За кілька кілометрів на південь від хатини, на піщаній береговій смужці стояло і сперечалося двоє літніх людей.
Перед ними лежав безмежний Атлантичний океан, а позаду чорний континент; довкола зависла непроникна імла джунглів.
Хижі звірі вили й гарчали. Моторошні бридкі звуки полонили їхній слух. Вони проблукали кілька верст, шукаючи табір, але щоразу йшли в хибному напрямку. Вони заблукали так само безнадійно, як коли б потрапили на іншу планету.
На цей час вони повинні були б спільно зосередитися на вирішенні головного під цю пору питання — питання життя й смерті, питання — як повернутися до табору.
Самуель Т. Філандер просторікав:
— Але, мій любий професоре, я й далі наполягаю на тому, що якби не перемога Фердінанда й Ізабелли над маврами в п’ятнадцятому столітті в Іспанії, то сьогодні цивілізація значно просунулася б уперед порівняно з тим станом, у якому ми її бачимо! Маври були винятково приязним і вільнодумним, ліберальним народом землеробів, ремісників та купців — це саме той тип людей, який уможливив існування в Америці та Європі цивілізації, тоді як іспанці…
— Тихіше, тихіше, пане Філандере, — обірвав його професор Портер, — їхня релігія цілковито заперечувала існування тих можливостей, про які ви говорите. Іслам є і буде вуздечкою для технічного прогресу, який позначив…
— Стривайте! — вигукнув пан Філандер, звернувши увагу на джунглі. — До нас хтось наближається!
Професор Архімедес Кв. Портер озирнувся туди, куди показував короткозорий професор пан Філандер.
— Тихіше, тихіше, пане Філандере! — пробурчав він. — Скільки разів я радив вам домагатися повного зосередження своїх розумових здібностей, бо це єдине, що може допомогти вам спрямувати величезну силу інтелекту на ті поважні проблеми, які, природно, випадають на долю мудрих! А тепер я ловлю вас на вельми помітному злочині супроти ввічливості: ви урвали мою вчену промову, аби звернути мою увагу на звичайне чотириноге genus Felis. Отже, як я казав, па…
— Боже, професоре, лев! — закричав пан Філандер, напружуючи свій слабкий зір, який, однак, уловив невиразні обриси звіра на тлі темних тропічних чагарів.
— Так, так, пане Філандере, “лев”, якщо ви наполягаєте на вживанні розмовної мови. Але, як я кажу…
— На Бога, професоре! — знов урвав його пан Філандер. — Дозвольте вам зауважити, що розбиті в п’ятнадцятому столітті маври поза всяким сумнівом залишаться у цьому жалюгідному стані навіть тоді, коли ми відкладемо обговорення цієї світової проблеми до того часу, поки дістанемо змогу тішитися з безпечної відстані неповторною красою Felis carnivora!
Цієї миті лев велично і спокійно зупинився на віддалі десяти кроків від сперечальників і почав зацікавлено їх розглядати.
Місячне світло затоплювало берег, і дивна компанія чітко виднілася на жовтому піску.
— Дивовижна недбалість! Дивовижна недбалість! — вигукнув професор Портер з ноткою роздратування в голосі. — Ніколи, пане Філандере, ніколи у своєму житті я не бачив, щоб цих звірів випускали з кліток вештатись на волі! Я неодмінно повідомлю директора найближчого зоопарку про це обурливе порушення порядку!
— Цілком слушно, професоре, — погодився пан Філандер. — І що швидше ви це зробите, то краще. Ходімо негайно!
Схопивши професора під руку, пан Філандер рушив уперед, аби опинитися чимдалі від лева.
Двоє вчених пройшли заледве кілька десятків кроків, коли пан Філандер озирнувся й помітив, що лев іде назирці за ними. Тоді він міцніше вхопив під руку невдоволеного професора і прискорив ходу.
— Тож, як я казав, пане Філандере… — повторив професор Портер.
Пан Філандер знов озирнувся. Лев побіг легким тюпцем, не бажаючи відставати.
— Він женеться за нами! — вигукнув пан Філандер, кидаючись навтьоки.
— Тихіше, тихіше, пане Філандере! — обурився професор. — Така нечувана поквапливість аж ніяк не личить мудрим науковцям! Що подумають перехожі, наші знайомі, якщо побачать наші легковажні стрибки? Прошу вас, рухаймося далі з більшою самоповагою!
Пан Філандер знов озирнувся. Який жах! Лев легко стрибав не далі як за п’ять кроків позаду.
Пан Філандер відпустив професорову руку і рвонув бігцем так прудко, що міг би скласти конкуренцію і фаховому спортсмену.
— Тож повертаючись до вищезгаданого, пане Філандере!.. — вигукнув професор… і теж кинувся навтікача, бо озирнувся і побачив хижі очиська й напівроззявлену пащеку разюче близько від своєї особи.
З полами, що тріпотіли, наче крила, в лискучому шовковому циліндрі професор Архімедес Кв. Портер мчав під місячним сяйвом слідами пана Самуеля Т. Філандера.
Попереду втікачам перегороджував дорогу маленький лісок, яким поросла піщана коса, що трохи видавалася в море. Обидва довгими стрибками прямували до цього ліска, звідки пара пильних очей зацікавлено спостерігала, чим закінчаться химерні перегони.
На обличчі Тарзана блукала посмішка.
Він знав, що дідкам не загрожує небезпека, — принаймні з боку Нуми. Вже з того, що Нума випустив таку легку здобич, Тарзан виснував: Нумине черево достатньо напхане.
Лев міг вистежувати їх, аж поки йому знов захочеться їсти, хоча було можливе й те, що коли його не розгнівають, то ця забава швидко набридне звірові і він піде геть до свого лігва в джунглях.
Єдина серйозна небезпека полягала в тому, що котрийсь із утікачів міг спіткнутися і впасти, а це стало б для Нуми непереборною спокусою.
Тарзан швидко спустився на долішню гілку, й тієї миті, коли пан Самуель Т. Філандер, захеканий і засапаний, знеможений і нездатний вилізти на дерево, опинився під ним, велетень нагнувся і, схопивши вченого за комір, посадив його на гілку поруч себе.
Наступної миті й професор був піднятий нагору — саме тоді, коли обурений Нума ревнув і стрибнув навздогін за здобиччю, що зникала.
Якусь хвилину обидва втікачі, важко дихаючи, пластом лежали на грубезній гілці, а Тарзан, спершись на стовбур спиною, весело й зацікавлено спостерігав за ними.
Професор перший порушив мовчанку:
— Я глибоко засмучений, пане Філандере, тим, що ви виявили такий брак мужності та сміливості в присутності однієї з нижчих істот і вашим непристойним боягузтвом змусили й мене прискорити моє пересування у винятковий спосіб, аби я міг продовжити свою промову. Отже, повертаючись до вищесказаного, коли ви мене перебили, пане Філандере, я говорив, що маври…
— Професоре Архімедесе Портере! — крижаним тоном урвав його пан Філандер. — Настала мить, коли терпіння стає злочином, а бажання образити — доброчинністю. Ви мене звинуватили в боягузтві. Ви стверджуєте, ніби втікали лише задля того, щоб наздогнати мене, а не для того, щоб урятуватися від лев’ячих кігтів? Стережіться, професоре Портере! Я відчайдушна людина! Навіть довготерплячий хробак підводить голову…
— Тихіше, пане Філандере, тихіше, тихіше! — зупинив його професор. — Опам’ятайтеся!
— Я аж ніяк не втратив глузду, професоре Портере! Але повірте мені, вельмишановний, що я от-от забуду про ваше поважне місце в науковому світі та про вашу сивину.
Професор посидів кілька хвилин мовчки, й пітьма приховала похмуру посмішку, що з’явилася на його зморшкуватому обличчі.
— Послухайте, Скінні Філандере! — нарешті проказав він грізним тоном. — Якщо ви домагаєтеся бійки, то скидайте ваш піджак і гайда на землю! Там я почеплю вам на око ліхтаря так само, як п’ятдесят років тому за клунею Поркі Еванса!
— Арху! — вигукнув здивовано пан Філандер. — Боже, як це любо чути! Коли ви стаєте людиною, Арху, я люблю вас. Але ви якимось чином розгубили свою людяність упродовж останніх двадцяти років!
Професор простягнув тонку тремтячу руку і в темряві намацав плече свого давнього товариша.
— Даруйте, Скінні, - м’яко мовив він, — зовсім не двадцять років, а одному Богу відомо, скільки часу я намагався бути людиною задля моєї Джейн і задля вас так само, відтоді як Він покликав до себе мою іншу Джейн.
Інша стареча рука, пана Філандера, потиснула ту, що лежала на його плечі; ніщо б не змогло передати краще чуття одного серця іншому.
Деякий час учені мовчали. Лев роздратовано гасав під ними туди-сюди. Третю людину, що сиділа на дереві, сховала густа тінь біля стовбура. Та постать була нерухома, як скульптура.
— Ви смикнули мене на дерево дуже вчасно, — сказав нарешті професор. — Я хочу подякувати вам. Ви врятували мені життя.
— Але я вас не витягав, професоре! — заперечив пан Філандер. — На Бога! Тодішнє збудження геть змусило мене забути, що я сам потрапив сюди завдяки дії якогось невідомого чинника! На цьому дереві, крім нас, повинен бути ще хтось чи ще щось.
— Отакої! — вигукнув професор Портер. — Ви цілком певні цього, пане Філандере?
— Цілком, професоре, — відповів пан Філандер. — І, - додав він, — я гадаю, що нам слід подякувати цій третій особі. Ймовірно, що вона сидить поруч з нами, професоре!
— Га! Що? Годі, годі, пане Філандере, годі, годі! — сказав професор Портер, обережно пересуваючись чимближче до пана Філандера.
В цей час Тарзан вирішив, що Нума вже доволі набігався під деревом. Отож він звів догори молоду голову, й у вухах переляканих старих загримів страшний застережливий клич людиноподібних мавп.
Обоє приятелів затремтіли на вутлій гілці, коли побачили, що величезний лев спинив свою неспокійну ходу після цього крику, від якого в жилах захолола кров, а потім швидко пірнув у джунглі й щез з очей.
— Навіть лев тремтить від страху! — прошепотів пан Філандер.
— Диво з див! — пробурмотів професор Портер, відчайдушно вчепившись у пана Філандера, щоб відновити рівновагу, небезпечно порушену переляком.
На їхню спільну біду центр ваги пана Філандера саме тієї миті припав на порожнє місце, тож досить було лише легенького доторку професора Портера, щоб зіштовхнути вірного секретаря з гілки. Хвилину обидва невпевнено балансували, а потім зі спільним і аж ніяк не вченим вереском доліголов полетіли з дерева, відчайдушно схопившись один за одного.
Збігло кілька хвилин, перш ніж хтось із них наважився ворухнутись. Кожен був переконаний: ця пригода принесла йому стільки переломів та вивихів, що вже годі й сіпатись.
Нарешті професор Портер зважився поворушити ногою. На подив, нога послухалась його, як і досі слухалася, незгірш. Тоді він зігнув другу ногу й знов її випростав.
— Диво дивне! — мовив він.
— Слава Богу, професоре! — прошепотів пан Філандер знервовано. — Отже, ви ще не вмерли?
— Тихо, тихо, пане Філандере, тихо! — зупинив його професор Портер. — Я в цьому ще й сам не переконався.
Дуже обережно професор Портер зігнув праву ногу, й — о радість! — вона була неушкоджена. Затаївши подих, помахав лівою рукою над своїм простертим тілом — рука діяла.
— Диво, диво дивне! — промовив він.
— Кому це ви подаєте знак, професоре? — збуджено запитав пан Філандер.
Професор не став відповідати на таке двозначне запитання, а натомість обережно підвів з землі голову й кілька разів хитнув нею вперед-назад.
— Диво! Дизо дивне! — прошепотів учений. — І голова ціла.
А пан Філандер, де впав, там і лежав непорушно. Він не міг зважитися ворухнутися. Адже хіба здатна на таке людина, у якої зламані руки, ноги й хребет?
Одне око його було занурене у м’який мул. Скосивши інше, він нажахано дивився на дивні витівки професора Портера.
— Яка шкода! — вигукнув пан Філандер півголосом. Струс мозку викликав повну розумову аберацію! Як шкода такої ще молодої людини!
Професор Портер перевернувся на живіт і повільно вигнув спину, ставши подібним до величезного кота, який здибався з розлюченим псом. Потім сів і обмацав різні частини свого тіла.
— Усе на місці! — вигукнув учений. — Диво дивне, диво з див!
З цими словами він підвівся і, в’їдливо позирнувши на все ще розпластане тіло пана Самуеля Т. Філандера, сказав:
— Годі, годі, пане Філандере! Не час тепер ніжитись. Треба вставати й діяти!
Пан Філандер продер від бруду своє друге око і з німою люттю втупився у професора Портера. Але потім усе ж спробував підвестись, і ніщо не могло зрівнятися з його подивом, коли ця спроба чудово вдалася!
Втім, його обурення жорстоко-несправедливим зауваженням професора Портера ще не перекипіло, і він ладнався заперечити, коли це його погляд натрапив на дивну постать, що стояла неподалік і уважно їх обох розглядала.
Професор Портер підібрав свого блискучого шовкового капелюха, обережно почистив його рукавом і надяг на голову. Він помітив, що пан Філандер тицяє у щось поза його спиною, озирнувся і побачив непорушного велетня, голого, за винятком пов’язки на стегнах та кількох металевих прикрас.
— Добрий вечір, вельмишановний пане! — мовив професор, злегка піднявши циліндр.
На відповідь велетень жестом запросив старих іти за ним і пішов берегом туди, звідки вони щойно прийшли.
— Я вважаю, що ми вчинимо мудро, коли підемо за ним! — зауважив пан Філандер.
— Годі, годі, пане Філандере! — заперечив професор. — Недавно ви наводили напрочуд логічні аргументи на користь того, що табір знаходиться на південь від нас! Я ставився скептично до цього, але врешті-решт ви мене переконали, тому я і зараз переконаний, що ми повинні йти на південь, щоб приєднатися до наших друзів. Отже, я йду на південь!
— Але ж, професоре Портере, можливо, цей чоловік знає краще! Він, напевне, тубілець цієї частини світу! Принаймні пройдімо з ним хоч трохи.
— Годі, годі, пане Філандере! — урвав професор. — Мене важко переконати, та коли вже я переконався, моє рішення стає незмінним! Я рушаю в попередньому напрямку, хоч би мені й довелося обійти довкола Африканського континенту, щоб досягти місця призначення!
Подальшу суперечку припинив Тарзан, який переконався, що дивні люди не йдуть за ним, і вернувся до них. Він знову подав їм знак, але старі продовжували розмовляти.
Врешті від їхнього дурного невігластва велетневі урвався терпець. Він схопив переляканого пана Філандера за плече, і перш ніж поважний джентльмен встиг усвідомити, вбито його чи довіку скалічено, Тарзан міцно зашморгнув свою мотузку довкола шиї пана Філандера.
— Годі, годі, пане Філандере! — запротестував професор Портер. — Вам аж ніяк не личить піддаватися такому приниженню!
Але щойно ці слова вилетіли з його вуст, як його самого було схоплено й міцно залигано тією самою мотузкою. І Тарзан рушив на північ, ведучи за собою вже вкрай переляканих професора та його секретаря.
У мертвій мовчанці вони йшли, як здавалося стомленим і згорьованим старим, годину за годиною, поки нарешті піднялися на невеличкий пагорб і страшенно зраділи, побачивши не далі як за сто метрів омріяну хатину. Тут Тарзан звільнив їх і, вказавши на маленьку оселю, зник у джунглях.
— Диво дивне! Диво з див! — пробурмотів професор. — Ви ж бачите, пане Філандере, що я, як завжди, тримався слушної думки, і коли б ви не були такі вперті та неслухняні, ми б уникли цілої низки дивовижних, не сказати б небезпечних, пригод. Будь ласка, змусьте себе коритися проводові досвідченішого й практичнішого розуму наступного разу, коли вам знадобиться мудра порада!
Пан Самуель Т. Філандер був надто втішений щасливим кінцем своїх пригод, щоб обуритися ущипливим докором професора. Натомість він схопив приятеля під руку і потяг його до хатини.
Жертви корабельної аварії страшенно пораділи, коли знову опинилися всі разом. Світанок застав їх за переповіданням різноманітних пригод та обговоренням питання про тотожність захисників та хранителів, яких вони здибали на цьому дикому березі.
Есмеральда була переконана, що це був не хто інший як янгол господній, посланий навмисне, щоб їх оберігати.
— Якби ти побачила, як він наминав сире лев’яче м’ясо, Есмеральдо, — зареготав Клейтон, — ти б подумала, що він вельми плотський янгол!
— Нічого небесного в його голосі не було, — зауважила Джейн Портер і ледь здригнулася, згадавши страхітливе ревіння, яке пролунало після вбивства левиці.
— До того ж він не дуже відповідає моєму уявленню про гідність небесних посланців, — зауважив професор Портер. — Цей… е… е… джентльмен залигав двох поважних, мудрих вчених і потяг їх джунглями на вірьовці, мов якихось корів!