Подібного похорону у Хлібодарівці зроду не пам’ятають. Відійшла у засвіти довгожителька, людина, що віддала себе сільській роботі всю до останку, а проводжало її у вічність не село, а поле, степ на всі чотири сторони та сад, що тільки–но розкрилився. Спершу в Хлібодарівці мало хто й знав, що не стало Дарини Байбак, і тільки після того, як з районного центру до вілли–сиротини поза селом привезли домовину з карельського дерева, усі дотямили: спочила в Бозі сестра австралійця українського походження, з котрим на селі мало хто заприязнився звідтоді, як він повернувся на землю батьків, дідів–прадідів.
І тут уже авторитетне слово мовив голова сільради Анатолій Кваша, неабияк досвідчений у роботі з людьми (був інструктором райкому партії), втретє обирають його на цю посаду, що сьогодні, вважай, найвища в селі. Йому подзвонив голова райради: хто там у вас такий видатний помер, що йому гріб з берези карельської замовили, а тут не те що з карельської, — з олешківської сосни катма. Ясність внесла секретарка сільради: баба Дарина упокоїлась. «Чому ж я не знав?» «Так ніхто ж не чув цієї сумної новини, кажуть, вона ще вчора померла, а завтра відспівуватимуть, брат уже їздив до попа у сусіднє село.» «Чому не до нашого?» «Хоче, мабуть, щоб українською.» «Не вмер Данило»… Наказав обійти поспіль усі двори і сказати сельчанам, щоб завтра провели в останню путь ветеранку колгоспного руху, багатостраждальницю, просто чудову людину. Сам осідлав свого заїждженого «Москвича» і поїхав у «Нову Зеландію», як у хвилини доброго гумору називав осідок «австралійця». Наразі було не до гумору, але назвав саме так відколоте від села поселення дивакуватого земляка. Що б там не було, а він до цієї землі причетний, тут зарита його пуповина.
Те, що він побачив побіля вілли, не вкладалося ні в які рамки: старий копав могилу поблизу молоденького саду, жилавими, невигаслими руками вергав гливий грунт і — ні найменшої уваги на гостя. Привітавшись — і то не звичним «добридень», а «здрастуйте», голова сільради запитав невтямаючи:
— Що ви робите?
— Як бачиш, — коротко відказав австралієць.
— Невже тут ховатимете? Чому не на сільському кладовищі?
— Там для нас місця немає. Отут повіки будемо: і вона, і я. Допоки живий, доглядатиму її спочивище. А тільки самотою жити — не по мені. Не знаю, як і бути.
Намарне було переконувати «австралійця» в тому, що годилося б Дарину поховати в гурті (хороший гурт — могила на могилі в предковічному цвинтарі). Голова сільради лише завважив невпевнено:
— То нехай селяни прийдуть сюди, аби віддати їй останній поклін.
— Нехай, — відречено зронив Онисим.
І вони таки прийшли, безшумними потічками текли з–від села до палацу серед поля, і то здебільшого жінки, сильна стать, а надто фронтовики і комуністи, соціалісти, есдеки не виявили бажання стояти бодай і в похоронній процесії поряд із… Називали вони Онисима по–всякому, але суть тих назвиськ одна: ну, не був він патріотом Батьківщини, зламав–таки військову клятву, та й нині збагни його, чим він дихає. Це ж треба: за комуністів голосував на парламентських виборах, а сам же їх, не інакше, як безкорінним племенем іменує. Ось у Польщі, мовляв, там їхній комуніст важить більше, ніж наших п’ять націоналістів. (Чому п’ять? За числом Рухів, що поповзли врізнобіч?).
Халупського на похороні Дарини Євменівни не було, він саме їздив у Прибалтику, возив яблука зі свого саду, повернувся, коли небіжчиці справляли дев’ятини. На похороні була його дружина, вона й розповіла, як і що сталося в їхнього друга. Вони таки «братались і сестрились», не зважаючи на різницю у літах.
Саме небіжчиці завдячувати мають, що Віра Пилипівна простила подружній переступ свого неврівноваженого чоловіка, більше того: наполягала нині на тому, щоб він позашлюбне дитя — дівчинку — забрав у їхню родину, позаяк мамуська її причащається до травки.
Халупський відразу ж після повернення з Литви поїхав до Онисима, якого застав за роботою: лаштував щось подібне до зоопарківської вольєри. Привіталися, обнялися, слова не потрібні, все ж ясно: віджила, відробила довгий і нелегкий вік.
— Що це буде? — запитав гість, оглядаючи будівельний закут.
— Помешкання для моїх призабутих родаків.
— ??
— Страусів ему. Поїду в Асканію, привезу, якщо продадуть. Мають продати. Єсть там один мій добрий знайомий, в Мельборні зустрічались.
Уже після того, як Халупський поклав квіти на могилу, поклонився прахові великої трудівниці, як пили за її упокій горенну чарку, Онисим повернувся до розмови про асканійського доброго знайомого. Сталося це десь у кінці сімдесятих років, у нього тоді в родині йшло все за звичним порядком: працював, як віл, торгував, про далеку родову землю лише згадував з гіркотою, про повернення не мав і подуму. Аж тут пригнався через моря–океани земляк–учений з Асканії–Нової, приїхав закупити австралійських страусів для заповідника, Онисим зустрівся з ним у муніципалітеті, куди його запросили як перекладача з української мови, що нею гість володів не вельми добре, але мусив демонструвати свою національну свідомість — наказано було у відповідних інстанціях: не дати ворожій пропаганді ані найменшої поживи, що в Радянській Україні українців затискають. Гість за національністю був циган, він би міг запросто розмовляти материнською і йому, нівроку, знайшли б перекладача з ромської мови, але то було б явним відхиленням від правил, тож говорив мовою Шевченка, хоч словарний запас мав — кіт наплакав. Онисимові, однак, не все достеменно вдавалося передати англійською, ось хоч би як ти віддаси — бакаї, під, застій, бардак… Останнє слово Онисим розумів у прямому значенні. В Мельборні, на вулиці Кінг–Кросс, денно й нощно червоно світився куточок, що так і називався, але учений з Асканії мав на оці інше. Врешті Онисим знайшов достовірний відповідник: розгардіяш! Як, одначе, сказати це по–англійському, тут, либонь і пан Чуб, український письменник, що живе у Мельборні, спроста не перекладе.
Бардак усе–таки — це бардак. Учений з усесвітньо знаного заповідника зацікавився не лише страусами, йому забагалося навідатися і на вулицю Кінг–Кросс, про це вони говорили не в муніципалітеті, а в дорозі до його, Онисимової ферми, коли уздріли на розі тієї смаковитої вулиці гроно повій, що демонстрували свої зваби, очей не відвести. Онисимові до того було байдужки, але він знав, що це означає і скільки вартує. Гроші у пана Бреуса (так звали гостя) були, він щойно одержав гонорар за видрукувану в австралійському журналі статтю про оазу в таврійському степу, отож увечері його вже зогрівала в бардаку не одна путана австралійського розливу. Коли прощалися через кілька днів, він знітло попросив:
— Якщо хтось питатиме, чи ходив я на Кінг–Кросс, не кажи нічого, не знаю, мовляв, та і все.
Ну, не ходив, то й не ходив. Гість поїхав по той бік сузір’я Плеяд, з–під Південного Хреста під Велику Ведмедицю, розвітались, як друзі, він запросив Онисима: будеш в Асканії — зустріну залюбки. І ось така нагода випала.
— Бреус, Бреус, — пригадував Халупський. — Здається я знав його, коли навчався в Бехтерівському зоотехнікумі. Приїздив до нас. Направду, вилитий циган. Лекцію читав чисто російською, навіть з московським акцентом. Але ж коли це було — зараз, певне, опанував державну.
— Одне слово, їду.
— Їдемо, — додав Халупський, — Я вже забув, коли в Асканію навідувався. Гайнемо разом, допоможу вам, та й розвіємось. У вас горе, а в мене — біда, не біда, але й клопіт не малий.
Онисим знав, що його молодший друг став нещодавно батьком і що те батьківство йому вийшло боком. До розлучення справа не дійшла, дружина Віра змирилася з тим його стрибанням у гречку, одначе ж як бути з немовлям — татусь не може дати раду.
— Незабаром суд, — зітхнув Халупський, допивши чарку «Хортиці» і не закусивши. — як той мовляв, надія на перемогу є, але програти легше, ніж виграти. Закон на стороні матері, бодай вона і наркоманка.
— То як же ти устряв? — запитав Онисим, пильно дивлячись в очі другові. — Не знав, що вона колеться?
— Я й сам тоді був не кращий. Пив, глушив, — холоднеча зими довела. Та й дома були «зашпори». — Несподівано ожвавився, усміхнувся дитинно. — А дівчинка, як би ви сказали, ловка. Уже лепече: «Тато. Віра», — це на Віру, яка злюбила її, аж не можна повірити.
Рушили в дорогу наступного дня напіввантажівкою Халупського, прихопивши як сувенір ящик червонобоких яблук, а заодно й батарею закордонних напоїв, хто його знає, як їх зустрінуть володарі степової оази. Їхали не так давно прокладеною Мелітопольською трасою. Відразу ж за Олешками їм замайоріла усім своїм відьомським чаром красуня літ на сімнадцять. Підвезіть, мовляв, до Каховки а чи й далі, плата навзаєм: ви — грошима, я — всім іншим.
— Боже, я, здається, повернувся до околиць Мельборна, — зауважив Онисим, а Халупський кумедно помахав правицею «регулювальниці» шляхового руху.
— Шукай дурніших.
Щоправда, себе надто розумним не вважав, чого там таїтися, був гріх і не один, але сьогодні мусив раз і назавжди визначитися зі своїми моральними орієнтирами. Пливли, відринали пообіч назад соснові, по–солдатськи вишикувані насадження, що їх пощадила недавня пожежа, дачні різномасті будиночки таборилися в придніпровській оболоні, шугали раз–по–раз навстріч вантажівки й легковички, Онисим, несподівано для Халупського, гортав сторінки свого життя–буття.
— Уявляєш: мені вже за восьмий десяток перевалило. А що можу згадати з того, що відкотилося назад, як оця дорога: комнезам, колективізація. Війна. Полон. Чужина. Мала б стати другою вітчизною. Не стала. Але, зізнатися, були й там світлі проблиски чи, як би це сказати, моменти, що їх не забути. Австралійське повітря, либонь, життєдайне, хоча — як це розуміти? Життя красне не від повітря, а від чого? Ти не думав про це?
— Ніколи задумуватися, життя ж само так мене закрутило, що не до філософії.
За Каховкою, у напрямку до Перекопу, проминали село за селом, і відкривалися картини, що різали без ножа: розвалені ферми, хати без вікон, без дверей, занедбані сади, винорадники…
— Що ж далі? — запитав осмутло Онисим.
— Сільське господарство в такому стані, як зараз, перестане існувати, — мало не менторським тоном почав Халупський. — За мною, за такими, як я, женеться його величність олігарх. Як де наш, а де й замежний.
— Де мої тридцять років, — зітхнув Онисим, — розметнувся б на всі чотири сторони.
— То давайте — в супрязі, — мовив Халупський, не вперше пропонуючи свої послуги австралійцеві. Він же:
— Натомився я, Віталію. Хочу пожити, як степ перед заходом сонця. І люблю я цю пору, і страшить вона мене. Ось і Дарина казала: «Догоряє моє сонце». А померла на світанку. Пішла прорвати моркву, припала до землі — і не встала. Завинив я перед нею, ой, завинив. Родіна, звичайно, мене осудила, але сестрин суд був і буде найсуворіший.
— Але ж вона вам пробачила?
— На словах. А в душі десь таки залишилась гіркота непроминальна.
Помовчав і мрійно:
— Пам’ятник би їй. Не такий як зазвичай: плита, світлина, а — щоб душа в ньому світилася.
— Зробимо, — твердо пообіцяв Халупський. — У мене є знайомий скульптор, він з граніту квіти витворяє.
— Квіти–то квіти. А я хотів би, щоб і крила — жайворині. І перо — страусине. Ти ж розумієш: у страуса крила є і їх немає. У цьому щось таке, що не відразу і втямиш.
— Я вас розумію. А ось уже і вона — наша гордість і краса.
На горизонті спливали асканійські дива. Багатобарвним світивом зближався розложистий ботанічний парк, де зійшлись дерева з усього світу, вічнозелені і такі, що в пору листопаду спалахують живим неповторним вернісажем.
— Скільки разів бачив, а не можу намилуватися, — зізнався Халупський, — серед сухого степу — така незбагненна краса.
— А є евкаліпти — коронне дерево Австралії?
— Щось не пригадую. Мабуть, є. Небавом побачимо.
Обіч широкої асфальтівки, облямованої крутими заоринами, стелився заповітний степ. Одцвівся і вимерх у спеку, але все одно вабив своєю рівнинною величчю, сухостоєм розмаїтих трав, — навесні і влітку хлюпнуть веселкові розливи, біляве розхвилля ковили, палахкотіння маків, розкрилля ведмежого вуха, фіолети кермеку…
Халупський перелічував назви трав, які поспіль запам’ятати годі й намагатися, але ж збереглися, живуть попри Червону Книгу і людське безголів’я.
Директора інституту не застали — поїхав до Києва в Академію наук, прийняв їх директор зоопарку, статурний чолов’яга з гострими напівсивими вусами, зірким поглядом сірих очей. Гостеві з Австралії зрадів. Сам він на зеленому континенті не був, а його попередник Бреус — царство йому небесне — мав нагоду подивитися, як сяє Південний Хрест. А тепер — під гранітним лежить уже років з десять.
— Жаль, хороший був чоловік, ми з ним у Мельборні зустрічались, — перехрестився Онисим. — Любив життя.
— Жінок любив, — директор зоопарку говорив про це так, ніби його попередник тільки те й знав, що поклонявся жіночій красі.
Сувеніри він прийняв, тут же, в його кабінеті прилили купівлю страусиної пари і півтора десятка яєць — цілком імовірно, можна страусину ферму створити.
Коньяк йому смакував достеменно, як гостям — молоко антилопи канни, і, вже добренько захмелений, він повідав, як та благословенна Австралія мало не позбавила товариша Бреуса партійного квитка. Він там, у Мельборні, відвідав один смаковитий заклад, — у нас таких не було, у нашій країні тоді ж і сексу не було, — одначе він у цьому ділі практику мав. Десь перед від’їздом за моря–океани приласкав одну з наших покладистих молодичок, ну і повіз за кордон те, що возити не слід, хоч це й не валюта. Там же, в Мельборні, улучили його в цьому гріху, а нам сюди, на партком, прийшла депеша. Стид і страм, доктор наук, комуніст — в австралійському бардаку, та ще й позбавляє тамтешніх путан місця роботи, заробітку.
— Ну і чим же цей прогріх закінчився? — зацікавило Халупського.
— Доганою із занесенням. Тоді йому приписали ще один переступ: ходив у гості до власівця. Це був не менший гріх, ніж сексуальна розпуста. Але ж і це пробачили, учений він був, як то кажуть, від Бога.
Перед тим, як виїхати з Асканії, Онисим навідав могилу колишнього доброго знайомого. На його пам’ятнику з чорного граніту, крім пониклої чашечки тюльпану, було викарбоване страусине перо.