Темрява й мовчання — так скінчилася перша частина симфонії.
Слухачі, трохи приголомшені, не встигли вимовити й слова, як почулася музика знову. Широкі каскади могутніх звуків у супроводі різнобарвних сліпучих переливів світла спадали, знижуючись і затихаючи, в меланхолійному ритмі мерхли сяючі вогні. Знову щось вузьке і поривчасте забилося в падаючих каскадах, і знову сині вогні почали наростати в танцюючому ритмі.
Вражений Дар Вітер вловив у синіх звуках прагнення до ускладнених ритмів та форм і подумав, що не можна було краще відобразити первісну боротьбу життя з ентропією… Ступені, загати, фільтри, що затримували каскади спадаючої на низькі рівні енергії. «Так, так, так! Ось вони, ці перші сплески найскладнішої організації матерії!»
Сині стріли зімкнулись хороводом геометричних фігур, кристалічних форм та решіток, що ускладнювались відповідно до поєднань мінорних співзвучностей, які розсипалися й знову з’єднувались, і раптово розчинилися в сірих сутінках.
Третя частина симфонії почалася розміреним вступом басових нот, у такт яким спалахували й гасли сині ліхтарі, що зникали в безодні безконечності та часу. Приплив грізно рокочучих басів посилювався, ритм їх частішав, переходячи в уривчасту й зловісну мелодію. Сині вогні здавалися квітами, які згиналися на тонких вогненних стебельцях. Сумно хилилися вони під напливом низьких нот, що згасали вдалині. Але ряди вогників або ліхтарів ставали все частішими, їхні стебельця — товщими. Ось дві вогненні смуги окреслили шлях, що йшов у безмірну чорноту, і попливли в неосяжність всесвіту золотаві дзвінкі голоси життя, зігріваючи чудовим теплом похмуру байдужість рухомої матерії. Темний шлях ставав річкою, гігантським потоком синього полум’я, в якому все складнішим візерунком миготіли відблиски різноколірних вогнів.
Вищі поєднання округлих плавних ліній, сферичних поверхонь відгукувались такою самою красою, як і напружені багатоступневі акорди, у зміні яких стрімко наростала складність дзвінкої мелодії, що розгоралась дедалі дужче й дужче…
У Дар Вітра запаморочилось у голові, і він уже не зміг стежити за всіма відтінками музики й світла, схоплюючи лише загальні контури велетенського задуму. Океан високих кришталево чистих нот хлюпотів сяючим, надзвичайно могутнім, радісним синім кольором. Тон звуків чимраз підвищувався, і сама мелодія стала висхідною спіраллю, поки не обірвалась на зльоті в сліпучому спалаху вогню.
Симфонія скінчилась, і Дар Вітер зрозумів, чого бракувало йому протягом цих довгих місяців. Потрібна праця, ближча до космосу, до спіралі людського поривання в майбутнє, спіралі, яка невпинно розгортається. Просто з музичного залу він попрямував до переговорної кімнати і викликав центральну станцію розподілу робіт північної жилої зони. Молодий інформатор, який посилав Дар Вітра сюди, на рудник, впізнав його і дуже зрадів.
— Сьогодні вранці вас викликали з Ради Зореплавання, але я не міг зв’язатися. Зараз з’єднаю вас.
Екран померх і знову спалахнув, на ньому з’явився Мір Ом — старший з чотирьох секретарів Ради. У нього був дуже серйозний і, як видалося Дар Вітрові, сумний вигляд.
— Велике нещастя! Загинув супутник п’ятдесят сім. Рада кличе вас для виконання надзвичайно важкої роботи. Посилаємо по вас іонний планетоліт. Будьте напоготові!
Від подиву Дар Вітер завмер перед погаслим екраном.
На широкому балконі обсерваторії вільно гуляв вітер. Він переносив через море з Африки пахощі квітучих рослин жаркої країни, які збуджували в душі тривожні поривапня. Мвен Мас ніяк не міг привести себе в той ясний, рішучий, без будь-яких сумнівів стан, який потрібен напередодні відповідального експерименту. Рен Боз повідомив із Тібета, що перебудову установки Кора Юлла закінчено. Чотири спостерігачі супутника 57 охоче погодилися рискнути життям, аби допомогти в експерименті, подібного якому на планеті давно вже не робили.
Та експеримент ставився без дозволу Ради, без широкого попереднього обговорення всіх можливостей, і це надавало всій справі присмаку боязливої скритності, такої невластивої сучасним людям.
Велика мета, поставлена ними, начебто виправдовує всі ці заходи, але… треба, щоб душа була зовсім чиста! Виникав давній людський конфлікт — мети і засобів до її здійснення. Досвід тисячі поколінь вчить, що треба вміти визначити припустиму перехідну грань, як робить це в абстрактних питаннях математики репагулярне числення. Як би добитися такого числення в інтуїції та моралі?..
Африканця турбувала історія Бета Лона. Тридцять два роки тому один з визначних математиків Землі Бет Лон відкрив, що деякі ознаки зміщення у взаємодії потужних силових полів можна пояснити наявністю паралельних вимірів. Він зробив низку цікавих дослідів із зникненням предметів. Академія Меж Знань знайшла помилку в його побудовах і дала принципово інше пояснення цим явищам. Бет Лон відзначався великим розумом, гіпертрофованим за рахунок слабкого розвитку моральних підвалин та гальмування бажань. Дужа й егоїстична людина, він вирішив не припиняти експериментів. Щоб мати переконливий доказ, Бет Лон залучив мужніх молодих добровольців, готових на будь-який подвиг, аби прислужитися науці. Люди в його спробах зникали безслідно, як і предмети, і жоден не подав звістку «з того боку», з іншого виміру, як на те розраховував жорстокий математик. Коли Бет Лон відправив у «небуття» — вірніше, просто знищив — групу з дванадцяти чоловік, його притягнули до суду. Бет Лон зумів довести, що він був переконаний у тому, ніби люди мандрують живими в іншому вимірі і що він діяв тільки за згодою своїх жертв, і його засудили до вигнання; провівши десять років на Меркурії, він потім лишився самотнім на острові Забуття. Історія Бета Лона, на думку Мвена Маса, скидалася на його власну. Там теж було заборонено таємний експеримент, зроблений за відкинутими наукою мотивами, і ця подібність не подобалася Мвену Масу.
Післязавтра чергова передача по Кільцю, і тоді він вільний вісім днів — для експерименту.
Мвен Мас відкинув голову назад. Зорі здалися йому особливо яскравими і близькими. Багато їх, мов давніх друзів, він знав на ім’я. Та хіба вони й не були одвічними друзями людини, скеровували її шляхи, підносили її думки, підбадьорювали мріяння!
Блякла зірочка, нахилена до північного горизонту, — це Полярна, або Гамма Цефея. В еру Роз’єднаного Світу Полярна була у Малій Ведмедиці, але поворот крайньої частини Галактики разом із Сонячною системою відбувається в напрямку до Цефея. Розпростертий угорі, в Млечній Путі, Лебідь, одне з найцікавіших сузір’їв північного неба, вже потягнувся своєю довгою шиєю на південь. У ньому палає красуня подвійна зірка, названа давніми арабами Альбірео. Насправді там три зірки: Альбірео І, подвійна і Альбірео II — велика блакитна далека зірка з чималою планетною системою. Вона майже на такій самій відстані од нас, як і гігантське світило у хвості Лебедя Данеб — біла зірка світністю в чотири тисячі вісімсот наших сонць. У минулій передачі наш вірний друг 61 Лебедя піймав повідомлення Альбірео II — попередження, одержане через чотириста років після того, як його послали, але надзвичайно цікаве. Славетний космічний дослідник Альбірео II, чиє ім’я передавалося земними звуками, як Вліхх оз Ддіз, загинув у районі сузір’я Ліри, зіткнувшися з найгрізнішою небезпекою космосу — зіркою Оокр. Земні вчені відносили ці зірки до класу Е, названого так на честь видатного фізика далекої давнини Ейнштейна, який передбачив існування таких зірок, хоч згодом це довго заперечувалось і була навіть встановлена межа маси зірки, відома під назвою межі Чандрасекара. Але цей давній астрофізик виходив у своїх розрахунках лише з елементарної механіки тяжіння і загальної термодинаміки, зовсім не беручи до уваги складної електромагнітної структури гігантських і надгігантських зірок. Та саме електромагнітні сили і зумовлювали існування зірок Е, які не поступалися розмірами перед червоними гігантами класу М — такими як Антарес або Бетельгейзе, хоч відрізнялися більшою щільністю, приблизно однаковою з щільністю Сонця. Велетенська сила тяжіння такої зірки припиняла випромінювання, не даючи можливості світлу покидати зірку і линути в простір. Нескінченно довго існували в просторі ці величезні таємні маси, скрито поглинаючи у своєму інертному океані все, чого досягали невідхильні щупальця їхнього тяжіння. В давньоіндійській релігійній міфології «ночами Брами» називались періоди бездіяльного спокою верховного божества, які, за віруваннями древніх, змінювалися «днями» або періодами творчості. Це справді скидалося на тривале накопичення матерії, яке пізніше закінчувалося розжаренням поверхні зірки до класу О-нульове — до ста тисяч градусів, хоч процес і не мав ніякого відношення до божества. Кінець кінцем стався колосальний спалах, який розкидав у просторі нові зірки з новими планетами. Так колись вибухнула Крабовидна туманність, Що досягла тепер у діаметрі п’ятдесят мільйонів кілометрів. Цей вибух дорівнював силі одночасного вибуху квадрильйона вбивчих водневих бомб ЕРС.
Абсолютно темні зірки Е вгадувались у просторі лише за своїм тяжінням, і загибель зорельота, що проклав курс поблизу чудовиська, була неминуча. Невидимі інфрачервоні зірки спектрального класу Т також були дуже небезпечні для кораблів, як і темні хмари великих частинок або зовсім остиглі тіла класу ТТ.
Мвен Мас подумав, що створення Великого Кільця, яке зв’язало населені розумними істотами світи, було величезною революцією для Землі і відповідно для кожної населеної планети. Насамперед це перемога над часом, над короткочасністю життя, що не дозволяє ні нам, ні іншим братам по думці проникати у віддалені глибини простору. Надіслати повідомлення по Кільцю — це означає надіслати його в будь-яке майбуття, бо думка людини і далі пронизуватиме простір, поки не досягне найвіддаленіших його куточків. Можливість дослідити дуже далекі зірки стала реальною, це тільки питання часу. Недавно на Землю надійшли повідомлення від величезної, дуже далекої зірки, названої Гамою Лебедя. До неї дві тисячі вісімсот парсеків, і повідомлення йде понад дев’ять тисяч років, — але воно зрозуміле нам, і його могли розшифрувати близькі за характером мислення члени Кільця. Зовсім інше, коли повідомлення лине з кульових зоряних систем і скупчень, давніших за наші плоскі системи.
Так само і з центром Галактики — в її осьовій зоряній хмарі є колосальна зона життя на мільйонах планетних систем, які не знають нічної темряви і освітлюються випромінюванням центра Галактики. Звідти одержано незрозумілі повідомлення — картини складних, нерозв’язних, за нашими поняттями, структур. Академія Меж Знань уже чотириста років нічого не може розшифрувати. А може… — у африканця перехопило подих від раптової думки, — з близьких планетних систем — членів Кільця — прибувають повідомленнявнутрішньогожиття кожної з населених планет — її науки, техніки, її творів мистецтва, тоді як далекі давні світи Галактики показуютьзовнішній, космічний розвиток своєї науки і життя? Як перебудовують планетні системи за власним розсудом? «Підмітають» простір від метеоритів, що заважають зорельотам, звалюють їх, а заодно й незручні для життя холодні зовнішні планети в центральне світило, продовжуючи його випромінювання або навмисне підвищуючи температуру обігрівання своїх сонць. Може, і цього мало — перебудовуються сусідні планетні системи, де створюються найкращі умови для життя гігантських цивілізацій.
Мвен Мас з’єднався з сховищем пам’ятних записів Великого Кільця і набрав шифр одного з далеких повідомлень. На екрані повільно попливли дивні картини, які прилинули на Землю з кульового зоряного скупчення Омега Центавра. Воно було другим серед найближчих до Сонячної системи і перебувало на відстані всього шість тисяч вісімсот парсеків. Двадцять дві тисячі років пронизувало світовий простір світло його яскравих зірок, перш ніж стало помітним для земної людини.
Густий синій туман стелився рівними шарами, проткнутими вертикальними чорними циліндрами, які дуже швидко оберталися. Контури циліндрів час од часу ледве помітно стискалися, ставали схожими на низенькі конуси, з’єднані основами. Тоді шари синього туману розривались на різні вогненні серпи, які шалено оберталися навколо осі конусів, чорнота зникала кудись угору, виростали колосальні сліпучо-білі колони, з-за яких косими кулісами висовувались зелені гранчасті вістря.
Мвен Мас тер чоло, силкуючись піймати хоча б щось таке, що піддається осмисленню.
На екрані гранчасті вістря обвилися спіралями навколо білих колон і раптом обсипались потоком сяючих металом куль, які склалися в широкий кільцевий пояс. Пояс почав рости вшир і в висоту.
Мвен Мас посміхнувся, вимкнув запис і знову почав думати про те саме.
«Через відсутність населених світів або, вірніше, в зв’язку з ними у високих широтах Галактики, ми, люди Землі, ще не можемо вирватися з нашої затемненої екваторіальної смуги Галактики. Не можемо піднятися над космічним пилом, у який занурена наша зірка — Сонце і його сусіди. Тому вивчати всесвіт нам важче, ніж іншим…»
Мвен Мас перевів погляд до горизонту, туди, де нижче від Великої Ведмедиці, під Гончими Псами, лежало сузір’я Волосся Вероніки. Це був «північний» полюс Галактики. Саме в цьому напрямку відкривалась уся широта позагалактичного простору, так само як і на протилежній точці неба — в сузір’ї Скульптора, недалеко од відомої зірки Фомальгаут, біля південного полюса галактичної системи. На крайній частині, де знаходиться Сонце, товщина віток спірального диска Галактики становить усього близько шестисот парсеків. Перпендикулярно до площини екватора Галактики можна було б пройти триста-чотириста парсеків, щоб піднятися над рівнем її гігантського зоряного колеса. Цей шлях, нездоланний для зорельота, не був таким для передач Кільця. Але поки що жодна планета зірок, розташованих у цих областях, ще не включилася в Кільце…
Вічні загадки й питання без відповіді перетворилися б на ніщо, якби пощастило здійснити ще одну з найвеличиіших наукових революцій — перемогти час, навчитися долати будь-який простір за будь-який проміжок часу, наступити ногою володаря на безмежні простори космосу. Тоді не тільки наша Галактика, а й інші зоряні острови стануть від нас не далі, ніж дрібні острівці Середземного моря, що хлюпоче зараз внизу в нічній темряві. У цьому виправдання відчайдушної спроби, яку задумав Рен Боз, і здійснював він, Мвен Мас, завідуючий зовнішніми станціями Землі. Коли б вони могли краще обґрунтувати проведення експерименту, щоб дістати дозвіл Ради…
Вогні Спіральної Дороги змінили колір з оранжевого на білий: друга година ночі — час, коли збільшується кількість перевезень. Мвен Мас пригадав, що завтра свято Полум’яних Чаш, на яке його запрошувала Чара Нанді. Завідуючий зовнішніми станціями не міг забути знайомства на морському березі і цю червоно-бронзову дівчину з відточеною гнучкістю рухів. Вона була мов квітка щирості й сильних поривань, рідкісна для епохи добре дисциплінованих почуттів.
Мвен Мас повернувся в робочу кімнату, викликав Інститут Метагалактики, який працював уночі, і попросив прислати йому на завтрашню ніч стереотелефільми кількох галактик. Заручившись згодою, він піднявся на дах внутрішнього фасаду. Тут був його апарат для далеких стрибків. Мвен Мас любив цей непопулярний вид спорту і досяг у ньому майстерності. Закріпивши лямки від балона з гелієм навколо себе, африканець пружним стрибком шугнув у повітря, на секунду ввімкнувши тяговий пропелер, що працював від легкого акумулятора. Мвен Мас описав у повітрі дугу близько шестисот метрів завдовжки, приземлився на виступі Будинку їжі і повторив стрибок. Стрибнувши п’ять разів, він дістався невеликого саду під обривом вапнякової гори, скинув апарат на алюмінієвій вишці і спустився по жердині на землю, до своєї твердої постелі, що стояла під величезним платаном. Під шелест листя величезного дерева він заснув.
Свято Полум’яних Чаш дістало свою назву од відомого вірша поета-історика Зан Сена, який описав стародавній індійський звичай вибирати найвродливіших жінок, котрі підносили бойові мечі та чаші з палаючою в них ароматною смолою героям, що вирушали на подвиг. Мечі й чаші давно зникли з ужитку, але символом подвигу лишилися. Подвиги ж неймовірно збільшилися серед відважного, сповненого енергії населення планети. Величезна працездатність, що була колись відома тільки в особливо витривалих людей, яких називали геніями, цілком залежала від фізичної міцності тіла і кількості гормонів-стимуляторів. Піклування про здоров’я зробило протягом тисячоліть те, що рядова людина планети стала схожою на стародавніх героїв, ненаситних у подвигах, любові й пізнанні.
Свято Полум’яних Чаш стало весняним святом жінок. Щороку, четвертого місяця від зимового сонцеобігу або, по-стародавньому, в квітні, найвродливіші жінки Землі показувались у танцях, піснях, гімнастичних вправах. Тонкі відтінки краси різних рас, що проявились у змішаному населенні планети, чарували тут своєю невичерпною різноманітністю, наче грані коштовного каміння, даючи безмежну радість глядачам, від стомлених терплячою працею вчених та інженерів до натхненних художників або зовсім ще юних школярів третього циклу.
Не менш красивим було осіннє чоловіче свято Геркулеса, що відбувалося в дев’ятому місяці. Досягнувши зрілого віку, юнаки звітували про здійснені ними подвиги Геркулеса. Пізніше стало звичаєм у ці дні проводити всенародні огляди зроблених за рік чудових вчинків та досягнень. Свято стало загальним — чоловічим і жіночим — і розділилося на дні Прекрасної Корисності, Вищого Мистецтва, Наукової Сміливості й Фантазії. Колись і Мвен Мас був визнаний героєм першого і третього днів…
Мвен Мас увійшов у гігантський Сонячний зал Тірренського стадіону саме під час виступу Веди. Він знайшов дев’ятий сектор четвертого радіуса, де сиділи Евда Наль і Чара Нанді, і став у тіні аркади, прислухаючись до низького голосу Веди. У білому платті, високо підвівши світловолосу голову і звернувши погляд до горішніх галерей залу, вона співала щось радісне і здавалася африканцеві втіленням весни.
Кожен глядач натискав одну з чотирьох розташованих перед ним кнопок. Золоті, сині, смарагдові або червоні вогні, які спалахували на стелі залу, показували оцінку артиста і заміняли гучні оплески минулих часів.
Веда скінчила співати, дістала в нагороду барвисте сяйво золотих та синіх вогнів, серед яких загубилися поодинокі зелені, і, як завжди, зашарівшись од хвилювання, приєдналася до подруг. Тоді підійшов і Мвен Мас, якого привітно зустріли жінки.
Африканець озирався, шукаючи поглядом свого вчителя і попередника, але Дар Вітра ніде не була видно,
— Де ви заховали Дар Вітра? — жартома звернувся Мвен Мас до всіх трьох жінок.
— А куди ви поділи Рен Боза? — відповіла Евда Наль.
— Вітер копається під Південною Америкою, добуваючи титан, — сказала милосердіша Веда Конг, і щось здригнулося в її обличчі.
Чара глянула на годинник у куполі залу і підвелася. Вбрання Чари вразило африканця. На гладеньких плечах дівчини лежав платиновий ланцюжок, лишаючи відкритою шию. Спереду, нижче ключиць, ланцюжок застібався сяючим червоним турмаліном.
Міцні груди, схожі на широкі перекинуті чаші, вирізьблені надзвичайно точним різцем, були майже відкриті. Між ними від застібки до пояса лежала смужка темно-фіолетової тканини. Такі самі смужки проходили через середину кожної груді, відтягуючись назад ланцюжком, зімкнутим на оголеній спині. Дуже тонкий стан дівчини обхоплював білий, усіяний чорними зорями пояс з платиновою пряжкою у вигляді місячного серпа. Ззаду до пояса прикріплювалась ніби половина довгої спідниці з важкого білого шовку, теж прикрашеного чорними зорями. Ніяких коштовностей на танцюристці не було, крім сяючих пряжок на маленьких чорних туфлях.
— Скоро моя черга, — спокійно сказала Чара, прямуючи до аркади проходу, оглянулась на Мвена Маса і зникла, супроводжувана шепотом і тисячами запитальних поглядів.
На сцені з’явилася гімнастка — струнка дівчина років вісімнадцяти. Під музику, осяяна золотистим світлом, гімнастка виконала стрімкий каскад зльотів, стрибків і поворотів, завмираючи у неймовірній рівновазі в моменти наспівних і протяглих переходів мелодії. Глядачі схвалили виступ безліччю золотих вогнів, і Мвен Мас подумав, що Чарі Нанді буде нелегко виступати після такого успіху. З легенькою тривогою він оглянув безлику масу людей напроти і раптом помітив у третьому секторі художника Карта Сана. Той привітав його з веселістю, яка здалася африканцеві недоречною, — хто як не художник, що малював з Чари картину «Дочка Середземного моря», повинен був непокоїтися за долю її виступу.
Тільки-но африканець подумав, що після експерименту він поїде подивитися картину, як вогні вгорі погасли. Прозора підлога з органічного скла спалахнула малиновим світлом розжареного чавуну. З-під нижніх дашків сцени заструмували потоки червоних вогнів. Вони метались і набігали, зливаючись з ритмом мелодії у пронизливому співі скрипок і низькому дзвоні мідних струн. Трохи приголомшений стрімкістю і силою музики, Мвен Мас не зразу помітив, як у центрі полум’яніючої підлоги з’явилася Чара і почала танець у такому темпі, що глядачі затамували подих.
Мвен Мас жахнувся. Що ж буде, коли музика вимагатиме ще більшого прискорення? Танцювали не тільки ноги, не тільки руки — все тіло дівчини відповідало на полум’яну музику не менш палким диханням життя. Африканець подумав, що коли давні жінки Індії були такі, як Чара, то поет мав рацію, порівнявши їх з полум’яними чашами і давши цю назву жіночому святу.
Червонувата засмаглість Чари у відблисках сцени й підлоги набрала яскравого мідного відтінку. Серце Мвена Маса шалено забилося. Цей колір шкіри він бачив у людей казкової планети Епсилон Тукана. Тоді ж він узнав, що може існувати така одухотвореність тіла, здатного своїми рухами, найтоншими змінами прекрасних форм передати найглибші відтінки почуттів, фантазії, пристрасті, благання про радість…