Тарзан прожив без особливих пригод ще кілька років диким життям джунглів. Він змінився лише в тому, що виріс, порозумнішав і більше дізнався з книжок про дивовижні краї, що лежать десь за межами його прадавнього лісу. Життя ніколи не здавалося йому нудним або одноманітним. Можна було ловити рибу Пісах у численних струмках та мілких озерах. Крім того, повсякчас остерігатися Сабор та її лютих родичів. Постійна небезпека надавала гостроти кожній хвилині, проведеній на землі. Вороги часто полювали на нього, але частіше полював на них він, і хоча їхні хижі гострі кігті ніколи не торкнулись його, одначе бували моменти, коли важко було б просунути грубий листок між їхніми кігтями та його гладенькою шкірою.
Швидка була левиця Сабор, швидкі були Нума й Шіта, але Тарзан був справжньою блискавкою.
Зі слоном Тантором він заприятелював. Як? Не питайте. Але мешканці джунглів знають, що часто у місячні ночі Тарзан гуляв разом зі слоном Тантором, а коли шлях був вільний, Тарзан їхав, високо сидячи на могутній спині Тантора.
Усі інші мешканці джунглів були його ворогами, за винятком власного племені, де в нього тепер було чимало друзів.
Багато днів у ці роки він пробув у хатині, де усе ще лежали кістки його батьків та маленький скелет малюка Кали. У вісімнадцять років він вільно читав і розумів майже все в численних і різноманітних книжках, які стояли на полицях.
Він умів, як ми вже знаємо, також і писати друкованими літерами швидко і чітко; але по-справжньому писати він не навчився, хоча серед його скарбів і було кілька зошитів; у хатині знайшлося так мало англійських рукописів, що він вирішив не вивчати цю іншу форму писемності, хоча пізніше й навчився сяк-так читати їх.
Отже, маємо перед собою вісімнадцятирічного англійського юнака, нащадка лордів, який не вмів говорити по-англійському, але вмів читати й писати своєю рідною мовою.
Він не знав, крім себе, жодної людської істоти, бо невелику місцину, якою кочувало його плем’я, не перетинала жодна велика ріка, по якій могли б спуститися тубільці із Центральної Африки.
Високі пагорби оточували їх з трьох боків, океан омивав з четвертого, місцевість населяли леви, леопарди та отруйні змії. Одвічні хащі переплутаної рослинності не привабили ще жодного сміливого дослідника з племені людей.
Але одного чудового дня, коли Тарзан сидів у хатині свого батька, поринувши в таємниці нової книжки, колишній спокій джунглів зник назавжди.
Далеко на східній межі пагорбів по гребеню рухалася змійкою дивна процесія.
Попереду йшли п’ятдесят чорношкірих вояків, озброєних списами, вістря яких були гартовані на повільному вогні, а також луками й отруєними стрілами. На їхніх списах висіли овальні щити, у носи було просунуто величезні кільця, а з їхнього скуйовдженого волосся стирчали пуки яскравого пір’я.
На їхніх лобах було витатуювано три паралельні кольорові лінії, а на грудях три концентричні кола. Жовті зуби цих людей були гострі, як ікла хижаків, а вивернуті губи надавали ще звірячішого вигляду їхній зовнішності.
За ними йшло кількасот дітей та жінок, які несли на головах тяжку поклажу: кухняне та хатнє начиння і паки слонячої кістки. За ними йшло ще близько сотні вояків, у всьому подібних до тих, що були в передовому загоні.
Про те, що вони остерігалися нападу ззаду більше, аніж можливих небезпек спереду, свідчило саме шикування їхньої колони. Так воно й було, бо вони рятувалися від вояків білих людей, які так пригноблювали їх, змушуючи добувати слонову кістку та каучук, що одного дня тубільці повстали проти своїх поневолювачів і знищили білого офіцера разом із його невеликим загоном чорношкірих.
Упродовж кількох днів вони об’їдалися м’ясом; але несподівано з’явився сильніший загін, який напав на селище вночі, помщаючись за смерть своїх товаришів.
Тієї ночі чорні солдати білої людини поїли м’яса донесхочу, а нечисленні рештки колись могутнього племені рушили в похмурі джунглі — у дорогу до невідомого і до свободи.
Але те, що означало свободу і втіху для чорних дикунів, — несло з собою відчай і смерть для диких мешканців джунглів.
Три дні маленький загін продирався крізь зарості незнайомого і непролазного лісу і, нарешті, на четвертий день вийшов на берег неширокої річки: тут ліс був порівняно не дуже густий.
Вони заходилися будувати нові житла і вже через місяць розчистили велику ділянку, спорудили хатини та огорожу; посадили плантації ямсу та маїсу. І зажили у своєму новому селищі так само, як і колись. Тут не було ані білих людей, ані солдатів: не потрібно було збирати ані каучук, ані слонову кістку для жорстоких і невдячних хазяїв.
Минуло кілька місяців, перш ніж дикуни ризикнули вибратися у глиб довколишніх лісів.
Декотрі вже стали здобиччю старої Сабор, і чорні вояки остерігалися виходити за міцну огорожу: джунглі кишіли хижими і кровожерними кішками, левами та леопардами.
Але одного дня Кулонга, син старого царя Мбонги, забрів далеко на заході в гущавину. Він ішов, обережно й сторожко тримаючи гнучкого списа, а лівою рукою міцно притискав довгий овальний щит до свого стрункого, лискучого, мов у чорного дерева, тіла.
На спині у нього висів лук, а з сагайдака стирчав пук тонких прямих стріл, густо змащених темною смолистою речовиною, яка робила найменший укол стріли смертельним.
Ніч застала Кулонгу далеко від огорожі батьківського селища, але він не відмовився від подорожі на захід і, залізши на гілки величезного дерева, спорудив там щось на кшталт площадинки, на якій передрімав ніч. Кількома кілометрами на захід від нього ночувало плем’я Керчака.
Рано-вранці мавпи прокинулись і розбрелися джунглями у пошуках їжі; Тарзан за звичкою пішов до хатини, щоб, спокійно полюючи, наїстися по дорозі до узбережжя.
Мавпи розійшлися поодинці, парами і по троє навсебіч, але далеко не віддалялися, щоб можна було гукнути одна одну в разі небезпеки. Кала повільно йшла слонячою стежкою і заклопотано перекидала гнилі гілки й стовбури у пошуках соковитих комах та моху, коли ледь чутний шерех попереду змусив її насторожитись. На два десятки метрів перед нею стежка вела прямо, і в глибині цього листяного тунелю вона побачила дивну і страшну постать, яка повільно рухалась. Це був Кулонга.
Кала не стала його роздивлятися, а повернулася й швидко пішла стежкою назад. Вона не тікала згідно із звичаєм своїх предків, які намагаються не втекти від небезпеки, а уникнути її.
Її слідами поспішав Кулонга. Перед ним було м’ясо. Він міг убити мавпу і добряче поласувати. Він біг, звівши списа.
На повороті стежки він знову побачив її у іншому прямому тунелі. Рука із списом відвелася назад, м’язи блискавично напружилися під лискучою шкірою. Рука рвонулася вперед, і спис помчав навздогін Калі…
Повз! Спис лише подряпав їй бік.
Заревівши від люті й болю, мавпа кинулася на свого кривдника. Враз дерева затріщали під вагою її одноплемінників, які швидко перелітали з гілки на гілку до місця події, відгукнувшись на заклик Кали.
Коли вона озирнулася, Кулонга зірвав лук і блискавично припасував на нього стрілу. Відтягнувши тятиву далеко назад, він послав отруєну стрілу просто в серце величезного антропоїда.
З жахливим зойком Кала впала долілиць на очах ураженого племені. Здійнявши вереск і рев, мавпи кинулися навздогін Кулонзі, але перестрашений дикун мчав стежкою, як налякана антилопа.
Він чув про лють цих диких волохатих звірів, і його єдиною думкою зараз було якомога збільшити відстань між собою та ними.
Вони гналися за ним по верховіттях досить довго, але потім поодинці стали повертатися до місця, де сталася трагедія. Ніхто з них досі не бачив іншої людини, окрім Тарзана, і вони поволі метикували, до якої б це породи могла належати страшна істота, що з’явилася в їхніх джунглях.
Далеко на березі, біля хатини, Тарзан почув відгомін події і, здогадавшись, що з племенем трапилось щось поважне, квапливо вирушив на шум.
Прибувши, він застав усе плем’я дуже збудженим довкола мертвого тіла його матері.
Горе і лють Тарзана не знали меж. Кілька разів він проревів свій бойовий клич. Він бив себе кулаками в могутні груди і раптом, упавши на тіло Кали, заридав у страшній тузі осиротілого серця.
Втрата єдиної на світі істоти, яка виявляла до нього ніжність і любов, стала для хлопця тяжким ударом.
Що з того, що Кала була лише величезною потворною мавпою? Для Тарзана вона була ніжною, близькою, а тому гарною!
До неї він, сам того не підозрюючи, виявляв усю повагу та любов, які людська дитина почуває до рідної матері. Він не знав іншої матері, і Кала отримувала те, що належало б прекрасній леді Алісі, якби вона була жива.
Коли перший напад горя минув, Тарзан опанував себе і, розпитуючи мавп, свідків убивства Кали, дізнався про все те, що можна було переказати їхнім обмеженим запасом слів.
Але цього йому було достатньо. Він дізнався, що дивна безголоса чорна мавпа з пір’ям, яке росло з голови, метнула в Калу смерть із гнучкої гілки і втекла зі швидкістю оленя Бари на схід сонця.
Тарзан не став чекати, а видершись на дерево, швидко помчав лісом. Він знав, як в’ється слоняча стежка, якою втік убивця Кали, і поспішав джунглями навперейми чорному воякові, який, звісно, рухався, повторюючи звивини стежки. На боці в Тарзана висів батьків ніж, а на плечі лежав мотузок, скручений у коло. Через годину він трапив на стежку і, спустившись на землю, уважно оглянув ґрунт.
У масній грязюці на березі вузенького струмка він знайшов сліди, які з усіх мешканців джунглів залишав він один, але його були значно більші. Серце йому шалено закалатало. Невже він переслідує людину — когось із власної породи?
Він знайшов два сліди: в один і в інший бік. Це означало, що його жертва вже верталася цією стежкою. Роздивляючись останній слід, він зауважив, що крихітна грудка землі скотилася з краю сліду у його заглибину; ага, слід свіжий, звір щойно пройшов!
Тарзан знову дістався верховіть дерев і швидко, нечутно помчав високо над стежкою. Не встиг він здолати кількох кілометрів, як побачив чорного вояка, що стояв на невеликій галявинці. В руці він тримав гнучкого лука зі смертельною стрілою.
Навпроти нього на краєчку галявини, нахиливши голову, з вкритими піною іклами, стояв вепр Хорта, готуючись до нападу.
Тарзан із цікавістю роздивлявся істоту, яка стояла під ним і була така схожа на нього загальним виглядом і так відрізнялася кольором шкіри й рисами обличчя. У його книжках були зображення негра, але як несхожі були тьмяні, мертві відбитки на цю сповнену життя лискучу істоту!
У людині, яка стояла з напнутим луком, Тарзан упізнав не так негра, як Стрільця з абетки: з С починається Стрілець.
Дивні речі! Від збудження Тарзан ледь не виказав своєї присутності. А дійство унизу йшло своїм робом. Дужа чорна рука сильно нап’яла тятиву; вепр Хорта кинувся вперед, і тоді чорношкірий пустив отруйну стрілу. Тарзан побачив, як вона майнула зі швидкістю блискавки й уп’ялася в ворсистий загривок вепра.
Щойно стріла злетіла з тятиви, як Кулонга наклав іншу, але вепр Хорта налетів на нього так швидко, що негр не встиг її спустити. Одним стрибком чорношкірий перелетів над звіром і, повернувшись із неймовірною швидкістю, вгородив другу стрілу в спину Хорти.
Потім Кулонга видряпався на дерево, що стояло неподалік.
Хорта повернувся, щоби знову кинутися на ворога, зробив десяток кроків, спіткнувся і повалився на бік. Якусь хвилину його м’язами перебігла судома, і він завмер. Кулонга зліз з дерева. Ножем, що висів у нього на боці, він вирізав з тіла вепра кілька великих шматків, потім, розклавши посеред галявини багаття, засмажив і з’їв стільки м’яса, скільки йому хотілося. Решта залишилася лежати на місці.
Тарзан з цікавістю спостерігав. Жадоба вбивства люто пекла його груди, але жадоба знання була дужча. Хлопець вирішив вистежити дикуна й довідатися, звідки той прийшов. Він уб’є його пізніше, в зручну мить, коли лук та смертоносні стріли лежатимуть осторонь.
Поївши, Кулонга зник за першим поворотом стежки. Тарзан спустився на землю. Він одрізав ножем кілька шматків м’яса від тулуба Хорти, але не став їх смажити.
Він бачив вогонь і раніше, але лише тоді, коли блискавка Ара пожирала якесь дерево.
Тарзана глибоко вразило те, що звір джунглів умів робити жовтогарячі ікла, які пожирали дерево і залишали тільки тонкий пил; але чому чорний вояк зіпсував їжу, пхнувши її у вогонь, хлопець зрозуміти не міг. Ара була товаришем Стрільця і він ділився з нею їжею?
Але хоч би там що, Тарзан не мав жодного наміру псувати м’ясо й, ситно попоївши сирого м’яса, закопав решту туші поблизу стежки так, щоб знайти її на зворотному шляху.
Потім лорд Грейсток витер свої масні пальці об голі стегна і рушив слідом за Кулонгою, сином царя Мбонги; у цей самий час у далекому Лондоні інший лорд Грейсток, молодший брат справжнього лорда Грейстока, відіслав назад відбивні котлети своєму клубному кухареві, тому що вони були недосмажені, а коли поїв, умочив кінчики пальців у срібну чашу, наповнену духмяною водою, і витер їх клаптем білосніжного полотна.
Цілий день Тарзан слідкував за Кулонгою, прослизаючи між деревами, немов злий дух.
Він бачив, як той ще двічі посилав свої смертоносні стріли: одного разу в гієну Дінго, іншого — в мавпочку Ману. В обох випадках тварини вмирали майже миттєво, бо отрута Кулонги була дуже свіжа і сильна.
Тарзан довго розмірковував про цей дивовижний спосіб убивства, повільно рухаючись по сліду на безпечній відстані від своєї жертви. Він знав, що подряпина стріли не може так швидко вбивати диких звірів джунглів, які звичайно виживали після кривавих сутичок зі своїми лютими сусідами, коли їх гризли і рвали мало не на шматки.
Ні, в цих маленьких дерев’яних паличках крилася якась таємниця, бо лише одна їхня подряпина тягла за собою смерть. Він мусить це дослідити.
Тієї ночі Кулонга спав на гілках великого дерева, а високо над ним причаївся Тарзан.
Прокинувшись, Кулонга побачив, що його лук і стріли зникли. Чорний вояк і розсердився, і перелякався. Не так розсердився, як перелякався. Він обшукав землю під деревом і дерево над землею, але й сліду не знайшов ані стріл, ані лука, ані нічного злодія.
Кулонгу охопив панічний жах. Йому не вдалося підібрати списа, якого він метнув у Калу, а тепер, із втратою лука й стріл, єдиною його зброєю став ніж. Залишалася одна надія — чимшвидше добігти до селища Мбонги.
Він був переконаний, що перебуває неподалік селища, і припустив бігцем по слонячій стежці.
Із непролазної гущавини листя у кількох кроках від нього вислизнув Тарзан і спокійно рушив за ним.
Лук і стріли Кулонги були міцно прив’язані до верхів’я величезного дерева, зі стовбура якого при землі було зрізано гострим ножем пасмо кори, а одна з гілок була надломлена кількома метрами вище. Так Тарзан помічав свої лісові траси та позначав схрони.
Кулонга біг далі, а Тарзан наближався до нього все ближче і врешті рухався просто над головою чорношкірого. Змотаний мотузок він тримав у правій руці. Він був майже готовий до вбивства. Тарзан відкладав його лише тому, що йому кортіло дізнатися мету подорожі чорного вояка; і його терпіння було віддячене, коли перед ним несподівано відкрилася велика галявина, в глибині якої стояло чимало дивовижних осель.
Тарзан перелітав у цю хвилину по деревах просто над Кулонгою. Ліс раптом увірвався, далі метрів на двісті тягнулися оброблені поля.
Тарзан повинен був діяти миттєво, якщо не хотів, щоб його здобич вислизнула. Життя в джунглях привчило його діяти з блискавичною швидкістю.
І в ту мить, коли Кулонга виступив з тіні джунглів, тонкий мотузяний зашморг, кинутий з нижньої гілки величезного дерева, яке стояло на межі полів Мбонги, швидко звився над ним і, перш ніж царський син устиг зробити кілька кроків по відкритій місцині, затягнувся у нього на шиї.
Тарзан так швидко потягнув до себе свою здобич, що переляканий крик Кулонги завмер у нього в горлі. Перебираючи руками, Тарзан тягнув чорношкірого, який опирався, аж доки підтягнув його до дерева і повісив за шию; потім Тарзан виліз на товсту гілку і втягнув жертву, яка ще пручалася, в гущавину дерева.
Тут він якнайміцніше прив’язав мотузок до товстої гілки і встромив мисливського ножа в серце Кулонзі. Помста за Калу здійснилася.
Тарзан уважно оглянув чорношкірого, немовби вперше побачив людину. Пасок з ножем у піхвах привернув Тарзанову увагу, і він привласнив його. Мідний браслет з ноги також йому сподобався, і він надів його на власну ногу. Хлопець із захопленням оглянув татуювання лоба і грудей. Тоді залюбувався загостреними зубами. Він поміряв і привласнив віник із пір’я, а потім узявся до справи. Тарзан був голодний, а перед ним лежало м’ясо, м’ясо здобичі. Етика джунглів дозволяє йому їсти це м’ясо.
Чи можемо ми засудити його? Які мірки застосувати до мавполюдини із серцем, головою та тілом англійського джентльмена і вихованням дикого звіра?
Він у чесному бою вбив ненависного Тублата, який його теж ненавидів, але йому й на думку не спало їсти м’ясо Тублата. Це було для нього не менш бридко, аніж людожерство для людини.
Але хто такий Кулонга, що його не можна їсти однаково спокійно, як вепра Хорту чи оленя Бару? Хіба він не один із численних мешканців джунглів, які поїдають одне одного, щоб утамувати голод?
Однак якесь незбагненне відчуття зупинило раптом його руку. Чи не довідався він із книг, що він — людина? І чи Стрілець — не людина? Чи їдять люди людей? Далебі, він нічого цього не знав. До чого ж тут сумніви? Він спробував відрізати м’ясо Кулонги, але несподівано зазнав нападу нудоти. Він не розумів, що з ним.
Тарзан відчував лише, що не зможе їсти м’ясо чорної людини. Отже, успадкований віковічний інстинкт заступив його недосконалий розум і врятував від порушення всесвітнього закону, про існування якого він навіть не підозрював.
Швидко спустивши тіло Кулонги додолу, він зняв з нього зашморг і знову подався у верховіття.