Перед старим будинком на вулиці однієї з околиць Балтімора зупинилося таксі.
З нього вийшов гарної статури пан, років під сорок, з різкими правильними рисами обличчя, заплатив водієві і відпустив його. Через хвилину пасажир входив до бібліотеки будинку.
— О, пан Канлер! — вигукнув старий, підводячись йому назустріч.
— Добрий вечір, вельмишановний професоре! — вигукнув прибулець і сердечно привітався з ним.
— Хто відчинив вам? — спитав професор.
— Есмеральда.
— В такому разі вона повинна повідомити Джейн про те, що ви тут! — сказав старий.
— Ні, професоре”, - заперечив Канлер, — я прийшов, аби побачити вас!
— Дуже люб’язно з вашого боку! — сказав професор Портер.
— Професоре, — вів далі Роберт Канлер дуже повільно, так, немовби ретельно зважував кожне слово. — Я прийшов нині, щоб побалакати з вами про Джейн. Вам відомі мої наміри, і ви були достатньо ґречні, щоби змиритися з моїми залицяннями.
Професор Архімедес Кв. Портер завовтузився в кріслі. Він завжди ніяковів, коли про це заходила мова. Він сам не міг утямити чому. Бо ж Канлер — чудова пара його доньці.
— Але Джейн… — казав Канлер. — Я не можу зрозуміти її! Вона поводиться зі мною казна-як! Я постійно відчуваю, що вона з полегкістю зітхає щоразу, коли я з нею прощаюся!
— Годі, годі! — мовив професор Портер. — Годі, годі, пане Канлере! Джейн вельми слухняна донька. Вона виконає те, що я їй скажу!
— Отже, я ще можу сподіватися на вашу підтримку у майбутньому? — спитав Канлер.
— Звісно, добродію, звісно, добродію! — вигукнув професор Портер. — Як ви могли сумніватися в цьому?
— Цей юнак, Клейтон, ви знаєте, — сказав Канлер, — він вештається тут уже кілька місяців! Я не знаю, як ставиться до нього Джейн; але, поза титулом, кажуть, він успадкував від батька чималі угіддя, і не дивно буде, якщо він врешті-решт доб’ється її, якщо лише… — І Канлер зробив паузу.
— Годі, годі, пане Канлере! Якщо лише що?
— Якщо лише ви не вважатимете за потрібне зажадати від Джейн, щоб ми негайно повінчалися!
— Я вже казав Джейн, що це було б бажано. — сумно промовив професор Портер, — особливо тому, що ми не спроможні більше залишатися в цьому будинку.
— Що вона відповіла? — спитав Канлер.
— Вона сказала, що ще не збирається ні за кого виходити заміж, — відповів професор Портер, — і що ми можемо перебратися жити на ферму в Північному Вісконсіні, яку їй заповідала мати. Вона дає трохи більше того, що потрібно на прожиття. Орендатори чудово жили на ній і ще могли посилати Джейн щороку якийсь дріб’язок. Вона вирішила, що ми вирушимо туди на початку наступного тижня. Філандер та пан Клейтон уже поїхали, щоб приготувати все до нашого приїзду.
— Клейтон поїхав туди? — вигукнув виразно засмучений Канлер. — Чому не сказали мені? Я би з задоволенням з’їздив туди й потурбувався, щоб там усе було добре.
— Джейн вважає, що ми й так надто багато чим вам зобов’язані, пане Канлере, — промовив професор Портер.
Канлер не встиг відповісти, бо за дверима пролунали кроки і до кімнати увійшла Джейн Портер.
— О, прошу вибачення! — вигукнула вона й зупинилася на порозі. — Я думала, тату, що ви самі!
— Це я. Джейн. — сказав Канлер і підвівся. — Чи не хочете ви взяти участь у родинній нараді? Ми саме про вас говорили.
— Дякую, — мовила Джейн, заходячи й сідаючи на запропонований їй стілець. — Я прийшла лише для того, щоб сказати татові, що Тобі завтра вранці зайде з коледжу, аби спакувати свої книжки. Я прошу вас, тату, напевне сказати йому, що ви хочете взяти з собою. Будь ласка, не беріть усю бібліотеку до Вісконсіну, ви взяли б її хоч би й до Африки, якби я не заперечувала!
— Чи заходив Тобі? — спитав професор Портер.
— Так, я щойно від нього. Вони з Есмеральдою балакають на релігійні теми біля чорного ходу.
— О, то я неодмінно зараз же повинен побачити його! — вигукнув професор. — Перепрошую, діти, я на хвилинку! — І старий квапливо вийшов.
Щойно він зник, як Канлер звернувся до Джейн.
— Послухайте, Джейн! — різко сказав він. — Скільки ще часу все це триватиме? Ви не відмовились вийти за мене, але й не пообіцяли! Я вирішив завтра отримати дозвіл, тож ми зможемо спокійно обвінчатися до вашого від’їзду у Вісконсін. Я не надто охочий до шику й блиску і переконаний, що й ви також!
Дівчина завмерла, але й далі трималася спокійно.
— Ваш батько бажає цього, — додав Канлер.
— Так, я знаю.
Вона говорила майже пошепки.
— Чи ви усвідомлюєте, що купуєте мене, пане Канлере? — сказала вона врешті рівним, безбарвним голосом. — Купуєте за якісь нещасні долари? Звісно, ви це знаєте, Роберте Канлере, і саме надія на такий стан речей змусила вас видати татові гроші на цю необдуману експедицію, яка була б напрочуд вдалою, коли б не певна загадкова обставина. Але ви, пане Канлере, були б уражені дужче за інших! Ви й хвилини не сумнівалися, що пошуки будуть невдалі! Ви надто добрий бізнесмен для цього. І ви надто спритний бізнесмен, аби давати гроші на пошук скарбів або позичати їх без застави, — якщо не маєте на меті щось особливе.
Ви знали, що без застави честь Портерів надійніше потрапить вам до рук, аніж за наявності такої! Ви обрали такий спосіб змусити мене вийти за вас заміж, що й запідозрити не можна було, що ви мене змушуєте! Ви ані разу навіть не затнулися про борг! Від усякої іншої людини я сприйняла б це, як вияв великодушності й шляхетної вдачі. Але ви ще та цяця, пане Роберте Канлере! Я знаю вас краще, аніж ви собі думаєте.
Я, звичайно, вийду за вас заміж, якщо не буде іншого виходу, але бажаю, щоб перед тим ми раз і назавжди зрозуміли одне одного!
Доки вона говорила, Канлер на зміну то червонів, то бліднув, а коли вона закінчила, підвівся й з цинічною усмішкою на енергійному обличчі промовив:
— Ви дивуєте мене, Джейн. Я вважав, що у вас більше вміння володіти собою — більше гордості! Звичайно, ви маєте рацію! Я вас купую і знав, що ви це знаєте; але я думав, що ви матимете за краще робити вигляд, що це не так! Я вважав, що ваша самоповага та гонор Портерів не дозволять вам зізнатися самій собі у тому, що ви куплена жінка! Але вважайте, як хочете, люба дівчинко, — байдуже докинув він. — Ви будете моєю, і це все, що мене цікавить!
Не кажучи ані слова, дівчина повернулася й вийшла з кімнати.
Джейн не одружилася до від’їзду з батьком та Есмеральдою на вісконсінську ферму; і, коли вона вже з вагона потяга, який відходив, холодно попрощалася з Робертом Канлером, він гукнув до неї, що сподівається приєднатись до них тижнів через два.
На станції, куди вони прибули, їх зустріли Клейтон та пан Філандер. У величезному авто вони стрімко помчали дорогою, що прорізала густі північні ліси, до маленького обійстя, в якому дівчина не була з раннього дитинства.
Садиба, що стояла на невеличкому пагорбі, приблизно за сотню метрів від меншого будиночка, зазнала ґрунтовних змін за ті три тижні, що їх тут провели пан Філандер та Клейтон.
Останній виписав ціле військо теслів, мулярів, слюсарів та малярів з віддаленого міста, і те, що колись було напівзруйнованим сараєм, коли вони приїхали, перетворилося на затишний двоповерховий будиночок, обладнаний усіма сучасними вигодами, які можна було забезпечити за цей короткий час.
— Що ви наробили, Кдейтоне! — вигукнула Джейн Портер з важким серцем, коли вона приблизно підрахувала витрати,
— Тсс-с! — попередив Клейтон. — Не кажіть вашому батькові! Він нічого не помітить, якщо ви йому не скажете; а я просто не зміг знести думки, що він житиме в бруді та запустінні, які ми з паном Філандером застали тут! Це така дурничка, а мені так кортіло щось зробити. Джейн! Заради нього, будь ласка, ніколи не згадуйте про це!
— Але ви знаєте, що ми не можемо заплатити вам! — вигукнула дівчина. — Чому ви накладаєте на мене такий жахливий борг?
— Не треба, Джейн! — сумно сказав Клейтон. — Якби це було лише для вас. повірте, я не став би цього робити, тому що знав би з самого початку, що в такий спосіб упаду у ваших очах, але я просто не міг собі уявити, яр; можна старій людині жити в такій дірі, яку ми тут знайшли! Це дрібниця, а мені так хотілося щось зробити, Джейн! Невже ви не повірите, що я зробив це для нього, і не дасте мені такої крихітної втіхи?
— Я вам вірю, пане Клейтоне, тому що знаю, що ви достатньо щедрі та ґречні, щоб усе це зробити лише задля нього. О, Сесілю. мені хотілося б відплатити вам так, як ви на це заслуговуєте, як ви цього хочете!
— Чом ні. Джейн?
— Тому що я кохаю іншого!
— Канлера?
— Ні.
— Але ж ви виходите за нього заміж! Він сказав мені про це, коли я виїжджав з Балтімора!
Дівчина здригнулася.
— Я не люблю його! — сказала вона майже гордо.
— В такому разі це через гроші, Джейн?
Вона ствердно кивнула.
— Невже для цього я надаюся менш, ніж Канлер? У мене грошей більше ніж треба для будь-чого! — сказав він гірко.
— Я не кохаю вас, Сесілю, але я вас поважаю. Якщо я буду змушена принизити себе таким шлюбом, то волію, щоб моїм чоловіком була людина, яку я й без того зневажаю. Я повинна проклинати людину, якій би продалася без кохання, хоч би хто це був! З моєю повагою та дружбою, — завершила вона, — ви будете щасливіші, аніж зі мною і моєю зневагою!
Він не став вести далі розмову, але якщо будь-коли людина відчувала потяг до вбивства, то це був Вільям Сесіль Клей тон, лорд Грейсток, коли через тиждень до будинку під’їхав на своєму шестициліндровому авто Роберт Канлер.
Минув тиждень, напружений, нудний і обтяжливий для мешканців маленького вісконсінського будиночка.
Канлер вимагав, щоб Джейн повінчалася з ним негайно.
Врешті вона поступилася, змучена безперервною ненависною нав’язливістю.
Було умовлено, що вранці Канлер поїде до міста і привезе свідоцтво й священика.
Клейтон вирішив був поїхати, щойно довідався про прийняте рішення, але втомлений і безнадійний погляд дівчини спинив його. Він не міг залишити її!
Він намагався заспокоїтись, навіюючи собі, що все ще може трапитись! Але в глибині душі знав, що потрібен буде лише дріб’язковий привід, щоб перетворити його ненависть до Канлера на спрагу помсти.
Другого ранку Канлер поїхав до міста.
На сході понад лісом низько слався дим. Там близько тижня буяла пожежа, але вітер весь час віяв із заходу, і небезпека їм поки що не загрожувала.
Ополудні Джейн вирушила на прогулянку. Вона не дозволила Клейтонові супроводжувати її, сказавши, що хоче побути на самоті, і він удовольнив її бажання.
Професор Портер та пан Філандер сиділи вдома, поглинуті й захоплені обговоренням якоїсь ґрунтовної наукової проблеми. Есмеральда дрімала на кухні, а Клейтон, утомившись після безсонної ночі, влігся на канапі у вітальні і швидко поринув у важкий сон.
Чорні клуби диму на сході здійнялися вище до неба, несподівано повернулися і швидко помчали на захід.
Вони під’їжджали все ближче. Мешканці флігеля поїхали до міста на ярмарок, і ніхто не помітив вогненного демона.
Невдовзі полум’я перехопило дорогу на південь і відрізало Канлеру шлях до відступу. Незначна зміна вітру спрямувала лісову пожежу на північ, потім вітер перемінився, і якусь мить полум’я стояло непорушно, немов узяте за вузду владною рукою.
Несподівано на дорозі з’явився великий чорний автомобіль, який шалено мчав з південного сходу. Він рвучко загальмував перед будиночком, і з нього вистрибнув чорнявий велетень, який бігцем кинувся до дверей. Не зупиняючись, він вбіг у будиночок. На канапі лежав Клейтон.
Прибулець остовпів од подиву, а потім одним стрибком опинився біля канапи.
Він рвучко потрусив Клейтона за плече й закричав:
— Боже милий, Клейтоне. ви тут усі з глузду з’їхали, чи що? Хіба не знаєте, що ви майже оточені вогнем? Де міс Портер?
Клейтон скочив на рівні ноги. Він не впізнавав того, хто його розбудив, але зрозумів, що той говорить, і вмить опинився на веранді.
— Скот! — вигукнув він, а тоді, забігши в будинок, загукав: — Джейн! Джейн! Де ви?!
За хвилину прибігли Есмеральда, професор Портер та пан Філандер.
— Де міс Джейн?! — закричав Клейтон до Есмеральди, хапаючи її за плечі й немилосердно трусячи.
— О Габерель, містере Клейтоне, вона пішла гуляти!
— Хіба вона ще не повернулась? — І Клейтон, не чекаючи відповіді, кинувся надвір, а за ним і решта.
— Куди вона пішла? — крикнув чорнявий велетень до Есмеральди.
— Цією дорогою! — вигукнула налякана чорношкіра, вказуючи на південь, де шаленіло полум’я.
— Посадіть цих людей в інший автомобіль, я бачив його, коли під’їжджав, і рушайте північною дорогою! — закричав незнайомець Клейтонові. — Залиште мій автомобіль тут! Якщо я знайду міс Портер, він нам знадобиться, якщо ж не знайду, він ніколи не знадобиться! Робіть, як я кажу! — додав він, коли помітив, як гнучка постать незнайомця метнулася через галявину на північний схід, де полум’я ще не торкнулося лісу.
Усі відчули полегкість, позбувшись величезної відповідальності, яка лежала на їхніх плечах, усі повірили в здатність незнайомця врятувати Джейн, якщо її взагалі ще можна врятувати.
— Хто це? — спитав професор Портер.
— Не знаю, — відказав Клей тон, — він назвав моє прізвище, і він знає Джейн. бо питав про неї. А Есмеральду він назвав на ймення!
— Він здається мені дуже знайомим! — вигукнув пан Філандер. — Та втім, скарай мене Боже, я знаю, що ніколи досі його не бачив!
— Годі, годі! — закричав професор Портер. — Диво з див! Хто він і чому я відчуваю, що Джейн врятовано, коли він рушив на її пошуки?
— Не знаю, професоре, — замислено відповів Клейтон. — але в мене таке саме відчуття. Ходімо! — вигукнув він. — Нам самим треба чимшвидше видобуватися звідси, бо дорогу невдовзі буде перетято!
І всі поквапилися до Клейтонового автомобіля.
Коли Джейн збиралася повернутися додому, вона злякалася близького диму лісової пожежі, невдовзі її переляк став майже панічним, бо вона помітила, що полум’я, яке наступало, швидко охоплювало ліс між нею та будинком. Врешті-решт їй довелося повернути в густі чагарі, і вона пішла на захід, намагаючись обійти вогонь і дістатися додому.
Внезабарі вона зрозуміла всю марність своїх спроб, і тоді в неї залишилася остання надія на порятунок: повернутися на дорогу і тікати нею на південь до міста.
Тих двадцяти хвилин, які їй знадобилися, аби вийти на дорогу, вистачило для вогню, щоб перетяти їй шлях до відступу так само, як перед тим їй було відрізано шлях додому.
Короткий біг дорогою закінчився зупинкою й жахом, бо перед утікачкою виросла нова стіна полум’я. Смуга вогню перекинулася через дорогу, поширилася на південь від моря вогню, і невелика ділянка дороги потрапила в його невблаганні обійми.
Джейн зрозуміла, що марно намагатися пробитися крізь кущі.
Вона вже спробувала раз. і це їй не вдалося. Тепер вона зрозуміла, що через кілька хвилин весь простір між ворогом на півночі і ворогом на півдні перетвориться на море ревучого полум’я.
Несподівано вона почула, що хтось гукає її на ймення з лісу.
— Джейн! Джейн Портер! — пролунав чітко незнайомий голос.
— Тут! — вигукнула вона у відповідь. — Тут! На дорозі!
І вона побачила, як по гілках дерев до неї мчить зі швидкістю білки якась постать.
Порив вітру повив їх хмарою диму, і вона перестала бачити людину, що поспішала до неї, але несподівано відчула велику руку, яка вхопила її. Потім її підняли з землі, і вона відчула зустрічний плин повітря і подеколи доторк листя під час швидкого польоту. Вона розплющила очі.
Далеко під нею стелилася поросла кущами земля.
Довкола неї шелестіло листя лісу.
Велетенське створіння, яке несло Джейн Портер, перестрибувало з дерева на дерево, і їй здалося, що вона бачить уві сні все те, що пережила в далеких африканських джунглях.
О, коли б це була та сама людина, яка несла її тоді крізь переплетіння заростей! Але це неможливо! Проте, хто інший у цілому світі має достатньо сили й спритності, щоб робити те саме!
Вона несподівано поглянула на обличчя, яке схилилося над нею, і злякано здригнулася: це був він!
— Мій лісовий друг! — прошепотіла вона. — Ні, це в мене марення!
Вона, певне, сказала це вголос, тому що погляд, який час від часу падав на неї, запромінився усмішкою.
— Так, ваш друг, Джейн Портер! Ваш дикий первісний друг з’явився з джунглів до своєї подруги, до жінки, яка втекла від нього! — додав він майже люто.
— Я не тікала! — прошепотіла вона. — Я погодилася поїхати лише після того, як ми цілий тиждень прочекали вашого повернення!
Вони вже вибралися зі смуги вогню, і Тарзан повернув до галявини.
Вони пішли поруч до будинку. Вітер змінив напрям, і пожежа вертала своїми слідами; ще година — і полум’я саме себе зжере.
— Чому ви не повернулись? — спитала вона.
— Я доглядав д’Арно. Його було тяжко поранено!
— Ой! Я так і знала! — вигукнула вона. — Вони казали, що ви пішли до чорношкірих, що це ваш народ!
— Ви їм не повірили, Джейн?
— Ні! Як мені називати вас? — спитала вона. — Як ваше ім’я?
— Я був Тарзаном, коли ви вперше зі мною зустрілися, — відповів він.
— Тарзан! — вигукнула вона. — Отже, від’їжджаючи, я відповіла на вашу записку?
— Так, а на чию, ви думали?
— Я не знала. Але вона не могла бути вашою, тому що Тарзан написав англійською, а ви не розуміли ані слова жодною мовою!
Він знову засміявся.
— Це довга історія. Я справді написав те, чого не міг вимвити, а потім д’Арно ще більше ускладнив стан справ, коли навчив мене французької замість англійської. Швидше, — додав він, — сідайте в мою машину, ми повинні наздогнати вашого батька! Вони недалеко попереду нас!
Коли вони рушили, він сказав:
— Ви писали в записці до Тарзана, що любите іншого; ви мали на увазі мене?
— Так, — відповіла вона просто.
— Але в Балтіморі — о, як я вас шукав! — мені сказали, що, можливо, ви вже заміжня. Що чоловік на ймення Канлер приїхав сюди, щоби повінчатися з вами! Чи це правда?
— Так.
— Ви його любите?
— Ні.
— Чи любите ви мене?
Вона затулила обличчя руками.
— Я дала слово іншому. Я не можу відповісти вам, Тарзане! — вигукнула вона.
— Ви відповіли. Тепер скажіть мені, чому ви виходите заміж за людину, яку не любите?
— Мій батько винен йому гроші.
Несподівано в Тарзановій пам’яті сплив прочитаний лист на ім’я Роберта Канлера і натяк на неприємності, якого він не міг збагнути тоді!
Він усміхнувся.
— Якби ваш батько не втратив скарбу, то ви не були б зобов’язані дотримуватися даного цій людині слова?
— Я могла б попросити його звільнити мене від обов’язку одружуватися з ним.
— А якщо б він відмовив?
— Я дала своє слово.
Він хвилину помвчав. Автомобіль шалено мчав нерівною дорогою, бо вогонь загрозливо виринув праворуч від них і нова зміна вітру могла перекинути його з подвійною люттю через цей єдиний шлях до порятунку.
Нарешті вони перескочили небезпечне місце, і Тарзан сповільнив швидкість.
— А якщо я його попрошу? — відважився він запитати.
— Він, певне, не пристане на прохання незнайомця. — сказала дівчина. — Особливо такого, який сам на мене важить.
— Теркоз погодився, — похмуро сказав Тарзан.
Джейн здригнулася і злякано позирнула на велетня, який сидів поруч, бо здогадалася, що він мав на увазі вбитого задля її захисту велетенського антропоїда.
— Тут не африканські джунглі. - заперечила вона. — Ви вже не дикий звір, ви джентльмен, а джентльмени не вбивають людей з першої-ліпшої нагоди!
— В душі я усе ще дикий звір. — сказав він тихим голо сом. наче сам про себе.
Вони помовчали.
— Джейн. — сказав він нарешті. — Якби ви були вільні. то вийшли б за мене заміж?
Вона не зразу відповіла, а він усе чекав.
Дівчина намагалася зібратися з думками.
Що вона знала про дивну істоту, яка сиділа поруч?
Що він сам про себе знав? Хто він? Хто його батьки?
Саме ім’я його було відлунням таємничого походження та дикого життя.
Він не мав імені. Чи буде вона щаслива зі знайдою джунглів? Чи матиме щось спільне з чоловіком, який прожив усе життя у верховіттях африканських лісів, який бавився й бився з лютими антропоїдами, який рвав сире м’ясо з туші щойно вбитої дичини, який втоплював міцні зуби у нього і шматував свою частку годі, як його одноплемінники гарчали й билися довкола, намагаючись вихопити кусень?
Чи вдасться їй увести його до свого суспільного кола? Чи може вона спуститися до його рівня? Чи буде хоч одне з них щасливе у такому жахливому шлюбі?
— Ви не відповідаєте. — сказав він. — Ви боїтеся образити мене?
— Я не знаю, що відповісти. — сумно заперечила Джейн. — Я не можу пояснити собі свої думки.
— Ви не любите мене? — спитав він рівним голосом.
— Не питайте! Ви будете щасливішим без мене! Ви не створені для обмежень та умовностей суспільства; цивілізація невдовзі почне гнітити вас, і через деякий час ви почнете сумувати за своїм попереднім життям, до якого я так само непридатна, як і ви до мого!
— Розумію, — спокійно відказав він. — Я не буду наполягати, бо волів би бачити вас щасливою, аніж піклуватися про власне життя. Тепер я розумію, що ви не змогли б бути щасливою… з мавпою!
У його голосі забриніла ледь чутна нотка гіркоти.
— Не треба! — запротестувала вона. — Не кажіть так. Ви не зрозуміли!
Але перш ніж вона встигла закінчити, несподіваний поворот дороги привів їх на середину маленького селища.
Перед ними стояв автомобіль Клейтона. а довкола врятовані мешканці будинку.