Вона запитала:
— Один чи два?
Я сподіваюся, що у ній говорив тільки оптичний обман, а не підозра. Сподіваюся, що вона бачила тільки подвійне пальто і мене, мою подорож у колишнє життя. Касирка була новенька. Але приміщення впізнало мене, блискуча підлога, колона посередині, скляна шибка каси, кахлі з візерунком водяних лілій. Холодний візерунок мав свій власний розум, орнамент не забув, хто я. Мій гаманець залишився у кишені маринарки. Тому я поліз до кишені пальта і сказав:
— Я забув гаманець удома, у мене немає грошей.
Касирка відповіла:
— Не страшно. Я вже відірвала квиток, заплатиш наступного разу. Я запишу твоє прізвище.
Я заперечив:
— Ні, ні в якому разі.
Вона витягла руку з віконечка каси і хотіла спіймати мене за край пальта. Я вивернувся, надув щоки, втягнув голову і задом прошмигнув біля колони до дверей.
Вона гукнула мені вслід:
— Я довіряю тобі, просто запишу в зошит!
Аж тепер я побачив у неї за вухом зелений олівець. Я наштовхнувся спиною на ручку вхідних дверей і шарпнув за неї. Довелося потягнути сильніше, ручка не піддавалася відразу. Я прослизнув у шпарину, двері скрипнули мені вслід. Я побіг за ворота на вулицю.
Уже стемніло. Лебідь на емблемі став білим, а повітря — чорним. Під ліхтарем на розі вулиці сипало сірим пір'ям снігу. І хоча я не зрушився з місця, у мене в голові гуло відлуння моїх кроків. Потім я пішов і перестав чути власні кроки. Мій рот пахнув хлором і лавандовою олією. Я згадав про ЕТУБУ і протягом цілої дороги додому, минаючи ліхтар за ліхтарем, розмовляв зі снігом, який запаморочливо опускався на землю. Це був не той сніг, який падав тут, а інший, виголоднілий, який бачив моє старцювання.
Цього вечора бабця знову вийшла мені назустріч, поклала долоні на моє чоло, але запитала:
— Ти так пізно повертаєшся, у тебе є дівчина?
Наступного дня я записався на курси бетонувальників у вечірній школі. Там, у дворі школи, я познайомився з Еммою. Вона вчилася на бухгалтера. У неї були світлі очі, але не порцелянові, як у Тура Прікуліча, а айвово-пухнасті. І вона, як і всі у цьому місті, мала темне сите батьківщиною пальто. Через чотири місяці ми з Еммою одружилися. На той момент батько Емми був невиліковно хворий, тому ми не святкували весілля. Я перебрався до батьків Емми. Усе своє я привіз із собою, мої три зошити для диктантів і одяг помістилися у дерев'яну валізу, привезену з табору. Через чотири дні помер батько Емми. Її мама перебралася у вітальню і залишила нам спальню з подружнім ліжком.
Півроку ми прожили в Емминої мами. А потім ми переїхали з Германнштадта до столиці, до Бухареста. Номер нашого будинку був 68, стільки ж нар поміщалося у бараці. Помешкання на четвертому поверсі, всередині лише кімната і кухонна ніша, туалет у коридорі. Але зовсім поряд із помешканням, двадцять хвилин пішки, був розташований парк. Коли у місті настало літо, я ходив навпростець, у напрямку руху пилюки. Тоді до парку було лише п'ятнадцять хвилин пішки. Коли я стояв у під'їзді і чекав на ліфт, у дротяній клітці шахти їздили вгору-вниз сплетені з чогось світлого мотузки, схожі на коси Беа Цакель.
Одного вечора ми з Еммою сиділи в ресторані «Ґольденер Круґ» за столиком біля оркестру. Кельнер, наливаючи нам вино, закрив собі одне вухо і сказав:
— Чуєте, я не раз казав про це шефу, фортепіано фальшивить. І знаєте, що він зробив — звільнив піаніста.
Емма суворо подивилася на мене. В її очах оберталися жовті зубчасті коліщата. Вони були іржаві, а її повіки зависали на них, коли вона моргала. Потім її ніс здригнувся, коліщата вивільнилися, і Емма сказала, дивлячись мені просто в очі:
— От бачиш, завжди винен піаніст, а не піаніно.
Я не знаю, чому вона зачекала, аж поки кельнер піде, щоб сказати це речення. Я сподіваюся, вона не розуміла, що говорить. На той момент у парку мене називали ПІАНІСТОМ. Страх не вміє пробачати. Я поміняв парк із найближчого на дальший. І мене стали називати по-іншому. У новому парку далеко від свого дому і близько від вокзалу я взяв собі ім'я ПІАНІНО.
Одного дощового дня Емма поверталася додому у солом'яному капелюшку. Вона вийшла з автобуса. Недалеко від автобусної зупинки біля невеличкого готелю «Дипломат» під дашком стояв чоловік. Коли Емма проходила повз нього, він запитав, чи може пройти з нею разом під її парасолею за ріг будинку до наступної зупинки. На його голові теж був солом'яний капелюх. Він був на голову вищий за Емму, та ще й у солом'яному капелюсі, тож Еммі довелося підняти парасолю вище. Замість того, щоб самому взяти парасолю, він випхав Емму під дощ і запхнув собі руки в кишені. Він сказав: коли вода пускає бульбашки, це означає, що дощ не припиниться кілька днів. Коли заснула його дружина, теж ішов такий дощ. Він переніс похорон на два дні, але дощ так і не припинився. Він виставляв вінки на ніч на дощ, щоб вони пили воду, але це не допомогло квітам, вони зів'яли і погнили. Потім його голос став слизьким, і він нерозбірливо забурмотів щось невиразне, ця промова закінчилася словами:
— Моя дружина вийшла заміж за труну.
А коли Емма зауважила, що між одруженням і смертю є певна різниця, він відповів, що як одне, так і друге вимагає від людини страху. Коли Емма запитала, чому саме страху, він звелів їй віддати йому свій гаманець.
— Бо інакше мені доведеться вкрасти гаманець в автобусі, у беззахисної довоєнної старенької, а у неї в гаманці не виявиться нічого, крім світлини покійного чоловіка.
Коли він пішов геть, його солом'яний капелюх упав у калюжу. Емма віддала чоловікові свій гаманець. Він сказав:
— Не кричи, а то відкрию його.
У нього в руці був ніж.
Коли Емма закінчила розповідати цю історію, вона додала ще одне речення:
— Страх не вміє пробачати.
З Еммою часто траплялися такі обмовки. Більше я не можу сказати, бо коли я говорю, то просто по-іншому запаковую все у мовчання всіх парків і випадкових обмовок Емми. Наш шлюб витримав одинадцять років. І Емма залишалася б зі мною і далі. Я знаю це. Але не знаю чому.
На той момент у парку заарештували ЗОЗУЛЮ і КУШЕТКУ. Я знав, що поліція примушує всіх заговорити і що потім не допоможуть жодні виправдання, якщо ті двоє скажуть про ПІАНІНО. Я вирішив зробити собі австрійську гостьову візу. Запрошення від тітки Фінні я написав собі сам, щоб було швидше.
— Наступного разу поїдеш ти, — сказав я Еммі.
Вона погодилася, бо подружні пари ніколи не випускали за кордон разом. Моя тітка Фінні вийшла заміж до Австрії, поки я був у таборі. Під час однієї з поїздок автобусом ДИНОЗАВР на сольові ванни до Окна Беі вона познайомилася з кондитером із Ґраца на ім'я Алоїз. Я розповів Еммі про щипці для завивки, кучері і цвіркунів під сукнею з орґанзи і примусив повірити, що я хочу ще раз побачити тітку і познайомитися з її кондитером Алоїзом.
Це мій найбільший гріх до нинішнього дня. Я зібрався для короткої подорожі, сів у потяг з легкою валізою і поїхав до Ґраца. А звідти надіслав листівку завбільшки з долоню:
Люба Еммо,
Страх не вміє пробачати.
Я не повернуся.
Емма не знала про сказане моєю бабцею речення. Ми з нею ніколи не говорили про табір. Я повернувся до цього речення і на листівці додав до нього НЕ, щоб і протилежне за змістом до бабчиного речення також допомогло.
Це трапилося понад тридцять років тому.
Емма знову вийшла заміж.
А я ні з ким більше не мав тривалих стосунків. Тільки випадкові.
Нестерпність пожадання і приниження щастя вже давно опинилися в недосяжному минулому, хоча мій мозок час від часу усе ще дає себе спокусити. Іноді це буває чийсь раптовий порух просто на вулиці, іноді — чиїсь дві долоні у магазині. У трамваї це буває особлива манера обирати собі місце. А у потязі після запитання, чи тут ще вільно, зависає подовжене вагання, а відразу після цього підтверджується моє інтуїтивне відчуття, яке сформувалося на підставі спостережень за специфікою різних людей розміщувати свої валізи. У ресторані це, незалежно від голосу, буває особлива манера кельнера говорити:
— Так, мій пане.
Досі мене найбільше спокушає кав'ярня. Я сідаю за стіл і переводжу погляд з одного відвідувача на іншого. У кількох чоловіків я зауважую характерну манеру сьорбати з горнятка. А коли вони ставлять горнятко на стіл, слизова внутрішнього боку їхніх губ блищить, ніби рожевий кварц. Так буває лише в одного-двох відвідувачів, у всіх решти ні.
І саме через цих двох у моїй голові створюються типові механізми спокуси. І навіть якщо я свідомий того, що ці механізми застиглі, ніби манекени на вітрині, вони вдають із себе молодих. Навіть якщо вони знають, що я більше не можу бути одним із них, бо мене знищив мій вік. Колись давно мене знищив голод, і я більше не міг носити свій власний шовковий шалик. Але, хоча я вже на це і не сподівався, на мені наросла нова плоть. Та проти нищення часу ще ніхто не вигадав нової плоті. Раніше мені здавалося, що я недаремно дозволяю вночі депортувати себе у шостий, сьомий і навіть восьмий табори. Можливо, я отримаю свої п'ять украдених років назад у вигляді сповільненого старіння. Але такого не трапилося, прощання плоті з тілом має інший відлік часу. Зсередини воно нудне, а зовні, на обличчі, блищить, ніби голод в очах. І говорить:
— Ти все ще ПІАНІНО.
— Так, — відповідаю я, — піаніно, яке більше не грає.