Він думав про астрольотчиків, які проводили десятки років усередині такого корабля, без будь-якої надії вийти з нього раніше страшенно довгого строку. Він живе тут шостий місяць, щодня залишаючи тісні приміщення і працюючи в гнітючому просторі міжпланетної порожнечі. І вже тоскно без милої Землі — її степів, моря, вируючих життям центрів жилих поясів. А Ерг Ноор, Ніза та ще двадцять чоловік екіпажу «Лебедя» повинні будуть провести у зорельоті дев’яносто два залежних роки, або сто сорок земних років, враховуючи і повернення корабля до рідної планети. Ніхто з них не зможе прожити стільки! їхні тіла будуть спалені і поховані там, у безмірній далині, на планетах зеленої цирконієвої зірки…
Або їхнє життя припиниться під час польоту, і тоді, ув’язнені в похоронній ракеті, вони полетять у космос… Так виходили в море похоронні човни його далеких предків, вивозячи мертвих бійців. Але таких героїв, які погодилися б на довічне ув’язнення в кораблі і вилітали без надії на повернення, ще не було в історії людства. Ні, він не має рації, Веда докорила б йому! Хіба він забув про борців за справедливість і свободу людини в давні часи, коли люди йшли на значно страшніше — довічне ув’язнення у сирих підвалах, на жахливі катування. Так, ті герої були сильніші і достойніші, ніж навіть його сучасники, що готуються здійснити величний політ у космос, на дослідження далеких світів!
І він, Дар Вітер, який ще ні разу не залишав надовго рідну планету, — маленька людина порівняно з ними і зовсім не ангел неба, як його глузливо називає безмірно мила Веда Конг!
Двадцять днів перевертався у вологій темряві автоматичний гірський прохідник-робот, поки йому вдалося розібрати завал в десятки тисяч тонн і закріпити обвалені склепіння. Дорога в печеру стала доступною. Лишалося тільки перевірити безпечність її. Візки-роботи, які рухалися за допомогою гусениць і архімедового гвинта, безшумно ковзнули вниз. Прилади повідомляли через кожні сто метрів просування про склад повітря, температуру і вологість. Спритно обходячії перешкоди, візки опустились на глибину чотириста метрів. Тоді Веда Конг з групою співробітників проникла в заповідну печеру. Дев’яносто років тому, під час розвідки підземних вод, серед вапняків та пісковиків аж ніяк не рудоносного характеру індикатори раптом відзначили велику кількість металу. Незабаром з’ясувалося, що місцевість відповідає описам розташування легендарної старовинної печери Ден-Оф-Куль, що зниклою мовою означало «Притулок культури». При загрозі страшної війни народи, які вважали себе найпередовішими в науці і культурі, сховали в печері скарби своєї цивілізації. У ті далекі часи секретність і таємність були дуже поширені…
Веда хвилювалася не менше, ніж наймолодша її співробітниця, коли спустилася вниз по мокрій червоній глині, що вкривала долівку похилого ходу.
Уява малювала величезні зали з герметичними сейфами фільмотек, креслень, карт, шафи з котушками магнітофонних записів або стрічками пам’ятних машин, полиці з зразками хімічних сполук, сплавів та ліків. Чучела давно вимерлих тварин у непроникних для вологи й повітря прозорих вітринах, препарати рослин, кістяки, зібрані з закам’янілих кісток вимерлого населення планети. Далі ввижалися силіколові пластини з залитими в них картинами найелаветні-ших художників, цілі галереї скульптур прекрасних представників людства, його видатних діячів, майстерно зображених тварин… Моделі знаменитих споруд, написи про визначні події, увічнені в камені й металі…
Замріяна Веда Конг зайшла в гігантську печеру площею близько трьох-чотирьох тисяч квадратних метрів. Скеля, що входила в темряву, випиналася крутим склепінням, з якого звисали довгі сталактити, що виблискували в електричному світлі. Зал справді був величним. Втілюючи думки Веди в реальність, у нішах стін, які мали безліч ребер і виступів вапнякових напливів, виднілися машини і шафи. Археологи з радісними вигуками розійшлися по периметру підземного залу. Багато машин, що стояли в нішах і подекуди ще зберегли блиск скла й лакової поліровки, виявились екіпажами, які так подобались людям далекого минулого і в еру Роз’єднаного Світу вважалися вершиною технічного гепія людства. Тоді чомусь будували дуже багато машин, що перевозили на своїх м’яких сидіннях лише по кілька чоловік. Конструкція машин досягла витонченості, механізми керування й руху були дотепними, але в усьому іншому такі машини здавалися величезним безглуздям. Сотнями тисяч вони снували по вулицях міст і дорогах, перевозячи туди й сюди людей, які чомусь працювали далеко від свого житла і щодня квапилися вчасно прийти на роботу й повернутись назад. Цими машинами небезпечно було керувати, вони вбивали величезну кількість людей, спалювали мільярди тонн дорогоцінних запасів органічних речовин, накопичених у геологічному минулому планети, отруювали атмосферу вуглекислотою. Археологи епохи Кільця розчарувались, побачивши, що цим дивовижним екіпажам відведено так багато місця в печері.
Але на низьких платформах височіли потужніші поршневі двигуни, електричні мотори, реактивні, турбінні, ядерні. У скляних вітринах, під товстим шаром вапнякових напливів, стояли вертикальними рядами прилади — можливо, телеприймачі, фотокамери, лічильні машини чи інші апарати подібного призначення. Цей музей маниш, які частково розсипалися на іржавий порох, а частково добре збереглися, був великою історичною цінністю, оскільки проливав світло на рівень техніки давніх часів, більша частина історичних документів якого зникла у воєнних і політичних пертурбаціях.
Віддана помічниця Міїко Ейгоро, яка знову проміняла улюблене море на вогкість і темряву підземелля, помітила в кінці залу, за товстим вапняковим стовпом, чорний отвір проходу. Стовп був кістяком машини, а біля його підніжжя лежала купа пластмасового пороху — залишки щита, який колись замикав прохід. Просуваючись крок за кроком уздовж червоних кабелів розвідувальних повзунів-візків, археологи проникли в другу печеру, майже на одному рівні з цією, наповнену рядами герметичних шаф із скла й металу. Довгий напис англійською мовою великими буквами оперізував стрімкі, подекуди осипані стіни. Веда не могла утриматись, щоб нашвидку не розшифрувати цей напис.
З типовою для стародавнього індивідуалізму похвальбою будівники сховища заявляли потомкам, що вони досягли вершини знання і зберігають тут для майбутнього свої гігантські досягнення.
Міїко презирливо знизала плечима:
— З одного напису можна визначити, що печера «Притулок культури» належить до кінця ЕРС, останніх років існування старої форми суспільства. Настільки характерна для них нерозумна впевненість у вічному і незмінному існуванні своєї західної цивілізації, своєї мови, звичаїв, моралі і величності так званої білої людини. Я ненавиджу цю цивілізацію!
— Ви уявляєте минуле яскраво, але однобічно, Міїко. Мені ввижаються крізь похмурі риси кістяка омертвілого капіталізму ті, хто боровся за майбутнє. Їхнє майбутнє — наше сучасне. Я бачу силу-силенну жінок і чоловіків, які шукали світла у вузькому, небагатому житті, добрих настільки, щоб допомагати іншим, і сильних настільки, щоб не озлобитися в моральній задусі навколишнього світу. І хоробрих, до нестями хоробрих!..
— Ті, хто ховав тут свою культуру, не були такі, — заперечила Міїко. — Дивіться, тут зібрано тільки предмети техніки. Ті люди чванилися технікою, не звертаючи уваги на зростаючу моральну і емоційну здичавілість. Вони з презирством ставилися до минулого і не бачили майбутнього!
Веда подумала, що Міїко має рацію. Життя творців сховища було б легшим, якби вони вміли узгоджувати досягнуте з тим, що ще зоставалося зробити для справжньої перебудови світу й суспільства. Тоді їхня засмічена, закурена планета з вирубаними лісами, закидана папером і битим склом, цеглою та іржавим залізом, була б перед нами як на долоні. Вони, предки, краще зрозуміли б, що ще робити, і перестали б засліплювати себе самовихвалянням.
У третій зал вів вузький колодязь, що спускався прямовисно на тридцять два метри. Вирядивши Міїко з двома помічниками по гамма-апарат для просвічування шаф, Веда заходилась оглядати третю печеру, без напливів вапняку та намивів глини. Низькі, прямокутні вітрини з литого скла тільки запотіли від вологи, що проникла всередину. Припавши до шибок, археологи розглядали вигадливі вироби з золота й платини, оздоблені коштовним камінням.
Судячи з виробів, ці старовинні реліквії збирали в епоху, коли люди ще не позбулися первісної звички вважати старе ціннішим, ніж нове. Веда, як і тоді, коли читала напис, відчула прикрість від безглуздої самовпевненості людей, які вважали, що їхнє розуміння цінності і їхні смаки пройдуть незмінними через десятки століть і далекі нащадки вважатимуть їх за канон.
Далекий кінець печери переходив у високий і прямий коридор, що похило спускався на невідому глибину. Лічильники розвідувальних повзунів-роботів показували на початку коридора триста чотири метри від поверхні. Широкі тріщини розсікали низькі склепіння на окремі гігантські плити вапняку вагою, мабуть, по кілька тисяч тонн. Веда відчула тривогу. Досвід вивчення багатьох підземель підказував молодій жінці, що громаддя порід біля підніжжя гірського хребта перебуває в нестійкій рівновазі. Можливо, там сталися зсуви від землетрусів або від того, що хребти взагалі піднялися; протягом століть, які минули з часу утворення сховища, вони виросли метрів на п’ятдесят. Закріпити це страшенне громаддя звичайна археологічна експедиція не могла. Тільки важлива для економіки планети мета виправдала б такі великі зусилля.
Разом з тим історичні таємниці, заховані в глибокій печері, могли мати і технічну цінність, наприклад, забуті, але корисні для сучасності винаходи.
Відмовитись од дальшого дослідження було б мудрою обережністю. Але чому вчений повинен так обережно ставитись до власної особи, коли мільйони людей виконують рисковані роботи і досліди, коли Дар Вітер з товаришами працює на висоті п’ятдесяти семи тисяч кілометрів над Землею, а Ерг Ноор готується до подорожі, не сподіваючись повернутися! Обидва ці чоловіки, яких так поважає Веда, не відступили б… Що ж, не відступить і вона…
Запасні батареї, електронний знімальний апарат, два кисневі прилади… Вони підуть удвох з безстрашною Міїко, лишивши товаришів вивчати третій зал.
Веда Конг порадила своїм співробітникам трохи попоїсти.
Вийняли плитки їжі мандрівників, спресовані з шзидко засвоюваних білків, цукру та препаратів, що знищують токсини втоми, змішаних з вітамінами, гормонами і нервовими стимуляторами. Веда, перебуваючи у тривожній нетерплячці, не хотіла їсти. Міїко прийшла тільки через сорок хвилин. Виявляється, вона не втрималась, просвітила кілька шаф і нашвидку з’ясувала їх вміст.
Нащадок японських жінок-водолазів подякувала своїй керівниці поглядом і швиденько зібралася.
Тонкі червоні кабелі простяглися по середині проходу. Блідо-лілове світло самосвітних газових корон на головах жінок не могло пробити тисячолітнього мороку попереду, де спуск ставав дедалі стрімкішим. Глухо і розмірено падали з склепіння великі холодні краплі. З боків і знизу долинало дзюрчапня води, що збігала по тріщинах. Пронизливо вологе повітря лишалося мертвотно нерухомим у замкнутому темному підземеллі. Тільки в печерах буває така тиша — на сторожі її стоїть сама мертва і косна матерія земної кори. Угорі, яким глибоким не було б мовчання, в природі завжди вгадується приховане, затамоване життя, рух води, повітря чи світла.
Міїко і Веда мимохіть піддалися гіпнозу глибокої печери, яка заховала їх обох у чорних надрах, ніби в глибинах мертвого минулого, що вже стерте часом і оживає тільки в примарній уяві.
Спускалися швидко, хоч товстий шар липкої глини лежав на долівці проходу. Брили, вивалені з стін, подекуди захаращували шлях, і доводилось видиратися на них, проповзати в щілини між стелею та обвалом. За півгодини Міїко і Веда спустилися на сто дев’яносто метрів і добралися до гладенької стіни; уткнувшись у неї, мирно лежали обидва розвідувальні роботи-повзуни. Досить було одного бліку світла, щоб розпізнати в стіні масивні, герметично замкнуті двері з нержавіючої сталі; два опуклі кола з якимись позначками, вроблені в центр дверей, позолочені стрілки і ручки. Замок відмикався за допомогою підібраного умовного сигналу. Обидва археологи знали типи таких пристроїв, характерних для більш ранньої епохи. Порадившись, Міїко і Веда оглянули замок. Він був дуже схожий на ті побудовані з хитрою злобою споруди, якими люди минулого думали захистити свої скарби від «чужих» — в еру Роз’єднаного Світу існував такий поділ людей на «своїх» і «чужих». Не раз такі двері, коли їх намагалися відімкнути, вивергали вибухові снаряди, отруйні гази, осліплююче випромінювання, і дослідники, які нічого не підозрювали, гинули.
Механізми із стійких металів чи особливих пластмас не руйнувались тисячоліттями і погубили багато життів, поки археологи навчились знешкоджувати ці стальні двері.
Стало очевидно, що двері доведеться відчиняти особливими приладами. Доводилося повертатись од самого порога головної таємниці печери. Хто міг сумніватися, що за наглухо замкнутими дверима має зберігатися найважливіше і найцінніше для людей давноминулих часів? Погасивши ліхтарі і задовольняючись світлом корон, Веда і Міїко сіли відпочити й поїсти.
— Що там може бути? — зітхнула Міїко, не зводячи погляду з дверей, які зухвало поблискували золотом позначок. — Вони наче сміються з нас: не пустимо, не скажемо!..
— А що вам вдалося просвітити в шафах другого залу? — спитала Веда, відганяючи примітивну і марну досаду на несподівану перепону.
— Креслення машин, книги, надруковані не на стародавньому папері з дерева, а на металевих листах. Це, очевидно, рулони кінофільмів, якісь записи, зоряні і земні карти.
— У першому залі — зразки машин, у другому — технічна документація до них, у третьому, як би це сказати… цінності епохи, коли ще існували гроші. Що ж, це відповідає схемам.
— А де цінності в нашому розумінні? Вищі досягнення духовного розвитку людства: науки, мистецтва, літератури? — вигукнула Міїко.
— Сподіваюся, вони за дверима, — спокійно відповіла Веда, — але не здивуюсь, якщо там виявиться зброя.
— Що це таке?
— Зброя — це засоби масового і швидкого знищення. Маленька Міїко замислилась, засумувала і тихо сказала:
— Так, це закономірно, якщо подумати про мету сховища. Тут заховані від можливого знищення основні технічні і матеріальні цінності тодішньої західної цивілізації. Але що вважалося основним, коли ще не існувало громадської думки всієї планети чи навіть народів тих країн? По-трібність і важливість чого-небудь на даний момент визначали правлячі групи часто зовсім не компетентних людей. Тому тут зовсім не те, що справді було найбільшою цінністю для людства, а те, що певна група людей вважала таким. Вони мали намір зберегти насамперед машини і, можливо, зброю, не розуміючи того, що цивілізація надбудовується історично, як живий організм.
— Так, шляхом наростання і освоєння виробничого досвіду, знань, техніки, запасів матеріалів, найчистіших хімічних речовин і побудов. Відновити зруйновану високу цивілізацію немислимо без міцних сплавів, рідкісних металів, машин, здатних працювати з високою продуктивністю і найточнішими допусками. Коли б усе це було знищено, то звідки взяти матеріали і досвід, уміння створювати дедалі складніші кібернетичні машини, що могли б задовольнити потреби мільярдів людей?
— Так само немислимо тоді було б повернутись до не-машинної цивілізації, наприклад до античної, про яку вони іноді мріяли.
— Звичайно. Замість античної культури виник би страшенний голод. Індивідуалісти-мрійники не хотіли зрозуміти, що історія не повертається!
— Я не стверджую категорично, що за дверима зброя, — вела далі Веда, — але багато що свідчить про це. Якщо будівники тайника помилялись, — а це властиво тому часові, — плутаючи культуру з цивілізацією, не розуміючи незаперечної обов’язковості виховання і розвитку емоцій людини, тоді їм не були життєво необхідними витвори мистецтва і літератури чи далека від вимог поточного моменту наука. В ті часи навіть науку поділяли на корисну і некорисну, не думаючи про її єдність. Таку науку і мистецтво вважали тільки приємним, але навіть не завжди корисним і потрібним супроводом життя людини. Тут же сховане найважливіше. І я думаю про зброю, хоч як наївно й безглуздо здається це нам, сучасним людям.
Веда замовкла, пильно дивлячись на двері.
— Може, це просто наборний механізм, і ми відкриємо його, прослухуючи мікрофоном, — раптом сказала вона, підходячи до дверей. — Рискнемо?
Міїко метнулась між дверима і подругою.
— Ні, Ведо! Навіщо цей безглуздий риск?
— Мені здається, що печера ледве тримається. Ми підемо, а повернутися вже не зможемо… Чуєте?
Невиразний далекий шум час од часу долинав у камеру перед дверима. Його чути було то знизу, то зверху.
Але Міїко лишилась непохитною. Вона стояла спиною до дверей, широко розкинувши руки.