Одного вересневого пообіддя моя зміна закінчилася, сонце все ще яскраво світило. Я заблукав стежками за ямою. Поміж яскраво-вогняною лободою, яку давно неможливо було їсти, коливався, позолочений сонцем, дикий овес. Його зернята блищали, ніби остови риб. У твердих шкаралупах зернята були ще молочно-м'які. Я їв. На зворотному шляху я вже не хотів продиратися крізь бур'яни і пішов звичайною стежкою. Біля цеппеліна сиділа Катя Плантон. Її руки лежали на мурашнику і мерехтіли чорним. Вона облизувала руки і їла мурах. Я запитав:
— Катю, що ти робиш?
— Я роблю собі рукавички, вони лоскочуть, — відповіла вона.
— Тобі холодно? — запитав я.
— Сьогодні — ні, завтра, — відповіла вона. — Мама спекла мені макові рогалики, вони ще теплі. Не ставай тут ногами, ти ж можеш зачекати, ти не мисливець. Коли рогаликів більше не буде, солдатів порахують на яблуку. А потім вони поїдуть додому.
Тут її руки знову замерехтіли чорним. Перед тим як злизати мурах, вона запитала:
— Коли війна закінчиться?
Я відповів:
— Війна закінчилася два роки тому. Ходімо, повертаймося до табору.
Вона відповіла:
— Ти ж бачиш, зараз я не можу.
Феня ніколи не носила фуфайки, а лише білий робочий костюм, на який одягала власноруч виплетені гачком вовняні светри, які часто міняла. Один із них був горіхового кольору, інший — брудно-фіолетового, як нечищені буряки, ще два були лимонний і сіро-білий у кашку. Кожен із них мав занадто широкі рукави і був розтягнутий на животі. Ніхто не знав, чому той чи інший светр Феня вбирала саме сьогодні, а тим більше навіщо вбирала на робочий одяг. Навряд чи светри були теплими, бо у них було більше дірок, ніж вовни. Ще довоєнна вовна, з якої десятки разів плели на спицях, а потім знову розпускали светри, все ще годилася для того, аби плести з неї гачком. Можливо, це була вовна з усіх светрів, які залишилися їй у спадок від великої родини або навіть від померлої великої родини. Про сім'ю самої Фені ми не знали нічого, навіть того, чи була у неї коли-небудь сім'я, до війни чи уже після. Ніхто з нас не цікавився особисто Фенею, але усі ми були віддані їй, бо вона розподіляла хліб. Вона була хлібом, була нашою пані, з рук якої ми їли щодня.
Ми не зводили з неї очей, так ніби це вона вигадала для нас хліб. Наш голод роздивлявся усе на Фені дуже прискіпливо. Її брови, схожі на дві зубні щітки, обличчя з потужним підборіддям, її занадто маленькі конячі губи, які не прикривали до кінця ясен, сірі нігті з великим ножем у них, ножем, який відмірював точні порції, її кухонні ваги з двома тягарцями. І насамперед її важкі очі, у яких було не більше жвавості, ніж у дерев'яній дошці для різання хліба, якою вона майже не користувалася. У тому, що Феня була потворною, не можна було зізнатися навіть собі самому. Було страшно, що вона побачить твої думки.
Поки її ваги коливалися вгору-вниз, я уважно стежив за цим рухом очима. Разом із вагами коливався язик у мене в роті, я міцно стискав зуби. Рот я залишав відкритим, щоб Феня бачила мої зуби у посмішці. Треба було весь час посміхатися, ти був змушений робити це постійно, незалежно від того, справжня твоя посмішка чи удавана, беззахисна чи підступна, призначена тільки на те, щоб добитися прихильності Фені. Щоб не ризикувати її справедливістю, а навпаки, щоб спонукати її збільшити цю справедливість хоч на кілька додаткових грамів.
Але нічого не допомагало, Феня завжди перебувала у поганому настрої. А її права нога була набагато коротшою за ліву. Вона так сильно перехилялася набік, повертаючись до полиці з хлібом, що ми казали: Феня кульгає. Нога була настільки коротшою, що вона тягнула за собою донизу навіть кутики рота, лівий постійно, а правий час від часу. І завжди здавалося, що її поганий настрій походить від темного хліба, а не від закороткої ноги. Через ці здригання кутиків рота права половина її обличчя набувала мученицьких рис.
І оскільки вона давала хліб нам усім, ми сприймали її кульгання і мученицький вираз на обличчі як щось доленосне, як непевну ходу історії. Феня мала в собі щось від комуністичної святої. Вона однозначно належала до найкращих кадрів табірного начальства, вірна офіцерка хліба, по-іншому вона ніколи не виросла б до такої важливої посади хлібної королеви і спільниці янгола голоду.
Вона стояла у своїй побіленій вапном камері самотня і недосяжна за прилавком і тримала в руках великий ніж, стояла між вагами і дерев'яною стільницею. У її голові мали бути списки. Бо вона завжди точно знала, хто отримує 600-грамову порцію, хто — 800-грамову, а хто 1000 грамів.
Я був цілковито відданий потворності Фені. З часом я почав бачити у ній якусь дуже своєрідну і перверзійну красу, тож поклонявся їй з іще більшим завзяттям. Якби я зневажав її, то неминуче збайдужів би, а це було небезпечно з огляду на її кухонні ваги. Я кланявся і принижувався, зневажаючи сам себе, але зневага приходила вже після того, як мені смакував її хліб і я хоч на кілька хвилин почувався майже ситим.
Сьогодні мені здається, що Феня розподіляла усі три відомі мені на той момент сорти хліба. Першим сортом був щоденний семигородський, зароблений у поті чола квасний хліб від євянголістського Бога. Другим був чорний хліб із цільних сортів пшениці, завезений від Гітлера, з арійських висот німецького райху. А третім була порція хліба з російських вагів. І мені здається, що янгол голоду знав про цю триєдиність хліба і використовував її. Фабрика хліба продукувала першу порцію ще вдосвіта. Коли ми між 6-ю і 7-ю ранку приходили в їдальню, Феня вже мала готові зважені порції. Порцію кожного з нас вона ще раз клала на ваги, уважно вдивлялася в них і додавала ще шматочок або ж відрізала зайве. Вона показувала кінчиком ножа на ваги, криво тримала своє кінське підборіддя і дивилася на мене відсутнім поглядом, так, ніби бачила мене вперше після того, як я з'являвся на її очі щоранку протягом 400 днів.
Ще півроку тому, коли трапився перший кримінальний випадок через хліб, я подумав собі, що ми здатні вбити від голоду, бо холодна святість Фені якимось чином просочилася у хліб.
Своїм акуратним переважуванням хліба Феня демонструвала нам, що вона має рацію. Готові, зважені порції лежали на полиці, накриті білим полотняним рядном. Беручи до рук кожну порцію, вона спершу піднімала рядно, а потім опускала, відкриваючи і знову прикриваючи хліб, як це робили вправні міняйли, які носили своє вугілля від хати до хати. У своїй білосніжній побіленій вапном камері, у білому робочому одязі, з білим полотном Феня перетворювала хлібну гігієну на елемент табірної культури. Світової культури. Мухи сідали на рядно, а не на хліб. На хліб вони сідали вже аж тоді, коли він опинявся у нас у руках. Якщо вони не тікали достатньо швидко, то ми з'їдали разом зі своїм хлібом і їхній голод. Але тоді я ніколи не думав про голод мух, як не думав і про інсценізовану гігієну білого рядна.
Справедливість Фені перетворила мене на дійсно слухняного, особливо це сполучення перекривленого рота і точності на вагах. Бридке у Фені мало елемент довершеності. Феня не була ні доброю, ні злою, вона навіть не була людиною, вона була втіленням закону у виплетених гачком светрах. Мені ніколи б не спало на думку порівнювати Феню з іншими жінками, бо жодна інша не була настільки по-мученицьки дисциплінованою і бездоганно потворною. Вона була такою ж, як і омріяний, жахливо мокрий, липкий і гріховно поживний хліб, випечений цеглинками.
Порцію хліба ми отримували вранці на весь день. Як і більшість в'язнів, я належав до тих, хто отримував 800 грамів, це була середня порція. 600 грамів належалося тим, хто був задіяний на легких роботах на території табору: зливати відходи з туалетів у цистерни, відгортати сніг, білити навесні та восени стіни і камені довкола центральної табірної стежки. А 1000 грамів отримували лише деякі, це було винятком для тих, хто виконує найважчу роботу. Вже 600 грамів звучить як неабищо. Але хліб був таким важким, що навіть 800 грамів — це була порція завбільшки з кулак, якщо її вирізали з середини буханця. Якщо тобі пощастило отримати окрайку, то шматок виходив завширшки з два пальці.
Першим рішенням дня було: чи вдасться мені проявити таку силу волі, щоб не з'їсти всю порцію вже з ранковою овочевою зупою. Чи вдасться мені попри голод вберегти ще шматочок на вечір. Обідом не годували, всі працювали і протягом дня не мали можливості приймати жодних рішень. Увечері після роботи, якщо мені вдавалося проявити силу волі, доводилося приймати друге рішення: чи проявлю я достатньо сили волі і просто запхну руку під подушку, щоб перевірити, чи лежить там мій заощаджений зі сніданку хліб. Чи зможу я дочекатися кінця переклички і з'їсти хліб аж у їдальні. Адже це може тривати ще дві години. Або і довше, якщо перекличка затягувалася.
Якщо вранці мені не вдавалося проявити силу волі, то увечері хліба в мене не було і навіть не залишалося можливості що-небудь вирішувати. Тоді я набирав лише по півложки і зосереджено ковтав. Я навчився їсти повільно, ковтати слину після кожної ложки. Янгол голоду навчив мене: слина дає можливість розтягнути зупу надовше, а якщо ти підеш спати раніше, голод буде коротшим.
Я рано лягав спати, але постійно прокидався, бо язик набрякав у роті і пульсував. Незалежно від того, чи я заплющував очі, чи тримав розплющеними, перевертався з боку на бік чи вдивлявся у тьмяне світло жарівки на стелі, коли хтось хропів, так ніби він тоне, або коли вистрибував ґумовий хробак із годинника з зозулею — ніч все одно була нездоланно довгою, а посеред неї нескінченно біліло рядно Фені, під яким лежало багато недосяжного хліба.
Вранці відразу після гімну голод спішив разом зі мною на сніданок, до Фені. До цього надлюдського першого рішення: чи вдасться мені проявити таку силу волі, щоб не з'їсти всю порцію хліба… і так далі.
Як далеко.
Щодня янгол голоду вигризав мій мозок. А одного дня він підняв мою руку. І цією рукою я мало не вбив Карлі Гальмена — йшлося про кримінальний випадок із хлібом.
Карлі Гальмен мав цілий вільний день і з'їв увесь свій хліб ще на сніданок. Усі пішли працювати. Карлі Гальмен залишився у бараку сам-один аж до вечора. А увечері відкладений Альбертом Ґіоном хліб зник. Альберт Ґіон п'ять днів підряд був мужнім і заощадив собі п'ять шматочків хліба, цілу денну порцію. Він був цілий день із нами на роботі і, як і всі ми, хто заощадив собі трохи хліба, цілий день думав про вечірню зупу з хлібом. А повернувшись після роботи, він, як і всі, перш за все запхнув руку під подушку. Але там уже не було хліба.
Хліба не було, а Карлі Гальмен сидів у спідній білизні на своїх нарах. Альберт Ґіон підійшов до нього і мовчки двічі вдарив кулаком. Карлі Гальмен, теж мовчки, виплюнув на ліжко два зуби. Акордеоніст повів Карлі, тримаючи за шию, до відра з водою і запхнув його голову всередину. Спершу чулося булькання, потім хрипіння, а потім все затихло. Барабанщик витягнув голову з води і душив за шию так довго, аж поки рот Карлі не викривився так само потворно, як рот Фені. Я відіпхнув барабанщика геть, але роззувся зі своїх дерев'яних черевиків. І тримав черевик у руці так, що мало не вбив ним хлібного злодія. Адвокат Пауль Ґаст до цього моменту спостерігав за всім зі своїх нар. Він стрибнув мені на спину, забрав у мене черевик і кинув ним у стіну. Обісцяний Карлі Гальмен лежав біля відра і відригував хлібним слизом.
Бажання вбити потьмарило мені розум. І не лише мені, всі ми були в одній банді. Ми витягли Карлі у закривавленому і засцяному спідньому з барака надвір, у ніч. Був лютий. Ми поставили його до стіни барака, він захитався і впав. Не домовляючись, ми з барабанщиком зняли штани, а разом із нами і Альберт Ґіон та інші, й один за одним насцяли Карлі Гальмену в обличчя. Адвокат Пауль Ґаст разом із нами. Загавкали двоє сторожових псів, за ними прибігли вартові. Пси почули кров і скавуліли. Вартовий матюкався. Адвокат і вартовий занесли Гальмена до медпункту. Ми дивилися їм услід і витирали кров із рук. Усі мовчки пішли у барак і залізли у ліжка. У мене на долоні була пляма крові, я подивився на неї на світло і подумав, яка світло-червона кров у Карлі Гальмена, ніби сургуч, добре що з артерії, а не з вени. У бараку було дуже тихо, і я почув, як шипить хробак у годиннику з зозулею, близько, ніби у мене в голові. Я більше не думав ні про Карлі Гальмена, ні про безкінечно біле рядно Фені, ні навіть про недосяжний хліб. Я поринув у глибокий спокійний сон.
Наступного ранку нари Карлі Гальмена були порожніми. Ми пішли до їдальні, як завжди. На снігу теж було порожньо і чисто, вночі нападав свіжий сніг. Карлі Гальмен пролежав два дні у медпункті. А потім сидів разом із нами в їдальні. Його рани гнили, а очі і губи були посинілими і напухлими. Справу з хлібом забули, всі поводилися, як завжди. Ми більше не згадували про крадіжку Карлі Гальмена. А він не згадував про те, як ми його покарали. Він знав, що заслужив це. Хлібний суд не засідає, він карає. Нульова зона не знає параграфів, їй не потрібні закони. Вона сама закон, бо янгол голоду — це також злодій, який краде мозок. Хлібна справедливість не знає ні попередніх слухань, ні апеляції, вона перебуває лише у теперішньому. Зовсім прозора або цілковито загадкова. У кожному разі насильство хлібної справедливості інше, ніж насильство, позбавлене голоду. Неможливо оцінювати хлібну справедливість відповідно до звичайних моральних норм.
Час хлібної справедливості був у лютому. У квітні Карлі Гальмен сидів на кріслі у перукаря Освальда Енйетера. Рани Карлі загоїлися, борода відросла, ніби потоптана трава. А я був наступним за ним у черзі і дивився на нього у дзеркало, за мною, як завжди, стояв Тур Прікуліч. Перукар поклав свої м'які долоні на плечі Карлі і запитав: відколи нам бракує двох передніх зубів. Не до мене і навіть не до перукаря, а звертаючись до самих лише м'яких рук, Карлі Гальмен сказав: від часу кримінального випадку з хлібом.
Коли його бороду зголили, на стілець сів я. Це був єдиний випадок, коли Освальд Енйетер під час гоління насвистував щось на зразок серенади, а з-під піни викотилася крапля крові. Не світло-червоної, як сургуч, а темної, ніби ягода малини на снігу.
Коли голод стає особливо нестерпним, ми починаємо розмови про дитинство і про їжу. Жінки вміють детальніше описувати їжу, ніж чоловіки. А найдетальніше про їжу розповідають сільські жінки. У них кожен рецепт має як мінімум три акти, ніби театральна п'єса. Через різницю поглядів про ті чи інші складники наростає напруження. Особливо сильне напруження наростає у момент, коли з'ясовується, що у начинку із сала, хліба і яйця слід додати не половину, а цілу цибулину, і не чотири, а шість зубків часнику, і коли цибулю і часник треба не просто порізати, а потерти. І коли булочки з сезамом виявляються кращими за хліб, а кмин кращим за перець, а майоран просто найкращий із усього, навіть кращий, ніж естрагон, останній все одно пасує тільки до риби, а до качки вже ні. І коли начинку слід запихати між шкірою і м'ясом, щоб вона увібрала в себе під час смаження підшкірний жир, або коли її слід запихати точно у шлунок і нікуди більше, щоб під час смаження вона не увібрала у себе підшкірного жиру, тоді настає кульмінаційний момент усієї вистави. Іноді рація опиняється на боці качки, фаршированої на євангелістський манер, іноді — на католицький.
А коли сільські жінки починають на словах готувати домашні макарони для зупи, це точно триває як мінімум півгодини, поки вони домовляться про точну кількість яєць, про те, чи тісто мішати ложкою, чи місити руками, поки тісто на макарони не стане тоненьким, аж прозорим, ніби скло, але при цьому ніде не порветься і висохне на дошці. А потім поки його загорнуть у рулет і поріжуть, а тоді аж поки макарони з дошки потраплять у зупу, а зупу готуватимуть довго і повільно або, навпаки, швидко і на великому вогні, поки зупу поставлять на стіл і кинуть у неї велику жменю або, навпаки, лише трохи свіжопорізаної зелені петрушки, це потриває ще чверть години.
Міські жінки дискутують не про те, скільки яєць потрібно взяти на тісто, а про те, скільки можна заощадити. А оскільки вони постійно і на всьому заощаджують, то їхні рецепти не годяться навіть на пролог для театральної п'єси.
Переповідання куховарських рецептів вимагає набагато більшого акторського мистецтва, ніж розповідання анекдотів. Кульмінаційний момент повинен спрацювати, попри те, що у ньому немає нічого смішного. Тут, у таборі, жарт починається вже на словах: ТРЕБА ВЗЯТИ. Кульмінаційний момент полягає у тому, що тут ні в кого нічого немає. Але про це не говорять. Кулінарні рецепти — це жарти янгола голоду. Вже саме потрапляння до жіночого барака нагадує покарання різками. Коли туди заходиш, треба сказати, кого ти шукаєш, бажано ще до того, як тебе про це запитають. Найкраще просто спитати самому:
— А Труді є?
І поки ти ще питаєш, найкраще самому пройти ліворуч, знайти третій ряд, де розташовані нари Труді Пелікан. Одноповерхові залізні нари тут розташовані так само, як у чоловічому бараку. Деякі завішані ковдрами, для кохання. Я ніколи не хочу за цю ковдру, я хочу тільки послухати кулінарні рецепти. Жінки вважають мене надто несміливим, бо у мене колись були книги. Їм здається, що читання робить людину делікатнішою.
Я ні разу не читав у таборі привезені з собою книги. Папір тут суворо заборонений. Протягом половини першого літа я ховав свої книги за бараком під цеглою. А потім виміняв. За 50 сторінок цигаркового паперу від Заратустри я отримав мірку солі. А за наступних 70 навіть мірку цукру. За цілого «Фауста» у полотняній обкладинці Петер Шіль зробив мені власний бляшаний гребінець для вичісування вошей. Добірку поезії восьми століть я з'їв у вигляді кукурудзяної муки і свинячого смальцю, а тоненького Вайнгебера поміняв на просо. Від цього не станеш делікатним, радше потайним.
Потай я роздивляюся після роботи нових росіянок, яких прислали до нас. Роздивляюся в душі. Настільки потай, що сам не знаю навіщо. Вони вбили б мене, якби довідалися.
Я вкотре не проявив сили волі і з'їв увесь хліб на сніданок. Тож тепер знову сиджу в жіночому бараку поряд із Труді Пелікан на краю її нар. Обидві Ціррі приходять до нас і примощуються навпроти, на місце Коріни Марку. Вона вже кілька тижнів у колгоспі. Я дивлюся на їхнє золотисте волосся і темні родимки на худих пальцях і, щоб не відразу починати розмову про їжу, розповідаю про своє дитинство.
Кожного літа ми їздили з міста у село, на Венч, там проходили всі літні канікули. Ми — це моя мама, я і служниця Лодо. Наш літній будиночок був розташований у горах, а гора навпроти називалася Шнюрляйбл. Ми жили там вісім тижнів. Протягом цих восьми тижнів ми щоразу влаштовували поїздку на цілий день до Шесбурґа, найближчого звідти міста. Ми сідали на потяг унизу, в долині. Угорською станція називалася Гетур, а німецькою Зібенменнер. На даху залізничної станції дзвенів дзвін, коли поїзд вирушав із Данеш. Через п'ять хвилин він прибував до нас. Перону не було. Коли поїзд зупинявся, сходи вагона діставали мені до грудей. Перед тим як ми заходили до вагона, я роздивлявся його знизу. Чорні металеві колеса, ланцюги, гаки і буфер. Потім ми їхали повз місце, де зазвичай купалися, повз будинок Тома і поле старого Захаріаса. Останній щомісяця отримував від нас дві пачки тютюну як відшкодування за те, що ми топтали його ячмінне поле, коли йшли купатися. Потім ми проїжджали залізний міст, а внизу перекочувалася жовта вода. Ззаду стояла надщерблена скеля, а на ній вілла Франка. І ось ми вже приїздили у Шесбурґ. Щоразу ми насамперед ішли на ринкову площу в елегантне кафе «Мартіні». Ми трохи виділялися серед гостей недбалістю свого одягу, мама була вбрана у спідницю-штани, а я у шортах і сірих шкарпетках, на яких не дуже було видно бруд. Тільки Лодо завжди одягала свою сільську недільну сукню і чорну хустину із трояндами і зеленими торочками. Червоні троянди були велетенськими, майже як яблука, більшими за справжні троянди. Того дня нам було дозволено їсти все, що ми захочемо, і стільки, скільки ми зможемо. Нам дозволялося обирати між марципановими трюфелями, шоколадними тістечками, пончиками, тістечками із заварним кремом, горіховим рулетом та рулетами з іншими начинками, пісочними тістечками в шоколаді, тістечками з лісовими горіхами, ромовим тортом, «Наполеоном», нугою і шматочками угорського торта «Добош». А крім того, було морозиво — полуничне у срібних чи ванільне у скляних горнятках або ж шоколадне у горнятках порцелянових і завжди зі збитими вершками. А на завершення, якщо ми ще мали сили, то бісквітний торт із фруктовим желе зверху. Я відчував під ліктями холодний мармур стільниці, а під колінами м'який плюш стільця. А вгорі на чорному буфеті, під вітром вентилятора, колисалася у довгій червоній сукні мадонна місячного сяйва, яка кінчиками пальців спиралася на дуже-дуже маленький місяць. Коли я розповів це, усі ми відчули, як колишуться наші шлунки на краю ліжка. Труді Пелікан запхнула руку під подушку і витягла заощаджений зранку хліб. Кожен вхопив свою миску і запхнув ложку в кишеню фуфайки. Я мав усі ці речі вже при собі, і ми всі разом пішли вечеряти. Стали в чергу до казана із зупою. А потім усі сиділи за довгими столами. Кожен їв свою зупу за власним методом, щоб розтягнути її якомога надовше. Усі мовчали. З іншого кінця столу Труді Пелікан запитала мене, перекрикуючи стукіт ложок:
— Лео, як називалося кафе?
— Кафе «Мартіні»! — прокричав я.
А через дві-три ложки вона запитала:
— А як звали ту жінку на кінчиках пальців?