Таке буває один раз на сто років. Те, що відомий у діловому світі чоловік, мужчина у цвіті літ прижив на стороні дитя, — Боже мій, це, як то кажуть, буває часто–густо, онде видатні діячі історії, культури або ж мали позашлюбних відприсків або ж самі були такими. Недавно один із місцевих поетів казав йому, що байстрям був поет, який написав «Шепот, робкое дыханье». Ходять чутки, що Ілліч, ба навіть обидва, мали діток не від офіційних дружин. Справа однак не в зальотах — видатних чи рядових постатей. Але спробуй–но навести приклад, щоб твоя законна супружниця прийняла нажиту тобою на стороні дитину як свою — це явище унікальне, суперунікальне. Халупський, п’ятдесятилітній батечко позашлюбної донечки, віри не йме, що його крута на слово і залізного характеру дружина, з якою прожив чверть віку, пробачила йому подружній переступ і зголосилася від щирого серця удочерити дитинча, яке нині мало що тямить, проте тягнеться до неї, по суті бабусі, називає мамою, ну, а його то, звісно, татусем, який опинився нині між молотом і ковадлом, — справжня матуся ні за яких умов дитину в чужі руки віддавати не хоче, моя донечка — й квит, і суд, наш демократичний, найсправедливіший у світі, таки на її стороні! То дарма, що юна мамуся звихнулася на травці, для суду це не підстава відлучити дитину від тої, що її повила.
Вердикт суду боляче вразив розколошкану душу неординарного татуся, який заручився перед «встати, суд іде» підтримкою десятка впливних осіб, починаючи від того письменника, що цитував йому «Шепот, робкое дыханье», і завершуючи (або ж навпаки) депутатом Верховної Ради, відомою політичною діячкою, ясно ж бо, землячкою (римується хоч вірші пиши), яка охоче взялась посприяти Халупському, одначе з того нічого не вийшло, що то значить незалежний суд, телефонне право — прощай навіки, з одного боку це добре, а з другого…
Дружина вийшла із залу суду в сльозах, і це його розбентежило до щему в грудях, правду кажуть: жінка — це вічна загадка, стільки літ прожив із пригаслою нині Вірою Пилипівною, а так і не зміг розгадати її широку душу. Не маючи спромоги народжувати більше своїх дітей, вона приросла невідбринілими материнськими чуттями до, власне, напівчужої дитини, пробачивши своєму законному баламутові його прогріх, може, й не на всі сто відсотків, але ж не покинула його, не заспівала: «баламуте, іди з хати». І то правда: куди ж його проганяти, як затіяли разом таку бізнесову структуру, що невідомо чим вона й закінчиться.
Додому їхали разом, він кермував мовчки щойно придбаною іномаркою, а вона дала волю словам, шмагала, як ніколи дотепер, навіть тоді, коли дізналася про його безмозкий перелюб (наче перелюб може бути мозковим):
— Що й треба було довести! Не здатний ти ні на яке путнє діло, ото лише й спромігся дитя застругати, бахур кривоногий, це ж яким треба олухом бути, щоб програти суд, коли всі карти були в твоїх руках!
— Які в біса карти, — спробував огризатися, і не радий був, що розкрив рота.
— Ти до кого звертався за допомогою? Чи тобі повилазило, хто вони сьогодні, твої адвокати довбані? Регіони, регіони!.. Друг твій Половинко правильно зорієнтувався: у Верховній Раді від БЮТу, поряд з Яворівським і Мовчаном сидить, а ти — в дупі.
Мовчав. Намарне було переконувати її, що не все те золото, що блищить. Сміється той, хто сміється останній. У свій час Половинко входив до партії Вітренко і Марченка. Він же ніколи не спокушався на демагогічні пасажі, як тієї, так і цієї. Одначе треба визначити: сміятися рано. Але й плакати не варт.
— Завтра Настя буде в нас, — відречено зронив, коли добралися до одноповерхової «вілли» на краю міста — будинок був розлогий і ревно оздоблений, хоч архітектура його стояла по коліна в совкових обмеженнях. Поряд красувався палац, як дача Вінського, — по телевізору не раз демонстрували, та хіба тільки цей колишній соціаліст, нинішній бютівець має таку «хатинку». Ця збудована недавнім головою обласної ради, якого на минулих виборах прокотили на вороних, і він тепер «гибіє» в столиці на далеко не рядовій посаді.
Машину в гараж не заганяв — відразу ж зібрався в степ, подивився, що там діється в саду.
— А що там у ньому може бути? — заперечила сердито дружина.
Вона таки, здається, ревнує його до саду, адже саме там нагледіли хтиві його очі ту, що скаламутила її життя.
— Подивлюсь, чи молоді саджанці вкутали від зайців.
— А на біса ж агронома тримаєш!
Не запитувала — стверджувала.
— Розвіюсь.
— Розвіювало б тебе!..
Пішла перевальцем до будинку і то не в хороми — до кухні, зараз нагріє води, заварить чаю «Похудай», цей напій, буцімто й нерви заспокоює. Він у таку терапію вірить мало, його заспокоюють степ, розлоги саду–винограду, який цього року, слава Богу, дав непоганий прибуток. Тож і вирішено додбати площі під яблуні, буде, нівроку, куцехвостим забава серед зими. Агроном, статечний і тямовитий чолов’яга, своє діло знає, порадив саджанці одягти в білі «гольфики», краса, нічого не скажеш, хай зайчиська вибачають, деінде пошукають в холоди роботу своїм зубам.
Несамохіть у дорозі пригадав ту хмільну її просьбу «Подаруй мені сад». Хміль як є розвіявся, сад квітує і плодоносить, а між ними не те що не любов, а розлука, розмир, він і не запримітив, як затягло її в ту чортову наркозалежність, сам же, либонь, призвів до того, так ніби ж не залишив її поза увагою, квартиру купив, за дитя уболіває, — блакитнооке пташеня стало найдорожчим скарбом його безалаберного життя, ще ж і дружина, на подив, долучилася до цього свята, яке захмарене сьогоднішнім рішенням (постановою, не було б їй добра) обласного апеляційного суду.
Мама була на суді, абсолютно твереза, трималася гідно, незалежно, жодної сльозинки. Вердиктом задоволена, заявила в додаток до судових премудростей: дитину від батька не відторгатиме, хай допомагає виховувати, але я її мати була, є і буду, тільки так, не інак.
Вечоріло. Сад зустрів його благосною тишею, незбагненною задумою, посеред нових насаджень здибав агронома — коренастий, сивочолий, з шорстким вусом, ішов йому назустріч і, перше що запитав, — це ж ні для кого з фермівців не секрет:
— То як там?
— Як завжди. Не будемо про це. А що у нас нового?
— В нас усе — як і раніше. А ось у нашого сусіда… Приходив, питався вас.
— Що таке?
— Не знаю, як це назвати. Крадіжка, надзвичайна пригода… Одне слово, неприємність. Якесь, даруйте, стерво залізло в страусятник, закортіло яєшні нетутешньої.
— Викрав яйця? — Халупський нараз призабув усі свої судові непереливки, новина його ошелешила: це ж треба, немає спокою і австралійським страусам, не кажучи про його старшого побратима, що не відійшов іще від сестриної смерті.
— Страуси хоч цілі? Живі?
— Та цілі, неушкоджені, а ось той, хто їх потурбував, — лежить колодою.
— Що з ним? Онисим підстрелив?
— Самі птахи–австралійці розібралися з крадієм. Перебили руку й ногу. Сила в них дивовижна.
За кілька хвилин він уже був біля степової вілли. Потискав руку її господареві, приспокоював його як умів:
— Ви пробачте нашій голоті, від неї можна нині чого завгодно чекати, довели людей до дикунства.
— Причому тут голота, — зітхнув Онисим.
— І то правда.
— А як там у вас?
— Дитина залишається з матір’ю.
— Я так і знав. Діло це тонке і незвичайне.
— Переживемо, — Халупський уже з постановою суду майже погодився, він тепер клопотався справді дикою пригодою в обійсті свого безлітнього друга.
— Де ж він, яйцеїд безмозкий?
— Лежить на веранді.
— У вас?..
— А то де ж? Відпустити його — до тюрми спровадять.
— Так, може, й по заслузі.
— Не певен. Мені здається, у нього щось із головою. Ходімо познайомимося.
Він лежав горілиць, худий, гостроносий, невідь–коли голений, з туманним поглядом глибоко запалих очей.
— Ну, здрастуй, — звернувся до нього Халупський, в душі його озвалося неголосна струна жалості до цього вар’ята, як говорила про таких Дарина Дмитрівна, земля їй пером.
Замість привітання той пролепетав:
— Простіть мені, більше не буду, прошу, не заявляйте в міліцію.
— Звідки ж ти і хто? — Халупський уже здогадувався, що за оригінал перед ним, але все ж таки запитав — мало чого може йому спасти на думку.
— Я здалеку, з Турківського району, що на Львівщині, — проказав з протягом яйцеїд.
— А як же до Дніпра прибився?
— Довго розповідати. Женитися тут хотів. Мій дружбан заманив: приїжджай, у нас тут природа кльова, дівчат — як маку. Справді, не обманув: цього добра тутка доста. Нараяв мені одну, нічого не скажеш, файна, хоч з лиця воду пий. І не комизилась дуже, як той мовляв: згодна, бери, я твоя. От ми й побралися, щось таке схоже на весілля зіграли, гроші в мене були, я квасолею торгував, зібрав дещицю. Ну, відгуляли ми ті запоїни, я на сьомому небі — така чарівна кобіта — моя, винайняв кімнату на краю міста, привезли нас туди дружечки, побажали щасливої солодкої ночі… Боже правий, якби ж то я знав, що то за ніч буде! Я, звичайно, був трошки п’яний, вона теж, але те, що потім відкрилося, геть вигнало з мене увесь хміль, ви не можете уявити!..
— Чого там, першу шлюбну ніч і ми переживали, — осміхнувся Халупський.
Онисим завважив:
— Тільки в різний час і на різних землях.
Йому згадалася несамохіть його не вельми досвідчена в жіночих звабах австралійка. Єднання їхнє мало надто безпристрасний характер, може, через те Господь не дав їм дітей, на яких так сподівався добросердий тесть, доня ж більше клопоталася котами, а в останні роки страусами. Довгоногими родичами отих симпатяг, що скалічили дивакуватого чоловіка, який лежав нерухомо на вузькому жорсткому дивані і скрушно провадив:
— Такого, як зі мною лучилося, нікому не бажаю. Я, мушу вам зізнатися, до жінок спроста підступитися не вмів, отож уперше в житті поряд зі мною лежала в короткій нічній сорочці струнка й повнотіла красуня, моя дружина, справжній Божий дар, і поки я гладив її згори донизу, вона впилася в мої зашерхлі губи своїми пухкими вологими, я спалахнув: жадана мить, зараз ми станемо одним цілим. Зляжемось, зіллємось, як два потічки з гір в долину. Та не так сталося, як гадалося. Тільки–но я заголив тую куцу сорочку, налаштувався скуштувати того меду, що спереду, — о Боже, свят–свят, стільника ж то не було, геть ніякої пролазки! Я жахнувся — що це, хто підо мною, дівчина чи… І тут вона як заплаче:
— Вибач, — благає, — хіба ж я винна, що такою вродилася. Але я жінка, жінка, я люблю тебе. Не кидай мене, мені хороше з тобою, і тобі теж добре буде, я все зроблю, що треба…
— Ось така мені була перша шлюбна ніч. Не знаю, чим би це скінчилося, але ж на ранок усі мої поплічники животи надривали: ну, то як, мовляв, ціла?.. Ганьби такої пережити я не зміг, зійшов з колії, чи, як тут у вас співають, «пропив воли, пропив вози, пропив ярма і занози». Коротше, спився, скотився в бомжі, та ще ж і захворів, геть усе в мені перегоріло, переклекотало. Дружечки й тут піднесли пилюлю. Тебе, кажуть, може врятувати яєшня, треба їсти удень і вночі, бажано з індичих або ж — ще краще — страусячих яєць… Ось тепер і маю. Судіть мене, карайте, тільки не здавайте в міліцію, хоч хто ж мене тяжче покарає, ніж я себе сам…
На цьому він закінчив свою гірку сповідь, глухо закашляв, очі запитально скидав то на господаря, то на гостя. Першим озвався Халупський:
— Міліція тут, і направду, не допоможе. Рідня у тебе, мати–батько є?
— Круглий сирота.
— Я теж сирота, — промовив задумливо Онисим. — Що ж будемо діяти? Треба тебе рятувати, але перш за все злікувати себе мусиш сам. Я, звісно, допоможу. Маю, що їсти, що пити, поставлю тебе на ноги — будеш своїх кривдників стерегти. Ми ще ферму страусячу створимо. Либонь, і яєшні нетутешньої скуштуємо.
З очей невдатного крадія скотилися по брудних щоках на диво чисті сльози. Рішення господаря геть обеззброїло його.
— Але ж вони боляче б’ються.
— Так ти ж більше яйця з–під них сачком тягти не будеш. Годуватимеш, поїтимеш, чиститимеш у вольєрі — страуси, як і люди, на добро відповідають добром.
Халупський докинув:
— Не завжди. Це я про людей.
І, ожвавившись, запитав:
— Ну, а де ж вона, твоя пара, як склалася її доля?
— Хіба я знаю. Більше ми не зустрічались. Казав мені один не до кінця скурвлений друг: треба було б їй операцію зробити, зараз у цьому питанні немає проблеми. А для мене, бачте, є.