Коли світанок торкнувся табору французів, що загубився в джунглях, там панували сум’яття й тривога.
Щойно досить розвиднілось, аби можна було роздивитися довкола, лейтенант Шарпантьє розіслав урізнобіч по троє розвідників шукати слід, який і було віднайдено через десять хвилин. І тоді весь загін вирушив назад, до берега.
Вони йшли повільно, бо несли шість мертвих тіл — уночі померло ще двоє матросів. До того ж декотрі поранені без допомоги не могли зробити ані кроку.
Шарпантьє вирішив повернутись у табір, щоб посилити загін, а потім спробувати вистежити тубільців та врятувати д’Арно.
Вечоріло, коли потомлені люди дісталися до галявини край берега, але двом з них повернення принесло таку радість, що страждання й горе були на мить забуті.
Коли маленький загін вийшов із джунглів на галявину, то першою людиною, котру помітили професор Портер та Сесіль Клейтон, була Джейн, що стояла біля дверей хатини.
З криком радості й полегшення вона побігла їм назустріч, зависла на шиї в батька й залилася сльозами — вперше, відколи вони потрапили на цей страшний, багатий на пригоди берег.
Професор Портер мужньо намагався стримати своє хвилювання, але його нерви були надто напружені, він не витримав, прихилив своє старече обличчя до плеча доньки й тихенько заплакав, неначе стомлена дитина.
Джейн повела його до хатини, а французи рушили до берега, звідки назустріч ішло кілька їхніх товаришів.
Бажаючи залишити батька й доньку наодинці, Клейтон приєднався до моряків та розмовляв з офіцерами, аж доки їхній човен не пішов до крейсера, де лейтенант Шарпантьє повинен був доповісти про невдалий результат експедиції.
Тоді Клейтон неквапно повернувся до хатини. Його серце раділо. Жінка, яку він кохав, була в безпеці. Він намагався здогадатись, яким дивом вона врятувалась. Майже неймовірно було бачити її живою.
Поблизу хатини він спіткав Джейн, яка щойно вийшла надвір. Вона побачила його й кинулась назустріч.
— Джейн! — вигукнув він. — Бог справді ласкавий до нас. Скажіть, як ви врятувалися; в якому образі постало провидіння, щоб повернути вас до нас?
Ніколи перед тим він не кликав її на ім’я. Сорок вісім годин тому Джейн відчула б легке радісне хвилювання, якби таке звернення пролунало з вуст Клейтона: тепер воно її злякало.
— Містере Клейтоне, — спокійно відповіла вона, простягаючи йому руку, — насамперед дозвольте мені подякувати вам за лицарську відданість моєму любому батькові. Як ми можемо вам віддячити?
Клейтон помітив, що вона обійшла увагою його безпосереднє звернення, але не став витлумачувати цього. Вона стільки зазнала! Він зрозумів, що тепер не час обтяжувати її своїм коханням.
— Я вже винагороджений, — відповів він, — тим, що бачу вас та професора Портера в безпеці! Я не думав, що мені вдалося б і далі зносити тягар його спокійного і мовчазного горя. Це було найсумніше випробування його життя, міс Портер! А крім того, й моє особисте горе, гірше якого я ніколи не зазнавав. Але його горе було таке безнадійне, таке тяжке! Я зрозумів, що жодна любов, навіть любов чоловіка й жінки, не може бути така глибока, як любов батька до доньки!
Дівчина похилила голову. їй хотілося поставити одне питання, але воно здавалося їй майже блюзнірським поруч з любов’ю цих двох людей та жахливими стражданнями, яких вона зазнала у той час, як сиділа, радісно усміхаючись, поруч із богоподібним лісовим створінням, їла розкішні плоди та закоханим поглядом дивилась йому в очі.
Але любов — дивний володар, а людська природа ще дивніша. Вона була достатньо мужня, щоб не виправдовуватись перед собою. Ненавидячи себе в цю хвилину, вона однак спитала:
— Де лісова людина, яка врятувала вас? Чому вона не повернулась?
— Я не розумію, — сказав Клейтон, — про кого ви говорите?
— Про того, хто врятував усіх нас; хто врятував мене від горили.
— О! — здивовано вигукнув Клейтон. — То це він нас урятував? Ви ж мені нічого не розповіли про вашу пригоду — розкажіть, будь ласка!
— То що з лісовиком? — допитувалась вона. — Хіба ви його не бачили? Коли ми почули ледь чутну стрілянину в джунглях, він залишив мене. Ми щойно дісталися до галявини, і він поспішив на шум бою. Я знаю, що він вирушив вам на допомогу!
її тон був майже благальним, вираз обличчя виказував стримуване хвилювання. Клейтон помітив це і перейнявся її невиразною тривогою, її гострим бажанням знати, де перебуває ця дивна істота. Він не підозрював істини та й не міг підозрювати. Але його охопило передчуття неминучої згуби, і в його серці непомітно для нього самого висіялося перше зерня ревнощів та підозрінь щодо лісової людини, якій він був зобов’язаний життям.
— Ми його не бачили, — спокійно відповів Клейтон. — Він не приєднався до нас. — Трохи подумав і додав: — Можливо, він повернувся до свого племені — до тубільців, які напали на нас! — Клейтон не знав, навіщо він це сказав, бо й сам у це не вірив, але любов — дивовижний владар.
Дівчина поглянула на нього розширеними очима.
— Ні! — палко вигукнула вона (“Надто палко”, - подумав Клейтон). — Це неможливо! То ж були чорні дикуни, а він білий джентльмен.
Клейтон зніяковів, але зеленооке бісеня дражнило його.
— Він — дивний напівдикий мешканець джунглів, міс Портер. Ми нічого не знаємо про нього. Він не розмовляє і не розуміє жодної європейської мови, а його прикраси і зброя подібні до тих, які носять дикуни західного побережжя! — Клейтон говорив, кваплячись. — На сотні кілометрів довкола нас нема інших людських істот, міс Портер! Він має належати до племені, котре напало на нас, або до іншого — однаково дикого, може, він навіть людожер!
Джейн зблідла.
— Я не можу повірити в це… — майже прошепотіла вона. — Це неправда! Ви побачите, — сказала вона, звертаючись до Клейтона, — що він повернеться і доведе, що ви помилялись. Ви його не знаєте так, як я. Кажу вам, він джентльмен!
Клейтон був шляхетної вдачі, але щось у відчайдушності, з якою захищала лісову людину ця дівчина, збуджувало у його підсвідомості почуття ревнощів, тож на мить він забув усе, чим вони були зобов’язані дикому напівбогові, і з уїдливою напівусмішкою відповів:
— Може, ви маєте рацію, міс Портер, але я вважаю, що нікому з нас не варто аж так падати за нашим знайомим, який живиться падлом. Можливо, це напівбожевільний, що пережив корабельну аварію і який забуде нас швидше, ніж ми його! Адже він усього лиш лісовий звір, міс Портер!
Дівчина не відповіла, але відчула, як стислось їй серце.
Вона знала, що Клейтон говорив лише те, що думав, і вперше спробувала віднайти джерела свого нового кохання й піддати його об’єкт критичному розглядові.
Дівчина повільно повернулася й пішла до хатини.
Вона спробувала уявити свого лісового бога поруч себе в салоні океанського пароплава. Уявила собі, як він їсть, руками розриваючи м’ясо, мов хижак, і витирає масні пальці об стегна. І здригнулася.
Вона уявила собі, як рекомендуватиме його своїм друзям — грубого, неписьменного дикуна. І скривилася.
Вона пішла в свою кімнату і всілася на краєчку постелі з трав та папоротей, притисла руку до грудей, які тяжко здіймалися, і відчула під блузою його твердий медальйон.
Вона витягла його і, тримаючи на долоні, дивилася на нього затуманеними від сліз очима.
Потім притисла його до вуст, зарилася головою в м’яку папороть і заридала.
— Звір? — прошепотіла вона. — У такому разі. Боже, зроби мене також звіром: тому що людина він чи звір — я кохаю його!
Того дня вона більше не бачила Клейтона. Есмеральда принесла їй вечерю, і вона звеліла переказати батькові, що їй недобре.
Рано-вранці другого дня Клейтон пішов разом з рятувальним загоном шукати лейтенанта д’Арно.
Цього разу загін складався з двохсот чоловік з десятьма офіцерами та двома лікарями, а харчів було взято на тиждень.
Вони прихопили з собою постіль і гамаки, останнє — для хворих та поранених.
Вони дісталися до місця, де було вчинено напад на першу експедицію, після полудня, тому що тепер вони йшли знайомою місциною і не губили часу на розвідки.
Звідси слонова стежка вела просто до селища Мбонги. Була тільки друга година, коли головна колона загону зупинилася край галявини.
Командир загону, лейтенант Шарпантьє, негайно відправив частину людей крізь джунглі до протилежного боку селища. Інший взвод було вислано зайняти позицію навпроти селищних воріт.
Сам він з рештою загону причаївся на південному боці галявини. Було умовлено, що загін, який займає північну позицію і якому далі за інших треба було йти до призначеного місця, почне напад, і цей перший залп послужить сигналом для одночасної атаки, щоб узяти селище приступом з першого разу.
Цілі півгодини, які здалися годинами, загін лейтенанта Шарпантьє чаївся в густих заростях джунглів, очікуючи сигналу. Вони бачили тубільців на полях і біля селищних воріт.
Нарешті пролунав сигнал — лункий ляскіт гвинтівок, і у той самий час йому відповіли залпи з півдня й заходу.
Тубільці на полях полишили свої знаряддя і бігцем кинулись до загорожі. Кулі наздоганяли їх, і матроси, перестрибуючи через їхні тіла, побігли до воріт селища.
Напад був такий несподіваний і стрімкий, що білі дісталися до воріт, перш ніж тубільці встигли їх забарикадувати. Наступної миті вулицю заполонили озброєні люди, які зчепилися із тубільцями.
Кілька хвилин чорні твердо боронили початок вулиці, але револьвери, гвинтівки та багнети французів звалили тубільців зі списами і змусили до втечі чорних лучників із напівнатягнутими тятивами.
Невдовзі бій перетворився в переслідування, а потім — у жорстоку різанину, тому що моряки помітили рештки мундира д’Арно на декотрих чорних вояках.
Вони ретельно обшукали кожну хатину, кожен завулок селища, але не знайшли анінайменшого сліду д’Арно. Вони на мигах допитували полонених, а тоді виявилось, що один з матросів, котрий служив у французькому Конго, розуміє ламану мову, якою спілкувалися білі з найменш розвинутими племенами узбережжя. Проте навіть тоді їм не пощастило дізнатись про долю д’Арно.
У відповідь на запитання про свого бойового товариша вони бачили лише схвильовану жестикуляцію та вирази переляку. Це їх переконало в тому, що чорні вбили і з’їли їхнього товариша двома днями раніше.
Вони полишили всяку надію і стали готуватися до ночівлі в селищі. Полонених загнали до трьох хатин і поставили біля них посилену варту.
Біля зачинених воріт також стала сторожа, і врешті селище поринуло у сонну мовчанку, яку перебивало лише голосіння тубільних жінок за своїми покійниками.
Другого дня загін рушив у зворотну подорож. Спочатку французи мали намір спалити селище, але потім відкинули цю думку і залишили переможеним дахи над головою та селищну огорожу для захисту від лісових звірів.
Експедиція повільно поверталася своїми вчорашніми слідами. Десять навантажених нош сповільнювали її хід. У восьми лежали важкопоранені, а двоє вгиналося під вагою вбитих.
Клейтон та лейтенант Шарпантьє йшли в кінці колони. Англієць мовчав із поваги до горя свого супутника, бо д’Арно та Шарпантьє були нерозлучними друзями від самого дитинства.
Клейтон усвідомлював, що горе француза поглиблювалося й тим, що загибель д’Арно виявилась марною, бо Джейн була врятована раніше, аніж д’Арно потрапив до рук дикунів, і ще тому, що справа, якій той віддав своє життя, постала не зі службового обов’язку, а задля людей сторонніх, ще й іноземців. Але коли він сказав, про це лейтенантові Шарпантьє, той похитав головою:
— Ні, мосьє. Певне, д’Арно судилося вмерти! Я побиваюся лише за тим, що не міг померти замість нього або принаймні разом із ним. Шкода, що ви не знали його краще, мосьє. Він був справжнім вояком і справжнім джентльменом, а це хоч кажуть про багатьох, насправді віднести можна далеко не до кожного. Він загинув не марно, бо його смерть за незнайому американську дівчину змусить і нас, його товаришів, сміливіше дивитись смерті в обличчя!
Клейтон не відповів, але в ньому зародилася нова хвиля поваги до французів.
Було зовсім темно, коли вони дісталися до хатини на березі. Один залп перед виходом із джунглів сповістив тих, хто залишався в таборі та на кораблі, що експедиція спізнилася. Було умовлено, що коли вони будуть за кілометр чи два від табору, один залп означатиме невдачу, три — удачу, а два — те, що вони не знайшли ані д’Арно, ані його чорних викрадачів.
Назустріч їм вийшла сумна процесія. Без зайвих розмов мертвих та поранених було перенесено на човен і відвезено до крейсера.
Стомлений важкими п’ятиденними мандрами в джунглях та двома сутичками з чорношкірими, Клейтон увійшов до хатини поїсти і відпочити на відносно зручному своєму ложі з трави після двох ночей, які він пробув у джунглях.
Біля дверей хатини стояла Джейн.
— А бідолашний лейтенант? — запитала вона. — Чи знайшли ви хоч його сліди?
— Ми спізнилися, міс Портер, — сумно відповів він.
— Скажіть мені, що трапилось? — запитала вона.
— Не можу, міс Портер, це надто жахливо!
— Чи не хочете ви сказати, що вони його мордували? — прошепотіла вона.
— Ми не знаємо, що вони зробили перед тим, як убили його, — відповів Клейтон.
На його обличчі виразно читалися сліди сильної втоми й жалю до бідолашного д’Арно, і він зробив наголос на “перед тим”.
— Перед тим, як убили його? Що ви маєте на увазі? Чи вони не… Чи вони не…
— Так, міс Портер, вони — людожери, — сказав Клейтон майже гірко, бо несподівано згадав про лісову людину — і дивні ревнощі, які він відчув два дні тому, знов охопили його.
З несподіваною грубістю, яка була так само чужа Клейтонові, як увічлива завбачливість мавпі, він бовкнув:
— Коли ваш лісовий бог полишив вас, він, певно, квапився на бенкет!
Він пошкодував про свої слова, щойно вимовивши їх, хоча й не знав, як боляче вони зачепили дівчину. Він засоромився своїх безпідставних підозрінь стосовно того, хто врятував життя усім членам їхньої маленької громади й ані разу не скривдив жодного з них. Дівчина гордо звела голову.
— На вашу заяву, містере Клейтоне, може бути лише одна гідна її відповідь! — сказала вона крижаним тоном. — І я шкодую, що я не чоловік, який мав би можливість дати її! — Вона швидко повернулася й увійшла до хатини.
Клейтон був англійцем, і дівчина встигла зникнути з його очей, перш ніж він утямив, яку відповідь дав би чоловік.
— Присягаюсь честю, — жалібно вимовив він, — вона обізвала мене брехуном! І думаю, що я цього заслужив, — додав він, коли трохи подумав. — Клейтоне, хлопче, я знаю, що ти стомився і не зібраний зараз, але з цього не випливає, що ти повинен бути віслюком! Іди-но краще спати!
Однак, перш ніж це зробити, він тихенько покликав Джейн із-за полотняної завіси, бо йому хотілося її переконати, але з таким самим успіхом він міг би звертатися до сфінкса.
Тоді він написав записку і підсунув її під завісу.
Джейн побачила папірець, проте вдала, що не помітила його, бо була дуже сердита, ображена й роздратована, але… але вона була жінка і тому врешті-решт підняла записку і прочитала її:
“Люба міс Портер!
Я не мав підстав говорити те, що сказав. Єдине моє виправдання, яке, однак, зовсім мене не виправдовує, - це мої розхитані нерви.
Будь ласка, спробуйте забути про те, що я сказав. Я дуже прошу пробачення. Образити вас для мене болючіше, аніж будь-якого в усьому світі. Скажіть, що ви пробачили мене.
Ваш Сесіль Клейтон”.
“Він подумав так, інакше він би цього не висловив, — подумала дівчина, — але це не може бути правдою… Я впевнена, що це неправда!”
Одна фраза в записці злякала її: “Образити вас для мене болючіше, аніж будь-кого в усьому світі”.
Тиждень тому ця фраза викликала б у неї захоплення, а тепер вона пригнічувала її.
Вона хотіла б ніколи не знати Клейтона. Дівчина не шкодувала, що зустрілася з лісовим богом, — ні, вона була щаслива! А тут ще й інша записка, яку вона знайшла в траві біля хатини наступного дня після того, як повернулася з джунглів, любовна записка з підписом Тарзана.
Ким би міг бути цей новий залицяльник? А що. коли це ще хтось із диких мешканців страшного лісу, який може зробити все що завгодно для того, щоб заволодіти нею?
— Есмеральдо! Прокинься! — закричала Джейн. — Ти мене дратуєш: спиш собі спокійно, тоді як довкола горе!
— Габерель! — заверещала Есмеральда, сідаючи на ліжку. — Хто тепер? Носогемот? Де він, міс Джейн?
— Дурниці, Есмеральдо, нема нічого! Йди спати. Ти достатньо відворотна, коли спиш, але коли прокидаєшся, то ще гірша.
— Певно, що так, любонько, але що з вами, скарбе мій? Цього вечора ви поводитеся, наче несповна розуму.
— Ох, Есмеральдо, я просто нестерпна сьогодні! — сказала дівчина. — Не звертай на мене уваги, от і все, люба!
— Так, серденько, лягайте-но краще спати! У вас геть нерви розхитались. З усіма цими розповідями містера Філандера про суріпотамів та геніїв-людожерів воно й не дивно!
Джейн, сміючись, підійшла до ліжка Есмеральди й побажала їй на добраніч.