За своє життя Сергій Іванович Сиворакша змінив цілу низку посад, у трудовій книжці вже немає вільного місця для записів. Ким він тільки не був. Починав з комсорга радгоспного відділку, виріс до інструктора райкому комсомолу, працював у конторі «Вторчермет», у райспоживспілці, в автоінспекції, в міліції, нарешті ось має високий, далі нікуди, чин— підполковник, начальник виправної колонії суворого режиму, призначений на цей делікатний пост іще за рекомендацією обкому КПУ, а тепер він позапартійний галушка, але твердо стоїть на сторожі законності в незалежній, суверенній…
Просторікувати на цю тему Сергій Іванович не любить, але доводиться. Останнім часом його служба ненастанно в полі зору державників, ідемо ж до Європи, треба, щоб і в тюрмах пахло нею. А спробуй–но прирівнятися до замежних в’язниць, у нас іще ті залишки від Гулагу, від соціалізму. По правді кажучи, Сергій Іванович не вельми який поборник демократизації довіреної йому ділянки триклятої роботи. У державі безліч знедолених, гнаних і голодних, а тут, за гратами, триразове, у міру калорійне харчування, надійне тепло в бараках тоді, як у містах і селах люди мерзнуть у студеницю, ба навіть є випадки — замерзають. А лікування, уявіть собі, не те, що на волі, — тут безплатне, за сучасними методиками.
Про ці та інші «вигоди» утримання засуджених розповідає він письменникам місцевого розливу, які мало не за календарним планом навідують колонію, виступають перед засудженими, а відтак обідають у ній — певна річ, за ексклюзивним меню, де є таке, що зекам — зась. Надто цікавиться справами колонії один із «інженерів людських душ» (зараз так не кажуть, а було). Усе йому розкажи, розкрий поспіль таїнства виправного закладу, який настільки виправний, наскільки й навпаки. Той, хто сюди потрапляє, святим та гожим не стане, бодай буде щоденно замолювати свої гріхи в церкві, що ось уже десятий рік, як відкрита в їхній конторі. А втім, нівроку, бувають винятки. Ба навіть — хочеться вірити, — є тенденція справді до позитивних наслідків його нелегкої роботи. За минулий рік не було жодного «возвращенца» — як це буде по–нашому? «Поверненця»? Дике слово, не дуже благозвучне.
Серед тих, котрі «мотають строк», трапляються усякі, з одними можна розмовляти по–людському, він тебе якщо не зрозуміє, то хоч десь там сам себе збагне: сволота, не лише своє життя зламав, а ще ж і мамоньці рідній серце вразив, родину власну лишив поза межами сімейної радості. Інша справа — садисти, вбивці, запеклі бандюги. З–поміж останніх на особливому рахунку один жевжик, онук секретаря райкому партії, з того району, де починав свою трудову біографію Сергій Іванович. Уже неоднораз колишній партійний вожак просить його допомогти вирвати безпутнього онука з–за грат, але щоразу доводиться розчаровувати Микиту Сергійовича (так зовуть бідолашного діда), ну, як ти цього подонка порятуєш, як у нього це вже третя «ходка», та ще ж і яка: дорогоцінні серги виривав разом з жіночими вухами. Дідусь через нього інсульт пережив, та онукові абсолютно байдужки, крав і далі крастиму, плював я на марксистську мораль. Так, чого доброго, пришиє собі політичну статтю, але ж у нас тепер політв’язнів не значиться.
Потрапив на зону не зовсім звичайний фрайер, колишній рибінспектор Артьом Кукуруза — за спробу зґвалтування. Стаття вельми делікатна, за таку, згадується, мало не сів колись його начальник, академік Пищик. Ну, тоді обком допоміг уладнати справу, зарятувала і сім’я недоґвалтованої — тут зробили свою невідворотну справу гроші, на які невдатний ґвалтівник не поскупився, воля і кар’єра над усе!
Артем Кукуруза грошей таких, як у начальника, не мав, тож мусив провести на нарах сім довгих років, хоч міг би й на волі залишитися, якби хто–небудь йому запоміг так, як його другові Юліанові Кібчику, з яким обціловували з прицілом теличку разом, а каратися мав самотужки. Ясно: того з тюрми вигородила матуся, її соратники були і є скрізь, у тому числі і в правоохоронних дебрях. Ну, та хрін з ним, з тим найсправедливішим у світі, не вмре, відсидить, вийде на волю, поквитається, з ким треба. До нього докотилося, що стерво Юліан десь у монастирі зачаївся, він його і там віднайде, Кукуруза, хоч і християнин, одначе образ не прощає.
На зоні Артем–ґвалтівник, незважаючи на те, що за цю статтю зеки самовіль карали не гірше судодійних органів, усе ж таки зажив серед співкамерників певної поваги, та й начальство до нього благоволило, може, через те, що його начальника–академіка хто ж не знає!
Була ще одна причина того, що Кукуруза мав до себе прихильників з–поміж табірного начальства. Сам Сергій Іванович виділяв його з–поміж інших, сказати б, дисциплінованих, у міру слухняних зеків. Неабияк підкований у рибництві, Артем Кукуруза вніс пропозицію (і таке в зоні буває) влаштувати у вільному від споруд закутку щось подібне до ставка й запустити туди малька — товстолоба не вийде, а карася можна, теж, мовляв, риба.
Ідея начальству сподобалась, і невдовзі мініставок у зоні було вирито (вручну) і заповнено водою, а під осінь у ньому вже плюскотіло й рибне, яке не яке, царство, щоправда його доводилося охороняти, бо знаходились такі незвичайні риболюби, що нещасних тих карасиків живцем їли, навіть не посоливши.
У віддяку за проявлену ініціативу Артема Кукурузу було запропоновано (знизу) відпустити на волю раніше присудженого строку, одначе він рішуче заперечив:
— Не треба, відбуду від дзвінка до дзвінка. Що мене чекає на волі? Батька–матері нема, я сирота. Дружина знайшла собі іншого, хату продала, чкурнула в Ізраїль…
— Вона що — із шохес–гоїв? — поцікавився Сергій Іванович, почувши таку сповідь далеко не сентиментального Кукурузи.
Той почухав неширокого без жодної зморшки лоба, відказав осміхнено:
— Громадянка України, як і нинішній спікер, — була. А він, той, з ким ожидовіла, то ж напевне обрізанець.
— Не будь злим, Артеме, це не краща риса твого характеру.
— Так на всіх же добра не вистачить. Онде і в Юліанової матері–марксистки його бракує. На сина вистачило, а на мене — ні.
На тому їхня розмова й вичерпалася, Сергій Іванович був дещо ошелешений несподіваним рішенням Кукурузи, якого вони могли б звільнити раніше строку і без його згоди, але щось тут було таке, що не вкладалося у звичайні рамки.
Десь через місяць, однак, він знову мав із ним перемовини, як полюбляють нині козиряти телевізійні ведучі. Викликав до себе Кукурузу з не зовсім звичайної для нього нагоди.
— Гостей чекаєш?
— Я вже й слово це почав забувати.
— Не прибідняйся. До тебе приїхали.
— Хто?
— Альона Рум’янцева. Знаєш таку?
— Бачити її не хочу, продажну…
— Тільки без мату. Це що ж — та сама, що на острові?.. Щось же її привело до тебе. Я радив би зустрітись. Три доби у вашому розпорядженні.
— Сергію Івановичу! — забувши раптом про статутні вимоги, заговорив безпорадно колишній страж морських просторів. — Про що мені з нею базарити, та ще й три дні…
— І три ночі, — додав Сергій Іванович, забачивши перед собою не засудженого, а молодого, власноруч окраденого чоловіка, в очах якого змішалися розгуба, досада, гнів — на кого? Передовсім, голуб, пеняй на себе, а вже потім…
— Зустрінься. Покаятися ніколи не пізно.
— Мені — перед нею?
— Розберіться самі, що до чого. Тут кримінальний кодекс, можливо, й ні причому. А тільки дай слово, що ні в якому разі мене не підведеш. Даєш?
— Даю, — потер хрящатого носа Артем.
У кімнату для зустрічей, облаштовану з класичним аскетизмом, Артем увійшов з геть відключеним самоконтролем, навіть не знав, як йому бути: вітатися чи ні до нежданої гості. Проте, угледівши її в куточку біля вікна на грубому дерев’яному стільці, розгублену, жалісну, але збіса красиву, зодягнену в сучасну, не вельми вибагливу одіж, він як стій уявив її такою, як була на острові, зронив роблено байдужки одне–єдине слово:
— Ну?..
— Здрастуй, — підвелась зі стільця і ступила півкроку назустріч йому.
— Чим зобов’язаний? — поглинав її туманно зблислими, давно не збентежуваними очима.
— Покаятись приїхала. Пробач, прости за те, що було і чого не було…
— Це навіть дуже цікаво. Чого ж саме — не було?
— Можна — без слів?
Виставляла на каракатий пластмасовий стіл «спрайт», цитрусові, горіхи. Помітив — руки злегка тремтять.
— Ти з блоку помаранчевих?
— Соціалістка.
— Навіть так. Звідки приїхала?
— З Криму.
Таке повідомлення Артема не могло не зацікавити. Наскільки йому відомо, вона ж сибірячка.
— Що ж ти в Криму робила?
— Посуд мила в будинку творчості письменників. Там і прилучилася до партії Мороза. Наша завгоспиха загітувала, вона ж там секретар парторганізації. Якби ти бачив, як, бідна, пережила поразку на парламентських виборах: мало інсульту не схопила… Та ти їж, пий. Вибачай, що все пісне. Ну, чого ти хмуришся? Сердишся, злишся? Я ж прошу вибачення, каюсь. По–дурному тоді вийшло. П’яні ми були. А тут ще єгері нагодилися. Вони вас до міліції здали. А я…
— Знаю. Дві заяви написала. В одній: підтверджую, що ґвалтували, а в другій — ні. Юліанові твоє оте покаяння, бач, допомогло, а мені — до фені.
— За нього сплатили круглу суму.
— А мені дали круглий строк. Зрештою, я його заслужив. Ми тоді оборзіли.
— Я була в прокуратурі. Написала третю заяву. Щоб переглянули твою справу. Я на тебе зла не маю. Забула.
— Наївне дитя!.. Як той мовляв, даремна гра. Мені тут обіцяно дострокове звільнення, а я не хочу.
— Як? Чому?
— Не хочу — і квит. Ні до кого мені на волі йти.
— А до мене?
— Блін, ти що — жартувати надумала?!
Артема збурило. Вона, справді, при здоровому глузді? Там, у Криму, либонь, перебрала нашого брата, числа немає.
— Довго ти над цими словами, думала?
— Це не слова. Мене життя дечого навчило.
— Письменники допомогли?
— Ну, навіщо так зневажливо, є й серед них порядні люди. Відпочивав торік два терміни Петро Цокота з дружиною. То справді інженер людських душ. Я йому про себе нічого не розповідала, а він прочитав усі мої ходіння по муках.
— Екстрасенс.
— Людина, душа.
— А дружина ж як на це дивилася?
Альона злегка по–доброму усміхнулася.
— Ми з ними за одним столом обідали.
— Як? Ти — з письменником?
— Він так наполіг, і його дружина теж. А був там ще московський геній Курносов. Той рішуче протестував, що я з ними за одним столом. Чистолюб, бач, а вночі п’яний до мого закамарка придерся, нічнушку мою роздер, я відважила йому кілька ляпасів, зняла ясу…
— І що ж, його не судили за спробу?
— Мене вигнали з роботи. І хто б ти думав посприяв цьому? Партай–геносе, соціалістка! Курносов же — російський комуніст, а в них — дружба, інтернаціонал. Отак мене життя вчить. Після того кримського інциденту, чесно кажу, забаглося мені в знатний пансіонат «Чорномор», на острів Джарилгач, а тільки не задля груповухи, а з тобою, одним…
— Альоно, блін, не дратуй мене, не дрочи!
— Але ж ти тоді, справді, мене хотів, я ж відчувала, в тобі така була жага, і то не від спиртного…
— Згадала…
— А ти — згадував? Хоч раз?
— Чому — раз?
Вона зблизилася до нього впритул, розчахнула легку, строкату кофтину, біло замаяли гордовиті сугірки грудей.
— Цілуй, як там на острові. Тоді смакував одну, а зараз — обоє твої… Я вся твоя, лише твоя!..
— Альоно! Відьмо! Що ти дієш зі мною! Де ти взялася на мою голову!
— Не на голову, на щось інше… Бери мене, увійди в мене, як ти хочеш, як тобі подобається!..
Лежали в обіймах на твердому вузькому ліжку, прикриті простинкою, що вона прихопила з собою. Шепотіла зшерхло:
— Не сердишся? Пробачив? Добре було?..
— А далі що? — запитанням на запитання.
— Заберу тебе звідси, поїдемо в Сибір.
— Що я там робитиму?
— «Сибірячку любити можна, якщо станеш сибіряком». Колись твій земляк отак–о написав, побудувавши на Днях літературу в Тюмені.
— Ти так прямо звихнулася на літературі.
— Це не гірше, на чому в житті можна звихнутися. Я хочу, щоб ти любив сибірячку.
— А вона — мене?
— Не віриш? Доведу, цю ж мить, наразі! Дай–но я тебе обцілую, вицілую, щоб не сумнівався!..
Через три доби Артем Кукуруза прийшов до Сергія Івановича з однією–єдиною заявою:
— Згоден — достроково.
— Я вірив, що так воно і буде. Вітаю — з одруженням.
— Так іще ж…
— Чого там: уже!