— Але ж він був молодшим за тебе.
— Він був хворим, а тоді людина стає старою, — відповіла вона. — Тоді я вбрала його антилоп'ячі мешти і пішла до старого будинку. Там у дворі був якийсь чоловік. Тоді цей чоловік запитав мене, як я сюди потрапила. Я показала йому антилоп'ячі мешти. Тоді він сказав, щоб наступного разу я приходила з головою.
— І що ти тоді зробила? — запитав я.
— Тоді я пішла до церкви, — сказала вона.
Я запитав:
— Як звали твого маленького братика?
Вона сказала:
— Лаці, як тебе.
— Мене звати Лео, — заперечив я.
— Може, це у вас удома, але тут ти називаєшся Лаці, — сказала вона.
Це момент просвітлення, — подумав я, — в імені є німецьке слово «лаус», воша. Лаці походить від Ладіслаус.
Плантон-Катя встала, згорбилася і, вже дійшовши до дверей, озирнулася і ще раз подивилася на годинник із зозулею. Але її праве око підморгувало мені, так, як буває, коли розгортають старий шовк.
Вона підняла вказівний палець і сказала: — Знаєш що, ти не повинен більше махати мені рукою в церкві.
Улітку нам дозволяли танцювати надворі, на майданчику для переклички. Перед самим присмерком ластівки літали слідом за своїм голодом, дерева вже опоясала темрява, хмари підфарбувало знизу червоним. Згодом над їдальнею зависав місяць завбільшки з палець. Барабанний ритм у виконанні Антона Ковача пробивався крізь вітер, пари коливалися у танці, ніби чагарі. Посеред хвиль стукотів передзвін коксових батарей. А відразу за ним із території фабрики виривалася хмарка вогню й освітлювала небо аж до танцмайданчика. І поки не згасло світло, можна було побачити, як трясеться голова співачки Лоні і які важкі очі в акордеоніста Конрада Фонна, він завжди відводив їх убік, туди, де не було видно нікого і нічого.
У жесті, з яким Конрад Фонн розтягував і зводив докупи боки акордеона, відчувалося щось тваринне. Його повіки виглядали достатньо важкими, щоб зобразити чуттєвість, але порожнеча в очах була занадто холодною. Музика не проникала йому в серце. Він просто відпихав пісні подалі від себе, і вони потрапляли всередину нас. Його акордеон видавав приглушені звуки, схожі на сьорбання. Відтоді як Цитру-Ломмера відвезли кудись, як було сказано, до Одеси, в напрямку дому, оркестру явно бракувало теплих світлих звуків. Можливо, це акордеон був розстроєний, як і музикант, тому сумнівався, що коли депортовані стають парами на майданчику для переклички і хитаються, мов кущі, це можна вважати танцями.
Плантон-Катя сиділа на лавці і хитала ногами в такт музики. Якщо хтось хотів запросити її до танцю, вона тікала у темряву. Іноді вона танцювала з кимось із жінок, витягуючи при цьому шию і зазираючи в небо. Її ноги рухалися в такт музики, мабуть, раніше вона часто танцювала. Коли вона сиділа на лавці і спостерігала за парами, то кидала камінцями у тих, хто підходив один до одного занадто близько. Вона не бавилася, її обличчя залишалося серйозним. Альберт Ґіон казав, що більшість із нас забуває, де ми танцюємо, не думає про переклички і уявляє собі, що всі ми на танцмайданчику. Він ніколи не танцював із Ціррі Вандшнайдер, казав, що вона клеїться до нього і прагне віддатися йому. Але тут, у темряві, спокушає музика, а не він. Коли звучала зимова палома, відчуття збивалися у складки і ставали схожими на ребра акордеона, зачиненого в їдальні. Літній танець присипав нашу тугу легковажністю, ніби сіном. Вікна барака відкидали ледь помітні тіні, ми більше відчували, ніж бачили одне одного.
Труді Пелікан казала, що на танцмайданчику туга за домом перебирається із голови у живіт. Партнери міняють одне одного щогодини, це пари, які тужать за домом.
Мені здається, що суміші взаємних симпатій і обману, які випливали під час парування, мабуть, були такими ж різноманітними і ні до чого не придатними, як суміші різних видів вугілля. Але ми могли змішувати між собою лише те, що мали. Ми не могли, ми були змушені. Так само, як я змушений був триматися осторонь будь-яких сумішей і зберігати пильність так, щоб ніхто не здогадався, чому я так роблю.
Можливо, акордеоніст про все здогадувався, у ньому було щось відсторонене. Це мене ображало, хоча він і здавався мені потворним. Я щоразу змушений був дивитися йому в обличчя, так довго і так часто, як хмарка вогню виривалася із території фабрики і проривалася у небо. Що чверть години я бачив його шию і його собачу голову над акордеоном і страхітливі, відведені вбік кам'яні очі. А потім небо знову зливалося з чорнотою ночі. І я чекав наступні п'ятнадцять хвилин, поки собача голова знову не стане потворною на світлі. Літня палома на місці для перекличок виглядала завжди однаково. Тільки одного разу, пізнього вересня, під час останнього нічного танцю, все відбулося по-іншому.
Я сидів, як завжди, на лавці і підтягнув коліна до підборіддя. Адвокат Пауль Ґаст сів біля мене перепочити під час танцю, він сидів біля моїх пальців ніг і мовчав. Можливо, іноді він таки згадував свою покійну дружину, Гайдрун Ґаст. Бо у той момент, коли він сперся спиною об стіну, над селом упала зірка. Він сказав:
— Лео, швидко загадай бажання.
Село проковтнуло зірку, всі інші продовжували блищати, ніби грубо помелена сіль.
— Мені нічого не спало на думку, — сказав він. — А тобі?
Я сказав:
— Нехай би всі ми вижили.
Це була брехня, легковажна, як сіно. Насправді я загадав бажання, щоб мій ерзац-брат помер. Я хотів завдати болю своїй матері, а самого брата я не знав.
Щастя — це щось раптове.
Мені знайомі щастя рота і щастя голови.
Щастя рота приходить під час їжі, воно коротше за рот і навіть за саме слово «рот». Якщо вимовити його, то не залишається часу на те, аби воно потрапило в голову. Щастя рота не хоче, щоб про нього говорили. Якщо я говорю про щастя рота, то перед кожним реченням мені слід вимовляти слово РАПТОМ. А після закінчення речення: ТИ НІКОМУ ПРО ЦЕ НЕ СКАЖЕШ, БО ВСІ ГОЛОДНІ.
Але я скажу це тільки один раз: раптом ти тягнеш додолу гілку, зриваєш квітку акації і з'їдаєш. Ти нікому про це не говориш, бо всі голодні. Ти зриваєш щавель біля дороги і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий чебрець поміж трубами і з'їдаєш. Ти зриваєш ромашки біля дверей до підземелля і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий часник біля паркана і з'їдаєш. Ти нахиляєш донизу гілку, зриваєш чорні ягоди шовковиці і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий овес у степу і з'їдаєш. Біля їдальні ти не знаходиш жодної картопляної шкірки, лише бур'яни, і з'їдаєш їх.
Узимку ти нічого не зриваєш. Ти йдеш після зміни просто до барака і не можеш визначити, у якому місці сніг смакує найкраще. І де тобі краще запхнути до рота жменю снігу — відразу біля входу до підземелля чи ближче до куп вугілля, або аж біля воріт табору. Не в змозі вирішити, ти береш повну жменю з білого дашка над вартовою будкою біля воріт, і свіжість проникає тобі у пульс, до рота, у горло, глибоко всередину аж до самого серця. І раптом ти більше не відчуваєш втоми. Ти нікому про це не кажеш, бо всі втомлені.
Якщо не трапиться ніякої несподіванки, день проходить, як і всі інші. П'яте через десяте, — каже перукар Освальд Енйетер, — відповідно до його теорії щастя — це трохи бардаку. Мені мусить пощастити, бо моя бабця сказала: Я знаю, ти повернешся. І це я також нікому не говорю, бо всі хочуть повернутися. Щоб тобі пощастило, ти мусиш мати мету. Я мушу знайти собі мету, навіть якщо це всього-на-всього сніг на вартовій будці біля воріт.
Про щастя голови можна сказати більше, ніж про щастя рота.
Щастя рота любить бути на самоті, воно німе і проростає зсередини. А щастя голови любить спілкуватися з іншими, навіть потребує цього. Це щастя блукання довкола, навіть якщо воно і кульгаве. Воно триває довше, ніж ти можеш витримати. Щастя голови порізане на шматочки, і його важко посортувати, воно втручається куди хоче і як хоче, а потім швидко перетворюється із світлого на темне розмите сліпе невдале приховане непостійне несміливе нестримне нав'язливе хитке розбите впущене додолу нагромаджене протягнуте крізь вушко голки зраджене непереконливе роздушене на крихти розгублене насторожене колюче страхітливе повторюване нахабне викрадене викинуте геть залишене наостанок щастя, яке мало не пройшло повз.
Щастя голови може мати вологі очі, витягати шию тобі услід, або у нього можуть тремтіти пальці. Але воно завжди вдаряє в голову, як жаба, яка б'ється об стінки бляшанки.
Коли тобі пощастить востаннє — це останнякраплящастя. Вона наздоганяє тебе у момент смерті. Я пригадую, коли Ірма Пфайфер загинула у ямі з вапном, Труді Пелікан прицмокнула язиком, ніби показала великий нуль, і сказала одним словом:
— Останнякраплящастя.
Я погодився з нею, бо бачив полегшення на обличчі мертвих, коли ми роздягали їх, полегшення від того, що у голові нарешті заспокоїлося застигле гніздо, у подиху — запаморочлива гойдалка, у грудях — повністю зосереджена на ритмі помпа, а у животі — порожній зал очікування. Чисте щастя голови не траплялося ніколи, бо кожен рот складався із голоду.
Для мене навіть через 60 років після табору їжа все ще залишилася великою подією. Я їм усіма порами шкіри. Якщо я їм у товаристві, це неприємно спостерігати. Я їм нахабно. Інші не знають, що таке щастя рота, вони їдять по-товариському і ввічливо. Але мені саме під час їжі кидається в голову останнякраплящастя, яка рано чи пізно приходить до кожного, так само як ми з вами сидимо тут, і тоді треба віддати їй своє гніздо у голові, запаморочливу гойдалку подиху, помпу в грудях і порожній зал очікування у животі. Я їм із таким задоволенням, що навіть не хочу помирати, бо тоді не зможу більше їсти. І вже понад 60 років я знаю, що повернення додому не змогло притлумити табірного щастя. Воно і досі своїм голодом відгризає половину від кожного іншого відчуття. А всередині у мене порожньо.
З моменту мого повернення кожне нове відчуття кожного нового дня має свій власний голод і вимагає взаємності, якої я йому не даю. Нікому більше не дозволено чіплятися за мене. Голод навчив мене, а приниження зробило недосяжним, саме приниження, а не гордість.
Коли настав час, що всі ми перетворилися на шкіру і кістки, у моєму мозку залишилася тільки невпинна катеринка, яка повторювала день і ніч: холод обрізає, голод обманює, втома обтяжує, туга за домом розриває, воші і блохи кусають. Я хотів би виторгувати заміну на речі, які не жили, але і не мертві. Я хотів домовитися про рятівний обмін між моїм тілом і лінією горизонту у повітрі вгорі і вкритими пилюкою вулицями внизу. Я хотів би перейняти їхню витривалість й існувати без тіла, а коли найгірше залишиться позаду, знову прошмигнути всередину свого тіла і з'явитися у ватнику. Це не мало нічого спільного з помиранням, радше навпаки.
Нульова зона — це щось несказанне. Ми з нею однодумці у тому, що людина не може нічого сказати про себе, хіба що про речі довкола себе. Розчавлена паща нуля здатна їсти, а не говорити. Нуль садить тебе під замок своєї задушливої ніжності. Рятівний обмін не терпить ніяких порівнянь. Він примушує і спрощує аж до такого: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.
Коли настав час, що всі ми перетворилися на шкіру і кістки, мені, здається, вдалося здійснити справді рятівний обмін. Іноді я мусив би перейняти терплячість лінії горизонту і вкритих пилюкою вулиць. Перетворившись на шкіру і кістки у своєму ватнику, я не зміг би сам врятувати своє життя.
Те, як живиться тіло, досі залишається для мене таємницею. У тілі відриваються одні і створюються інші частини, так само як на будові. Ти бачиш себе й інших щодня, але жодного дня не зауважуєш, скільки у тобі всього ламається або, навпаки, спинається на ноги. Залишається таємницею, яким саме чином калорії все забирають або віддають. Як їм вдається знищити у тобі всі свої сліди, коли вони забирають, і, навпаки, відновити все, коли вони віддають. Ти не знаєш, коли саме з тобою сталася та чи інша позитивна зміна, але ти знову відчуваєш приплив сил.
Протягом останнього табірного року ми отримували за свою роботу гроші, їх давали кожному в руки. І ми могли купувати щось на базарі. Ми їли сушені сливи, рибу, російські налисники з солодким або підсоленим сиром, салом чи смальцем, кукурудзяні пляцки з підливкою з цукрових буряків, масну халву з соняшникового насіння. Не минуло і кількох тижнів, як ми знову нормально харчувалися. На нас понаростали скожі на мочалки прошарки жиру, перукар називав нас БАМСТІ. Ми знову стали звичайними чоловіками і жінками, так, ніби вдруге вступили у перехідний вік.
Нова хвиля марнославства розпочалася у жінок ще тоді, коли чоловіки бездумно блукали туди-сюди по табору у своїх ватних уніформах. Вони знову відчули себе достатньо вродливими, і це давало їм підстави для марнославства. А потім янгол голоду отримав нове відчуття для одягу, для нової табірної моди. Чоловіки приносили з фабрики шматки білосніжних лляних мотузок, довжиною приблизно метр і товщиною з руку. Жінки розбирали ці мотузки на нитки і плели з них залізними гачками бюстгальтери, трусики, блузки і трико. Вузлики вони затягували всередину, на зовнішній стороні не було видно жодного. Жінки плели навіть стрічки у волосся і брошки. Труді Пелікан носила плетену лілію, яка була схожа на пришите до грудей горнятко для мокко. Одна з Ціррі носила брошку-конвалію, це були причеплені до дротів білі напальчники, а Лоні Міх — пофарбовану червоною цеглою жоржину. У цей перший період транспортування льону я теж здавався собі ще достатньо вродливим. Але вже незабаром я теж відчув потребу обновити свій гардероб. Я досить довго просидів із голкою в руках, щоб пошити собі з подертого пальта з оксамитовими зав'язками кепку. План її створення сидів у мене в голові, це була доволі складна для виконання конструкція з усіма можливими вишуканостями. Довкола голови я зробив основу з ґуми для коліс, обшив її тканиною, розмір кепки дозволяв носити її навскоси, натягуючи на вухо. Дашок над обличчям був зроблений із шматка руберойду, овальна верхня частина була зміцнена шматком паперу з мішка для цементу, а вся шапка зсередини була вимощена шматочками з розірваної сорочки. Внутрішня підкладка була для мене важливою, бо нагадувала про колишнє марнославство, про те, що потрібно хотіти краси для себе самого, навіть там, де ніхто цього не побачить. Це була шапка, яка насувалася на очі або на вухо, шапка-очікування, шапка для кращих часів.
На додаток до плетеної табірної жіночої моди у селі з'явилося туалетне мило, пудра і рум'яна. Усе виробництва однієї фірми КРАСНЫЙ МАК. Косметика була рожевою і мала нудотно-солодкавий запах. Янгол голоду здивувався.
Найпершою хвилею моди стали мешти на вихід, БАЛЕТКИ. Я поніс до шевця половину ґумової шини, інші принесли шматки ґуми з фабрики. Швець зробив легкі літні мешти, з дуже тоненькими еластичними підошвами, кожен з цих мештів був дбайливо допасований до розміру ноги. Зроблені на манекені, ці мешти були дуже елегантними. Їх носили і чоловіки, і жінки. Янгол голоду став легконогим. Палома виросла, тепер уже всі бігли на танці і танцювали, аж поки незадовго до півночі не звучав гімн.
А оскільки жінки хотіли подобатися не лише собі самим й іншим жінкам, а й чоловікам, чоловіки теж змушені були докладати зусиль, аби їх іноді допускали за шторку до плетеної гачком білизни. Тому після балеток справа дійшла і до чоловічої моди вище взуття. Нова мода і нові любощі, обмін партнерами, вагітності, аборти у міській лікарні. Але і збільшення кількості немовлят у медпункті, у спеціальному кутику, за дерев'яною загородкою.