Я замовив Антону Ковачу два металевих кільця і, взявши усі свої гроші, пішов у сільську крамницю. Тканина на штани була матово-синьою зі світло-сірими вузликами. Тканина на маринарку — у клітинку двох кольорів — пісочний беж і брунатний кольору мішка з піском, контури кожної клітинки витиснені. Я відразу ж купив готову краватку, кольору зеленого моху з косими ромбами. І три метри репсу кольору світлої резеди на сорочку. І ще ґудзики для штанів і маринарки плюс дванадцять маленьких на сорочку. Усе це було у квітні 1949-го.
Через три тижні я отримав сорочку і костюм із подвійною складкою і залізною пряжкою на паску. Шовковий шалик кольору червоного вина, у матово-блискучу клітинку, зараз нарешті знову личив би мені. Тур Прікуліч уже давно його не носив, мабуть, він уже викинув його геть. Янгол голоду вже більше не сидів у голові, але все ще не злазив із шиї. І у нього була міцна пам'ять. Але йому це не було потрібно, табірна мода була теж певним різновидом голоду, голоду очей. Янгол голоду казав:
— Не витрачай усі свої гроші, хто знає, що може трапитися.
Все, що може трапитися, вже тут, — думав я собі. Я хотів мати вихідний костюм, щоб гуляти в ньому центральною алеєю табору, танцювати або навіть просто пройтися з шахти через бур'яни, іржу і сміття. Я починав зміну з того, що переодягався внизу, у підвалі. Янгол голоду застерігав:
— Зарозумілість приходить перед падінням.
Але я відповідав йому:
— Людина живе. Людина живе тільки раз.
Лобода теж нікуди не може звідси подітися, вона носить свої червоні шати і шиє собі іншу рукавичку для кожного листка, рукавичку з пальцями.
Моя валізка для грамофона вже мала новий ключ, але поволі ставала замалою. Я замовив у столяра ще солідну валізу для свого нового одягу. А Пауля Ґаста, слюсаря, попросив зробити мені справжній замок на валізу, замок із різьбою.
Коли я вперше демонстрував свій новий одяг на танцях, я думав собі: все, що може трапитися, вже тут. І все повинно залишатися так, як є тепер.
Лобода продовжувала рости зелено і зі свистом і на четверту весну після Перемоги. Ми вже не зривали її, бо нас більше не мучив такий сильний голод. Ми були переконані, що після чотирирічного голодування нас тепер годуватимуть, можливо, не для того, щоб відправити додому, але хоча б для роботи тут. Росіяни щороку чекали майбутнього, а ми його боялися. На нашій дорозі опинилося минуле, а в їхню велетенську країну впливали нові часи.
Пішла чутка, що Тур Прікуліч і Беа Цакель протягом усіх трьох років збирали у гардеробній одяг, продавали його на базарі, а гроші ділили з Шіштваньйоновим. Тому багато хто загинув від переохолодження, хоча навіть згідно з табірним розпорядком кожен мав право на білизну, фуфайку і взуття. Ми вже більше не рахували мертвих. Але якщо я згадував про річницю Перемоги, то знав і те, що у регістрі медпункту Труді Пелікан вписала 334 душі, які спочили з миром протягом першого, другого, третього і четвертого років. Я не згадував про них багато тижнів підряд, а потім вони раптом вдиралися у мою свідомість, ніби галаслива тріскачка, і переслідували мене протягом цілого дня.
Як часто я думав про те, що булькання коксової батареї звучить із року в рік. Я хотів би колись, замість того щоб, як завжди, сидіти на лавці центральної алеї табору, посидіти на лавці у парку, де зустрів би людину, яка розгулює собі вільно і ніколи не бувала у таборі. На танцях одного вечора випливло слово КАУЧУК, каучукові підошви. Наша співачка Лоні Міх запитала, що означає каучук. А Карлі Гальмен підморгнув адвокатові Паулю Ґасту і сказав, що це походить від слова «покійник», у степовому небі усі ми будемо носити каучукові підошви. Але Лоні Міх не заспокоїлася після такого пояснення. Після каучукових підошов почалася розмова про ФАВОРИТІВ, які зараз у моді в Америці. Лоні Міх знову запитала, що таке ФАВОРИТИ. А акордеоніст Конрад Фонн сказав їй, що це така зачіска, кінські хвости над вухами.
Раз на два тижні у кінотеатрі села для нас, в'язнів табору, показували фільми і новини. Радянські фільми, але також і американські, а іноді навіть реквізовані у Берліні німецькі фільми. В одному з тижневих випусків новин показували, як у небі Америки поміж хмарочосами літає конфеті, ніби сніг, а по землі ходять і співають чоловіки у взутті на каучуковій підошві і з бакенбардами аж до підборіддя. А після фільму перукар Освальд Енйетер сказав, що такі бакенбарди називаються фаворитами.
— Ось тепер ми вже цілковито русифіковані, а будемо ще й сучасними на американський манер, — сказав він.
Я також не знав, що таке фаворити. Я рідко ходив у кіно. Через свою роботу в нічну зміну я у цей час переважно був ще у підземеллі або щойно вийшов звідти і був занадто втомлений для кіно. Але балетки на літо в мене були, Кобелян подарував мені півшини. І свою валізу з-під грамофона я тепер уже міг зачинити на ключ, який зробив мені Пауль Ґаст, чудовий ключ із трьома виступами, схожими на мишачі зуби. А від столяра у мене була нова дерев'яна валіза з врізаним замком. У мене був оновлений гардероб. Каучукові підошви не годилися для підземелля, а бакенбарди росли самі по собі, хоча я і думав, що вони пасували б радше Туру Прікулічу. Мені вони здавалися занадто мавпячими.
Але все одно, — думав я собі, — давно пора зустріти Беа Цакель або Тура Прікуліча десь в іншому місці, де ми були б на рівних, наприклад, на вокзалі з чавунними пілястрами, з яких звисають горщики з петуніями, як на курорті. Скажімо так, я сідаю в поїзд і бачу, що Тур Прікуліч сидить у моєму купе. Я коротко привітаюся з ним і сяду навпроти, трохи осторонь, от і все. Я робитиму вигляд, ніби це все, бо побачу обручку в нього на пальці і не питатиму, чи одружився він із Беа Цакель. Я витягну свою канапку і покладу її на розкладний стіл. Білий хліб із товстим шаром масла і рожевим шматочком шинки. Канапка не смакуватиме мені, але я не видам себе жодним рухом. Або я зустріну Цитру-Ломмера. Він прийде зі співачкою Лоні Міх. Я побачу, що її зоб збільшився. Вони захочуть взяти мене з собою на концерт до Атенеума. Я вибачатимусь зміненим голосом і пропущу їх досередини. Бо насправді я перевірятиму квитки і вказуватиму правильні місця в Атенеумі, тож зустріну їх обох знову при вході і з піднятим вказівним пальцем промовлю:
— Покажіть, будь ласка, ваші квитки, розподіл місць відбувається за парними і непарними числами, у вас 113 і 114, це означає, що ви сидите окремо.
Вони впізнають мене тільки після того, як я засміюся. А можливо, я і не засміюся взагалі.
Ще я думав собі, що вдруге зустріну Тура Прікуліча у якомусь великому американському місті. У нього на пальці не буде обручки, зате під руку він триматиме одну з Ціррі, і вони підніматимуться сходами. Ціррі, не впізнає мене, але він підморгне, як це робив мій дядько Едвін, коли казав:
— Я знову ризикнув собі однією бровою.
Я просто піду собі далі, от і все. Можливо, я ще буду відносно молодим, коли вийду з табору, як то кажуть, найкращі роки, як у пісні, яку співає Лоні Міх, співає як арію, і голова її трясеться: ЩОЙНО ТРИДЦЯТЬ МЕНІ МИНУЛО. Можливо, я зустріну Тура Прікуліча втретє, вчетверте і потім ще дуже часто, у третьому, четвертому, шостому або і восьмому майбутньому. Одного разу я визирну з вікна готелю на другому поверсі, подивлюся на вулицю внизу, там падатиме дощ. А якийсь чоловік розкриє парасолю. Він довго не зможе її відкрити і намокне, бо парасолю заклинить. Я побачу, що його руки — це руки Тура, але він не знатиме цього. Якби він це знав, — думаю я собі, — він поспішив би, вдягнув би рукавиці або взагалі не пішов би цією вулицею. А якби він не був Туром Прікулічем, а просто мав його руки, я гукнув би йому з вікна:
— Перейди на інший бік вулиці, під дашком ти не змокнеш.
А якщо він підняв би голову, то сказав би:
— Відколи це ми на «ти»?
А я відповів би:
— Я не бачив вашого обличчя, я звертався на «ти» до ваших рук.
Я думав собі, що колись і я пройдуся повз елегантні вітрини, де людина почуває себе не так, як у маленькому містечку, де я народився. Це буде променад над Чорним морем. Вода білою піною буде набігати такими хвилями, яких я ще ніколи не бачив. Довкола променаду будуть світитися неонові вогні і музикант гратиме на саксофоні. Я зустріну Беа Цакель і впізнаю її, її очі збережуть свій сповільнений рух і відсутній погляд. У мене не буде обличчя, бо вона не впізнає мене. Вона і далі носитиме своє важке волосся, але тепер уже не заплетене у коси, а розпущене по плечах, на скронях воно буде просіяне білими борошняними нитками і схоже на крила чайок. Її вилиці будуть такими ж високими і відкидатимуть гострі тіні, ніби опівдні на розі двох вулиць. Я подумаю про прямий кут, про село за табором.
Минулої осені за табором побудували нове село для росіян. Це були ряди будинків із готових дерев'яних частин, які привезли з Фінляндії, фінські будиночки. Карлі Гальмен розповідав мені, що дерев'яні деталі будинків були витесані дуже акуратно, а до них додавалися детальні описи монтування. Але під час розвантажування все переплуталося, і ніхто вже не знав, що до чого слід прикручувати. Тому зведення будинків перетворилося на катастрофу, бо в одному випадку деталей бракувало, в іншому їх було забагато, а іноді просто були не ті, що потрібно. Будівничий був єдиною людиною за всі останні роки, хто вважав примусових робітників освіченими людьми, для яких прямий кут має дев'яносто градусів. Він уявляв собі депортованих як людей, що вміють думати, тому я і запам'ятав собі цей випадок. Під час одного з перекурів він виголосив промову на будмайданчику про хороші наміри соціалізму і про його неспроможність. У своїй промові він дійшов висновку: росіяни знають, що таке прямий кут, але вони не вміють його досягнути.
Одного дня, — подумав я собі, — не знаю, яка саме буде річниця Перемоги і яке за рахунком це буде майбутнє, я приїду до країни гірських хребтів, у якій я уві сні їду на білій свині по небу і про яку люди говорять, що це моя батьківщина.
Один із варіантів повернення додому, про які часто говорилося у таборі, передбачав, що коли ми повернемося, наші найкращі роки залишаться позаду. І з нами буде те саме, що з військовополоненими Першої світової війни — дорога додому триватиме десятиліттями. Шіштваньйонов викличе нас на останню коротку перекличку й оголосить:
— Я розпускаю табір. Забирайтеся геть.
І кожен із нас добиратиметься власним ходом, усе більше заглиблюючись на схід, у протилежному напрямку, бо на захід усі шляхи будуть відрізані. Через Урал, потім навпростець через Сибір, Аляску, Америку, а потім через Гібралтар і Середземне море. Через двадцять п'ять років ми повернемося додому зі сходу через захід, ясна річ, якщо до того часу це все ще буде нашим домом, а не належатиме росіянам. Або інші варіанти: що ми взагалі ніколи звідси не поїдемо, бо нас так довго триматимуть тут, аж поки табір не перетвориться на звичайне село, без вартових веж, а ми хоча і не станемо ні росіянами, ні українцями, але будемо мешканцями, які звикли тут жити. Або що ми так довго змушені будемо залишатися тут, аж поки самі не захочемо нікуди їхати, бо будемо вважати, що вдома ніхто вже на нас не чекає, бо там давно живуть інші, бо всіх кудись депортували, ніхто не знає, куди саме, і вони самі не мають більше дому. І ще один варіант передбачав, що ми захочемо залишитися тут, бо не зможемо більше жити вдома, а вдома не знатимуть, що робити з нами.
Якщо ти надто довго не маєш жодних новин із дому, то починаєш ставити перед собою питання, чи взагалі варто хотіти додому і що саме можна хотіти вдома. У таборі у тебе забирають здатність хотіти. Тобі немає чого вирішувати, і ти не прагнеш приймати жодних рішень. Тобі хочеться додому, але ти сприймаєш це не більше ніж як спогад про минуле, ти не наважуєшся зазирнути у свою тугу за майбутнім. Тобі здається, що спогад — це і є туга. Звідки може взятися уявлення про різницю, якщо в голові постійно крутиться одне і те ж і ти настільки втрачаєш контроль за світом, що тобі вже навіть не бракує більше цього світу.
Що з мене буде вдома? Я буду ходити собі туди-сюди поміж горами, — думав я собі, — і промовляти ч-ч-ч-ч, як потяг. Я потраплю у свою ж власну пастку, потраплю у найстрашнішу ситуацію, ситуацію, у якій все давно відомо.
— Це моя сім'я, — говоритиму я, але матиму при цьому на увазі тих, хто був зі мною у таборі.
Моя мама скаже, що я повинен стати бібліотекарем, бо тоді ніколи не працюєш на холоді.
— Ти завжди любив читати, — скаже вона.
Мій дідусь вважатиме, що я повинен подумати над можливістю стати комівояжером.
— Ти завжди любив подорожувати, — скаже він.
Моя мама сказала би так, і мій дідусь, можливо, сказав би це, але зараз надворі була четверта річниця Перемоги і навіть попри свого ерзац-брата я не знав, чи всі вони ще живі. Тут, у таборі, професії на зразок комівояжера були непоганими для щастя голови, було про що поговорити.
Одного разу на дошці мовчання я заговорив про це з Альбертом і мені навіть вдалося розговорити його.
— Можливо, колись я стану комівояжером, — сказав я, — і у мене у валізі будуть усі можливі товари: шовкові хустки й олівці, кольорова крейда, мазі і рідина для виведення плям. Мій дідусь одного разу привіз моїй бабусі мушлю з Гаваїв завбільшки з грамофонну трубку, а всередині мушлі був синюватий перламутр. Можливо, я стану інженером-будівельником, архітектором, — сказав я на дошці мовчання у підземеллі. — Робитиму фотокопії своїх проектів. Матиму власний офіс. Будуватиму для людей, які мають гроші, один із будинків буде абсолютно круглим, як от цей металевий кошик. План я малюватиму спочатку на пергаментному папері. З підвалу догори, до самого купола, тягнеться вісь. Усі кімнати мають форми частин кола — однієї четвертої, однієї восьмої, однієї шостої, як шматки торта. Пергаментний папір я буду класти в рамку на світлочутливий папір і виставляти на сонце, щоб він освітлювався протягом п'яти-десяти хвилин. Потім фотопапір треба буде згорнути у рулон і запхнути у трубку з нашатирним спиртом, і через декілька хвилин отримаєте готовий план. Фотокопія готова — рожева, лілова, цинамоново-брунатна.
Альберт Ґіон послухав це все і сказав:
— Нафталінові випари, фотокопії, тобі ще недостатньо диму, мені здається, ти перевтомився. Як ти думаєш, чому ми опинилися тут, під землею. Бо у нас немає професій. Тут, у таборі, професіями вважаються перукар, швець і кравець. Це хороші професії, найкращі тут, у таборі. Але ти вчишся цього вдома або так ніколи і не здобудеш такий фах. Це професії, які дає тобі доля. Якби ти знав, що одного дня потрапиш до табору, ти став би перукарем, шевцем або кравцем. Але ні в якому разі не комівояжером, будівельником чи архітектором.
Альберт Ґіон мав рацію. Хіба носити вапно — це професія? Якщо ти роками носиш вапно або шлакоблоки, розвантажуєш вугілля або видряпуєш руками з землі картоплю, прибираєш у підвалі, ти можеш навчитися робити це добре, але це ніяка не професія. Найважча з можливих робіт, але не професія. Від нас вимагалася тільки робота, а не професія. Ми завжди були чорноробами, а це ніяка не професія.
Ми вже не були такими страшенно голодними, а лобода все ще була сріблясто-зеленою, а потім стала колючою і вогняно-червоною. Тільки тому, що ми пережили голод, ми не зривали лободи, а купували собі масну їжу на базарі і їли бездумно багато. І ось стара туга за домом була підмощена новою, похапцем вирощеною плоттю. І всій своїй новонабутій плоті я змушений був повторювати все те саме: колись і я пройдуся повз елегантні вітрини. Навіть я.
Після того як закінчився час, коли всі ми складалися тільки зі шкіри і кісток, коли я вже пережив рятівні обмінні оборудки, балетки, готівкові гроші за роботу, додаткову їжу, нову плоть під шкірою і новий одяг у валізі, прийшло несподіване звільнення. Про всі п'ять років табору я можу сказати п'ять речень:
1 кидок лопатою = 1 грам хліба.