Щойно гримнув постріл, як двері прочинились і людська постать долілиць упала на підлогу хатини.
Переляканий француз збирався вистрілити вдруге, коли у напівтемряві прочинених дверей побачив, що це біла людина, а наступної миті втямив, що підстрелив свого товариша і благодійника Тарзана.
З криком відчаю д’Арно стрибнув до приятеля, став навколішки і, обіймаючи Тарзана, підвів обіруч його голову. Відтак він голосно гукнув Тарзана на ім’я.
Відповіді не було, і д’Арно притис вухо до його грудей. З радістю він почув рівномірне биття серця.
Він обережно вклав Тарзана на ліжко, потім зачинив і замкнув двері, запалив одну з ламп і оглянув рану.
Куля зачепила голову. Попри потворну поверхневу рану, череп видавався неушкодженим.
Д’Арно полегшено зітхнув і заходився змивати кров з Тарзанового обличчя.
Невдовзі холодна вода привела його до тями, він розплющив очі і здивовано й запитально поглянув на д’Арно.
Той уже встиг перев’язати рану клаптем полотна, і коли побачив, що Тарзан опритомнів, підвівся, підійшов до столу і написав записку з поясненням жахливої помилки та висловами радощів, що рана виявилась несерйозною.
Тарзан прочитав записку, сів скраю ліжка і розреготався.
— Нічого! — сказав він по-французькому і, за браком потрібних слів, написав:
“Якби ви бачили, що зробив зі мною Болгані, або Керчак, або Теркоз перед тим, як я вбив їх, — ви б сміялися з такої подряпини”.
Д’Арно передав Тарзанові дві адресовані йому записки.
Першу Тарзан прочитав із сумним виразом обличчя. Другу він довго крутив навсебіч, шукаючи початку; він ніколи досі не бачив заклеєних конвертів.
Врешті-решт він повернув її д’Арно.
Француз стежив за ним і помітив, що той був знічений. Як дивно, що конверт був загадкою для дорослої людини! Д’Арно відкрив його і передав листа Тарзанові.
Той сів на похідний стілець, розгорнув листа й прочитав:
“Тарзанові з племені мавп.
Перш ніж я поїду — дозвольте мені долучити своє визнання до подяки пана Клейтона за виявлену вами доброчинність та дозвіл користуватися вашою хатиною.
Ми дуже шкодували, що ви не прийшли познайомитися з нами. Нам так хотілося побачити й віддячити нашому господареві!
Є ще один, кому я хотіла б подякувати, але він не повернувся, хоча я й не вірю, що він помер.
Я не знаю його імені. Він — білий велет, який носить на грудях діамантовий медальйон.
Якщо ви знаєте його і розмовляєте його мовою, перекажіть йому мою подяку і скажіть, що я сім днів чекала на його повернення!
Також перекажіть, що в мене дома в Америці, у місті Балтімор, він завжди буде бажаним гостем, якщо захоче бачити мене.
Я знайшла вашу записку, адресовану мені: вона лежала між листям під деревом біля хатини. Я не знаю, яким чином ви, ніколи не говоривши зі мною, встигли мене покохати, і я дуже шкодую, якщо це правда, бо я вже віддала своє серце іншому.
Але знайте, що я завжди буду вашим товаришем.
Джейн Портер”.
Майже годину сидів Тарзан, утупившись у підлогу. Із записок йому стало зрозуміло, що вони не знали, що він і Тарзан — одна й та сама людина.
“Я вже віддала своє серце іншому”, - нескінченно повторював він подумки.
Отже, вона його не кохає? Як могла вона прикидатись закоханою і підносити його на таку верховину надії лише задля того, щоб скинути в безодню відчаю?
Може, й поцілунки були лише виявом дружнього ставлення? Що може сказати він — той, хто нічогісінько не знає про звичаї людських істот?
Несподівано він підвівся, побажав д’Арно на добраніч, як той навчив його, і кинувся на постіль із папороті, на якій спала Джейн Портер.
Д’Арно загасив лампу і сів на ліжко.
Цілий тиждень вони спочивали і д’Арно вчив Тарзана французької мови. Через тиждень вони вже могли більш-менш розмовляти.
Одного разу увечері, коли вони сиділи в хатині і збиралися лягати спати, Тарзан звернувся до д’Арно.
— Де Америка? — спитав він. Д’Арно показав на північний захід.
— За океаном, у багатьох тисячах кілометрів звідси, — сказав він. — А що?
— Я збираюсь туди.
Д’Арно похитав головою.
— Це неможливо, друже мій, — сказав він.
Тарзан підвівся, підійшов до шафи і дістав зачитану географію. Він розгорнув її на сторінці, де була карта світу, і сказав:
— Я ніяк не міг зрозуміти всього цього; поясніть, будь ласка.
Коли д’Арно виконав його прохання і сказав, що синя барва означає всю воду на землі, а плями інших барв — материки й острови, Тарзан попросив його вказати місце, де вони перебувають.
Д’Арно зробив це.
— А тепер покажіть Америку, — сказав Тарзан.
І коли д’Арно торкнувся пальцем Північної Америки, Тарзан усміхнувся й поклав долоню на сторінку, так що закрив океан між двома материками.
— Ви бачите, що це недалеко, — сказав він, — менше, ніж ширина моєї долоні.
Д’Арно засміявся. Як пояснити цій людині? Він узяв олівець і поставив маленьку крапку на узбережжі Африки.
— Ця маленька позначка, — сказав він, — на цій карті у багато разів більша, аніж ваша хатина на землі. Тепер бачите, як це далеко?
Тарзан довго думав.
— В Африці є білі люди? — спитав він.
— Так.
— Де живуть найближчі?
Д’Арно вказав інше місце на узбережжі, трішечки північніше.
— Так близько? — здивовано спитав Тарзан
— Так, — сказав д’Арно, — але це не близько!
— Чи є у них великі кораблі, щоб перепливати океан?
— Так.
— Ми підемо туди завтра! — оголосив Тарзан.
Д’Арно знову всміхнувся й похитав головою.
— Це надто далеко. Ми помремо набагато раніше, аніж дістанемося до них!
— Ви що, назавжди хочете залишитись тут? — спитав Тарзан.
— Ні! — сказав д’Арно.
— Тоді ми вирушаємо завтра! Я більше не хочу залишатися тут. Я радше вмру, аніж лишуся тут!
— Гаразд, — примирливо знизав плечима д’Арно. — Я напевне знаю, мій друже, що також ліпше помру, аніж залишусь тут. Якщо ви йдете — я йду з вами!
— Отже, згода, — сказав Тарзан, — завтра я вирушаю до Америки.
— Як ви дістанетеся до Америки без грошей? — спитав д’Арно.
— Що таке гроші? — здивувався Тарзан.
Збігло чимало часу, перш ніж він хоча б приблизно втямив, що це таке.
— Як люди дістають гроші? — врешті спитав він.
— Заробляють їх.
— Дуже добре. Я зароблю.
— Ні, друже, — заперечив д’Арно. — Вам не потрібно буде турбуватись про гроші або заробляти їх. Я маю досить для двох, вистачить і на дванадцятьох, це багато більше, ніж потрібно для однієї людини, і ви матимете все необхідне, щойно ми дістанемось до цивілізації!
Тож другого ранку вони рушили вздовж берега на північ. Кожен ніс гвинтівку і набої, а також постіль, харчі та кухняне начиння. Останнє здалося Тарзанові зовсім зайвим вантажем, і тому він викинув своє.
— Але ви повинні навчитися їсти варену їжу, мій друже, — запротестував д’Арно. — Жодна цивілізована людина не їсть сирого м’яса!
— Я встигну привчитися до вареного, коли ми дістанемося до цивілізації, - сказав Тарзан. — Мені ці витівки не подобаються. Вони лише псують смак гарного м’яса.
Цілий місяць вони йшли на північ. Інколи здобували багато їжі, а інколи голодували по кілька днів.
Вони не бачили жодних ознак присутності тубільців і не зазнали нападу диких звірів. їхня подорож була напрочуд легка.
Тарзан ставив д’Арно безліч запитань, і його знання швидко збільшувались. Д’Арно навчив його багатьох тонкощів цивілізації, навіть уживання ножа й виделки, але Тарзан подеколи з огидою відкидав їх, брав шматок дужими засмаглими руками, шматував його зубами, мов хижий звір.
У таких випадках д’Арно обурювався.
— Ви не повинні їсти, наче тварина. Тарзане, — казав він, — коли вже я намагаюся зробити з вас виховану людину! Мій Боже! Джентльмени так не роблять, це жахливо!
Тарзан сором’язливо всміхався і знову брався за ножа й виделку, хоча в душі ненавидів їх.
Дорогою він розповів д’Арно, що підгледів, як матроси закопували велику скриню, викопав її, відніс на галявину, де збираються мавпи, і там закопав.
— Це, певно, скриня зі скарбом професора Портера, — сказав д’Арно. — Дуже шкода — але ж ви не знали!
Тоді Тарзан пригадав листа Джейн до подруги, якого він викрав у перший день, коли вони поселилися в його хатині, і зрозумів, що це за скриня і що вона важить для Джейн.
— Завтра ми підемо назад по неї! — заявив він д’Арно.
— Назад? — вигукнув д’Арно. — Але, любий мій друже, ми вже три тижні в дорозі! Нам потрібно буде ще три, щоби повернутися по скарб, і тоді сплинуть місяці, перш ніж ми повернемося сюди з такою величезною ношею; ви самі сказали, що її несло четверо матросів!
— Це необхідно, любий друже, — наполягав Тарзан. — Ви можете йти далі до цивілізації, а я повернуся по скарб. Я набагато швидше подорожую самотужки!
— Я придумав краще, Тарзане! — вигукнув д’Арно. — Ми разом дістанемося до найближчого селища, а там наймемо корабель і повернемося по скарб морем уздовж берега. Це буде певніше й швидше, і нам не треба буде розлучатися. Що ви на це скажете, Тарзане?
— Чудово! — вигукнув Тарзан. — Скарб лежатиме на місці, хоч коли б ми прийшли по нього; і хоча я можу зганяти туди зараз і наздогнати вас через одну зміну місяця або дві, я перейматимусь тим, що ви сам у дорозі. Коли я бачу усю вашу безпорадність, д’Арно, я часто не можу втямити: яким чином людство уникнуло винищення впродовж усіх тих віків, про які ви мені розповідали? Та ж Сабор сама може знищити тисячу таких, як ви! Д’Арно розреготався.
— Ви матимете кращу думку про свій рід, коли побачите його війська та флоти, величезні міста та могутні механічні пристрої! Тоді ви зрозумієте, що мозок, а не м’язи, підніс людину вище за велетенських звірів з ваших джунглів. Самотня і беззбройна людина — не суперник звірові; але якщо збереться десяток людей, то вони об’єднають розум та зусилля супроти диких ворогів, тоді як неспроможні міркувати звірі ніколи не здогадаються об’єднатись супроти людини. Інакше, Тарзане, скільки часу ви змогли б прожити в джунглях?
— Ви маєте рацію, д’Арно, — сказав Тарзан. — Якби Керчак прийшов на допомогу Тублатові у ніч думдум, мені настав би кінець! Але Керчак був недостатньо далекоглядний для того, щоб скористатися з такої можливості! Навіть Кала, моя мати, ніколи не відзначалася подібною завбачливістю! Вона просто їла, що траплялося під руку, коли хотілося їсти. І якщо надходили голодні часи й була можливість зробити заздалегідь кількаденний запас, вона ніколи не робила цього!
Пригадую, вона вважала, що я роблю дурницю, беручи з собою їжу на час переходів, але охоче ділила її зі мною, коли виявлялося, що шлях небагатий на поживу.
— То ви знали свою матір, Тарзане? — здивовано спитав д’Арно.
— Так. Вона була велика гарна мавпа, більша за мене і вдвічі важча за мене!
— А ваш батько? — спитав д’Арно.
— Я не знаю його. Кала сказала мені, що він був білою мавпою, так само безволосою, як я. Тепер я знаю, що він був білою людиною!
Д’Арно довго і серйозно дивився на свого супутника.
— Тарзане, — сказав він врешті. — Неймовірно, що мавпа Кала була вашою матір’ю. Якщо таке можливе — у чому я глибоко сумніваюсь, — ви б успадкували деякі з мавпячих особливостей, а їх у вас нема! Ви чистокровна людина, і я впевнений: дитина високоцивілізованих та дуже розвинутих батьків. Невже у вас немає жодних натяків на ваше минуле?
— Жодних, — сказав Тарзан.
— Жодних написів у хатині, які б хоч щось розповідали про життя її попередніх мешканців?
— Я прочитав усе, що було в хатині, за винятком однієї книжки, котра, тепер я знаю, написана іншою мовою, не англійською. Може, ви її прочитаєте?
Тарзан видобув з дна сагайдака маленького чорного щоденника і простяг його своєму супутникові.
Д’Арно подивився на титульну сторінку.
— Це щоденник англійця Джона Клейтона, лорда Грейстока, і його написано французькою мовою, — сказав він і почав читати щоденника, написаного понад двадцять років тому, який вміщував уже відому нам оповідь пригод, лиха та прикрощів Джона Клейтона та його дружини Аліси відтоді, як вони залишили Англію; щоденник уривався за годину до того, як автора вбив Керчак.
Д’Арно читав уголос, час від часу зупиняючись, коли його голос зривався від безнадії та відчаю, які читалися між рядками.
Подеколи він позирав на Тарзана, який сидів навпочіпки, мов вирізьблений, утупившись у землю.
Тон щоденника перемінився лише на згадку про дитину зникла звичайна нотка відчаю, яка проривалася протягом перших двох місяців перебування на березі.
З цього місця записи повнилися стримуваним щастям, що справляло ще гнітючіше враження, ніж усе решта.
Один запис звучав майже бадьоро:
“Сьогодні нашому маленькому хлопчикові шість місяців. Він сидить на колінах в Аліси біля столу, за яким я пишу, — весела, здорова, чудова дитина!
Якось дивно, але мені здається, що я бачу його дорослим, який посідає у світі становище батька, другим Джоном Клейтоном!
І немовби для того, щоб надати моєму пророцтву ваги своїм підписом, він затиснув перо у пухкий кулачок і вимазаними чорнилом маленькими пальчиками поставив свою печатку на сторінці”.
І справді, на берегах сторінки вирізнялися слабкі відбитки чотирьох маленьких пальчиків та подушечка великого пальця.
Коли д’Арно закінчив читати щоденника, обидва деякий час сиділи мовчки.
— Ну, Тарзане, про що ви замислились? — спитав д’Арно. — Адже ця маленька книжечка розкриває таємницю вашого народження! Послухайте, таж ви — лорд Грейсток!
Тарзан похитав головою.
— У книжці йдеться лише про одну дитину, — відповів він. — Вона вмерла, квилячи від голоду. її маленький кістяк лежав у колисці відтоді, як я вперше увійшов до хатини, і до того дня, коли експедиція професора Портера поховала його поруч з його батьком та матір’ю біля хатини! Це і є та дитина, про яку йдеться в книжці; а таємниця мого народження лежить ще глибше, аніж перед тим, бо я останнім часом багато розмірковував про ймовірність мого народження в хатині! Я гадаю, що Кала казала правду, — сумно завершив він.
Д’Арно похитав головою. Він не був переконаний, і в його душі народилося рішення перевірити слушність свого здогаду — тим більше, що він знайшов єдиний ключ, яким можна було або розкрити таємницю, або назавжди поховати її в безодні невідомого.
Через тиждень подорожі несподівано вийшли на велику галявину. Поодалік стояло кілька будівель, огороджених міцним пакіллям. Між ними і селищем розляглося оброблене поле, на якому працювало кілька негрів.
Обидва зупинилися на околиці джунглів.
Тарзан поклав на лука отруєну стрілу, але д’Арно торкнув його за плече.
— Що ви хочете робити, Тарзане? — запитав він.
— Вони вб’ють нас, якщо помітять! — зауважив Тарзан. — Я волію сам убивати!
— Може, вони добре ставляться до білих! — сказав д’Арно.
— Вони чорні! — відповів Тарзан і знову нап’яв тятиву.
— Не робіть цього, Тарзане! — закричав д’Арно. — Білі люди не вбивають просто так. Мій Боже! Скільки вам ще треба вчитися! Я шкодую того нечему, який розгніває вас, коли я привезу вас до Парижа. У мене тільки й буде роботи, що рятувати вас від гільйотини!
Тарзан опустив лука й усміхнувся:
— Я не розумію, чому я повинен убивати чорношкірих у джунглях і не можу вбивати їх тут! А якщо лев Нума стрибне на нас, тоді що? Певне, я повинен буду сказати: “Моє шанування, мосьє Нума, як поживає мадам Нума?”
— Почекайте, доки чорношкірі накинуться на нас, — відповів д’Арно, — а тоді бийте їх! Не вважайте, що люди — ваші вороги, доти, доки вони вам цього не покажуть!
— Ходімо! — сказав Тарзан. — Ходімо, і нехай вони убивають нас! — І він рушив просто через поле з високо піднятою головою, і тропічне сонце пекло йому гладеньку смагляву шкіру.
За ним ішов д’Арно, одягнений у лахміття, яке кинув у хатині Клейтон після того, як офіцери з французького крейсера дали йому пристойніше вбрання.
Несподівано один з чорношкірих озирнувся, помітив Тарзана і з вереском кинувся до загорожі.
Вмить повітря виповнилось вигуками переляку робітників, які тікала іе раніш, ніж перший з них добіг до загорожі, з-за неї з’явився білий з рушницею в руках, який вийшов довідатися про причину такого сум’яття.
Те, що він побачив, змусило його піднести рушницю до плеча, і Тарзан би вдруге скуштував холодного свинцю, коли б д’Арно не закричав людині з націленою рушницею:
— Не стріляйте! Ми друзі!
— Тоді ані руш! — пролунало у відповідь.
— Стійте, Тарзане! — закричав д’Арно. — Він думає, що ми вороги.
Тарзан зупинився, а потім повільно підійшов разом із д’Арно до білої людини, яка стояла у воротях. Та дивилася на них із подивом І цікавістю.
— Що ви за люди? — спитав він французькою.
— Білі люди, — відповів д’Арно. — Ми дуже довго блукали джунглями!
Людина опустила рушницю і рушила до них з простягнутою рукою.
— Я отець Костянтин з тутешньої французької місії, - сказав він, — і щасливий вітаю вас!
— Це пан Тарзан, отче Костянтине! — відповів д’Арно, рекомендуючи свого супутника, і доки священик подавав руку Тарзанові, д’Арно додав: — А я — Поль д’Арно з французького флоту!
Отець Костянтин потиснув Тарзанові руку, кинув один швидкий, пильний погляд на його чудову статуру та вродливе обличчя.
Так Тарзан вийшов на передовий рубіж цивілізації. Вони залишалися там цілий тиждень, упродовж якого спостережливий Тарзан перейняв чимало людських звичаїв, а чорні жінки шили білі полотняні костюми для нього та д’Арно, щоб вони подорожували далі по-людському.