Такого шановного, такого високого (донедавна) гостя Попруга не чекав. Одне діло, тоді, коли він кермував у якому, не якому господарстві, мав, чим гостей таких зустрічати (було задля чого), а ниньки хто він, що він, — лісник при куцій зарплатні, обов’язків тьма, прав ніяких, можна з торбою по світу піти, озлиднів би напевне, якби не його фартова судьбина, він і в лісі, вважай, на дні соціального буття знаходив певний вихід з обставин, що його опосіли.
По правді кажучи, гроші його не обходили. Ліс — це таки годівниця не лише для дичини, а й для того, кого призначено її охороняти. Сам він, Боже борони, ніколи не браконьєрствував, але м’ясо диких кабанів, косуль, фазанів у нього не переводилось. І те сказати: взамін за дичину привозили, приносили йому свіжину з домашньої живності. Світ не без добрих людей, дружба за все дорожча. Будучи свого часу закладений декотрими правозахисниками, він сьогодні нікого не закладав, за це його і понині шанували і поважали всі поспіль, хто його знав, а таких довколо не злічити.
Михайло Михайлович Кучеренко в недалекому минулому був першим хазяїном у регіоні (в області), обіймав зразу три посади — партійну, державну і громадську (представляв столичне земляцтво), якийсь із місцевих гострословів навіть віршик про нього склав:
Сьогодні, нівроку, і однієї вистачає. Клопочеться лише справами земляцтва, але ж колишній авторитет і тепер працює на нього, а Попрузі тим паче на Михайла Михайловича молитися слід, це ж при ньому він виборсався з тюремної трясовини, ба навіть у партії поновлений був, таке не забувається.
Зустрів, як і належить, наче батька рідного (давно померлого), хоча, по правді, без колишнього трепету, мало не по–панібратськи.
— Вітаю вас, радий бачити. Як здоров’я, що це вас занесло в наші хащі?
— Діло, Василю Матвійовичу, важливе діло. Високі гості до нас їдуть зі столиці. Серед них — депутати парламенту. Полюватимуть в наших палестинах. Ну, і…
— Буде зроблено, Михайле Михайловичу. На рівні коньяку і шашлику.
— Догадливий ти чоловік.
— Яке ж полювання без приливання.
Бісів син Попруга! Та йому б вірші писати, а не ліс отут стерегти. Римує не гірше свого тезка Машкіна, до того ж, державною мовою. Щоправда, Михайло Михайлович належав, як і давніше, до непогрішимої партії, котра з народом, як правило, мовою Леніна розмовляє, хоч нинішній генсек (та й колишній, царство йому небесне), де треба, не цурався материнської, солов’їної.
— Сувеніри потрібні? — заграв невстидними чорними, як агати, Попруга.
— Це вже хай нинішні кум–королі клопочуться.
Попруга поперхнувся свіжим лісовим повітрям. Як сказано: кум–королі! Чи це не з арсеналу незабутнього Івана Олексійовича, якого він глибоко шанував (за грати потрапив уже не при ньому), не відомо, що було б, якби той карав і милував. Чи помилував би?
У глибині душі вірив: цей, що ниньки з ним за панібрата, у питаннях покари й амністій таки радився з можновладним попередником, що перед тим опинився на генеральській верхотурі в столиці. Не так давно відійшов у засвіти, книгу написав перед кончиною, про нього, Попругу, там ані рядка. І добре, не міг же він, пишучи про нього, не згадати його падіння, що, власне, падінням не було; призвели його до конфлікту з кримінальним кодексом високі гості, отакі, либонь, як і ці, що їдуть на браконьєрство.
Тоді теж полюванням захоплювались кум–королі, а відповідали за них такі, як він, нетяги. Ну, та хай їм грець, Михайло Михайлович — осібна стаття, ясно, стаття не кримінального кодексу, скоріше: кодексу дружби, існує ж і такий, ще ж і як існує.
— Скуштуєте моєї фірмової медовухи? — ніби поміж іншим (не згинаючись у поклоні) запитав, коли гість уже збирався розвітатися.
— І рада б душа в рай…
Попруга знав: Михайло Михайлович недавно лежав із інфарктом, тож заспокоїв:
— Це не зашкодить! Настояне на дикому меду.
— Все одно.
— То прихопіть із собою бальцаночку.
— Хіба що.
Він поїхав, постарілий, осмутлий, змарнілий, — що робить з людиною втрата посади, де вони, перебудова і незалежність, взялися. Хто б міг подумати: від керівної і спрямовуючої лише ріжки–ніжки залишилися.
А проте Попруга віддавав належно тим, хто й донині носив партквитки з профілем Леніна і справно платив членські внески, а в ім’я чого, на фіга, — онде у його селянській поняття немає сплачувати їх, якщо не зважати на застілля для гостей, надто часті і пишні.
Що ж, однак, робити: ні коньяку, ні м’яса для шашлику не було. Треба мізкувати.
Тупо вставившись у мобільник, Попруга згадував і ніяк не міг згадати номер директора винзаводу, де, крім вин, водилися й напої міцніші, якщо не коньяк, то чача — спирт за грузинським рецептом, недарма ж скільки років змагалися придніпровські винороби з кавказькими фахівцями цього діла. Згадав номер телефону приймальні, там сиділа (уявив достоту) симпатична молодичка з гострим носиком, на якому гніздилася досить таки примітна родимка, ближче до міжбрів’я, звали її Сталіна, кажуть, нібито дідусь нагородив її таким безсмертним іменем, але ніхто її так не величав, кликали «Стела», а то й «Стелочка», ось і тепер він, звично набравши номер приймальні, забубонів:
— Стелочко, вітаю тебе з гущавини Олешківського лісу, начальство на місці чи…
— Чи, — пролебеділа секретарка, пізнавши його улесливий голос, не інакше буде щось прохати. Так і є.
— Треба знайти шефа. У мене гості з Києва. Потрібне пальне. Літрів з десяток.
— Усього лиш? Якої марки, дев’яносто другої, п’ятої?
— Та не бензину, любочко, спиртус віні, якомога міцнішого.
Та голосно засміялася, Попруга уявив, як при цьому грають її голубі, аж чорні (десь чув такі слова), він зневіднині знав секретарку директора винрадгоспу, де частенько гостював у часи свого владування на придніпровській землі, та й нині директор–виночерпій (сам же так себе називав) не цурається Василя Матвійовича, шляхи їхні частенько сходяться, ліс і виноробам потрібен. А ще ж є сили, що їм вони обидва моляться, вищих державників слід шанувати, чи, як він любив завважувати, потрібно ублажати.
Ось і цей приїзд зі столиці високопоставлених (обраних) мисливців примушує тебе мобілізувати весь запас винахідливості і догідливості, — ти бач, як прикладна звучить, треба Василеві Карповичу Машкіну сказати, хай вірша складе, у нього це добре виходить, складає і про любов, і про політику, шпетить так званих демократів.
Голубі, аж чорні відсміялися, і до слуху Попруги дійшло цілковито серйозне:
— Паливо буде, були б тільки бакси.
— Які бакси? Гість із Києва. Наш одно…
Хотів сказати «однодумець», але осікся: він, цей високий державник, здається, не з тої партії, до якої належить володар палива, запеклий комуніст, ще б таки, іншим партіям до благородних напоїв зась, його сам Володимир Васильович (звісно, Щербицький) благословив на цю посаду.
— Бакси будуть, — без особливого ентузіазму зронив Попруга. Він таки мав у загашнику пачку зелених, яку отримав за три «КаМаЗи» пригорілої деревини, з якої місцеві винахідники дошки для підлог стругали.
Лівацькі гроші зазвичай він не рахував, дещицю віддавав дружині, чимало тратив на себе, на власні життєві інтереси, передовсім на жінок. А поправніше, на одну з незрівнянного блоку, вульгарну і невситиму у постелі Дусю, щоправда, постільну білизну вона зневажала, любила кайфувати на природі і то не традиційним, а найнеймовірнішим способом, куди тим приписам із «Культури сексу».
По честі зізнатися, Попруга вже натомився од її витівок, але вона свого домагалася, шаленіла сама і його примушувала робити з нею все, що завгодно, тільки щоб — ой, ой, шарм, помру, блін, будеш винуватий.
Вона приїздила щовечора на таксі (платив, звісно, він), мала певний розклад, хоч годинник по ній звіряй, ось і тепер мусить чекати на неї з хвилини на хвилину, але, здається, затримується, на неї це не схоже.
Пересетепе, йому ж треба ще роздобути м’яса для шашлику, для цього доведеться підскочити до місцевого вівцефермера (сам придумав таке звання), той баранини не вживає, а охочим відпускає по європейських цінах, — звідки він про них дізнався, преси ж не читає, телевізор не дивиться, а бакси гребе, ні на цент не збавляє.
За мить з молодої соснової порості нажахано вимчав Абрек, і то не сам–один, а пер на собі — диво дивне, є ж на світі такі чудеса — на жилавому загривку трепеталося ягня, закривавлене, але ще, либонь, живе. Оце так удача, готова тобі свіжатина для шашлику!
— Де це ти роздобув, у кого? — запитав голосно, з подивом, одначе той, кого це стосувалося, навіть не позирнув у його бік, притьма звалив із себе ношу й побіг углиб лісу, тільки його й бачили.
— Дивина, та й годі, — витяг із брезентової сумки блискучого ножа Попруга й рішуче ступив до подарованої жертви — білувати, гості ж можуть прибути поза всяким розкладом, після вдалого полювання і їсться, і п’ється, наче ти з голодного краю.
Ягня вже не подавало ніяких ознак життя, але Попруга зазвичай перерізав йому горло й почав білувати, та саме в цей момент чорти (прости, Господи) принесли Дусю.
— Блін, через цих ментів забудеш, для чого у тебе дітородний орган, — різко сплюнула й стала похітливо роздягатися.
— Чий орган? — запитав, оскалившись, різник, так вона його називала, коли він готував м’ясо для шашликів, зчаста перед тим зарізавши ягня чи ягницю.
— Замість дурацького запитання допоміг би мені ліф розстебнути. Але спершу помий руки, не вистачало, щоб ти виступив у ролі вампіра.
Допомога, одначе, їй виявилася непотрібною, вона в одінні Єви скочила з дерев’яного містка у заснуле озерце, й довкола неї кружалами забилися хвилі, Попруга пошкодував, що не може кинутися услід за нею — гості можуть нагрянути з хвилини на хвилину, а м’ясо не готове.
— А що там сталося? Кого вони шукають? — запитав голосно, та їй було не до його розпитів. Плавчиха з Дусі не менш утатна, ніж секс–бомба. Уголос він її так ніколи не називав, проте подумки іншого слова не підбирав, можна було б назвати інакше, але то — образа. Хоч, по правді кажучи, вона й нецензурну лексику сприймала залюбки. А що, мовляв, як інакше це не висловиш — народ неспроста витворив сленг — дурацьке слово, куди ясніше і милозвучніше — мат, матюк, туди–розтуди, зчаста йому доводилося погамовувати її позацензурний гам, адже вона не просто апетитна самка, а ще ж і членкиня блоку, що хоч і римується з матюком, одначе має високі державні цілі — влада, влада і ще раз влада!!!
Лідера свого, а поправніше лідерку, Дуся любила безрозсудно, шалено, бідкалася, що через неї стане, блін, лесбіянкою, оце тільки й стримує, що в нього, у Попруги, є такий суперклин, від якого вона не в силі відректися. Йому лестило таке її зізнання, але він тверезо оцінював своє чоловіче достоїнство. Жінчина подруга, яка мала втіху з моряком зі Сьєра–Леоне, нахвалитися не могла: там таке достоїнство, що до смерті згадувати будеш. Попруга переповідку дружинину зрозумів як неприємний закид у свій бік, чи ти ба, чого їй забаглося — африканського розміру, російський чи то пак український її не влаштовує. Дуся, нівроку, іншої думки. Милувала, цілувала, шепотіла зшерхло: він — красивий. Ось тобі й БЮТ, правда переможе. Кий чорт правда, всі вони одним миром мазані — борці за народ, від якого відірвалися, як Плутон від Сонця, Попруга любив астрономію, міг би космонавтом стати, якби в юності не спіткнувся об пляшку, серце надірвав, до Армії не взяли, не те що в загін космонавтів.
Здоров’я, одначе, вдалося поправити на курортах, там же засвідчив, що чоловіче достоїнство у нього в нормі, якщо не сказати більше.
З Дусею він познайомився у Залізному порту, коли там ще діяв санаторій «Золота нива», де вона працювала масажисткою. Цю професію він злюбив зневіднині, але те, що витворяла Дуся з його розтренованим у господарських клопотах тілом, не йшло ні в які порівняння з дотеперішніми процедурами. Її пухкенькі лагідні пальчата відразу ж збудили в ньому гріховні поривання, які з її ж таки допомогою він загасив у першу ніч санаторного лікування, запросивши її на екскурсію в степ.
Вона спершу не зрозуміла його наміру. Чого, мовляв, не бачила в тому вигорілому просторищі за стінами санаторію. Сіножаті, пахучих копиць люцерни, — досить прозоро натякнув він, і тут з нею притьма сталася дивовижна зміна. Стрепенулася, розцвіла, як татарська мальва, і де поділися цнота і соромливість, — подумала: «Звідки ти, їй–право, знаєш, що саме на копиці люцерни вона віддалася вперше на віку завідувачеві клубу в її родинному селі Ольгівці, було це давно, та спогад про солодке гріхопадіння і донині хвилює, невже таки дивна мить повториться, хоч і кажуть в народі: не бути бабі дівкою. Але вона ще не баба, їй усього тридцять дев’ять, — тоді не було й шістнадцяти…»
— Я згодна, — сказала просто і подивилася в його баламутні, — ні, цьому ловеласові можна довіритися: фірма віників не в’яже, з ним хоч куди, дарма що передпенсійного віку.
Та розтовчена вже кимось запашиста копиця поєднала їх не на одну ніч і не на один курортний заїзд. Дали клятву одне одному: хай роман їхній завершиться відомим «далі буде», життя коротке, окрадати себе в цій справі не варто.
В Залізному порту вона не затрималась. Вийшла заміж в черговий раз за відставного полковника, перебралася до обласного міста, але регулярно, при першій ліпшій нагоді, навідувала соснову раймісцину, де тепер моторив її незамінний, неймовірний і т.д. й т.п. Власне, він увесь період після «Золотої ниви» був у центрі її уваги, і хотів би сховатися — незмога, «та й чого тікати, як зійшлись путі». Іноді ловив себе на думці: мати б таку невтоленну дружину, але то було б жахливо, з поки що єдиною законною клопотів вистачає, а Дуся б у гріб звела, апетити в неї — ого–го.
— Кидай ти м’ясницьку роботу, ходи до мене, щось мені холоднувато, зігрій.
Лежала на спині, підставила сонцю усі принади соковитого тіла, він і справді кинувся б до неї залюбки, аби зайнятися тюленячим спортом (вона придумала), але ж гості нагрянуть, а шашлик тільки–но звільнений від шкури (каракуль!). Отож–бо, шматував тушку, закривавив не лише руки.
— Бачиш, я в такому вигляді.
— Змий кров і наслідуй мій приклад, ходи сюди — абсолютно без…
— Зачекай трошки.
— Не хочу ніякого трошки. Зараз, цю ж мить. Наразі!.
Чим би закінчився цей поєдинок жадань, скоріше всього генеральною битвою, та знеподалік захурчало авто, він лише встиг кинути Дусі зазвичай наготовленого халата, як із розпашілої «Волги» вийшов збуджений Михайло Михайлович, навіть не завваживши русалки посеред озерця.
— Уже? — розгубився Попруга. — А в мене тут запарка.
— Що — «уже»?
— Полювання закінчилося? Так швидко?
— Нещастя. Трагічний випадок. Смертельно поранили Ковальова.
— Як?
— Стріляли у вовка, а поцілили в нардепа. Що там у тебе є від стресу? Давай…
Попругу нараз шмальнула думка — чи не причетний до трагедії той, що приніс ягня, перепуджений.
— Ви того вовка бачили? — запитав у надії, що то був інший хижак.
— Я бачив нардепа. Рана в живіт і в плече… Повезли в лікарню. Але навряд…
— Усе може бути. Я, тобто, маю на увазі, що лікарі здатні творити чудеса.
Говорив, аби говорити, по правді кажучи, він більше переймався долею свого кавказького друга. Невже це через нього постраждав відомий депутат, знаний політичний діяч. Глянути б в сірі нелукаві очі Абрека, стало б усе зрозумілим. Але друга не було.