулися від нього на крок. Біля нього стало більше місця, і він вклонився перед нами, як актор, повторивши високим урочистим тоном: «Ви ж усі так радієте життю, правда».
У його голосі прозвучало відлуння. Дехто почав плакати, повітря віддзеркалювало довкола холодним блиском. На його обличчі з'явився божевільний вираз. Слина на його куртці замерзла. І тут я побачив знак на його грудях, то був той самий чоловік із альбатросами на ґудзиках. Він стояв сам-один і плакав, по-дитячому підшморгуючи. Біля нього залишився тільки брудний сніг. А за ним застиглий від морозу світ із місяцем посередині, схожий на рентгенівську світлину.
Локомотив видав єдиний глухий звук. Найнижче «у-у-у-у», яке мені коли-небудь доводилося чути. Усі почали пхатися до дверей вагонів. Ми залізли досередини і поїхали далі.
Того чоловіка я впізнав би і без погонів. Я ніколи не бачив його у таборі.
Одяг, який ми отримали в таборі, не мав ґудзиків, жодна річ. До спідніх сорочок, довгих підштаників були пришиті по два шнурочки для зав'язування. До пошивок — двічі по дві зав'язки. Уночі подушка була подушкою. Удень пошивка від подушки ставала полотняною торбою, яку всюди слід було носити з собою про всяк випадок, якщо би вдалося щось украсти або випросити.
Ми крали до, під час і після роботи, не лише під час старцювання, яке ми називали тандитництвом і ніколи не крали у сусідів із барака. Взагалі-то це не була ніяка крадіжка, коли ми після роботи, дорогою додому, заходили до сміттєзвалища і рвали траву, напихаючи її повні пошивки. Ще у травні сільські жінки виявили, що бур'ян із зазубреним листям називається ЛОБОДА. Навесні її їли і в нас удома як дикий шпинат, це називається НАТИНА. Ми зривали також траву з посіченими кінчиками, це був дикий кріп. Важливо було мати сіль. Сіль треба було виміняти на базарі. Вона була сіра і кам'яниста, як гравій, її треба було розбивати. Сіль була на вагу золота. Для лободи у нас було два рецепти:
Лободу можна їсти сирою, як листя салату, ясна річ, із сіллю. Зверху можна насипати дрібнопорізаний дикий кріп. Або ж зварити лободу разом із стеблами у підсоленій воді. Потім витягнути з води і можна насолоджуватися чудовою імітацією шпинату. Трав'яним бульйоном можна все це запивати, ніби зупою чи зеленим чаєм. Навесні лобода ніжна, уся рослина має довжину пальця і колір сріблястої зелені. Влітку вона вже сягає колін, а листя розділяється на фаланги, кожен листочок може виглядати по-іншому, ніби різні рукавиці, а в самому низу завжди опиняється великий палець. Сріблясто-зелена лобода — це холодна рослина, весняна їжа. Влітку треба бути обережним, тоді лобода швидко росте, її стебла переплітаються між собою, стають твердими і волокнистими. Смак стає гірким, як глина. Рослина заввишки досягає вже стегна, довкола її стебла утворюється кора. У кінці літа листки і стебла міняють колір, спершу на рожевий, потім на криваво-червоний, а тоді на синьо-червоний і темніють аж до кольору темного індиго. На кожному роздвоєнні виростають вінички з круглими суцвіттями, як у кропиви. Тільки ці вінички не звисають донизу, а стирчать догори, вони теж міняють колір із рожевого до індиго.
Це дивне відчуття спостерігати, як лобода міняє колір, і аж коли вона вже остаточно непридатна до їжі, лише тоді стає по-справжньому гарною. І під охороною своєї краси залишається цвісти на полі. Час лободи минає. Але залишається голод, який завжди більший за тебе.
Що можна сказати про хронічний голод? Можна сказати, що існує голод, здатний зробити тебе хворобливо голодним. Цей хворобливий голод додається до того, який ти вже маєш. Усе новий і новий голод, який невситимо росте і застрибує у вічно старий, лише з великими труднощами стримуваний голод. Як можна пересуватися світом, якщо не можеш сказати про себе нічого, окрім того, що ти голодний. Коли не можеш думати ні про що інше. Піднебіння стає більшим за голову, купол, високий і чутливий до звуків, розростається всередині черепа. Коли не можеш більше витримувати голод, піднебіння починає боліти так, ніби тобі натягнули за щокою свіжу заячу шкірку, яка має висохнути. Щоки висихають і вкриваються блідими волосинами.
Я ніколи не знав, чи треба злоститися на гірку лободу за те, що її більше неможливо їсти, що вона кам'яніє і відмовляється від співпраці. Цікаво, чи лобода знає, що вона більше не нам служить, і навіть не голоду, а янгелові голоду. Червоні китиці — це коштовні прикраси на шиї янгола голоду. Ранньої осені, коли починалися перші заморозки, лобода причепурювалася все більше з дня на день, аж поки не замерзала. Це були отруйно-прекрасні кольори, від яких аж кололо в оці.
Незліченні ряди червоних китиць уздовж кожної стежки прикрашали янгола голоду. Він носив свої прикраси. А ми носили за собою такі зголоднілі піднебіння, що кожен крок відлунював аж у роті. Череп ставав прозорим, так ніби ти проковтнув завелику кількість яскравого світла. Такого світла, яке само себе роздивляється у твоєму роті, солодкаво проникає у твоє піднебіння, аж поки те не набрякає і не піднімається аж до мозку. Аж поки з мозку не вивітрюється все, окрім відлуння голоду. Для мук голоду не існує відповідних слів. Я ще й сьогодні мушу доводити голоду, що я втік від нього. Я буквально їм саме життя, відтоді як не мушу більше голодувати. Я сиджу під замком у смаку їжі, коли їм. Відтоді, як я повернувся з табору, протягом останніх шістдесяти років, я їм проти голодування. Я дивився на лободу, яку більше неможливо було їсти, і намагався думати про щось інше. Про останнє втомлене тепло пізнього літа перед настанням холоду. Але замість цього я думав про картоплю, якої не було. І про жінок, які жили в колгоспі і, можливо, отримували щодня нову картоплю у своїй овочевій зупі. В усьому іншому їм неможливо було позаздрити. Вони жили в землянках і щодня змушені були набагато довше працювати, від сходу сонця до присмерку.
Весна у таборі для нас означала приготування лободи і її збирання біля сміттєзвалища. Назва ЛОБОДА звучить мелодійно, але абсолютно нічого не означає. Це слово було для нас позбавленим змісту, не чіпало нас. Воно не спонукало, не закликало, а залишало на узбіччі, збоку. Це була трава, час якої наставав після, а не під час переклички, трава відпочинку. Часто доводилося з нетерпінням чекати, коли нарешті можна вже буде готувати лободу, коли завершиться перекличка, яка триває безкінечно, бо ніяк не можуть дорахуватися всіх.
У нашому таборі було п'ять РБ — підрозділів під назвою РАБОЧИЙ БАТАЛЬОН. Кожен із них називався ОРБ — отдельный рабочий батальон і складався від 500 до 800 інтернованих. Мій батальйон мав номер 1009, я мав робочий номер 756. Ми вишиковувалися один за одним чітко за зростом — хоча це і виглядало абсурдним на тлі нашого злиденного вигляду — вирячені очі, завеликі носи, запалі щоки. Животи і ноги були наповнені дистрофічною водою. Як у мороз, так і у спеку, всі вечори ми проводили вишикувані у ряд. Тільки вошам було дозволено рухатися на нас. Під час безкінечного перераховування вони могли вдосталь насмоктатися і пересуватися непоспіхом, мов на параді, по нашій нещасній плоті, перебираючись туди і назад, від наших голів до волосся на інтимних частинах тіл. Здебільшого воші, насмоктавшись вдосталь, вкладалися спати поміж швів наших ватників, а ми все стояли виструнчившись. Комендант табору Шіштваньйонов продовжував кричати. Ми не знали, яке у нього ім'я. Його звали тільки товарищ Шіштваньйонов. Це прізвище було достатньо довгим, аби завмирати від жаху щоразу, коли доводилося вимовляти його. Звучання цього словосполучення «товарищ Шіштваньйонов» нагадувало мені шарудіння локомотива, який віз нас сюди. І білу нішу вдома, у церкві із написом: НЕБО УРУХОМЛЮЄ ЧАС. Можливо, ми стояли годинами навпроти саме цієї білої ніші. Наші кістки ставали штивними, мов залізо. Коли з тіла зникає плоть, кістки стають непосильним тягарем, вони тягнуть тебе до землі.
Під час переклички я тренувався забувати про себе на час стояння струнко і не відділяти вдих і видих один від одного. І піднімати очі догори, не рухаючи при цьому головою. І шукати на небі закуток посеред хмар, на який можна повісити свої кості. Коли мені вдавалося забути про себе і знайти на небі такий гачок, він тримав мене міцно. Часто хмара так і не знаходилася, кругом була лише однорідна синява, ніби відкрите море.
Часто ковдра із хмар бувала щільною, однорідно сірою.
Часто хмари рухалися, і жоден гачок не міг утриматися на місці.
Часто дощ пік очі і приклеював мені одяг до тіла.
Часто мороз прокушував мої нутрощі.
У такі дні небо піднімало мої очі до себе, а перекличка опускала їх додолу — тоді кості без жодної опори висіли на мені одному.
Капітан Тур Прікуліч ставав між нами і комендантом Шіштваньйоновим, і в його пальцях шаруділи списки, численні зім'яті листки. Щоразу, коли він збирався вигукнути чиєсь ім'я, його груди надималися, як у півня. Його руки залишилися дитячими. А мої долоні розрослися в таборі, стали квадратними, твердими і пласкими, ніби дві дошки.
Коли хтось один із нас після переклички набирався хоробрості і питав когось із начальників або й самого коменданта табору Шіштваньйонова, коли вже можна буде додому, відповідь була короткою: СКОРО ДОМОЙ.
Це російське СКОРО забирало у нас найдовший у нашому житті період. Тура Прікуліча голив перукар Освальд Енйетер, він же стриг йому нігті й обрізав волосся у носі. Перукар і Тур Прікуліч були із села, з Карпатської України. Одного разу я запитав, чи у тій місцевості так заведено, що особливо поважним клієнтам у перукарні обрізають ще й нігті. Перукар відповів:
— Ні, так у нас не заведено. Це пішло від Тура, а не з дому. З дому пішло п'яте через десяте.
— А що це означає? — запитав я.
Перукар відповів:
— Трохи бардаку.
— А це що означає? — запитав я.
Він відповів:
— Трохи безладу.
Тур Прікуліч не був росіянином, як Шіштваньйонов. Але він розмовляв німецькою і російською, тому вважався одним із росіян, не одним із нас. Він теж був із інтернованих, але став ад'ютантом табірного керівництва. Він ділив нас на робочі батальйони і складав списки, а також перекладав нам російські накази. І додавав свої власні вже німецькою. Він упорядковував папери — складав загальний перелік із нашими іменами, робочими номерами, номерами наших батальйонів. Кожен мав знати напам'ять свій номер і чітко називати його, навіть якщо його будили серед ночі, кожен мусив пам'ятати, що всі ми нумеровані, а не звичайні люди.
Тур Прікуліч вписував у клітинки поряд із нашими іменами місце праці — колгосп, фабрика, сміттєзвалище, перевезення піску, залізничні або будівельні роботи, транспортування вугілля, гараж, коксовидобувна фабрика, переробка відходів, підземні роботи. Від того, що стояло поряд із твоїм іменем, залежало все. Те, чи будемо ми просто втомленими, втомленими як собаки чи смертельно втомленими. Чи будемо ми після роботи ще мати час і сили для жебрацтва. Чи дозволять нам непомічено перебирати кухонне сміття за їдальнею.
Тур Прікуліч ніколи не ходить на роботу, в жоден батальйон, до жодної бригади, у жодну зміну. Він царює, тому він енергійний і зверхній. Якщо він посміхається, за цим криється якийсь підступ. А якщо ти посміхаєшся йому у відповідь, а ти мусиш, то цим ти принижуєш себе. Він посміхається, бо записує у клітинки біля прізвищ щось нове, гірше. Я намагаюся уникати його на табірному просторі, поміж бараками, намагаюся перебувати від нього на відстані, на якій неможливо розмовляти. Він стає на доріжку, переставляє ноги у своєму начищеному до блиску взутті, ніби два лакових портфелі, його ноги опускаються з висоти так, ніби це порожній час випадає з нього і просочується крізь підошви. Він усе помічає. Кажуть, навіть те, про що він забуває, перетворюється на наказ.
У перукаря Тур Прікуліч поводиться зі мною зверхньо. Він говорить, що хоче, і нічим при цьому не ризикує. Коли він нас ображає, це навіть краще для нас. Він знає, що мусить принижувати нас, щоб усе залишалося так, як є. Він витягує шию і говорить низьким голосом. Він має час, цілі дні, щоб милуватися собою. Мені він теж подобається. Він має атлетичну будову тіла, яскраво-голубі очі, млосний погляд, маленькі акуратні вуха, схожі на дві брошки, підборіддя наче з порцеляни, ніздрі рожеві, мов квіти тютюну, восково-гладеньку і струнку, як церковна свічка, шию. Те, що він ніколи не торкається бруду, — його щастя. І його щастя робить його вродливішим, ніж він на це заслуговує. Той, хто не знайомий із янголом голоду, може віддавати накази під час переклички, прогулюватися по табору, підсміюватися над іншими у перукаря. Але він не має права голосу. Я знаю про Тура Прікуліча більше, ніж йому б хотілося, бо я добре знайомий із Беа Цакель, його коханкою.
Російські накази звучали подібно до імені коменданта товарища Шіштваньйонова, це було суцільне шипіння і скрипіння, складене з X, ш, ч, щ. Ми все одно не розуміли цих наказів, але добре відчували зневагу до себе. До зневаги швидко звикаєш. З часом накази почали звучати для нас як суцільний шурхіт, кашель, пчихання, шмаркання, плювання — як виверження слизу. Труді Пелікан казала: російська — заморожена мова.
Поки всі інші ще мордувалися під час вечірньої переклички, ті, хто працював по змінах, звільнені від переклички, вже розпалювали вогнище у закутку табору за криницею. І ставили на вогонь казанок із лободою або іншими дивними речами, які потрібно було варити під покришкою, щоб не бачити, що це таке. Буряки, картопля, навіть просо, якщо вдалося вигідно щось обміняти — десять буряків за куртку, три мірки проса за светр, півмірки цукру або солі за пару вовняних шкарпеток.
Для приготування додаткової вечері у казанку обов'язково потрібна покришка. А покришок не було. Хіба що шматок бляхи, і то радше уявний. Не має значення, як саме це вдавалося, але щоразу знаходилася якась покришка для казанка. Щоразу звучала одна й та сама тупа фраза: це треба накрити покришкою. І хоча жодного разу не накривалося покришкою, а тільки говорили так, залишалася тільки назва від покришки.
Так чи інакше, щовечора у закутках табору за криницею палахкотіли п'ятнадцять або двадцять вогнищ. Усі решта не мали нічого, що вони могли б з'їсти додатково до того, що давали в їдальні. Вугілля диміло, над казаном хтось обов'язково вартував із ложкою в руках. Вугілля не бракувало. Казанки були з їдальні, жалюгідні вироби місцевої промисловості. Сіро-брунатні емальовані бляшані посудини, сильно подряпані і надщерблені. Поки хтось один завершував приготування своєї порції, інші чекали на нього зі своїми тарілками, щоб зайняти місце біля вогню.
Коли я не мав нічого, щоб приготувати, дим просочувався мені в рот. Я ворушив язиком і жував порожнечу. Я їв слину з вечірнім димом і думав про смажені сардельки. Коли у мене не було нічого, що я міг би приготувати, я йшов повз вогнища з чужими казанками і робив вигляд, ніби збираюся почистити зуби перед сном. Але до того, як запхнути зубну щітку до рота, я встигав поїсти двічі. Голодом очей я їв жовті язики полум'я, а голодом рота — дим. Поки я їв, довкола мене все було спокійно, а від фабрики навпроти крізь темряву продирався гуркіт коксових батарей. І чим швидше я намагався піти геть від криниці, тим повільніше я йшов. Мені доводилося відривати себе від вогнищ. У шумі коксових батарей я чув бурчання шлунка, увесь вечірній пейзаж був голодний. Небо чорно опускалося на землю, а я плентався до бараку у напівтемряві, освітленій лише слабким мерехтінням жарівки.
Чистити зуби можна і без зубної пасти. Та, яку я привіз із дому, давно закінчилася. А сіль була надто коштовною, її не можна було випльовувати, вона була на вагу золота. Вартість солі я дуже добре пригадую. А зубну щітку зовсім не пам'ятаю. Я взяв із собою в несесер лише одну. Але не може бути, щоб вона протрималася чотири роки. А нову зубну щітку я купив собі, якщо взагалі було таке, лише в останній, п'ятий рік у таборі, коли ми отримали гроші, готівку за свою роботу. Але і свою нову щітку, якщо така була, я теж не пригадую. Можливо, я витратив свою готівку на новий одяг, а не на зубну щітку. Моя перша справжня зубна паста, яку я привіз із дому, називалася ХЛОРОДОНТ. Ця назва пам'ятає мене. Зубні щітки, як справжня перша, так і ймовірна друга, мене забули. Те саме з моїм гребінцем. У мене мусив бути якийсь гребінець. Я пригадую слово БАКЕЛІТ. У кінці війни всі гребінці у нас вдома були з бакеліту.
Чи можливо таке, що я швидше забув речі, привезені з дому, ніж ті, які придбав уже в таборі? А навіть якщо так, то справа була саме в тому, що ці речі приїхали зі мною. У тому, що я мав їх і використовувати, поки вони не нищилися, або і далі, так, ніби я був разом із ними не десь далеко, а вдома. Чи можливо таке, що я краще пам'ятаю чужі речі, ніж свої, бо чужі мені доводилося позичати.
Я добре пам'ятаю залізні гребінці в таборі. Вони з'явилися разом із вошами. Токарі і слюсарі робили їх на фабриці і дарували жінкам. Вони були з алюмінію, з довгими зубцями і здавалися вологими на дотик, у руці і на шкірі голови. Це через те, що вони були холодними. А коли ти починав чесатися ними, вони швидко вбирали в себе тепло тіла і пахли чимось гірким, як редька. Цей запах залишався на долоні ще довго після того, як ти давно відклав убік гребінець. Алюмінієві гребінці сильно заплутували волосся, доводилося шарпати і рвати. На цих гребінцях після чесання залишалося більше волосся, ніж вошей.
Але для вичісування вошей були і чотирикутні, із зубцями з обох сторін кістяні гребінці. Сільські дівчата привезли їх із дому. З одного боку зубці були грубіші, щоб робити проділ і зачісувати волосся, а з іншого боку зубці були дуже густими і дрібними, цим боком вичісували бліх. Кістяні гребінці були солідними, їхня вага відчувалася у долоні. Волосся ними добре зачісувалося і залишалося гладеньким, не збивалося у вузли. Кістяні гребінці можна було позичати у сільських дівчат.
Через шістдесят років мені хочеться пригадати собі всі предмети у таборі. Усе це речі з моєї нічної валізи. Від моменту повернення з табору безсонна ніч для мене — це валіза з чорної шкіри. Ця валіза у мене в скронях. І всі шістдесят років я так і не знаю, чи я не можу заснути від того, що хочу пригадати собі всі предмети, чи що все якраз навпаки. Що я ношу ці предмети у своїй пам'яті, бо все одно не можу спати. Так чи інакше, ніч завжди розпаковує свою чорну валізу проти моєї волі, на цьому я мушу наголосити. Я мушу згадувати всупереч своєму бажанню. І навіть тоді, коли я не мушу, а хочу, я радше хотів би не мусити хотіти.