Виття розляглося по кораблю, і люди швидко розбіглися по місцях.
Ерг Ноор поринув у м’які обійми посадочного крісла, що піднялося з люка перед пультом. Загриміли удари планетарних двигунів, і зореліт з виттям помчав униз, назустріч скелям і океанам невідомої планети.
Локатори та інфрачервоні відбивачі промацували одвічний морок унизу, червоні вогні горіли на шкалі висоти біля заданої цифри — п’ятнадцять тисяч метрів. Гір, вищих за десять кілометрів, не доводилося чекати на планеті, де вода і нагрів від чорного сонця працювали над вирівнюванням поверхні, як і на Землі.
Уже після першого обльоту виявилося, що на більшій частині планети замість гір були тільки незначні височини, трохи більші, ніж на Марсі. Мабуть, діяльність внутрішніх сил, що утворюють гірські підвищення, тимчасово або й зовсім припинилася.
Ерг Ноор пересунув обмежувач висоти польоту на дві тисячі метрів і ввімкнув потужні прожектори. Під зорельотом простягався величезний океан — справжнє море жаху. Безпросвітно чорні хвилі здіймались і спадали над невідомими глибинами.
Біолог, витираючи піт, що Еиступив від зусиль, намагався впіймати відбитий од хвиль світловий зайчик у прилад, який визначає найменші коливання відбивної здатності — альбедо, щоб визначити солоність або мінералізацію цього моря мороку.
Блискуча чорнота води змінилася матовою чорнотою — почалася суша. Схрещені промені прожекторів прокладали вузьку дорогу між стінами темряви. На ній виступали несподівані фарби — то жовтуваті плями піску, то сірувато-зелена поверхня скелястих положистих пасом.
«Тантра», підкоряючись умілим рукам, помчала над материком.
Нарешті Ерг Ноор побачив ту саму рівнину. Її не можна було назвати плоскогір’ям. Але було ясно, що можливі припливи й бурі темного моря не досягнуть цієї рівнини, яка здіймалася над низинними ділянками суші на висоту приблизно ста метрів.
Передній локатор лівого борту дав свисток. «Тантра» націлилася прожекторами. Тепер зовсім чітко стало видно зореліт першого класу. Покриття його носової частини з кристалічно перебудованого анізотропного іридію сяяло в променях прожектора, як нове. Біля корабля не було видно тимчасових будов, не горіли вогні — темний, без будь-яких ознак життя стояв зореліт, зовсім не реагуючи на наближення товариша. Промені прожекторів пробігли далі, блиснули, відбившись, наче од синього дзеркала, від колосального диска з спіральними виступами. Диск стояв похило, на ребрі, трохи занурившись у чорний ґрунт. На мить спостерігачам здалося, що за диском стримлять якісь скелі, а далі висить ще густіша чорна темрява. Там, певно, було урвище або спуск кудись до низини…
Оглушливе виття «Тантри» потрясло її корпус. Ерг Ноор хотів сісти ближче до виявленого зорельота і попереджав людей, які могли опинитися в смертоносній зоні радіусом близько тисячі метрів від місця посадки. Пролунав страхітливий гуркіт планетарних моторів, який було чути навіть всередині корабля, на екранах з’явилася хмара розжарених часток ґрунту. Підлога почала стрімко підніматися вгору і западати назад. Безшумно й плавно гідравлічні шарніри повернули сидіння крісел перпендикулярно до стін, що стали зовсім прямовисними.
Гігантські колінчаті упори відскочили од корпусу і, розчепірившись, прийняли на себе перший дотик до ґрунту чужого світу. Поштовх, удар, поштовх — «Тантра» розгойдувалася носовою частиною і завмерла одночасно з повною зупинкою двигунів. Ерг Ноор підніс руку до пульта, що опинився над головою, повернув вимикач упорів. Поволі, короткими поштовхами, зореліт почав осідати носом, поки не повернувся в попереднє горизонтальне положення. Посадка закінчилася. Людський організм завжди зазнавав при посадці такого струсу, що минав деякий час, поки астрольотчики, напівлежачи в своїх кріслах, опам’ятовувалися.
Страшна вага придавила кожного. Мов після тяжкої хвороби, люди ледве могли хоч трохи підвестись. А невгамовний біолог все-таки встиг узяти пробу повітря.
— Придатне для дихання, — повідомив він. — Зараз зроблю мікроскопічне дослідження!
— Не треба, — озвався Ерг Ноор, розстібаючи упаковку посадочного крісла. — Без скафандрів не можна залишати корабель. Тут можуть бути дуже небезпечні спори й віруси.
У шлюзовій каюті біля виходу були заздалегідь приготовані біологічні скафандри і «стрибаючі скелети» — сталеві, обшиті шкірою каркаси з електродвигуном, пружинами й амортизаторами для індивідуального пересування при збільшеній силі тяжіння, — які надівали поверх скафандрів.
Усі хотіли відчути під ногами ґрунт, нехай чужий, після шести років блукання в міжзоряних безоднях. Кей Бер, Пур Хісс, Інгрід, лікар Лума і два механіки-інженери повинні були лишатися в зорельоті, щоб чергувати біля радіо, прожекторів та приладів.
Ніза стояла осторонь, тримаючи шолом у руках.
— Звідки така нерішучість, Нізо? — окликнув дівчину начальник, перевіряючи свою радіостанцію у верхівці шолома. — Ходімо до зорельота!
— Я… — дівчина знітилася. — Мені здається, він мертвий, стоїть тут уже давно. Ще одна катастрофа, ще жертва нещадного космосу — я розумію, це неминуче, але завжди важко… особливо після Зірди, після «Альграба»…
— Може, смерть цього зорельота дасть нам життя, — відгукнувся Пур Хісс, повертаючи оглядову короткофокусну трубу в напрямі корабля, що, як і раніше, лишався неосвітлений.
Вісім мандрівників вибралися в перехідну камеру і зупинилися чекаючи.
— Увімкніть повітря! — скомандував Ерг Ноор тим, хто лишився на кораблі.
Вони вже були відділені од них непроникною стіною.
Тільки після того як тиск у камері досяг п’яти атмосфер і став більше зовнішнього, гідравлічні домкрати видавили щільно припаяні двері. Тиск повітря майже викинув людей з камери, не даючи нічому шкідливому з чужого світу проникнути всередину клаптика Землі. Двері враз зачинилися. Промінь прожектора проклав яскраву дорогу, якою дослідники пошкандибали на пружинних ногах, ледве тягнучи свої важкі тіла. В кінці освітленого шляху височів величезний корабель. Півтора кілометра здалися незвичайно довгими і від нетерпіння і від страшенної тряски незграбних стрибків по нерівному, вкритому дрібним камінням ґрунті, дуже нагрітому чорним сонцем.
Крізь товсту, надміру насичену вологою атмосферу зірки просвічували блідими, розпливчастими плямами. Замість пишної краси космосу, небо планети передавало тільки натяки на сузір’я. Їхні червонуваті тьмяні ліхтарики не могли боротися з темрявою на поверхні планети.
В навколишньому непроглядному мороці корабель вирізнявся особливо рельєфно. Товстий шар боразоно-цирконієвого лаку місцями стерся на обшивці. Мабуть, зореліт довго мандрував у космосі.
Еон Тал раптом вигукнув, і цей вигук пролунав у всіх телефонах. Еон показав рукою на відчинені двері, що зяяли чорною плямою, і спущений униз малий підйомник. На ґрунті біля підйомника і під кораблем стирчали, безперечно, рослини. Товсті стебла майже на метр піднімали чорні, параболічно заглиблені чаші, зазублені на вінцях наче шестерні, — чи то листя, чи квіти. Скупчення чорних нерухомих шестерень виглядало зловісно. Ще більше насторожувало німе зяяння дверей. Незаймані рослини і відчинені двері — виходить, люди давно вже не користувалися цим шляхом, не охороняли свій маленький земний світ від чужого.
Ерг Ноор, Еон і Ніза увійшли в підйомник. Начальник повернув пусковий важіль. Механізм заскреготів і запрацював, слухняно підпявши трьох дослідників у розчинену навстіж перехідну камеру. За ними піднялися й інші. Ерг Ноор передав на «Тантру» розпорядження погасити прожектор. Вмить маленька кунка людей загубилася в безодні темряви. Світ залізного сонця насунувся на них, немов бажаючи розчинити в собі слабкий осередок земного життя, що припав до ґрунту величезної темної планети.
Засвітили ліхтарики, які оберталися зверху на шоломах. Двері з прохідної камери всередину корабля, як виявилося, були незамкнені і легко відчинилися. Дослідники ввійшли в середній коридор, вільно орієнтуючись у темряві проходів. Конструкція зорельота відрізнялася від «Тантри» тільки в незначних деталях.
— Корабель збудовано кілька десятків років тому, — сказав Ерг Ноор, підходячи до Нізи.
Дівчина озирнулася. Крізь силікол[10]шолома напівосвітлене обличчя начальника здавалося загадковим.
— Неможлива думка, — вів далі Ерг Ноор, — а що коли це…
— «Парус»! — вигукнула Ніза, забувши про мікрофон, і побачила, що всі обернулися до неї.
Група розвідників пробралась у головне приміщення корабля — бібліотеку-лабораторію — і потім ближче до носа, в центральний пост управління. Шкандибаючи в своєму ске-летоподібному каркасі, хитаючись і б’ючись об стіни, начальник експедиції дістався до головного розподільного щита. Освітлення зорельота виявилось увімкненим, але струму не було. В темряві приміщень світилися тільки фосфоресціюючі покажчики й позначки. Ерг Ноор знайшов аварійну клему, і тут, на подив усім, загорілося тьмяне світло, що здавалося сліпучим. Мабуть, воно спалахнуло і біля підйомника, бо в телефонах шоломів залунав голос Пур Хісса, який поцікавився ходом огляду. Йому відповіла геолог. Начальник завмер на порозі центрального поста. Простеживши очима за його поглядом, Ніза побачила вгорі, між передніми екранами, подвійний напис — земною мовою й кодом Великого Кільця — «Парус». Нижче під рискою йшли галактичні позивні Землі та координати Сонячної системи.
Зореліт, що зник вісімдесят років тому, знайшовся в невідомій раніше системі чорного сонця, яку довго вважали темною хмарою.
Огляд приміщень зорельота не допоміг зрозуміти, куди поділися люди. Кисневі резервуари не були вичерпані, запасів води й продуктів могло вистачити ще на кілька років, але ніде не було ні слідів, ні останків екіпажу «Паруса».
Дивні темні патьоки виднілися де-не-де в коридорах, у центральному посту й бібліотеці. На підлозі в бібліотеці теж була пляма — вона жолобилася багатошаровою плівкою, наче тут висохло щось розлите. У кормовому машинному посту перед навстіж розчиненими дверима задньої перебірки звисали обірвані дроти, а масивні стояки охолоджувачів з фосфористої бронзи дуже погнулися. Оскільки все інше в кораблі було зовсім ціле, то ці пошкодження, що могли статися від великої сили удару, лишились незрозумілими. Дослідники вибились із сил, але не знайшли нічого, що могло б пояснити зникнення і безсумнівну загибель екіпажу «Паруса».
Одночасно було зроблено інше, надзвичайно важливе відкриття — запасів анамезону і планетарних іонних зарядів, які збереглися на кораблі, тепер вистачить на зліт «Тантри» з важкої планети і шлях до Землі.
Повідомлення, передане негайно на «Тантру», зняло усвідомлення приреченості, що охопило людей після того, як їхній корабель попав у полон до залізної зірки. Зникла необхідність довгий час передавати повідомлення на Землю. Зате попереду чекала величезна робота — перевантаження контейнерів з анамезоном. Нелегке саме по собі завдання тут, на планеті майже з потрійним земним тяжінням, перетворювалось у справу, яка вимагала високої інженерної винахідливості. Але люди епохи Кільця не боялися важких розумових задач, а навіть раділи з них.
Біолог витяг з магнітофона в центральному посту неза-кінчену котушку подорожнього щоденника. Ерг Ноор з геологом відчинили герметично замкнений головний сейф, де зберігалися наслідки роботи експедиції «Парус». Люди потягли на собі чималий вантаж — безліч рулонів фотонно-магнітних фільмів, щоденники, астрономічні спостереження і обчислення. Самі тея; дослідники, члени експедиції не могли навіть на короткий час залишити таку дорогоцінну знахідку.
Ледве живі від утоми, розвідники зустрілися в бібліотеці «Тантри» з товаришами. Тут, у звичайній обстановці, за зручним столом під яскравим світлом, могильна темрява навколишнього мороку і мертвий, покинутий зореліт стали видінням нічного кошмару. Тільки кожного гнітило тяжіння страшної планети. При кожному русі то один, то інший з дослідників морщився від болю. Без практики було дуже важко координувати рухи власного тіла з рухами важелів сталевого «скелета». Від цього хода супроводилася поштовхами і страшенними струсами. Навіть з короткого походу люди повернулися добре-таки побитими. У геолога Біни Лед, очевидно, стався легкий струс мозку, але й вона відмовилась піти, поки не прослухає останньої котушки корабельного щоденника. Ніза чекала від цього запису, який вісімдесят років зберігався в мертвому кораблі на жахливій планеті, чогось надзвичайного. Їй уявлялися хрипкі заклики про допомогу, зойки страждання, трагічні прощальні слова. Дівчина здригнулась, коли з апарата пролунав гучний і холодний голос. Навіть Ерг Ноор, великий знавець усього, що стосувалося міжзоряних польотів, не знав нікого з екіпажу «Паруса». Укомплектований виключно молоддю, цей зореліт вирушив у свій безмежно відважний рейс на Вегу, не передавши в Раду Зореплавання звичайного фільму про людей екіпажу.
Невідомий голос розповідав про події, які сталися через сім місяців після передачі останнього повідомлення на Землю. Ще чверть віку до цього, під час пересікання пояса космічного льоду на краю системи Веги, «Парус» був пошкоджений. Пробоїну в кормовій частині пощастило полагодити і продовжувати політ, але вона порушила найточніше регулювання захисного поля моторів. Після боротьби, що тривала двадцять років, двигуни довелося зупинити. Ще п’ять років «Парус» летів за інерцією, поки не відхилився вбік через природну неточність курсу. Тоді було надіслано перше повідомлення. Зореліт збирався послати друге повідомлення, коли попав у систему залізної зірки. Далі сталося, як і з «Тантрою», з тією лише різницею, що корабель без ходових моторів, загальмувавши один раз, уже не міг злетіти. Він не зміг стати супутником планети, бо прискорювальні планетарні мотори, розміщені в кормі, стали такими ж непридатними, як і анамезонні. «Парус» благополучно сів на низьке плато поблизу моря. Екіпаж збирався виконати три завдання, що стояли перед ним: відремонтувати двигуни, надіслати заклики на Землю і вивчити невідому планету. Не встигли ще зібрати маленьку ракетну вежу, як люди почали незрозумілим чином зникати. Послані на розшуки теж не поверталися. Дослідження планети припинили, люди стали виходити з корабля на будівництво вежі тільки всі разом і довго відсиджувались у наглухо зачиненому кораблі в перервах між неймовірно виснажливою від сили тяжіння роботою. Поспішаючи відправити ракету, вони навіть не бралися за вивчення чужого зорельота поблизу «Паруса», який, очевидно, стояв тут уже давно.
«Диск!» — промайнуло в голові Нізи. Вона зустрілась очима з начальником, і той, зрозумівши її думки, кивнув ствердно головою… З чотирнадцяти чоловік екіпажу «Паруса» зосталося живих вісім. Далі в щоденнику настала приблизно триденна перерва, після якої повідомлення передавав молодий жіночий голос.
«Сьогодні, дванадцятого числа сьомого місяця триста двадцять третього року Кільця, ми, всі, хто лишився, закінчили підготовку ракети-передавача. Завтра в цей час…»
Кей Бер інстинктивно глянув на годинникову градуїровку вздовж перемотуваної стрічки, — п’ята година ранку за часом «Паруса» і невідомо котра за часом цієї планети…
«…Ми відправимо надійно розрахований… — голос урвався, потім знову почувся глухіший і слабкіший, немов жінка, що говорила, відвернулась од передавача. — Вмикаю! Ще!..» Прилад замовк, але стрічка продовжувала перемотуватись. Слухачі обмінялись тривожними поглядами.
— Щось трапилося! — почала Інгрід Дітра.
З магнітофона полетіли квапливі, здавлені слова: «Врятувалося двоє… Лаїк не доскочила… підйомник… двері не змогли зачинити, тільки другі! Механік Сах Ктон поповз до двигунів… вдаримо планетарними… вони, крім люті й жаху, — ніщо! Так, ніщо…»