— Доброго ранку. Що тобі сьогодні снилося?
— Добрий ранок… Слухаю Вас, Давидовичу.
Він уже їхав на роботу, коли долинуло з губернаторської верхотури це незрозуміле привітання (надто приязне) і, тим паче, дивне запитання. Причому тут сон, його видіння? Та нічого не снилося нині, спав, як убитий, а якщо по правді — п’яний, мов чіп, на те була причина. Проїздом на Запоріжжя провідав його давній друг, який наразі працював в обласній податковій інспекції і десь потаймиру клопотався затяжною скаргою стосовно його ухиляння від сплати за ті нещасні триста гектарів саманівських «латифундистів». Уже, здається, справа утряслась, податки заднім числом він сплатив, але невгамовний скаржник вимагав від імені односельчан, щоб за кожний орендований гектар було сплачено по–людськи, так, як обіцяє гарант, а не за принципом: на тобі, небоже, що мені не гоже. Ніби один він у державі діє за цим правилом. Ну, звичайно, ніяке це не правило. Але хіба зерно, бодай і череззерниця, це не продукт харчування чи не корм для птиці, худоби?
Друг–податківець, масний, аж вилискує, чимось нагадує відомого політика, що треться побіля гаранта, повів мову зовсім не про податкові чи зернові справи. Випили по одній, по другій, і ніби між іншим він конфіденціально повідомив:
— Готується наказ щодо твоєї подальшої посади.
— Чий наказ?
— Президентський.
— Що на мене чекає?
— Покрита кожна літера таємністю. Наливай.
Не міг повірити, що Давидович його здасть.
Провівши (і похмеливши) друга передсвітом, він їхав на роботу з туманцем у голові — що від спиртного, що від тієї таємниці, якою покриті літери високого наказу. Не запитувати ж наразі Давидовича, що там на нього чекає. Він же, ніби прочитав його думки, до привітання і запитання додав:
— Приїзди сьогодні на обід у «Степовий курінь». Буду там о дванадцятій.
— Дякую. Приїду.
— Є розмова.
Ясно, що не задля шашлику і «Хортиці» запрошує він його, свого висуванця і апологета. Але, справді, що ж буде далі, як у тому романі, котрий подарувала йому колежанка з приморського району. Увесь роман прочитати він не спромігся, але один розділ проковтнув, як солодку пігулку. Ішлося там про любовні пригоди державної і політичної діячки, невтомної самки, при чому усе це відбувалося серед буйної природи, в горах.
Сцена та нагадала йому незабутній епізод з його комсомольської юності, коли за успіхи в соціалістичному змаганні при спорудженні порт–елеватора (працював електриком) вручили йому путівку на Кавказ, в туристичну базу «Домбай», і він, телятко з південних степів України, уперше на віку спізнав, що то означає дружба народів, але не на трибунно–бездушному рівні, а, як у тій пісні мовиться, на відстані самого серця. Була у їхньому таборі в розпал білоблискного кавказького засніжжя одна неймовірної краси чеченочка, незадовго перед тим випущена в світ широкий Московським літературним інститутом, вона писала і читала перед таборянами, вочевидь, гарні вірші на своїй рідній мові, що він їх, певна річ, не второпав, однак хвалив на всі заставки, мовляв, не вірші — музика, відчувається дух землі, на якій вони творилися.
— Так я ж їх у Москві писала, — завабливо сміялася Наталя (у неї цілковито слов’янське ім’я), і той сміх, той переблиск темнокарих зірких оченят геть зводили його з розуму, він у стосунках з жінками мав уже чималий комсомольский досвід, але це не йшло ні в які порівняння з московською школою. Вона сприйняла його залицяння з осторогою, ніколи ж бо раніше з українцем доля її не зводила, але десь під кінець терміну відпочинку сталося між ними таке, що сто літ проживи — не забудеш. Пішли вони в гори, спершу як діти — рука в руці, відтак несамохіть він охопив своїми чапліями її хупаві, на диво покірні плічка.
— Ну, цілуй мене, цілуй, хоч до крові, хоч до болю! — процитувала вона Єсеніна, він припав своїми зашерхлими до її м’яких соковитих.
— Та не так, у столиці нашої Вітчизни це роблять інакше.
Ковзнула гостреньким тепловійним язичком по його отетерілих губах, він припав ними до такого солодкого чару, притис її всю, струнку, вигинисту до своїх богатирських плечей. Вихрипів:
— Наталю!..
— Не говори нічого, я ж знаю, чого ти хочеш від самого початку нашого знайомства. Вибачай, що я тебе стільки мучила. Але ж у нас це так, як де–інде, не робиться. Мушу до заміжжя залишатися дівчиною. Та якщо ти справді хочеш мене: бери, тільки залиш недоторканною.
— Як? — не втямив гарячий залицяльник і розкрив обійми. Те, що відбулося потім, і ошелешило, і подивувало, і озвалося в ньому таким залассям, якого ще ніколи не відчував. Вона розчахнула поли цигейкового кожушка, відкрила красивий золотавий пупок і знову:
— Ну, цілуй мене, цілуй…
Він здогадався, чого від нього жадають. Спрагло припав до звабного, дещо впалого животика, до пупка, що, здавалося, сам потрапив між його пересохлі губи. А вона тим часом опустила теплі лагідні колготи до тієї межі, з–під якої зблисло проти місячного сяйва густе чорне волоссячко довкола пожаданої пролазки, куди він уже давно готовий був заникнути, але ж — не можна, не велено. Що ж далі?.. — звів баламутні очиці на її зведене вгору, до засніжених сосен, обличчя.
— Холодно, зігрій. Цілуй, цілуй.
Розставила красиві жилаві ноги, і він, уперше в житті, припав до того, що в Россії називають похотником, а в інших народів по–своєму, та хіба справа у назві, як таке цілування виявилося для нього вершиною солодкої муки, на яку вона прирекла його від першого до останнього дня домбайської незабутньої зустрічі.
Більше він з нею ніколи не зустрічався, вибухла дика чеченська війна, та якби навіть не відійшла у минуле дружба народів, чи з’єдналися б їхні шляхи–дороги: хто він і хто вона. А втім, сьогодні він, хвалити Бога і Давидовича, не абищо — вважай, губернатор, бодай і районного масштабу. Одначе, справді, що ж — далі буде? Це вам не роман якогось там, даруйте, письмака, а життя державної людини, хай буде чоловіка, діяча, бодай і незаслуженого, все ж не рядового, керівного — факт!
На нього розраховує гарант, йому імпонувало це надійне й певне слово. Донині в біографії Станіслава Куцака усе було непоправимо певне, належав до партії, котра боролася за владу і при владі. Сам губернатор визначив його, як вірного й надійного конягу в державній супрязі. Що ж, одначе, сталось, що він тепер між небом і землею?
Він уже під’їздив до кав’ярні «Степовий курінь», але ці невеселі роздуми не покидали його закучмленої голови — давно, більше місяця тому, не ходив до перукарні, ось уже і вималювався перед очима «Степовий курінь», кав’ярня обіч степової розгонистої дороги «Одеса–Сімферополь» з фонтаном проти двоповерхової споруди і… з площадкою для вигулу двох випещених коней, милуйтеся, будь ласка, якщо не забули, що то значить — «коні мої, коні, коні мої, коні вороні». Десь колись він чув пісню з отаким приспівом, тепер згадав його, уклякнувши перед конов’яззю, що містилася поряд з кав’ярнею при гомінкій дорозі. Двоповерхова споруда з архітектурними витребеньками самодіяльного штибу манила широкими, чисто вимитими євровікнами, над розлогими теж євродверима красувалася готичним шрифтом вималювана назва «Степовий курінь», ніби є ще й не степовий, міський чи, приміром, гірський, — останнє, либонь, цілком імовірно, в Домбаї щось подібне до куренів було. В одному з таких осідків він таборився, вона теж — майже по–сусідству, але жодного разу в затишку тих куренів вони не зустрічались, не велено, зась, а залюбки здибувались на теренкурі, де здіймаються в небо сосни, старі і молоді, саме там у вечірній просвіченій місяцем імлі і розвіталися вони, розсталися навік. Що це йому наразі не йде з ума та домбайська зима, та пригода, пригодонька, — скільки їх, подібних, було потім, але чомусь ніяка інша не бентежить у споминку як чеченська. Що ж то було — гріх і не гріх, раніше, щоправда, сказали б (визнали б на суді), як збочення, як спробу згвалтування, таж брехня, нічого такого брудотного не було, проніс через літа й десятиліття чарівні ті хвилини як щось незбагненно хвилююче і чисте, ба навіть, сказав би, святе, коли б вірив у Бога, а то ж і донині атеїст, хоч уже й не войовничий.
Господар області прибув по–ленінському своєчасно: запізнився усього на п’ять хвилин. Лискуче, ледь усміхнене продовгувате обличчя, ще не вийшов з машини, як його вже зустрічав володар «Куреня» опасистий Ігор Калиняк, «Ігорок», як називали його завсідники смаковитої місцини, до якої належав і Борис Давидович, що його один насмішкуватий журналіст із обласного телебачення іменував Давидóвич, так благозвучніше і, можливо, точніше, зважаючи на склад характеру, на ментальність, сказати по–сучасному.
За хвилину–другу двоє з команди гаранта сиділи в закутку побіля української печі, в якій вирувало штучне полум’я і стримів на рогачі пузатенький казан, копія того, що був на кухні, звідки доходили знадливі пахощі смаженої, улюбленої страви Давúдовича (Калиняк наголошував правильно).
— Що будете кушати? Як завжди? — прибрав на себе роль офіціанта Ігорок, зігнувши свою жердинисту при всій повноті спину перед двома можновладцями з можновладної команди.
— Як зазвичай, — козирнув губернатор знанням державної мови.
— А пити?
— Біле сухе, — мрійно мовив Давидович, згадавши щось непозичене, своє, — може, погостини найвищого начальства у його сонцещедрих володіннях, воно, себто начальство, полюбляло «Перлину степу».
— У нас є новинка «Юлькіна радість», — похвастався володар кав’ярні, випроставшись у передчутті похвали високого гостя. Але почув невдоволене, аж сердите:
— Яка зараза вигадала таку назву? Чи не той поет–регіонал, що висміює і Юлю, і гаранта?
— Це дарунок із Закарпаття, так вони там придумали, — забелькотів Калиняк. — Вино гарне, чи то їсть, файне.
— Ну, то давай, якщо ловке.
Боже, який же він розумний, може, справді, «Ович», від наголосу багато що залежить. Але ж «Ович» і в регіоналів, однак то зовсім інша основа.
За хвилину метка і не дуже зваблива офіціантка подала вино з дурнуватою назвою, салат з помідорів, печеню, мінеральну воду «Каховка». Сам володар пивниці не з’явився, знав–бо свою роль і місце в цьому розладнаному світі. Давидович відразу ж наполіг на їдлі, навіть не скуштувавши закарпатського напою.
— Щось у мене з апетитом негаразд.
— Пропадає?
— Навпаки. Зачасто хочеться їсти. Як мені пояснив наш головний лікар, це від зниження інтенсивності метаболічних процесів у тканинах та зменшення концентрації живильних речовин, а також глюкози у крові. Тож формується так звана «голодна кров», що й призводить до необорного жадання їсти, а раз так, то й пити. Спробуємо закарпатського дару. Може, справді, радість, але чому — її, а не його? Бачу, йдеться до того, що наша політична сила може опинитися позаду.
— Не можна цього допустити! — гаряче завважив районний вождюк.
— Я теж так гадаю. То вип’ємо за нашу перемогу!
Обідаючи з апетитом і без поквапливості, Давидович повчально провадив:
— Метаболічні процеси, обмін речовин, себто, — штука, до певної міри, не така вже й небезпечна, якщо можна керувати ними. А якщо тих речовин у стількох людей катма, якщо мають голодну кров голодні люди…
Перегодом додав:
— У ситих, як ось і у нас із тобою, теж «голодна кров».
— Це чому ж?
— Ми ж постійно жадаємо влади, і я не знаю, чим тут лікуватися. Тільки не «Юлькіною радістю», це якраз отрута для нашого брата.
Таких одкровень від свого патрона Куцак ніколи не чув, невідомо, чому саме нині потягло шефа на таке філософствування. Прояснення десь настало під кінець обідної учти.
— У твого непогамовного опонента з Саманівки Тарана теж «голодна кров», він ніяк не всититься такою нематеріальною їжею, як справедливість — соціальна, моральна, духовна, ба навіть національна, це теж багато важить у наші дні, хоч, безперечно, не для всіх. Перекласти на футбольну лексику твоє з ним змагання, то рахунок, як у матчі ”Рома» — «Динамо–Київ». Ясно, ж не на користь киян.
— То що, справді, готується наказ щодо мене?
— Звідки знаєш?
— Ходять чутки.
— Ми ж з тобою, хлоню, не на торговиці. Політика — складна, а врівні і брудна річ. З районом доведеться розпрощатися, наказ уже підписаний.
— Що ж далі? — виплеснути це запитання йому коштувало необияких зусиль, а Давидович, несподівано і незвично для своєї іронічної натури, засміявся добродушно й весело:
— Не жахайся, а — радій! Поїдеш до столиці, подалі від гріха, від Саманівки і занедбаного тобою району.
— Це ж не зовсім так. Були й досягнення.
— Не подобається мені твій вигляд. Неначе батька поховав. Усміхнися на всі, що залишилися від тридцяти двох! «Динамо–Київ» ще виграє з новим тренером, сміється той, хто сміється останній.