Ночі стояли темні, безмісячні, денна юга після того, як сонце спадало за пруг, не розсіювалась, притлумлювала зорі, по яких він означував свій шлях на захід, але це його не обходило, він шкурою, кожним нервом відчував за собою гори, війну, людські трупи в ущелинах і долинах побіля каламутної шумкої річки, де їхнє запізніле парування закінчилося наглою смертю подруги–вовчиці і його осмаленим загривком, який всю дорогу щемливо ятрів, нагадував про те, що вигнало його з кавказьких розкошів і тепер вело невідь–куди, у протилежний бік цього розколошканого світу.
Удень ховався від злого людського ока та нестерпучої спеки, що на відміну від гір геть доконувала його здорове, прагнуче дії і втіхи тіло. Там відчувався подих засніжених верхогір’їв, тут — ані шелесне. Шурхотіла під ногами перемерхла трава, бризкали навсебіч кволі коники–цвіркуни, там, на Кавказі, перепуджені воєнною громовицею вони геть оніміли, тут намагалися вести свою одвічну сповідь, але спека приглушувала її, виходила пісня в півголоса, та йому до того було байдуже, він почувався намореним і голодним, загризав, кого попало — хирявого зайця, ожирілого на жнивах ховраха, необачну куріпку, що, убезпечуючи пізній свій виводок, сама потрапила в зуби санітара гір, а відтепер — степів, де невідомо що на нього чекає, там хоч війна, проте голодним ніколи він не був, до чоловічини звик, ото лише й замороки було, коли траплялися мертвяки, пропахлі чимось ядучим і принадним, від чого у голові макітрилось, але після їди тіло ставало дужим і легким, вовчиця сама заохочувалась до парування, саме в такому блаженному стані їх і обшмагав з вогнемету засмаглий до чорноти солдат, по всьому видать, місцевий юнак, що легко спустився з гори, наче з неба звалився. Вовчицю убив наповал, а його осмалив у загривку, обоє притьма — він живий, вона мертва звалились у бурхливий потік, він іще деякий час відчував при собі обезчулену пару, а коли розкліщились — голосно й дико завив з розпуки: такого ані з ним, ні з кимось іншим не було і бодай не буде.
По кількох добах трудного мандрування він геть вибився із сил. Нагледів посеред забур’яненого поля тернівник, потрюхикав до нього, і, о диво, знайшов там вовче тирло — значить, у цих краях він буде не одинак, його родаки, либонь, тут закоренилися зневіднині. Але що це? Ніздрі його уловили невитравний запах вовчої крові, певне, тут хтось із його родичів був зранений або ж і зовсім позбувся життя, виходить, куди не піди, скрізь на тебе чекає небезпека, а то й загин. Одначе втома давалася взнаки, він заснув невзабарі під прихистком тернового віття, гаразд, що вже світало, йти далі не було сенсу — що спекота, що — це ж ясно — десь неподалік ті, котрі пролили тут кров йому подібних.
Спав чи не спав, як учув неподалік теляче мекання, сон де й подівся, голод нагадав про себе, він схопився на ноги, визирнув зі схову і вгледів: прямо до тернівника, до нього пленталось безрозсудно теля, з білою цяткою на лобі, тягнучи за собою дзвінкучий ланцюг, яким воно, не інак, було припнуте цього ранку на краю села, що міріло в сонячній юзі там, звідки воно дибало до нього, до своєї погибелі.
Дика потуга нараз пробудилася в ньому, він скочив на м’язисто виструнчені ноги й стрімко поринув до безтямливої жертви. Люто перегриз їй горло, повалив обм’якле тіло на мерхлу траву й, заливаючись кров’ю, став невситимо гризти молоде м’ясо, яке повертало сили, але не зовсім смакувало після того, що їв у горах. Набивав утробу довго, безтямно, й невідь–коли наситився б, але почув з–від села собачий гавкіт і людський скрик:
— Тайга! Кусі! Кусі!
Лопатки в горосі, треба утікати — метнувся вбік покинутого тирла, одначе ховатися в ньому не став, побіг до лісосмуги, що текла за небокрай, був певен: собачий гавкіт його не наздогонить, віддаленіє, стихне. Але де там: небезпека зближувалась, він уже чув гарячий віддих переслідувача, не встиг дістатися до лісосмуги, як збагнув: пора наразі приймати поєдинок, не дуже для нього приємний, проте діватися нікуди — він так просто не здасться знахабнілій вівчарці. Як стій обернувся рвійно і вишкірив закривавлені ікла.
Гавкіт урвався, собака, а це була псиця, теж уклякла, показавши гострий вискал молодих загонистих зубів. Та на цьому її злість пригасла, вона якось винувато заскімлила, це геть обезлютило його, «гарна збіса» — озвалося десь у глибині його розпаленого нутра, він і давніше бачив цю породу вовкодавів, але такої не здибував. Висока, туга, вигиниста, і, та ж не інакше, в охоті, їй хіба вовків полювати, — пару шукати поміж псів, але такій дужій не кожний гавкун підійде, на селі здебільша собача дрібнота, хіба зрівняється з ним. Йому цього року ще не вдавалося вгамувати статевого голоду ні під час зимового гону, ні пізніше, коли застрелили його пару. По якійсь хвилині незбагненного заціпеніння він рушив, збуджуючись, до псиці, порівнявся писок в писок, лизнув її солонуваті губи, потерся об сколочену шерсть. Їй це сподобалось, хвіст піднявся бубликом догори, вона мовби тільки й чекала такої миті, з насолодою відчула на собі ваготу його дужого жаждивого тіла.
По всьому, що сталося відтак, лежали стомлені напроти одне одного, він зригнув кавалок телятини і запропонував їй. Відмовилась, наче втямила, що вона ж таки винна в загибелі теляти, не знає тепер, як повертатися додому, що скаже господар, який любив, леліяв її, і вона до нього ластилась, а то як же: не в кожної собаки такий хазяїн, із Сибіру прибився до степового краю, звідти ж, з–над вічної мерзлоти, привіз цуценям і її, нарік зазвичай, як і матір, Тайгою, і була вона йому як незабутній спомин про ті студені розлоги, де минули кращі роки його юності.
Прощатися обом не хотілося, та він знав: пропажу теляти йому не подарують, що гори, що степ — одна звичка у людей, вовк — звір, їхній ворог з правіку й донині, у горах, либонь, війна відвела від них загрозу винищення, але, чи ти ба, відколи їх застерегли на поїданні трупного людського м’яса, проти вовків, як проти прийшлих вояків, відкрили, де тільки трапляється, стрільбу, більше всього, що й тут, на степових подинах не здобрувати йому. Треба тікати далі, гаразд, що в полях буйнують зарості бур’яну, а десь попереду — уже відчував — мліють під шаленим сонцем ліси. У напрямі до них і поволік він розтелесоване різними несполучними відчуттями тіло, а вона, піджавши хвоста, неохоче, винувато побрела до села.
Другого дня, над вечір, порушивши звичний режим, він таки прибився до лісу. Спека його доконала, і він, зморений, не дочекавшись ночі, подався навстріч лісовим заповітним пахощам. Подолав у передчутті відпочинку узлісся, без оглядки ринув у глибінь соснового бору, що розметнувся на піщаних затрав’янілих пагорбах, спосеред яких виникло несподівано блакитноводе озерце, а на його березі — він це бачив і в горах, на Кавказі, — щось навподіб дачної вілли, альтанка для нічних або ж денних учт, — де і нині, в надвечір’я, шуміло й клекотіло аж ніяк не тверезими голосами, з–поміж яких його зачумлене вухо уловило:
— Откуда эти гадостные комары? Придумай что–нибудь, чтоб их не было!
— Єдиний спосіб їх позбутися: пий коньяк. Вони його запаху не терплять.
— На фиг коньяк. Хочу пива.
Абсолютно гола, ставна, повногруда жіночка з віночком золотавої коси сиділа за єврокласним столиком і волала:
— Убей комаров!
— Це не в моїх силах, зайко. Кусаються, до речі, не комарі, а комарихи.
— На что намекаешь? Я комариха, да? Жгу тебя за парламентские выборы, которые ты с треском проиграл? Где твоя аграрная, селянська? Единственная реальная сила — БЮТ, очаровательная Юля. Ты знаешь, что она у нас написала в штабе. Правда, державным языком. «Рідному південному штабові». И после этого — её критикует ваша банда…
— Дусю, обережніше. Нас можуть почути.
— Кто? Разве что волки.
— Точно, вовк… Онде стоїть за кущем, видивляється, наслухає… Накинь на плечі халат, він же мужчина.
Дуся, активістка регіонального об’єднання «БЮТ», притьмом заскліла, угледівши звіра.
Охрипло вимовила:
— Візьми рушницю, стріляй!
Її охоронець відказав без найменшого остраху:
— Навіщо стріляти? Ми його нагодуємо. Охляв з дороги. Не інакше прибився з Кавказу. То на Донбас утікали, а тепер до нас. Правду кажу, Абрек?
Узяв з похідного холодильника декілька шматків свинини, прихопленої для шашлику, і запросто пішов до вовка. Метнув йому під самий ніс:
— Їж, не отруїшся, ми живу природу бережемо, навіть якщо ти хижак.
Вовк жадібно накинувся на свіжину і, треба сказати, свинина йому припала до смаку. Чимось нагадувала м’ясо, яким смакував у горах.
— Ну, Вася, ты и даешь! — ожила подивована Дуся. — Встретил родича?..
— Молодшого брата, — вдоволено мовив Василь Матвійович Попруга, єгер придніпровського лісу, донедавна один із керівників занедбаного наразі сільськогосподарського кооперативу.