Коли вночі на мене накидаються предмети і перекривають доступ повітря до мого горла, я відчиняю вікно і висуваю голову назовні. Місяць на небі схожий на склянку холодного молока, воно промиває мені очі. Моє дихання знову повертається до звичного ритму. Я ковтаю холодне повітря, аж поки не усвідомлюю, що я більше не в таборі. Тоді я зачиняю вікно і знову лягаю в ліжко. Постіль ні про що не здогадується і гріє мене. Повітря у кімнаті роздивляється мене і пахне теплим борошном.
Цементу завжди бракувало. Зате вугілля було більш ніж достатньо. Шлакоблоків, гальки і піску також було вдосталь. Тільки цемент постійно закінчувався. Його кількість постійно зменшувалася, сама по собі. Треба було пильнуватися біля цього цементу, бо можна було збожеволіти. Цемент міг зникати не тільки сам по собі, а і сам у собі. Тоді все довкола було повне цементу, а одночасно цементу всюди бракувало.
Бригадир кричав: вважайте на цемент.
Прораб кричав: цемент треба заощаджувати.
А якщо починався вітер: цемент не повинен полетіти геть.
А коли йшов дощ або сніг: цемент не можна мочити.
Мішки з цементом паперові. Цей папір занадто тонкий для повного мішка. Можна нести цей мішок як завгодно — самому або удвох, на животі або за чотири кути, все одно порветься. З подертим мішком неможливо заощаджувати цемент. Із сухого подертого мішка половина висипається на землю. У вологому подертому мішку з цементом половина залишається приліпленою до паперу. Нічого з цим не зробиш, чим більше намагаєшся заощадити цемент, тим швидше він закінчується. Цемент — це обман, як вуличний пил, туман або дим — він розвіюється у повітрі, опускається на землю, ліпиться до шкіри. Його всюди видно, але ніде не зловиш.
Цемент потрібно заощаджувати, але вважати при цьому слід на себе. Ти несеш мішок надзвичайно обережно, але все одно цементу стає все менше і менше. Тебе звинувачують у шкідництві, фашизмі, саботуванні і крадіжці цементу. Ти пробиваєшся крізь цей крик, прикидаєшся глухим. Ти сунеш візок, повний будівельного розчину, на похилій дошці, на гору риштувань, до мулярів. Дошка хитається, ти міцно тримаєшся за візок. Під час цього хитання можна злетіти в небо, бо порожній шлунок піднімається аж до голови.
Чого домагаються охоронці цементу своїми підозрами. Депортований робітник не має нічого, лише ватну фуфайку на тілі, валізу в бараці і нари. Навіщо йому красти цемент. Його беруть із собою не як здобич, а як додатковий бруд. Щодня ти борешся зі своїм лютим голодом, але цемент не їдять. Ти мерзнеш або пітнієш, але цемент не гріє і не охолоджує. Він викликає підозри, бо він летить, прокрадається і липне, бо він сірий, як заєць, оксамитовий і безформний, він зникає без причини.
Будівництво було розташоване біля табору, неподалік конюшні, де залишилися самі лише ясла для худоби і давно не було жодного коня. Нам сказали, що було побудовано шість житлових будинків для росіян, шість будинків на дві сім'ї. Кожен будинок мав три кімнати. Але у кожному будуть жити як мінімум п'ять сімей, — думали ми собі, бо під час старцювання бачили, у яких злиднях живуть тут люди, які худі та виснажені їхні діти. Дівчатка схожі на хлопчиків, усі поголені налисо, усі у світло-блакитному одязі. Вони крокували по болоті біля будови, ніби гуси, завжди парами, тримаючись за руки і співаючи героїчних пісень. Спереду і ззаду пливла товстенна мовчазна бабера, понуро наглядала за всіма і коливала задом, ніби корабель.
На будівництві було вісім бригад. Вони викопували фундаменти, носили шлакоблоки і мішки з цементом, розмішували гашене вапно і бетонний розчин, заливали фундаменти, готували будівельний розчин для мулярів, носили його на ношах, везли на візках і піднімали на риштування, готували вапняну суміш для побілки стін. Усі шість будинків зводили одночасно, робітники безперестанку снували туди-сюди, всюди панував хаос, і робота майже стояла на місці. Можна було побачити мулярів, які сиділи на риштуваннях, було видно, що біля них стоїть будівельний розчин і цегла, але не видно було, щоб стіни росли. Це дивовижна річ на всіх будовах — якщо дивитися на них цілий день, то не видно, як ростуть стіни. А через три тижні вони раптом стають високими, мабуть, вони таки виросли. Можливо, за ніч, самостійно, як місяць. Так само незбагненно, як зникає цемент, ростуть і стіни. Тобі віддають накази, ти щось береш у руки, і тебе женуть геть. Тобі дають ляпаси і стусани. Ти стаєш затятим і сумним, а зовні здаєшся боязким і пригніченим. Цемент роз'їдає рани на шкірі. Коли ти відкриваєш рот, губи розриваються, ніби папір мішків із цементом. Ти мовчки і покірно виконуєш усі накази.
Але вище за всі стіни росте недовіра. У цьому будівельному смутку всі підозрюють один одного, кожному здається, що іншому дістався легший кут мішка з цементом, що його використовують, шануючи себе. Кожного принижують криками, обдурюють цементом і зраджують будовою. Лише коли хтось помирає, прораб говорить:
— Жалко. Очень жалко.
Але відразу ж міняє інтонацію і кричить:
— Внимание! Ахтунґ!
Ти працюєш і чуєш биття власного серця, а також: цемент треба заощаджувати, треба бути обережним із цементом, цемент не може замокнути, цемент не можна розсипати. Але цемент розпорошується, марнується сам по собі і поводиться з нами як останній скупердяй. Ми живемо так, як цього хоче цемент. Це він злодій, він викрав нас, а не ми його. І не лише це, від цементу ти починаєш ненавидіти все і всіх. Цемент сіє недовіру, бо він розсипається, цемент — інтриган.
Щовечора дорогою додому, коли цемент опинявся на належній відстані, а будівництво залишалося за спиною, я усвідомлював, що це не ми обманюємо один одного, а всіх нас обманюють росіяни з їхнім цементом. Але наступного дня підозра проти цього мого усвідомлення і проти всіх решти знову з'являлася. І це всі відчували. І всі були проти мене. І я це відчував. Цемент і янгол голоду пов'язані між собою. Голод розширює пори і заповзає всередину. А коли він уже всередині, цемент заклеює пори, і ти зацементований.
Цемент може бути смертельно небезпечним у цементній вежі. Сорокаметровій заввишки вежі, порожній та позбавленій вікон. Майже порожній, але у ній можна втонути. На такий обсяг рештки цементу справді невеликі, але вони лежать всюди насипом, не розфасовані у мішки. Ми збираємо їх у відра голими руками. Це старий цемент, але він підступний і просочується між пальцями. Він дуже швидкий і тікає від нас, насувається на нас мовчазною сірою масою, швидше, ніж ми можемо відступити і втекти геть. Цемент може текти, і тоді він тече швидше, ніж вода, він плиткіший. Він може схопити тебе, і ти втонеш у цементі. Я занедужав на цемент. Тижнями мені привиджувався всюди один лише цемент: небо вкрилося гладкою верствою цементу, хмари на небі перетворилися на купки цементу. Дощ простягав із неба на землю свої цементні шнури. Моя поплямлена сірим бляшана миска для їжі була з цементу. Вартові пси мали цементну вовну, те саме було і зі щурами у помиях біля їдальні. Веретільниці повзають поміж бараками у шкарпетках із цементу. Шовковиці, обліплені гніздами гусениць, — вирви з оксамиту і цементу. Коли сонце світило яскраво, я намагався стерти їх зі своїх очей, але їх там не було. А на майданчику для переклички увечері на колодязі сидів птах із цементу. Його спів був шорстким, цементна пісня. Адвокат Пауль Ґаст бачив такого птаха і вдома, це був степовий жайворонок. Я запитав, чи у нас він також цементний. Він трохи подумав, перш ніж сказати: до нас він прилітає з півдня.
Про все інше я не питав, бо це можна було побачити на портретах в адміністративних бараках, а також почути з мегафонів: вилиці Сталіна і його голос були зі сталі, але його вуса — з чистого цементу. У таборі ти завжди був брудним, яку б роботу не виконував. Але жоден бруд не чіплявся так сильно, як цемент. Цементу неможливо уникнути, як пилюки, невідомо, звідки він з'являється, але він постійно поряд. Крім голоду, тільки туга за домом проникає у мозок так само миттєво, як цемент. І обкрадає тебе так само, і так само можна втонути в ній. Мені здається, що тільки одна річ іще швидше проникає в голову людини, ніж цемент, — страх. І тільки цим я можу пояснити собі те, що вже навесні на будові я змушений був занотувати собі на шматочку брунатного паперу з цементного мішка:
На цьому я закінчив, бо цемент треба заощаджувати. Насправді я хотів записати щось зовсім інше:
Але я відмовився від цього, просто промовив це нечутно сам собі. І фраза відразу ж зламалася, на зубах у мене скрипів цемент. Я замовк.
Папір теж треба заощаджувати. І добре ховати. Той, у кого знайдуть записи на папері, потрапляє у карцер, на одинадцять годин під землю — у бетонну шахту, таку вузьку, що у ній можна лише стояти. Смердючу від випорожнень і повну паразитів. Угорі карцер закритий залізними ґратами.
Увечері дорогою додому, дослухаючись до совгання своїх підошов, я часто казав собі: цементу стає все менше, він може зникати сам по собі. Я ж теж із цементу і постійно зменшуюся. Чому я не можу зникнути?
Одна з восьми бригад на будові — це вапняні жінки. Вони везуть бричку спершу догори, стрімкою стежкою повз конюшню, потім донизу, у самий кінець будови, де розташована яма для гашення вапна. Бричка — це великий дерев'яний ящик у формі трапеції. По п'ять жінок із кожного боку дишла запряжені за стегна і плечі шкіряними ременями. Поряд із ними йде наглядач. Коли вони тягнуть віз, від напруження очі їхні стають вологими, а рот — напіввідкритим.
Одна з вапняних жінок — Труді Пелікан.
Коли дощ забуває про степ на цілі довгі тижні і болото довкола вапняної ями висихає, ніби хутряна квітка, болотяні мушки стають нестерпними. Труді Пелікан каже, що вони летять на сіль в очах і цукор у роті. І чим слабшою стає людина, тим сильніше сльозяться очі і більше цукру виділяється у слині. Труді Пелікан була запряжена з самого кінця, бо для передньої запряжки вона вже була занадто слабкою. Болотяні мушки сідали вже не у кутик ока, а просто на зіницю, і не на губи, а вже усередину рота. Труді Пелікан захиталася. А коли вона впала, бричка переїхала їй пальці ніг.
Труді Пелікан, я і Леопольд Ауберґ приїхали з Германнштадта. Перш ніж ми опинилися поряд у вагоні для худоби, ми не знали одне одного. Артур Прікуліч і Беатріс Цакель, тобто Тур і Беа, знали одне одного ще дітьми. Вони приїхали з гірського селища Луги у Карпатській Україні. З тої ж місцевості, з Рахова, прибув і перукар Освальд Енйетер. Акордеоніст Конрад Фонн теж приїхав з Карпатської України, з містечка Суходіл. Мій компаньйон із вантажівки Карлі Гальмен прибув із Кляйнбечкерека, а Альберт Ґіон, з яким разом я згодом працював у підземеллі, приїхав із Арада. Одна Сара на прізвище Каунц, на руках якої були шовковисті волосинки, народилася у Вурмльоху. Інша Сара, Вандшнайдер, мала родимку на передостанньому пальці, вона приїхала з Кастенгольца. Вони не зналися до табору, але були схожі між собою, наче сестри. У таборі їх називали дві Ціррі. Ірма Пфайфер приїхала з маленького містечка Дета, глуха Міці, Аннамарі Берґ, прибула з Медіаша. Адвокат Пауль Ґаст і його дружина Гайдрун Ґаст були з Обервішау. Трубач Антон Ковач приїхав із гір Банату, з містечка Карансебеш. Катаріна Зайдель, яку ми називали Катею Плантон, приїхала з Бакови. Вона була розумово неповноцінною і за всі п'ять років так і не збагнула, де опинилася. Машиніст Петер Шіль, який помер від вугільної самогонки, був із Боґароша. Співуча Лоні, Ілона Міх, з Луґоша. Кравець пан Ройш з Ґоттенбрунна. І так далі. Всі ми були німцями, яких привезли з дому. Окрім Коріни Марку, яка з'явилася у таборі зі старанно зачесаними локонами і в оксамитовій сукні з брошкою. Вона була румункою, а вночі на вокзалі у Бузау її зловили вартові і запхнули у наш вагон. Здається, нею намагалися замінити одну померлу під час подорожі жінку. Вона замерзла на третій рік, відгортаючи сніг на залізничній колії. А Давід Ломмер, якого називали Цитра-Ломмер, бо він грав на цитрі, був євреєм. Оскільки у нього забрали його кравецьку майстерню, він їздив з місця на місце і пропонував свої послуги заможним клієнтам. Він не розумів, чому потрапив у російські списки, адже був німцем. Його домівка була в Молдавії, у Дорогої. Його батьки, дружина і четверо дітей втекли туди від фашистів. Він не знав, куди саме, а вони не знали, де він, навіть ще до того, як його депортували. Його забрали, коли він шив вовняний костюм для дружини одного з офіцерів.
Ніхто з нас не був на війні, але для росіян було достатньо того, що ми німці, аби не сумніватися у тому, що і ми винні разом із Гітлером. І Цитра-Ломмер теж. Йому довелося відсидіти у таборі три з половиною роки. Одного ранку біля будови зупинилася чорна машина. З неї вийшли двоє поважних чужинців у каракулевих шапках і заговорили з прорабом. А потім взяли у свою машину Цитру-Ломмера. Відтоді нари Цитри-Ломмера у бараку стояли порожні. Його валізу і цитру Беа Цакель і Тур Прікуліч, мабуть, продали на базарі.
Беа Цакель сказала, що чоловіки в каракулевих шапках були високопосадовцями з Києва. Вони вивезли Цитру-Ломмера до Одеси і там посадили на корабель до Румунії.
Освальд Енйетер на правах земляка дозволив собі запитати Тура Прікуліча, чому саме до Одеси. Тур відповів:
— Ломмеру тут було не місце, а з Одеси він може їхати, куди хоче.
Я сказав перукареві замість того, щоб звернутися до Тура:
— Куди він може хотіти, якщо у нього нікого не залишилося.
Тур Прікуліч не дихав, щоб не поворухнутися. Перукар саме підрізав йому іржавими ножицями волосся у носі. А коли обидві ніздрі були готові, він позмітав йому з підборіддя волосинки, ніби мурашок, і повернувся боком до дзеркала, щоб Прікуліч не бачив, що він моргає.
— Ти задоволений? — запитав перукар.
— Своїм носом — так.
Надворі припинився дощ. Біля воріт проїхав по калюжах візок із хлібом. Щодня один і той самий чоловік провозив цей візок із буханцями хліба крізь табірні ворота на задній двір їдальні. Хліб завжди був накритий білим полотном, ніби гора трупів. Я запитав, яке військове звання має чоловік, який возить хліб. Перукар відповів, що жодного, а форму він успадкував від когось або вкрав. Із такою кількістю хліба і таким сильним голодом довкола йому була необхідна уніформа, щоб викликати повагу до себе.
Візок мав два високі дерев'яні колеса і два довгі дерев'яні руків'я. Він був схожий на ті візки, з якими вдома їздили від двору до двору, протягом цілого літа, гострильники ножів. Коли чоловік відходив од візка з хлібом, ставало помітно, що він кульгає.
— Одна його нога складена із кількох дерев'яних уламків від лопати, — сказав перукар.
Я позаздрив чоловікові з хлібом, бо хоча ніг у нього було і замало, зате хліба-багато. Перукар також подивився услід візкові з хлібом. Його голод був лише наполовину таким сильним, як у нас, мабуть, він якось домовлявся з чоловіком, що возить хліб. Тур Прікуліч, шлунок якого був ситим, також подивився услід чоловікові з хлібом, можливо, щоб проконтролювати його, або просто випадково, думаючи про своє. Я не знав, чому саме, але мені здалося, що перукар хотів відволікти Тура Прікуліча від хлібного візка. Бо інакше я не можу собі уявити, чому він сказав саме у момент, коли я сів на дзиґлик:
— Яка ж у нас тут, у таборі, все-таки випадково зібрана разом публіка. Люди з різних куточків світу, як у готелі, де живеш тимчасово.
Це було під час будівельних робіт. Цікаво, яке могли мати відношення до нас вислови типу ВИПАДКОВО ЗІБРАНА РАЗОМ ПУБЛІКА, ГОТЕЛЬ, ТИМЧАСОВО. Перукар не належав до табірного керівництва, але користувався певними привілеями. Йому дозволялося працювати і спати у його перукарській комірчині. У наших головах більше не було місця для жартів після того, як ми жили у бараках і носили цемент. Протягом дня Освальд Енйетер не залишався сам у своїй комірчині, ми постійно заходили туди, а потім виходили. І він змушений був голити і стригти усіх, навіть найбільш жалюгідних в'язнів. Дехто з чоловіків плакав, побачивши себе у дзеркалі. Місяць за місяцем він спостерігав за тим, як ми заходимо у його двері і виглядаємо щораз гірше. Протягом усіх п'яти років він добре знав, хто все ще приходить до нього, хоча вже і складається наполовину з воску. А хто вже більше не приходить, бо його замучила робота, туга за домом, або він помер. Я би не хотів витримувати цього всього. З іншого боку, Освальд Енйетер був позбавлений необхідності працювати в бригаді, і йому не загрожували жахливі дні посеред цементу. Не було в нього і нічних чергувань у шахті. Його оточувало знищення наших тіл, але цемент обдурював не його. Він змушений був утішати нас, ми використовували його, бо не могли по-іншому. Ми були сліпі від голоду, змучені тугою за домом, ми випали з часу і з себе самих, світ забув про нас. А ми про нього.
Тоді я зірвався з місця і закричав, що, на відміну від нього, у мене є лише мішки з цементом, а готелю немає. Я зіскочив тоді з дзиґлика, мало не перевернув його, і сказав:
— Це ви тут належите до власників готелю, пане Енйетер, не я.
— Лео, сядь на місце, — сказав він мені. — Мені здавалося, ми на «ти». Ти помиляєшся. Власник називається Тур Прікуліч.
А Тур висунув рожевий кінчик язика з рота і кивнув. Він був таким дурним, що сприйняв це як похвалу собі, він зачісувався перед дзеркалом, здував волосинки з гребінця. Він поклав гребінець на стіл, а ножиці на гребінець, тоді ножиці поряд із гребінцем, а гребінець на ножиці. А потім пішов геть. Коли Тур Прікуліч був уже за дверима, Освальд Енйетер сказав:
— Ти бачив, це він власник, він має владу над усіма нами, а не я. Сядь на місце, ти можеш помовчати біля своїх мішків із цементом, а я мушу говорити про щось із кожним. Тішся, що ти досі пам'ятаєш, що таке готель. Для більшості тих, хто тут живе, усе, що вони знають, — це зовсім інші речі.
— Усе, крім табору, — відповів я.
Того дня я більше не сів на дзиґлик. Я наполіг на своєму і пішов геть. Тоді я не показав цього, але насправді я був таким же марнославним, як Тур Прікуліч. Я відчув приємність від того, що Енйетер без жодної необхідності намагався помиритися зі мною. І чим більше він перепрошував мене, тим рішучіше я рвався геть неголеним. Зі щетиною на обличчі цемент дошкуляв ще більше. Лише через чотири дні я знову пішов до нього і сів на дзиґлик так, ніби нічого не трапилося. Я був таким утомленим будовою, що мені стало байдуже до його готелю. Перукар теж не згадав про попередню розмову.