Дар Вітер і Евда дійшли до коси, що відділяла затоку од відкритого моря. Попереду чітко виднілися вогники навколо величезних плотів морської експедиції.
Дар Вітер відштовхнув з піску прозорий човен і став біля води перед Евдою, ще масивніший і могутніший, ніж Мвен Мас. Евда стала навшпиньки і поцілувала друга, який залишав їх.
— Вітре, я буду з Ведою, — відповіла вона на його думки. — Ми повернемось разом у нашу зону і там дочекаємось прибуття. Повідомте, коли влаштуєтесь, — я завжди з радістю допоможу вам…
Евда довго проводжала очима човен на сріблястій воді…
Дар Вітер підплив до другого плота, де ще працювали механіки, поспішаючи закінчити встановлення акумуляторів. На прохання Дар Вітра вони засвітили три зелених вогні трикутником.
Через півтори години перший же спіроліт, що пролітав мимо, повис над плотом. Дар Вітер сів у спущений підйомник, на мить показався під освітленим днищем корабля і зник у люці. Перед ранком він увійшов у своє постійне житло, недалеко від обсерваторії Ради, яке не встиг іще змінити. Дар Вітер відкрив продувні крани в обох своїх кімнатах і провітрив приміщення. Потім висунув із стіни постіль і, настроївши кімнату на запах і плескіт моря, до якого він звик останнім часом, міцно заснув.
Він прокинувся з відчуттям, що принадність світу втрачено. Веда далеко і буде далеко тепер, поки… Але ж він повинен їй допомогти, а не заплутувати справу!
Спіральний стовп наелектризованої прохолодної води ринув на нього у «ванній. Дар Вітер стояв під ним так довго, що аж змерз. Освіжившись, він підійшов до апарата ТВФ, роззчинив його дзеркальні дверцята і викликав найближчу станцію розподілу робіт. На екрані з’явилося молоде обличчя. Юнак упізнав Дар Вітра і привітав його з ледве помітним відтінком пошани, що вважалося ознакою витонченої ввічливості.
— Мені хотілося б працювати на важкій і тривалій роботі, — почав Дар Вітер, — пов’язаній з фізичною працею: наприклад, на антарктичних рудниках.
— Там усе зайнято, — в тоні юнака вчувався жаль, — зайнято і на родовищах Венери, Марса, навіть Меркурія. Ви знаєте, що туди, де важче, охоче йде молодь.
— Так, але я вже не можу себе зарахувати до цієї хорошої категорії… А що є зараз? Мені треба негайно.
— Потрібні люди на розробку алмазів у Середньому Сибіру, — поволі почав той, дивлячись на невидиму для Дар Вітра таблицю, — якщо ви хочете на гірські роботи. Крім того, є місця на океанських плотах — харчових заводах, на сонячній насосній станції в Тібеті, — але це вже легке. Інші місця — теж нічого особливо важкого.
Дар Вітер подякував інформаторові й попросив дати час подумати, а поки що не віддавати алмазних розробок.
Він вимкнув станцію розподілу і з’єднався з Будинком Сибіру — великим центром географічної інформації в цій країні. Його ТВФ увімкнули в пам’ятну машину найновіших записів, і перед Дар Вітром поволі попливли безмежні ліси. Заболочена й обрідна листяна тайга на вічно мерзлому ґрунті, що колись панувала тут, зникла, поступившись місцем височенним лісовим велетням — сибірським кедрам та американським секвойям, колись майже вимерлим. Велетенські червоні стовбури височіли чудовою огорожею навколо пагорбів, накритих бетонними шапками. Стальні труби десятиметрового діаметра виповзали з-під них і перегинались через вододіли до найближчих річок, повністю вбираючи їх у роззявлені пащі воронок. Глухо гуділи гігантські насоси. Сотні тисяч кубометрів води ринули в ними ж промиті глибини ал-мазоносних вулканічних труб, з ревом вирували, розмиваючи породу, і знову виливались назовні, залишаючи на ґратах промивних камер десятки тонн алмазів. У довгих, залитих світлом приміщеннях люди сиділи за рухливими циферблатами розбірних машин. Блискучі камінці потоком дрібних зерен сипались у калібровані отвори приймальних ящиків. Оператори насосних станцій безупинно стежили за покажчиками лічильних машин, які обчислювали опір породи, що безперервно змінювався, тиск і витрату води, заглиблення забою і викидання твердих часток. Дар Вітер подумав, що радісна картина залитих сонцем лісів зараз не для його настрою, і вимкнув Будинок Сибіру. Вмить пролунав викличний сигнал, і на екрані знову з’явився інформатор станції розподілу.
— Я хотів уточнити ваші наміри. Щойно одержано вимогу — звільнилось місце в підводних титанових рудниках на західному узбережжі Південної Америки. Це найважче з того, що є на сьогодні… Але туди треба прибути негайно!
Дар Вітер занепокоївся.
— Я не встигну пройти психо-фізичної перевірки на найближчій станції АПП — Академії Психофізіології Праці.
— За сумою щорічних випробувань, обов’язкових на вашій попередній роботі, для вас ця перевірка не потрібна.
— Надішліть повідомлення і дайте координати! — негайно озвався Дар Вітер.
— Західна вітка Спіральної Дороги, сімнадцяте південне відгалуження, станція 6Л, точка КМ40. Посилаю попередження.
Серйозне обличчя на екрані зникло. Дар Вітер зібрав усі дрібні речі, які належали йому особисто, вклав у шкатулку плівки з зображеннями й голосами близьких і найважливішими записами власних думок. Із стіни він зняв хроморефлексну репродукцію[21]стародавньої російської картини, із стола — бронзову статуетку артистки Белло Галь, схожої на Веду Конг. Усе це, разом з невеликою кількістю одягу, вмістилося в алюмінієвий ящик із кругами опуклих цифр та лінійних знаків на кришці. Дар Вітер набрав повідомлені йому координати, відкрив люк у стіні і штовхнув туди ящик. Він зник, підхоплений нескінченною стрічкою. Потім Дар Вітер оглянув свої кімнати. Уже багато віків на планеті не було якихось спеціальних прибиральників приміщень. Їхні функції виконував кожний мешканець, що було можливим тільки при абсолютній акуратності та дисциплінованості кожної людини, а також при ретельно продуманій системі влаштування житла і громадських будинків, з їхніми автоматами для очистки та продування.
Скінчивши огляд, він повернув важіль перед дверима донизу, даючи сигнал на станцію розподілу приміщень, що кімнати, які він займав, звільнились, і вийшов. Зовнішня галерея, засклена пластинами молочного кольору, нагрілася від сонця, але на плоскому даху морський вітерець, як завжди, був прохолодний. Легкі пішохідні містки, перекинуті на висоті між ґратчастими будинками, здавалось, повисли в повітрі й вабили до неспішної прогулянки. Але Дар Вітер знову не належав собі. По трубі автоматичного спуску він потрапив підземну магнітоелектричну пошту, і маленький вагончик поніс його до станції Спіральної Дороги. Дар Вітер не поїхав на Північ, до Берінгової затоки, де пролягала сполучна дуга Західної вітки. Цей шлях до Південної Америки, особливо так далеко на південь — аж до сімнадцятого відгалуження, — забирав близько чотирьох діб. По широтах населених зон Півночі й Півдня йшли лінії важких вантажних спірольотів, що оперізували планету впоперек океанів і з’єднували най-коротшим шляхом вітки Спіральної Дороги. Дар Вітер поїхав Центральною віткою до південної населеної зони, сподіваючись переконати завідуючого авіаперевозками вважати його за терміновий вантаж. Крім того, що шлях скорочувався до тридцяти годин, Дар Вітер міг би побачитися з сином Грома Орма — голови Ради Зореплавання; Гром Орм обрав його наставником-ментором свого сина.
Хлопчик виріс і з наступного року мав приступити до звершення дванадцяти подвигів Геркулеса, а поки що працював у Дозорній службі в болотах Західної Африки.
Хто з юнаків не поривається в Дозорну службу — стежити за появою акул в океані, шкідливих комах, вампірів та гадів у тропічних болотах, хвороботворних мікробів у жилих зонах, епізоотій або лісових пожеж у степових та лісових зонах, виявляючи й знищуючи шкідливу нечисть минулого Землі, що невідомо як знову й знову з’являлася з глухих закутків планети? Боротьба з шкідливими формами життя ніколи не припинялася. На нові засоби знищення мікроорганізми, комахи та грибки відповідали появою нових форм і штамів, стійких до найсильніших хімікалій. Тільки після ЕРС — ери Роз’єднаного Світу навчилися правильно користуватися антибіотиками.
«Якщо Діс Кена призначено в болотні дозори, — думав Дар Вітер, — він уже замолоду стає серйозним працівником».
Син Грома Орма, як і всі діти ери Кільця, був вихований у школі на березі моря в північній зоні. Там же він пройшов перші випробування на психологічній станції АПП.
Мо́лоді завжди доручалася робота з урахуванням психологічних особливостей юності, з її пориваннями вперед, підвищеним почуттям відповідальності та егоцентризмом.
Величезний вагон мчав безшумно й плавно. Дар Вітер піднявся на верхній поверх з прозорим дахом. Далеко внизу і обабіч Дороги миготіли будівлі, канали, ліси й гірські вершини. Вузька смуга автоматичних заводів між землеробною та лісовою зонами сліпуче засяяла на сонці куполами з «місячного» скла. Строгі форми колосальних машин невиразно виднілися крізь стіни кришталевих будівель.
Промайнув пам’ятник Жінну Каду, який розробив спосіб дешевого виготовлення штучного цукру, і аркада Дороги почала розтинати ліси тропічної землеробної зони. В неозору далечінь простяглася смуги й хащі з різними відтінками листя, кори, дерева різної форми і висоти. Вузькими гладенькими дорогамл, що розділяли окремі масиви, поволі повзли збиральні, обпилювальні й облікові машини, павутинням виблискували незліченні проводи. Колись символом достатку було золотаве хлібне поле. Але вже в ЕСВ — еру Світового Возз’єднання — зрозуміли економічну невигідність однорічних культур, а з перенесенням землеробства виключно у тропічну зону відпала потреба у трудомісткому щорічному вирощуванні трав’яних та чагарникових рослин. Довголітні дерева, які менше виснажують ґрунт, стійкіші перед кліматичними негодами, стали основними сільськогосподарськими рослинами ще за сотні років до ери Кільця.
Дерева хлібні, ягідні, горіхові, з тисячами сортів багатих на білки плодів, що дають по центнеру поживної маси на корінь. Величезні масиви родючих гаїв двома поясами в сотні мільйонів гектарів охоплювали планету, справжній пояс Церери — міфічної богині родючості. Між ними лежала лісова екваторіальна зона — океан тропічних вологих лісів, що постачав планеті деревину — білу, чорну, фіолетову, рожеву, золотаву, сіру з шовковистими переливами, тверду, як кістка, і м’яку, як яблуко, що тонула у воді каменем, і легку, наче пробка. Десятки сортів смол, дешевших, ніж синтетичні, і разом з тим з дорогоцінними технічними або лікувальними властивостями, добували тут.
Верховіття лісових гігантів здіймались до рівня полотна Дороги — тепер з обох боків шелестіло зелене море. В його темних глибинах, посеред затишних галявин, ховались будинки на високих металевих палях і химерні павукоподібні машини, яким під силу було перетворювати ці зарості з вісім-десятиметрових стовбурів у покірні штабелі колод і дощок.
Ліворуч показалися верховини знаменитих гір екватора. На одній з них — Кенії — містилась установка зв’язку Великого Кільця. Море лісів відійшло ліворуч, поступаючись місцем кам’янистому плоскогір’ю. По обидва боки здіймалися кубічні блакитні будівлі.
Поїзд зупинився, і Дар Вітер вийшов на широку площу, вимощену зеленим склом, — станцію Екватор. Біля пішохідного моста, перекинутого над сизими пласкими кронами атлаських кедрів, здіймалася піраміда з білого фарфороподібного апліту[22]з річки Луалаби. На її зрізаній вершині стояла статуя людини в робочому комбінезоні ери Роз’єднаного Світу. У правій руці вона тримала молоток, лівою високо піднімала вгору, в бліде екваторіальне небо, сяючу кулю з чотирма відростками передавальних антен. То був пам’ятник творцям перших штучних супутників Землі, які здійснили цей подвиг праці, винахідливості, відваги. Усе тіло людини, що відкинулась назад і наче штовхала кулю в небо, виражало натхненне зусилля. Це зусилля передавалось їй від постатей інших людей у дивних костюмах, що оточували п’єдестал біля ніг статуї.
Дар Вітер завжди з хвилюванням вдивлявся в обличчя скульптур цього пам’ятника. Він знав, що люди, які побудували перші штучні супутники і вийшли на поріг космосу, були росіянами, тобто тим самим видатним народом, від якого брав свій родовід Дар Вітер. Народом, який зробив перші кроки і в будівництві нового суспільства і в завоюванні космосу…
І зараз, як завжди, Дар Вітер попрямував до пам’ятника, щоб іще раз, дивлячись на образи стародавніх героїв, знайти схожість і відмінність між ними і сучасними людьми. З-під срібних пухнастих гілок південноамериканських лейкодендронів[23], що обрамовували виблискуючу в промінні сонця піраміду пам’ятника, виринули дві стрункі постаті й зупинились. Один з юнаків стрімко кинувся до Дар Вітра. Обхопивши рукою масивне плече, він крадькома оглянув знайомі йому риси твердого обличчя: великий ніс, широке підборіддя, несподівано веселий вигин губ, що не пасували до похмурого виразу сталевих очей під зрослими бровами.
Дар Вітер схвально глянув на сина славнозвісної людини, будівника бази на планетній системі Центавра і голови Ради Зореплавання п’яте триріччя підряд. Громові Орму не могло бути менше як сто тридцять років, він був втричі старший за Дар Вітра.
Діс Кен покликав товариша — темноволосого юнака.
— Мій найкращий друг Тор Ан, син Зіга Зора, композитора. Ми разом працюємо в болотах, — вів далі Діс, — разом хочемо здійснити наші подвиги і далі теж працювати разом.
— Ти, як і раніше, захоплюєшся кібернетикою спадковості? — спитав Дар Вітер.
— Авжеж! Тор захопив мене ще більше — він музикант, як і його батько. Він і його подруга… вони мріють працювати в галузі, де музика полегшує розуміння розвитку живого організму, тобто над вивченням симфонії його побудови.
— Ти говориш якось неясно, — насупився Дар Вітер.
— Я ще не можу, — зніяковів Діс. — Може, Тор скаже краще.
Другий юнак почервонів, але витримав допитливий погляд.
— Діс хотів сказати про ритми механізму спадковостії живий організм під час розвитку з материнської клітини надбудовується акордами з молекул. Первинна парна спіраль розгортається в плані, аналогічному до розвитку музичної симфонії. Іншими словами, програма, за якою відбувається побудова організму із живих клітин, — музична!
— Он як?.. — перебільшено здивувався Дар Вітер. — Але тоді і всю еволюцію живої й неживої матерії ви зведете до якоїсь гігантської симфонії?
— План і ритміка цієї симфонії визначені основними фізичними законами. Треба тільки зрозуміти, як побудована програма і звідки береться інформація цього музично-кібернетичного механізму, — з незаперечною впевненістю юності підтвердив Тор Ан.
— Це чиє ж?
— Мого батька, Зіга Зора. Він нещодавно опублікував космічну тринадцяту симфонію фа-мінор у кольоровій тональності 4,750 мю.
— Обов’язково послухаю її! Я люблю синій колір… Але найближчі ваші плани — подвиги Геркулеса. Ви знаєте, що вам призначено?